Рейтинг теми:
  • Голосів: 0 - Середня оцінка: 0
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Душа на прокат.
#1
Мій післяобідній сон був перерваний якимсь незрозумілим звуком і різким неприємним запахом.
"Щось на кухні не вимкнув",- подумав  я. Вставати не хотілось, але запах примусив мене відкрити очі. 
Біля самого ліжка сидів чорт в собачій позі і дивився на мене своїми маленькими чорними оченятами. Я протер очі і потрусив головою. Чорт не зник.
- Брись!- сказав я, кивнувши на двері. "Невже двері не зачинив і якийсь собака зайшов?"
- Я не собака, я чорт,- сказав чорт з образою в голосі.
Я придивився уважніше. І без окулярів було видно, що це не собака, а таки справжній чорт, з ріжками, з свинячим п’ятаком, задні ноги з ратицями. Та й собаки не говорять українською мовою. Я встав, відкрив кватирку і сів біля вікна.
- І чого прийшов?- не придумавши нічого іншого, спитав я.
- Продай душу, а? - жалібно попросив чорт.
- Що, план не виконуєш? Начальство незадоволене?- жалюгідний вигляд чорта наштовхував саме на таку думку.
Чорт мовчки кивнув, розвів руками і ще більше підібгав хвоста.
- Це твій професійний метод такий, чи саме мене вирішив на жалість взяти? Вирішив, що коли я вуличних котів підгодовую, то можна й душу попросити?
- І синичок,- чорт кивнув на кусок сала і пластикову пляшку з насінням соняшника за вікном. - То як, продаєш? - він дивився на мене знизу вгору собачими очима.
- А навіщо вам душі?- запитав я просто з цікавості.
- Не знаю,- чесно відповів чорт. То якісь розбірки між начальством, рейтингами напевне міряються, я ж всього лише простий менеджер з закупок,- чорт ковтнув слину і вичікувально дивився на мене. 
- Пів світу не обіцяю,- продовжив він після деякої паузи,- сам розумієш, твоя душа цього не варта, та й в мене бюджет обмежений, за переплату по шерсті не погладять, але щось в розумних межах,.. ну, автомобіль, дача, яхта, гроші, подорожі, дівчата...
- Та мені нічого не треба,- перебив я,- мені вистачає того що є. А подорожувати я взагалі не люблю.
- Як же може вистачити 949 гривень пенсії?- скривив він морду.
- Два місяці вже як 1373 гривні дають. На вівсянку вистачає. 
- А здоров’я?- пожвавішав чорт. – Ого, скільки всього! І аритмія, і хребет, і печінка, і підшлункова і...
- А ти подумай рогатою своєю головою,- перебив я його,- от буду я здоровий, зможу їсти, що захочу, ковбаску, холодець, яйця, жарені на салі,- я шмигнув носом і ковтнув слину,- так мені пенсії на це вже не вистачить. Прийдеться думати де гроші взяти, на чому заробити...
- Я можу зробити, що розумнішим станеш.
- Я й того розуму що маю ніяк не використовую. Навіщо це мені? Щоб більше совість мучила через нереалізований потенціал?
- Я можу омолодити тебе. Років на 10. Ну на 20 максимум.
- Та був я вже молодим. Як згадаю... Ні, не хочу. Стільки турбот, нервів, переживань... Робота, житло, дівчата, жінки, діти... Ні, зараз мені спокійніше, комфортніше.
- Так що, не продаєш?
- Не можу,- сказав я, розвівши руками.
- Чому? - мало не плакав чорт.
- Нема в мене душі. Якби була, я тобі і даром би віддав, навіщо вона мені? Але нема.
- Як це нема? - не повірив чорт.
- Отак і нема. І ніколи й не було. Дивись,- я підняв футболку аж до шиї.
Чорт підійшов і почав уважно шарити поглядом у моїх грудях. Від здивування він аж морду відкрив. Потім, ніби щось згадавши, потай глянув на мої пя’ти.
- А можна я...- не докінчивши фрази і не дочекавшись дозволу він засунув свою волохату лапу з гострими кігтями мені в груди і почав там щось шукати. Не знайшовши чого шукав він від несподіванки аж присів на свого хвоста.
- Як же ти живеш?- спитав він, коли нарешті зумів закрити свою морду.
- Отак і живу, сказав я. Встав, поїв, поспав, поїв, погуляв, поспав, поїв, поспав, поїв, подивився телевізор - і спати. На щось інше якось часу не вистачає.
- Шкода, а я так на тебе надіявся,- сумно сказав чорт.
- Начальство буде сварити за погану роботу?- спитав я співчутливо.
- Та й просто перед колегами соромно, і так дивляться на мене як на невдаху.
