Рейтинг теми:
  • Голосів: 0 - Середня оцінка: 0
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Голокост у Бориславі (1941-1944)документи
#1
Bиживання за екстремальних умов: Голокост у Бориславі (1941-1944)
07 лютого 2014 02:49
Юлія Кисла
http://www.uamoderna.com/md/232-232

mapa Місто Борислав розташоване у південно-західній частині східної Галичини на території сучасної Львівської області (до Другої світової війни – Львівського воєводства) на відстані 10 кілометрів від сусіднього Дрогобича і близько 100 кілометрів від Львова, на річці Тисменниця (Tyśmenica) в передгір’ях Карпат. Саме місто (а на той час ще село) стало відомим на цілу Європу ще наприкінці XVIII століття своїми запасами нафти та земляного воску (озокериту), завдяки чому місто надовго закріпило за собою славу «галицького Клондайку». За часів Габсбурзької монархії Бориславсько-Дрогобицький нафтовий басейн був центром галицького нафтового видобутку, а сама Галичина у 1909 році – третьою серед нафтових продуцентів світу, що складало близько 5% від загального світового нафтовидобутку[1].

В українській літературній традиції Борислав знаний завдяки популярності «бориславського циклу» Івана Франка, зокрема його повісті «Борислав сміється» (1882). На початку 1880-х років Борислав як центр «капіталістичного способу виробництва» на Галичині не випадково привернув увагу Франка та інших галицьких соціалістів, бо мав «слугувати емпіричним доказом правдивості соціальних теорій»[2] Карла Маркса. Цікавим є те, що тема Борислава, на відміну від польської, цілком відсутня в єврейських художніх творах передвоєнного періоду; вона з’являється вже після Голокосту, коли мова заходить про євреїв, винищених під час Другої світової війни.[3]

Міжвоєнний Борислав був містом контрастів, «поєднанням американського розмаху зі східною відсталістю»[4]. Після польсько-української війни 1918-1919 років місто відійшло до Польщі, а 1939 року після анексії СРСР Західної України та Білорусі його включили у склад Української радянської соціалістичної республіки. На 1939 рік Борислав налічував 45 тис. мешканців, будучи за територією третім найбільшим містом в Другій Речі Посполитій після Варшави і Лодзя. Його населення завжди було етнічно, лінгвістично і релігійно різнорідним: 48% складали поляки, 27% були євреями, і 24% – українцями. Крім того, в Бориславі проживала невелика кількість німецьких, французьких та англійських підприємців та інженерів.

За даними канадського польського історика Пйотра Врубеля, в 1939 році в Бориславі проживало близько 12,5 тис. осіб єврейської національності[5]. Втім, дуже важко встановити точну кількість євреїв, що пережили війну: ця цифра варіюється між 250 до 800 особами. Більшість джерел подає цифру в 400 осіб, з яких близько двомстам вдалося вижити у навколишніх лісах, і рівно стільки ж повернулося із нацистських таборів та Радянського Союзу[6]. В будь-якому разі, за даними радянської комісії по евакуації польського населення, у жовтні 1944 року з 501 особи, які зголосилися на виїзд з Бориславського району до Польщі, євреї складали 400 осіб[7]. Для порівняння варто провести паралелі зі Львовом, де, за данними польського історика Ґжеґожа Грицюка, у серпні 1944 року (тобто два місяці після повернення радянських військ) налічувувалося 1300 євреїв, тобто менше одного відсотка від загальної кількості населення у в 149 тис. осіб. У Бориславі, натомість, середній відсоток виживання серед євреїв, відповідно, становив трохи більше трьох відсотків, тоді як у Львові – не більше одного[8].

На думку колишнього мешканця Борислава Ісаака Давіда Штеґа, це був один із найбільших показників серед євреїв, що вижили у Польщі. Для цього було дві основні причини. По-перше, Борислав розташований у передгір’ях Карпат, де є багато лісів, що давало додаткову можливість будувати там велику кількість сховків та бункерів[9]. По-друге, важливість Бориславської нафтової промисловості для Третього райху[10] дозволила багатьом євреям дожити до приходу Червоної армії 7 серпня 1944 року. Основну роль у їхньому порятунку зіграв комерційний директор фірми «Beskiden Öl» AG (з 1942 р. – Karpathen-Öl AG) Бертольд Байц (Berthold Beitz), який наймав на роботу працездатних євреїв. Одна із урятованих ним, Сабіна Волянська (Хаберманн) у своїх пізніших спогадах писала, що у Бориславі завдання «винищення євреїв було менш нагальним», ніж в інших місцях[11].