Запала мовчанка. Хотілось якось допомогти цьому хвостатому, але чим?
- Послухай,- промайнула в мене ідея,- тобі ж власне не душа потрібна, а договір на купівлю-продажу душі.
Чорт підняв голову, в його очах засвітилась надія.
- Точно!- радісно  вигукнув він,- моя справа - укласти договір, а з душами то вже начальство колись там розбирається,- він радісно потер лапи.
- Ну, так пиши договір.
- В мене готові бланки є,- він простягнув лапу собі за спину і витягнув звідкись кусок пергаменту.
- Е-е, стривай,- раптом зупинився  він,- а може ти тойго... вже продав комусь душу?
- А ви хіба не ведете обліку?
- Як це не ведемо, в нас з цим строго,- ображено сказав рогатий.
- Так подивись в базі даних.
Чорт щось зашепотів, почухав лапою ріжок, склав трубочкою вухо і кілька секунд зосереджено мовчав, ворушачи губами. Навіть хвіст перестав смикатись.
- Все нормально!- радісно вигукнув він, - нема. 
- Ну, давай підпишу.
- Що, і читати не будеш?- він здивовано глянув на мене.
- А що я втрачаю?- здивувався я в свою чергу.
- Точно,- засміявся чорт і ляснув себе по лобі, - але в нас прийнято,- він зам’явся, - підпис кров’ю ставити.
- Якісь середні віки!- розсердився я, бо різати пальця мені не хотілось. Давай я відбиток пальця поставлю, чи райдужку ока проскануй, чи візьми волосок для ДНК аналізу...
- Ну, може волосок пройде,- не впевнено почав він,- не знаю, колеги засміють,- він скривився як від болю.
- От же ж нещастя,- я рішуче проколов собі пальця і струсив краплину крові на пергамент. - Забирай!
Рогатий засяяв від щастя. Він з задоволеним виглядом глянув на пергамент і раптом посумнів.
- Що ще?- спитав я ледь стримуючи роздратування, бо мене завжди дратує, коли не дають поспати після обіду.
- Відсутні зобов’язання з мого боку,- чорт жалібно дивився на мене.
- Ну то й що?- не зрозумів я. - Це ж тільки тобі плюс, ще подяку отримаєш за економію бюджету, колеги заздритимуть.
- Це так незвично, не повірять, почнуть провіряти, і тут виявиться... Ну хоч щось вимагай, бажано щось стандартне.
- А що люди хочуть за душу?- поцікавився я.
- Любов, славу, посади депутатів, прокурорів, міністрів, суддів...
- Ну ні, на таке я і під тортурами не погоджусь,- мій голос був твердим.
- Ну придумай хоч щось, невже тобі зовсім нічого не цікаве?- скиглив хвостатий,- хіба ти все в житті попробував?
- Цікаво,- сказав я після деякої паузи,- а навіщо людині душа? Що вона дає?
- Не знаю,- зізнався чорт,- сам не розумію навіщо вона і чому нею так дорожать.
- Хочу попробувати як це жити з душею,- вирішив я.
- Нових чистих душ в нас нема, то в іншому відомстві, - чорт задумався,- в нас тільки бе-у, та й то грішників, і я не знаю чи можна  взяти зі складу, в нас же протилежна задача.
- А твоя душа?- я уважно оглянув чорта від ріг до кінчика хвоста,- навіщо вона тобі?
- Не знаю, ніколи не задумувався над цим, навіть не уявляв, що можна і без душі,- просто сказав той.
- Хіба тобі самому не цікаво, як це жити без душі? - напирав я. 
- Ну, в принципі то... а раптом вона для чогось потрібна, чи якась ревізія, чи мені не сподобається без душі,- сумнівався рогатий.
- Я ж і не кажу на постійно, може і мені не сподобається з душею, так тільки, попробувати ради інтересу.
- Ну, якщо на деякий час,- погодився він,- то чому б і ні. Скільки тобі зараз, 63? На скільки ти хочеш? Років на десять? На двадцять?
- Я стільки не проживу, давай на три роки. А там подивимось. По рукам?
- По рукам. 
Чорт засунув  лапу собі в груди, вийняв звідти щось волохате без форми  і обережно вклав  в мої груди.
- Ну як, ніде не тисне?-  спитав він.
- Трохи з лівого боку муляє.
- В тебе тут ребро трохи неправильне, напевне в дитинстві зламав і так зрослось. Це дрібниці, поправимо.
Він взяв ребро двома лапами, подув на нього, трошки розігнув, знов подув.
- Ну як тепер?
- Зараз добре, навіть не відчуваю нічого,- сказав я.
- Ну, тоді бувай, через три роки побачимось.
- Договір не забудь,- кивнув я на стіл.
 Він ляснув себе по лобі, взяв пергамент і легенько махнув ним. Пергамент зник. А через секунду зник і чорт.
Я провітрив кімнату і ліг досипати.