Загальний контекст: основний перебіг подій

На тлі досить пожвавленого інтересу до львівського випадку історія Голокосту в Бориславі є фактично невивченою цариною. Крім ґрунтовного дослідження німецького історика Томаса Зандкюлера[12], який частину своєї праці про «остаточне розв’язання» єврейського питання в Галичині присвятив вивченню діяльності Бертольда Байца, інформація про це обмежується кількома журнальними[13] та енциклопедичними статтями[14]. Натомість зберіглася достатня кількість спогадів та свідчень тих, хто вижив, на основі яких можливо відновити перебіг основних подій, окремо зупинившись на проблемі стратегій виживання євреїв в умовах нациського геноциду. Це дослідження в основному ґрунтується на аналізі 38 свідчень бориславських євреїв, яким в той чи інший спосіб удалося пережити Голокост. Ці т.зв. «реляції» зібрала у Польщі протягом 1946-1949 років Центральна єврейська історична комісія (Centralna Żydowska Komisja Historyczna), яка займалася документацією Голокосту.

Автор цілком свідома проблеми «національності» цих свідчень, адже більшість з них[15] містять спогади безпосередніх учасників подій, що безумовно відображають лише єврейський погляд. Така обмежена джерельна база пояснюється, по-перше, браком доступу до джерел іншого національного походження, а по-друге, – специфікою поставлених завдань, які спираються передусім на факти, а не їх авторські інтерпретації. Основні питання, що їх автор намагалася розв’язати у цій розвідці, такі: які фактори впливали на виживання цих людей? Якими спеціальними ресурсами чи то техніками вони повинні були володіти, щоб вижити? Однак перед тим, як безпосередньо перейти до розгляду даних проблем, варто принаймні побіжно окреслити загальний розвиток подій та специфіку Голокосту у випадку «некоронованої столиці» галицького нафтового промислу.

Шоа у Бориславі мав свою специфіку. В першу чергу варто наголосити на тому, що німці були в Бориславі два рази: впродовж декількох днів у 1939 році (з 18 по 24 вересня) і повернулися сюди вже 1 липня 1941 року. Після остаточного затвердження кордону між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у вересні 1939 року німецькі війська залишили Борислав 24 вересня 1939 року. Згідно із радянсько-німецьким договором від 28 вересня 1939 року «про дружбу і кордони», СРСР в обмін на цю територію забов’язувався постачати до Німеччини щорічно 300 тис. тонн нафтопродуктів, що становило річний видобуток нафти в Дрогобицько-бориславському басейні. Попри короткотривалість, перша німецька окупація міста була досить «багатообіцяльною». Щоправда, згідно зі свідченнями українських й польських очевидців, до убивств євреїв справа не дійшла; в основному відбувалися пограбування та усілякі знущання над ними як-от гоління борід та танці на вулиці. Крім того, за досить усталеною схемою «багатих» євреїв німці змушували чистити вулиці[16], а відомим лікарям і промисловцям «казали мити туалети»[17]. Видається, що саме після цього короткочасного досвіду репресій першої німецької окупації бориславські євреї мали досить вагомі причини «відчути полегшення» з приходом Червоної армії[18].

Загалом же у Бориславі відбулося, як мінімум, шість основних «акцій». Частину жертв було розстріляно на місці, у т.зв. «бійні» («rzeznia»), або в навколишніх лісах, зокрема, у Броницькому лісі біля Дрогобича; решту ж було депортовано до «таборів смерті» Белжеця і Аушвіца, де більшість з них загинуло. Під час першої з акцій (27-28 листопада 1941 року) нацисти заарештували близько 800 непрацездатних євреїв, інвалідів та старих людей, яких 29 числа розстріляли поблизу нафтової вишки під назвою «Пілсудський»[19]. Другу наймасовішу акцію, т.зв. «переселенську» (виселити нібито мали до Пінська), було проведено на початку серпня (6-8 числа) 1942 року, коли близько 5 тис. євреїв, переважно жінок і дітей, відправили до табору смерті Белжеця[20]. Протягом 23-24 жовтня 1942 року відбулася третя акція, під час якої 1020 осіб депортували (напрямок невідомий), а вже на початку листопада почалася чергова облава, яка тривала майже цілий місяць (4-30 листопада 1942 року). Спійманих євреїв, переважно дружин та дітей робітників оборонної промисловості («Rüstungsjuden»), тримали у місцевому кінотеатрі «Колізей», де їх «морили голодом»[21] без їжі і питва і 30 числа відправили до Белжеця. Вже упродовж п’ятої акції (16-17 лютого 1943 року), коли «лише ознаки R [від Rüstungsarbeiter, робітник оборонної промисловості] рятували євреїв», близько 600 осіб (серед інших робітників з міських майстерень лісопереробного заводу) було схоплено і (21 лютого) розстріляно у вищезгаданій «бійні»[22]. Останнім масовим винищенням єврейського населення Борислава була ліквідація гетто з 25 травня по 2 червня 1943 року, в результаті якої розстріляли близько 700 осіб, в тому числі членів єврейської служби порядку[23]. Із наближенням Червоної армії у квітні 1944 року німці ліквідували табір примусової праці «Ліманова» (Limanowa або Limanowska), де на той час все ще залишалося близько 800 євреїв; працівників вивезено до концентраційного табору у Плашові біля Кракова та Аушвіца (Освенцима). Декотрим євреям вдалося вижити на «арійській» стороні, хтось зумів сховатися у лісових бункерах, інші ж повернулися з Плашова та інших таборів примусової праці.

getto jewsДві молоді єврейки з пов'язками перед будинком Фляйшерів в Бориславському гетто в 1942 році. Фото: United States Holocaust Memorial Museum photo collection

Формально підготовка до створення Бориславського гетто, або ж «єврейської дільниці» (Dzielnica), як вони її називали, розпочалася у листопаді 1941 році, проте процес «геттоізації» затягнувся аж до жовтня 1942 року через загрозу поширення черевного тифу, що вибухнув серед єврейського населення міста взимку 1941-1942 років[24]. Варто зазначити, що в Бориславі ніколи не було закритого гетто із стінами, вхідною брамою та охороною, оскільки розкидані по місті нафтові вишки не дозволяли цього зробити[25]. Одна із уцілілих Соня Армель у своєму свідченні наполягає на тому, що у місті було два гетто: одне в районі Борислава – для членів «єврейської ради» (Judenrat) та кваліфікованих робітників, а інше на Волянці – для бідніших євреїв[26]. Після їх ліквідації в травні-липні 1943 року здатних до праці перевели до табору праці (Arbeitslager) Ліманова, що на Мражниці. У квітні 1944 року цей (а також й інший, т.зв. «Білий дім») табір праці було ліквідовано, а його жителів вивезено до Плашова і Аушвіца.

У перші ж дні після приходу німців до Борислава вибухнув погром, який відбувався за львівським сценарієм[27]. Він тривав протягом двох днів, у четвер та п’ятницю з 3 по 4 липня 1941 року, під час якого загинуло близько трьох сот людей, переважно євреїв. Варто зазначити, що ця кількість загиблих є досить приблизною, оскільки джерела подають дуже різні цифри: тоді як Пйотр Врубель пише про 220 загиблих і сотні поранених, українець Микола Терлецький називає цифру 70 євреїв, яких вбито німцями, і лише (!) троє – «міським шумовинням»[28]. Згідно з єврейськими свідченнями, цифри варіюються між 300 та фантастичною сумою в 5000 осіб[29]. Проте цифра в 300-350 загиблих видається найбільш вірогідною, бо саме вона найчастіше зустрічається у спогадах та німецьких документах.[30]

Подібно до львівського випадку, відкриття тіл 44 закатованих бориславців (27 українців, 16 поляків та 1 німкені)[31] у підвалі в’язниці НКВД та чутки про погром у сусідньому Дрогобичі (2 липня) були основними чинниками, що спровокували антиєврейське насильство. Зранку в четвер 3 липня після відкриття в’язниці НКВД євреїв почали витягати (джерела вказують, що часто це робили підлітки[32]) з будинків для миття трупів. Переважна більшість убивств відбувалися на вулиці, а тому в колишній в’язниці НКВД під німецьким наглядом було безпечніше, ніж на вулиці, де панував роз’ярілий та неконтрольований натовп[33].

soviet killings 1941

Тіла закатованих у підвалах тюрми НКВД, 1941. Фото: Yad Vashem Photo Archive

Цікавим є те, що основною рушійною силою у погромі, на думку дослідника Владіміра Меламеда, були навіть не німці, українська допоміжна міліція чи міське «шумовиння» (так зазвичай окреслюють винуватців погрому українські джерела), а селяни із навколишніх сіл, багато з яких приїхали в місто на підводах, очевидно, з думкою поживитись, чим вдасться[34]. Тому бориславський погром він називає «варварською середньовічною різнею», що супроводжувалася «пограбуванням опришківського типу»[35]. Один з вцілілих Іґнацій Ґольдвассер згадує:

Поляки та українці привітно зустріли прихід німців до нашого міста. Євреї вже наступного дня відчули ярмо свого ворога. Українці, переважно селяни з [навколишніх] сіл напали на єврейські маєтки та розпочали грабунок. Після грабунку розпочали погром. Селяни з косами, лопатами, вилами, сокирами та іншим приладдям мордували безборонних євреїв[36].

Меламедівська версія видається досить слушною, оскільки, на думку автора, євреї, що вижили, у багатьох випадках чітко розрізняли місцевих селян, що були чужинцями в місті, та українських міліціонерів, котрі робили облави та виконували накази німців. Серед останніх часто траплялися колишні однокласники, друзі або сусіди. Тому українські міліціонери були не лишень «меншим злом, але й, для щасливчиків, вони були захисниками і навіть рятівниками»[37]. На користь цієї інтерпретації свідчить також те, що серед основних знарядь убивства, як згадують очевидці, були звичайні сокири, вила, коси і навіть лопати[38]. Крім того, як згадує Ґольда Бірґер, євреїв, що були подібні до поляків (саме так було в її випадку), зазвичай не чіпали[39]. Те, що її не упізнали «погромники», може слугувати додатковим свідченням того, що вони не були з Борислава и не могли знати місцевих євреїв в обличчя.