Вас напевне цікавить, чи змінилось моє життя з тих пір, як воно жити з душею? Зразу скажу, що ніякої різниці я не помітив.
От тільки сни стали іншими. Тепер в снах я бачу картини з минулого і майбутнього. З цього світу і з того.
Бачив і свого чорта. Він подобрішав, поправився, навіть шерсть стала шовковистою і блискучою, став спокійнішим і впевненішим. Очевидно, що душа не допомагала йому в роботі. Не думаю, що через три роки він захоче забрати її назад. 
Та й мені цікавіше стало. Думаю, чи не описати щось з моїх снів. Про дитинство Ісуса, наприклад, чи майбутнє людства. Все таки інформація з першоджерел.
Відповісти
#2
Вы такой добрячок просто душечка, аж завидки берут, но как будто совсем несмысленыш, понятия не имеете, что чертик потом счавкает вас и спасибки не скажет.

Раз вы такой добрый, то предложите сатане свою кандидатуру на пост главного антихриста, ибо пинчук отказался, другие тоже, и у сатаны полный провал по всем швам, вот только он сам стесняется к вам обращаться то.....
Відповісти
#3
(23-12-2017, 15:31 )luk писав(ла): Вы такой добрячок просто душечка, аж завидки берут, но как будто совсем несмысленыш, понятия не имеете, что чертик потом счавкает вас и спасибки не скажет.

Раз вы такой добрый, то предложите сатане свою кандидатуру на пост главного антихриста, ибо пинчук отказался, другие тоже, и у сатаны полный провал по всем швам, вот только он сам стесняется к вам обращаться то.....

Думаю мій чорт буде поводитись тихо і мирно.
Без душі йому стало легше. Та й не охота йому, щоб ця історія випливла.
Колеги будуть сміятись: "пішов по шерсть, а вернувся стриженим".

На роль Антихриста я не підхожу - надто старий і ледачий.
То вже хай молоді, симпатичні, енергійні пробують..
Відповісти
#4
Кто стриженый это еще вопрос,
а на счет антихриста молодые просто не тянут, а то б давным давно бы миром уж управлял бы, а так гаплык полный.
Відповісти
#5
(Продовження опусу "Душа на прокат" . Друга частина.)

Я повертався з прогулянки, де спокійно обдумував чи то про резонансні слабкі взаємодії чи про те, де будуть горобці ночувати якщо клуня згорить. 
При наближенні до дверей квартири відчув вже знайомий запах. Серце моє защеміло і забилось як мотор літака при зльоті. Напевне всі запаси адреналіну організм викинув в одну секунду, можливо ще й залізши в борги.
Але робити нічого, від неминучого не втечеш. Я відкрив двері і на ватяних ногах зайшов у квартиру.

Чорт сидів у кріслі, нога на ногу, вигляд впевнений, задоволений і трохи зверхній, дивився на мене насмішкувато, як мені здалось. Як це контрастувало з його першим приходом!