Більшість очевидців, натомість, погоджуються з твердженням, що погром ініціювали німці і що українці брали в ньому активну участь, хоча очевидці згадують також й поляків. За словами Ерни Клінґер, на самому початку поляки й українці зайняли вичікувальну позицію, не наважуючись плюндрувати єврейські помешкання допоки німці не почали «прикладами [зброї] розбивати двері, бити й викидати речі через вікна»[40]. Опівдні німці оголосили, що місцеве населення може «звести рахунки» з колаборантами та людьми, що несуть відповідальність за смерть в’язнів НКВД[41]. Оскільки в суспільній уяві євреї за їхню активну підтримку радянської влади асоціювалися із комуністами, а відтак, несли відповідальність за їхні злочини, це спровокувало жорстоке антиєврейське насильство. Досить суперечливим питанням є роль українських націоналістів у цьому процесі, зокрема, доктора Миколи Терлецького, на той час члена ОУН і бургомістра міста. Маємо прямі свідчення про те, що після приходу німців Терлецький нібито звернувся до гестапо «за дозволом українцям зробити погром серед євреїв» і зорганізував «хлопців» з навколишніх сіл Губич, Тустанович і Мражниці[42]. Хоч Занкюлер також пише про вирішальну роль Терлецького в «підбурюванні» населення проти євреїв, на його матеріалі важко стверджувати щось однозначно[43]. Хоч би там як, саме німці, які не дозволили родичам закатованих забрати своїх рідних додому (що могло запобігти трагічному розвитку подій), а наказали євреям викопувати та мити трупи публічно, є відповідальними за цей спонтанний виплеск антиєврейського насильства.

Після 48 годин «вільної руки»[44] німці зупинили погром в п’ятницю після обіду. Він став першим актом у серії антиєврейських акцій у Бориславі, наслідком яких було повне винищення єврейської громади міста. Він також був показовим спектаклем, що навчив місцеве населення, як треба ставитися до євреїв[45], які від цього часу були поза законом.

Життя на краю, або чому ми вижили?

Як мінімум половина з уцілілих, що давали свідчення вже після війни, були кваліфікованими працівниками (бухгалтерами, адвокатами, вчителями, докторами, інженерами, слюсарами), а близько половини з них становили молоді жінки та чоловіки. Віковий чинник мав дуже велике значення для виживання євреїв: старі та слабкі були першими кандидатами на знищення, тоді як молодих і досвідчених працівників відбирали на роботу як «продуктивних», що безумовно давало їм більші шанси вижити. Відтак, в кінці листопада 1941 року під час першої акції на комуністів, рабинів, старців і нездатних до праці загинуло близько 800 осіб[46]. Як оповідає Йонас Фриш, комуністів арештовували згідно зі списком; якщо ж на цьому списку знаходилося ім’я молодої дівчини, а в домі жила старша жінка з таким самим прізвищем, тоді «забирали стареньку за комунізм»[47]. Дуже маленькі діти, особливо немовлята, зазвичай мали мізерні шанси на виживання, оскільки вони часто плакали, чим загрожували життю своїх батьків. У бориславському таборі примусової праці жінки переважно змушені були переривати свою вагітність, оскільки вважали, що їхні діти «не матимуть шансів, щоб вижити»[48]. Як показує історик Омер Бартов у своій статті, виживання дітей часто «залежало від комбінації везіння та допомоги інших, які керувалися добротою чи-то матеріальною наживою»[49].

Багатство і корупція зумовлювали різницю у відсотку виживання серед євреїв. «Якщо хтось і зміг в той чи інший спосіб вижити, – згадує Мейр Хамейдес, на початок війни тринадцятирічний син власників магазину тканин, – це означало, що це стало можливим завдяки їхнім гаманцям або ж вони мали зв’язки з польськими чи українськими селянами»[50], що також пов’язувалося передусім із наявністю грошей або речей для продажу. Складаючи за наказом гестапо списки осіб на депортацію, юденрат зазвичай вписував імена найбідніших євреїв і викреслював імена тих, хто більше заплатив. Cоня Армель у своєму свідченні зазначає, що під час п’ятої акції пізньої осені 1942 року євреї з юденрату і поліція «зробили собі статки» (zrobili majątek) на «торгівлі людським життям; викуповували одних, а хапали інших»[51]. Заможні євреї часто мали змогу відкупитися, якщо їх спіймали під час акцій[52]. Відтак з ув’язнення в міському кінотеатрі «Колізеум», де в листопаді 1942 року протягом трьох тижнів без їжі та води тримали «кандидатів» на депортацію, можна було викупитися заплативши «таксу» у розмірі 15 тисяч злотих[53]. Дехто навіть винаймав собі на заміну робітника для роботи в таборі примусової праці, тож заможні люди могли взагалі не працювати[54]. Отже, порятунок вимагав матеріальної винагороди. Наприклад, є свідчення, що за переховування дитини на арійській стороні в польській або українській родині в середньому платилося від 1000 до 1500 злотих на місяць[55], а за місце в лісовому бункері – 5000[56].

Мовні навички були страшенно важливим фактором у виживанні євреїв, особливо для тих, хто мали фальшиві документи та жили на арійській стороні. Незважаючи на расові передсуди, німці поважали тих, хто говорив німецькою мовою[57]. Наприклад, голова української міліції Генріх Немец (Heinrich Nemetz), що виділявся серед керівництва особливою жорстокістю[58], протегував єврею Райсу, який викладав німецьку українській поліції та мешкав не в гетто, як більшість євреїв, а у поліцейському кварталі.[59] Подібним чином, згідно зі свідченнями Іґнація Ґольдвассера, він допомагав своєму дантисту Ґріншпану (Grinszpan), інформуючи його про початок акцій: «Під час кожної акції Немец виходив на балкон [будинку української поліції] і скликав євреїв. Коли він з’являвся на балконі, ми вже знали, що розпочалася акція»[60]. Так само, як і в інших містах, у Бориславі практично кожен гестапівець мав «своїх євреїв», які надавали йому різноманітні послуги та перебували під його протекцією.

Варто також наголосити, що багато євреїв в Бориславі, котрі були більш асимільованими, ніж євреї у Варшаві чи Лодзі, чудово говорили польською і майже не знали їдиш, що часто рятувало їх від неминучої смерті. Шкільна вчителька з Борислава Ерна Клінґер описує, як тяжко вона старалася виправити свою польську вимову, особливо зрадливу «r». Лише завдяки величезній силі волі їй вдалося змусити себе вимовляти чисте «r» так, що її польська «не залишила бажати нічого кращого» (nie pozostawiła nic do życzenia)[61]. Її та дитини «добрий вигляд», а саме відсутність виразних семітських рис, також допоміг їх пережити страхіття Голокосту. Ґольда Бірґер теж стверджує, що їй вдалося щасливо перебути погром 1941 року лише тому, що вона була подібна до польки і її не чіпали[62]. Крім цього, на думку Арнольда Дістлера, величезне значення для євреїв мала не лише їх подібність до слов’ян, але й зовнішній «здоровий вигляд»: «Я повинен був робити вигляд фізично здорової людини [на той час Дістлер мав проблеми з ногою. – Ю.К.]», щоб уникнути «ліквідації під час наступної акції»[63]. Бертольд Байц також згадував, як під час лютневої (1943 р.) акції один із «шуцманів» (німецьких поліцейських), чи то Мітас, чи Поль, застрелив на його очах жінку з дитиною на руках лише тому, що вона мала поламану руку і «в будь-якому разі не могла працювати». Подібна доля зазвичай спіткала всіх, кого вважали «непридатним до праці» (старших людей, жінок та дітей)[64].

Добре знання української мови також давало додаткові шанси на виживання. Кумедний випадок згадує інша бориславська вчителька Кристина Лібер, яка з маленькою дитиною пережила війну «на арійських паперах» (метриках від католицького ксьондза) і від 1942 року жила на селі. Вона оповідає історію однієї молодої єврейки Лаврової, яка, знаючи українську мову дуже добре, видала себе за офіційну жінку свого коханця-українця, хоч той у місті мав справжню дружину:

До тієї фабрики приїхав українець Л[авров]... Привіз із собою 17-літню єврейку, яку записав як жінку. Працював він тут протягом декількох місяців. Єврейку тримав при собі. Мешканці села знали, що Л[авров]... має жінку в місті. Люди часто говорили про те, що Л... живе з єврейкою, але ніхто не зрадив. [Сталося так, що] в тому селі викрили іншу єврейку, гестапо оточило село […] Викриту єврейку вбили на місці. Л... втік, єврейку Лаврову забрали на допит. Вона чудово розмовляла українською мовою. Вона пояснила їм, що є законною дружиною. Чоловік її скривдив тим, що втік до коханки. Повірили дівчині[65].

Крім мови, специфічні таланти і спеціальні навички додавали людям шансів на виживання. Наприклад, Соня Армель, до війни домогосподарка, заслужила прихильність зі сторони німецького керівництва та інших євреїв через свій чудовий голос, якому, як вона вважає, вона «завдячує своє життя» (вона співала їм серенади Шуберта та уривки з опери Руджеро Леонкавалло «Паяци»)[66]. Вище згадана Ерна Клінґер, яка також була знаною танцівницею та доброю гімнасткою, завдяки своїм відмінним фізичним здібностям спромоглася вистрибнути з вагону, що прямував до однієї з найвідоміших «фабрик смерті» Белжеця.[67] Хоча на цьому пригоди Клінґер не скінчилися, спритність урятувала її від певної смерті.

Після ліквідації гетто в червні 1943 року та постійних депортацій з табору Ліманова[68] євреї почали будувати собі земляні бункери (kryjówki) в навколишніх лісах. На думку Йонаса Фриша, бухгалтера за професією, усього до лісу втекло близько 1800 осіб, проте вціліло лише 40[69]. Це було місце тимчасового притулку, де вони зазвичай ховалися під час облав, адже можна було завжди повернутися до табору, коли життя в лісі ставало вже зовсім нестерпним. Альтернативою бункерів була можливість долучитися до партизан[70], найімовірніше, загонів Федіра Ковпака, бо в умовах жорсткого німецького контролю нафтової промисловості «дії польської підпільної Армії Крайової на терені Борислава зовсім не проявлялися»[71], а сама організація не була ні сильною, ні «видимою для місцевих мешканців»[72].