- І чого на цей раз?- запитав я замість вітання. - Три роки ще ж не пройшло. 
- Тільки не кажи, що ти не радий мене бачити,- його морда скривилась в усмішці.
- Я то радий,- сказав я не впевнено,- просто якось не очікував так швидко...
- Так може чайком пригостиш?- він з цікавістю дивився на мене.
- Та можна,- сказав я протяжно,- тільки от цукор закінчився на тому тижні.
- Я ніби відчував це,- усміхнувся чорт, витягнув звідкись з повітря коробку рафінаду і поклав на стіл.
Побачивши, що я зібрався йти на кухню, він швидко промовив: 
- Та не треба, це я так. Я не надовго, просто вільна хвилина перепала, тож вирішив глянути, як ти тут. 
- В мене все по-старому.
- Пам'ятаю, пам'ятаю: поїв-поспав-погуляв-поїв-поcпав...
- А в тебе зміни не тільки на... - запнувся я, - на лиці, але й на шерсті і в позі...
- Так, мої справи пішли вгору, тож я вирішив віддячити тобі.
- З вуст чорта це звучить якось неоднозначно. Може цукром обмежимо твою вдячність?
- Можна й цукром, але я можу запропонувати тобі щось більше... Знаю, знаю, тобі нічого не треба,- зупинив він мене як тільки я відкрив рота. - Але в мене є для тебе щось справді цікаве, ексклюзивчик. 
- Невже зараз встанеш і підеш?- не знаю чого більше було в моєму тоні, надії чи насмішки.
- Екскурсію на Той бік можу тобі організувати, - урочисто мовив рогатий.
- Та я ще сподівався трішки на цьому побути. Чи це з поверненням?
- Ну звичайно з поверненням,- якось надто швидко сказав чорт. - Хіба що сам не захочеш повернутись, - додав він з лукавинкою в очах.
- І що від мене потрібно?
- Згоди.
- Я не проти.
Чорт встав, підійшов до мене і доторкнувся рукою до моєї голови.

Місцевість була кам'яниста, пустельна. Де-не-де росли невисокі кущі і трава. За кілька кілометрів на схід виднілась річка.
Чоловік заклопотано ходив, опустивши голову, видивляючись щось серед камінців. Був він високий, сильний, аж сіро-коричневий від постійного перебування на сонці. Волосся на голові було довге, грубе, густе і не чесане. Така ж і борода. Хіба що трохи коротша. З одягу  була лише пов'язка на стегнах з грубої верблюжої шкури.
Раптом, з неочікуваною для його великої фігури спритністю, він кинувся на землю, щось спіймав і кинув до рота. 
- Це хто? - спитав я чорта.
- Голос, волаючий в пустині, - відповів рогатий.
Чоловік почув голоси, підняв голову і подивився на нас лютим поглядом.
- Покайтесь! - закричав він страшним голосом. - Бо наблизився час Суду! В пустині рівняйте дорогу для Бога!
- Чому в пустині? - не зрозумів я. - Бог хіба в пустині живе, а не на небі?
- В ваших серцях пустиня! - рявкнув той. - Каятись прийшли? Гріхи змивати? Туди! - кивнув він в напрямку ріки. - Там чекайте, в мене зараз обід. І поїсти спокійно не дадуть. Хліба нема? - спитав вже тихіше.
Я розвів руками.
- Я лише водою змиваю бруд ваших сердець! - Іван знов перейшов на крик. - А за мною йде Той, хто випалюватиме його вогнем!

Ми пішли в напрямку ріки, залишивши Івана в пустелі за такими важливими заняттями як рівняти для бога дорогу і ловити коників на обід. Мені важко було зрозуміти, яке з цих двох занять є важливішим.
- А Ісуса ми теж тут побачимо? - поцікавився я в свого провідника. - Він буде хреститись в Івана?
- То лише легенда, - відповів рогатий. - Ісус з Іваном ніколи не бачились.
- А як же голос з неба, голуб на плече, "ось той, кому я сандалі не вартий зав'язати"?
- Кажу ж - вигадки. Ісус з'явився пізніше, коли Іван вже в тюрмі сидів. Хто були першими учнями Ісуса? Андрій і Симон, що раніше учнями Івана були.  Де він їх підібрав? В Галілеї, біля озера, повернулись рибу ловити, коли Івана посадили. Чому Іван, почувши в тюрмі про Ісуса посилав до нього учнів розпитати, чи не той це, кого він чекав?
- Ясно, - сказав я. - А що це за місце? Ми зараз в Іудеї? В минулому часі?
- Час для тебе теперішній. А ми в Раю.
- Оця пустеля з палючим сонцем - Рай?! Саранча на обід - Рай?!
- В кожного свій рай, що кому до душі. Знаєш, люди  і після смерті  займаються тим же, чим за життя звикли. Але пішли далі. - Він взяв мене за руку і ми опинились в древньому місті.