Оскільки євреї з табору на початку могли досить вільно пересуватися, втечу до лісів ретельно планували заздалегідь: викопувалися криївки (працювалося зазвичай уночі) й доставляли продукти, яких мало вистачити на місяці підпільного життя. За словами Арнольда Дістлера, йому навіть вдавалося вести «порівняно нормальне життя» у лісі: «Ми голилися кожного дня, ми милися кожного дня і готували їжу вночі... Пізніше, коли ми замінили нашу стару пічку сучаснішою, ми могли випікати два буханці хліба щоденно»[73]. Незважаючи на те, що вони були змушені кілька разів будувати нове місце сховку, Дістлер та його товариші по криївці прожили там майже рік, з травня 1943 року по серпень 1944 року.

Господарювали в криївці переважно євреї, що її будували або наймали інших, або ж забезпечували її продовольством. Відтак, для того, щоб отримати місце у бункері, потрібні були гроші або продукти. Фрида Кох, на той час 13-літня донька бориславського кондитера, згадує, як «господарі» криївки попросили її залишити бункер, оскільки вони хотіли прийняти т. зв. «фінансистів», щоб й надалі можна було якось існувати[74]. Цікавий епізод з життя в лісі подають у своїх свідченях Фріда Кох та Іґнацій Ґольдвассер. В Опацькому лісі недалеко від Мражниці (район міста) було багато криївок, називаних також «kuczimunie»[75]. Для узгодження життя там євреї створили «лісову комісію» (komisja lesna) у кількості 15 чоловік на чолі із Мундеком Шважем із Борислава, яка розміщувала людей по схронах, охороняла та добувала провіант. Існувала певна домовленість між утікачами и головою єврейської поліції Волеком Ейзенштейном, якому лісова поліція платила (збирали по 500 злотих з кожного бункера), щоби «їх толерував»[76]. Ця організація, що мала навіть свій суд і поліцію (służba porządkowa), функціонувала більш-менш самостійно до травня 1944 року, коли німці розпочали масові облави на «лісових мешканців»[77].

Загалом, як видається, як мінімум, до весни 1944 року навколишні ліси Борислава були відносно безпечним місцем у порівнянні з табором Ліманова чи навіть криївками в місті. Німецька поліція не дуже прагнула прочісувати ліси у пошуках криївок; вона це робила, лише якщо було чітко відоме місце сховку. Найчастіше ж криївки здавали самі мешканці бункеру, коли їх затримувала поліція під час чергової вилазки за харчами, або ж лісники чи місцеві мешканці, в основному селяни з навколишніх сіл, що часто випасали худобу в лісах або коло них. Утім, викриття бункерів не завжди означало загибель євреїв, яких зазвичай відправляли назад у табір або ж депортували до інших місць примусової праці. Бувало й таке, що селяни, серед яких іноді траплялися знайомі, дотримувалися своєї обіцянки не видавати бункер (як було у випадку Фриди Кох), а члени німецької поліції іноді навіть відпускали спійманих євреїв, якщо не було інших свідків, а до деяких «знайомих бункерів навіть приходили потеревеніти [na pogawedkę]»[78]. Все ж таки, вбивства викритих євреїв, а найчастіше побиття, не були аж такою рідкістю: здебільшого жорстоко розправлялися з тими, хто чинив спротив. Уже загаданий начальник бориславської поліції Немец часто «ходив на полювання» в ліси, шукаючи криївки: «знайдених євреїв убивав на місці»[79].

Проте крім небезпеки з боку німців та місцевих мешканців, які часто викривали криївки, одна з найбільших загроз, на думку очевидців, походила з боку т.зв. «лісових банд» або «бандитів», що у спогадах ідентифікуються як українські націоналісти або ж просто як «українці»[80]. Саме «бандерівці» в кількох реляціях фігурують як злодії та безжальні вбивці, котрі, як згадує Мейр Хамейдес, часто «полювали на бункери євреїв, привласнюючи їхнє майно та вбиваючи їх»[81]. Головною метою таких акцій проти євреїв, на думку Йоахіма Зєбзенера, було збагачення за рахунок «їхнього маєтку»[82]. Едзя Шпейхер згадує своє перебування у лісі як наповнене небезпеками та постійною зміною криївок:

Трохи далі ми викопали інший бункер. Тут ми були протягом трьох тижнів, поки нас не викрили [місцеві] селяни. На моє питання, чого вони хочуть, вони втекли. Не довго думаючи, ми залишили наш бункер. Зустріли ми одного дрогобичанина, котрий нам оповів, що Нольдек Клінкафер з Дрогобича має бункер по іншу сторону Опацького лісу. Він мав йти по людей до бараків, але коли довідався, що ми не маємо, куди подітися, прийняв нас до себе. Пробули ми в тому бункері 4 тижні, поки не з’явилися бандерівці, що представилися партизанами. Хотіли нас забрати з собою в партизани. Всі радо погоджувалися на їхню пропозицію. На жаль, скоро ми переконалися, що це було витончене ошуканство [wymyślne oszuctwo]. З нашого бункеру бандерівці витягнули 20 осіб, вивели їх, наказали їм розібратися догола[83] і вбили їх. Ми з сестрою бачили, що нам загрожує смерть, і вирішили втекти. Сестра здалася і хотіла чекати на певну смерть, але мені вдалося її намовити до втечі[84].

Сорокарічний Леон Кнебель, за професією технік нафтової промисловості, також переховувався в Опацькому лісі поблизу Борислава з середини квітня до приходу радянських військ на початку серпня 1944 року. «Лояльній» лісовій німецькій поліції (Wald Schutzpolizei), яка часто залишала в живих викритих у бункерах євреїв, він протиставляє «жорстоких бандерівців», які «теж жили в лісах і безпосередньо [wpróst] полювали на євреїв». Останні, на його думку, не лише вбивали, але й застосовували тортури щодо своїх беззахисних жертв. Одного разу, як згадує Кнебель, вони вбили 24 «лісових мешканців»; пізніше він із співмешканцями по бункеру знайшли тіло молодої єврейки Малі Еренфельд (Mala Ehrenfeld), «обидві руки якої було відтято, а на тілі вирізано паси шкіри»[85].

І, все ж таки, єврейські кваліфіковані працівники (польською fachowcy), а особливо спеціалісти з нафтової промисловості, у порівнянні із іншими перебували в привілейованому становищі. Вони жили у Мражницькому таборі примусової праці (Zwangarbeit Lager), у бараках, які місцеві називали «касарнями» (koszary), і мали спеціальну нашивку на грудях з літерами R (від Rüstungsarbeiter, робітник оборонної промисловості) або A (Arbeiter). Декотрі провідні єврейські спеціалісти, переважно інженери та хіміки, жили у вже згаданому «Білому домі» (Biały dom), який називали так для підкреслення тієї прірви, що «існувала між тими щасливчиками та іншими євреями в гетто»[86]. Єврейській інтелігенції там жилося досить добре: незважаючи на тисняву, вони довший час отримували «арійський раціон» і грошове утримання. У Білому домі навіть часто влаштовували прийоми та бали[87], тоді як сам табір якийсь час був фактично територією поза юрисдикцією («off limits») німецької та української поліцій[88].

ausweis

Ausweis, німецьке посвідчення особи, Др. Джосефа Борґманна, хіміка, котрий працював на нафтопереробному заводі Karpathen-Öl AG у Дрогобичі

Як пише у своїх мемуарах Мейр Хамейдес, якому разом із батьком вдалося пережити війну у схованці в будинку бориславської гімназії «Сокіл», усі намагалися знайти роботу, яка б зробила їх «незамінними» працівниками, що безумовно було здатне відстрочити їхню «ліквідацію»[89]. Ця потреба стала ще нагальнішою після п’ятої акції, коли у лютому 1943 року лише робота в нафтовій промисловості (тоді вперше почали хапати євреїв з нашивками А) могла убезпечити євреїв від депортації чи розстрілу. Загалом, як уже згадувалося вище, євреї в Бориславі, а також у сусідньому Дрогобичі, де бориславська нафта перероблялася, мали цей додатковий економічний фактор, що давав їм більше шансів пережити війну. Янівський концентраційний табір у Львові було знищено в листопаді 1943 року, натомість Мражницький табір для євреїв-«фахівців», створений у листопаді 1942 року, існував аж до весни 1944 року. За статистикою, в листопаді 1943 року на бориславську Karpathen-Öl AG, очолювану Бертольдом Байцем, офіційно все ще працювало 1231 євреїв (не враховуючи нелегальних працівників)[90]. Як згадує Арнольд Дістлер, під час війни підприємства працювали цілодобово в кілька змін, щоб забезпечити потрібні темпи росту виробництва[91].

Напевно, ніде інде так гостро не проявився конфлікт між економічними розрахунками нацистського керівництва та вимогою тотального винищення єврейства як у Бориславсько-Дрогобицькому басейні. Це питання неодноразово порушувалося на рівні вищого керівництва Райха, в тому числі на зустрічі Гітлера з військовими в липні 1943 року[92]. Незважаючи на постійні спроби поліції та СС зменшити кількість «неарійської робочої сили» на підприємствах Борислава (після ліквідації гетто Байц дедалі частіше був змушений складати списки «менш важливих євреїв»), нацисти не могли повністю відмовитися від єврейських спеціалістів. Це зумовлювалосяб по-перше, величезною нестачою кваліфікованих спеціалістів (інженерів, бухгалтерів, зварювальників, бурильників) серед поляків та українців. А, по-друге, тим, що євреї вважалися дешевою робочою силою та «втричі працьовитішими за поляків»: якщо в 1942 р. на одного єврея в день витрачалося близько 1,5 зл. на день (переважно на харчування), то на польського робітника – 8,5 зл.[93]

1942 beitz

Ельза і Бертольд Байци із донькою Барбарою. Фото: Alfried Krupp von Bohlen und Halbach-Stiftung