По обидва боки від дороги, яка мало чим відрізнялась від того, що ми бачили в пустелі, хіба що з неї були прибрані крупні валуни, тіснились плосковерхі  кам'яні однокімнатні будиночки, покриті плоскими каменями. Зрідка біля  них росли дерева і виноград. 
Але ось показався великий будинок, оточений кам'яним парканом з ворітьми. На подвір'ї росли дерева і було кілька менших будівель.
- Ого, та це цілий маєток порівняно з тими халупами. Хто тут живе? - поцікавився я.
- Первосвященик.
Нас обігнав молодий юнак в простому одязі. Він озирнувся кругом і постукав у ворота специфічним стуком. Ті відчинились і юнак прошмигнув у двір. По тому, як швидко відкрились ворота і як впевнено юнак зайшов, було видно, що він тут не вперше, його тут знають. Можливо навіть чекали.
- А це хто? - поцікавився я.
- Іван.
- Той, в юності? Щось не дуже схожий.
- Інший Іван, Заведеїв. Молодший брат Якова, один з апостолів. Любимчик Ісуса.
- А що він тут робить у первосвященика? - здивувався я.
- Ділиться враженнями про Ісуса, про своїх товаришів, - хіхікнув рогатий.
- Стукач?! - не повірив я.
- А що тебе дивує? У вас зараз не так? Хіба є хоч одна партія, громадська організація, служба, чи взагалі який-небудь колектив, де б не було стукачів? Та ладно б ще своїх спецслужб, а то ж і ворожих держав. Скільки відсотків чиновників, армії, міліції, СБУ в Криму і на Донбасі перейшли на бік  ворога? Вісімдесят? Дев’яносто?
- Ти ж не хочеш сказати, що в нас вісімдесят відсотків зрадників? - я мало не  накинувся з кулаками на наклепника і провокатора.
- Та ти оптиміст, - засміялась рогата морда. - Ти думаєш, що серед тих десяти чи двадцять відсотків, що перейшли на ваш бік нема зрадників і ворожих агентів? Тут хоч лідер руху не був агентом спецслужб чи ворожих розвідок. А у вас і про керівництво держави цього не скажеш.
- Брешеш ти все! - сказав я просто щоб не погоджуватись. Ох як ця  морда злила мене.
- Тобі то який тут інтерес не вірити? - скривив морду чорт. Ти ж атеїст. Що тобі до цього Івана?
- Та мені то нічого, просто неочікувано  якось. Автор  четвертої Євангелії як-не-як.
- Ой, прямо таки неочікувано. Якби ж ти хоч читав те Євангеліє, то не казав би, що неочікувано.
- А що там? Іван визнає, що доносив на Ісуса?
- Прямо то не визнає, але каже, що був знайомий з первосвящеником. І слуги того знали Івана. Коли заарештованого Ісуса привели туди, то й Іван прийшов. І ще й Петра провів через сторожу воріт.
- Це ще нічого не доказує.
- Чим же якийсь юнак, рибалка з Галілеї був таким знаменитим, що знайомий з юдейським первосвящеником? Та ще й неодноразово бував в того, якщо слуги і стража так добре його знають, що дозволяють навіть незнайому їм людину провести в двір? І ніхто Івана не питає хто він і чи знайомий з Ісусом. На відміну від Петра, який зі страху тричі відрікається від вчителя.
- Апокаліпсис цей Іван написав, чи хтось інший?
- Цей.
- Якусь невеселу картинку він там малює. Це так має Царство Боже починатись? З масових бід і вбивств? При тому що Бог - це любов? 
Я б на місці церкви оголосив цю писанину сатанинським наклепом на Бога. Чому попи цього не бачать? Це ж зводить нанівець їхні розповіді про доброго, люблячого, милосердного Бога.
- Напевне розуміють, що на одній любові їхня віра не встоїть, потрібен ще й страх.

- Петро відрікається, Іван доносить, Юда здає... Якісь учні в Ісуса як на підбір...
- Ти ще про апостола Павла забув, який, будучи Савлом, переслідував і вбивав прихильників Ісуса.
- Невже Ісус не міг підібрати собі кращих учнів? - дивувався я.
- Куди ще кращих. І так його учні  виявились кращими ніж в інших численних пророків, месій, богів і аватарів. Де зі смертю вчителя розпадались і школи, розпорошувались послідовники. А в нашому випадку лише після смерті Ісус став знаменитим завдяки своїм учням.

- Мені, як атеїсту, не дуже цікаві ваші релігійні діячі. Я взагалі не уявляю як нормальна людина може вірити в усяких богів, чортів, ангелів... 
Покажи мені краще когось з алхіміків, хто вмів філософський камінь робити. Мені завжди хотілось зробити еліксир молодості, свинець на золото перетворювати.
- Но проблем, - сказав рогатий і торкнувся моєї руки.

Ми опинились всередині  середньовічної кам'яної будівлі. Через маленьке, закіптюжене віконце ледве пробивалось денне світло. В печі, біля однієї з стін, палахкотів вогонь, червоні зайчики від якого бігали по стінах, створюючи атмосферу загадковості. Численні полиці на стінах заставлені  скляними пляшками, горщичками і полотняними мішечками. Посеред кімнати стояв величезний дубовий стіл, пропалений і обвуглений в багатьох місцях. 
Під столом була купа якихось мідних реторт, змійовиків, глиняних тиглів, мішків з вугіллям і якимись каменями. Стіни  і стеля покриті товстим шаром кіптяви, чим користувався господар цієї лабораторії, щоб робити паличкою якісь записи, малюнки і помітки. 
Кіптява мала і ще одну, більш важливу роль - вона поглинала випари і запахи від численних реактивів і експериментів, завдяки чому в кімнаті хоч і з трудом, але можна було дихати.
- Майже як в тебе вдома, - відмітив рогатий. Я промовчав, бо нарешті повірив йому, що ми й справді в раю.
Господар, в пропаленому кислотами, вогнем, розплавленими солями і металами одязі порався біля печі. Руки, та й лице його теж були знайомі з цими хімічними і фізичними факторами, про що свідчили численні рубці і шрами. 
- Це хто? - мене розпирала щира цікавість.
- Мельхіор. Якраз зараз перетворює свинець в золото.
Я підійшов ближче і почав спостерігати. Увага алхіміка була повністю поглинута процесом, тож  мене  він не помічав.
В низенькій товстій глиняній чашці плавився кусок свинцю. Експериментатор час від часу посипав його якимсь порошком.
Через деякий час те, що було свинцем, перетворилось в золотий шарик, що виблискував в світлі вогню. Мельхіор взяв його щипцями  і кинув в посудину з водою. Потім поклав в рот і  зосереджено ніби смакував ним.
- Що він робить? - тихо спитав я чорта.
- Фізично-хімічний аналіз проводить, наскільки чисте золото вийшло.
- І то справді золото? - все ще сумнівався я.
- Справжнісіньке. Три дев’ятки.
- А що за порошок, яким він посипав розплавлений свинець? - спитав я на всяк випадок, хоча й не сподівався на відповідь.
- Шамот, - спокійно відповів чорт.
- Просто обпалена глина? - я з недовірою подивився на рогатого. - Може якась спеціальна глина?
- Звичайнісінька.
- Як же свинець перетворився на золото?
- А він і не перетворювався.
- Але ж я з сам бачив.
- Оце йому і треба для демонстрації герцогу. То був  сплав свинцю з золотом. Свинець окислився, окис розплавився і ввійшов в пористу глину, а золото залишилось.
- Так він шахрай? - я був розчарований.
- А як ще можна фінансування науки добитись? Потрібно показати обнадійливий результат, щоб виділили кошти на подальші дослідження і доробку технології.
- Це правильно, - погодився я. - Хай краще гроші багатіїв на науку підуть, ніж на п’янки-гулянки-війни-інтриги. 
Ми вийшли з лабораторії алхіміка і опинились на великій красивій лісовій галявині.

- А Пекло ми теж відвідаємо?- спитав я з надією на відмову.
- Пекла нема,- несподівано заявив  рогатий.
- Як це нема?- не повірив я.
- А навіщо воно? Казка про Пекло потрібна лише для живих, щоб боялись і не грішили. А мучити тих, хто вже не може нічого змінити нема сенсу.

Я був спантеличений. Пекла нема, а Рай якийсь дуже дивний. Люди уявляють собі Рай прекрасним садом, де щасливі праведники бачать Бога, співають Йому осанни. 
- Так і є,- сказав мій провідник, ніби підслухавши мої думки, - хто за життя любив молитись і поклонятись, то і в Раю має таку можливість. Але таких мало. А якщо інших змушувати до такого життя, то що ж це за Рай буде для них? Це буде Пекло.

- А як же грішники? Всякі розбійники, злодії, розпусники, обманщики... вони