Не менш важливим питанням при цьому залишається роль самого Бертольда Байца у справі порятунку бориславських євреїв. Наразі дуже важко сказати, наскільки персональний чинник у контрасті до економічних міркувань був визначальним у цьому процесі. Як показує Занкюлер на прикладі будівельної фірми «Дельта» (І і ІІ) у Брошнові-Осаді (Стрийський район), де також катастрофічно не вистачало робочої сили, внаслідок свідомої співпраці місцевого керівництва з «есесівцями» у справі винищення євреїв мала наслідком те, що в кінці серпня 1943 року увесь Стрийський район був офіційно проголошений «вільним від євреїв» (Judenfrei). На противагу Байцу, місцевий керівник не лише не спробував запобігти масовим розправам, а й особисто передав своїх робітників у руки катів[94]. Навіть беручи до уваги той факт, що, на відміну, наприклад, від загально відомого рятівника Оскара Шіндлера, Байц був досить обмежений у своїй можливості рятувати (йшлося лише про процездатних, переважно кваліфікованих, євреїв, тому загалом він нічого не міг зробити для дітей)[95], комерційний директор «Beskiden Öl» AG докладав чимало зусиль, щоб врятувати якомога більше євреїв, особливо коли усвідомив, що це було «питання життя і смерті».

Досить складно встановити точну кількість урятованих ним людей. Ризикуючи власним життям і безпекою родини (у грудні 1942 року він уник арешту лише через щасливий збіг оставин), Бертольду Байцу вдалося уберегти від загибелі близько сотні осіб. Хоч його допоміжні акції охоплювали більшу кількість людей, не всім їм пощастило дочекатися приходу Червоної Армії. Для прикладу, під час наймасовішої акції в серпні 1942 року Байц врятував від депортації до Белжця Хелену Клінґхофер та Мілу Енґельберґ[96], у лютому 1943 року звільнив Лорку Альтбах з вантажівки, яка прямувала до міської «бійні» на розстріл, а декількох людей він рятував не один, а кілька разів (Зіґмунда Шпіґлера – двічі, а Хільду Бірґер - тричі). Цікаво, що жоден із авторів аналізованих нами реляцій не згадує про Байца як про свого рятівника (за винятком хіба що Сабіни Волянські, мова про яку піде пізніше), хоча більшість з них працювало на нафтовій промисловості. Це вкотре свідчить про невизначеність поняття «рятівник», адже існує тенденція вважати геройським вчинком чиєсь персональне втручання та протекцію, тоді як такий неопосередкований «порятунок роботою» («rettung durch arbeit»)[97] важко надається під таку кваліфікацію.

Особисті симпатії та довоєнні зв’язки, особливо серед впливових людей, були, певно, чи не найголовнішим чинником, що визначав подальшу долю людей. Навіть для того, щоб отримати роботу у нафтовій промисловості, що забезпечувало заповітну нашивку з літерою R, також потрібно було мати певні зв’язки[98]. Історія 15-річної Сабіни Хаберман (відомої як Волянські), такої собі бориславської Анни Франк, є яскравим підтвердженням цього. Свої пізніші спогади Сабіна назвала «Приречена жити: війна, життя та кохання у спогадах однієї жінки» (2008), натякаючи на те, що вона пережила війну тому, що так мало бути. І все ж таки її порятунок варто скоріше називати «виживанням завдяки зв’язкам», оскільки їй вдалося пережити нацистську окупацію лише завдяки допомозі інших людей. Авторка зізнається: «Я ніколи не робила якихось особливих зусиль, щоб врятувати себе. Я була неймовірно безтурботною. Протягом цих років я навіть пальцем не ворухнула, щоб забезпечити свій власний порятунок. Я дозволила іншим піклуватися про мене»[99]. На той час, коли Сабіні виповнилося 16 років у 1943 році, їй вже вдалося пережити погром, шість основних депортацій й масових розстрілів, викриття в бункері та смертельно небезпечну хворобу (дифтерію). Її випадок дуже чітко демонструє розмитість меж між поняттями «рятівник» (rescuer) і «винуватець» (perpetrator), саме те, що Ніна Павловічова називає «сирими зонами порятунку». Вони здатні розширити наше розуміння категорій «порятунку» (rescue) і «р
"All Safety Rules Are Written By Blood"
Відповісти


Схожі теми
Тема: Автор Відповідей Переглядів: Ост. повідомлення
  Правда про вбивства польських професорів у 1941 році у Львові killer-thinker 0 1148 05-01-2014, 15:56
Ост. повідомлення: killer-thinker
  "Кулацкая операция" в Украинской ССР 1937-1941 гг., в 2 томах, М.,2010 (л) Kohoutek 0 1253 11-10-2012, 22:19
Ост. повідомлення: Kohoutek
  Про так звану "НЕНАВИСТЬ" організації ОУН-УПА до Російського та Польського народів - ДОКУМЕНТИ killer-thinker 0 1052 25-07-2012, 22:20
Ост. повідомлення: killer-thinker

Перейти до форуму: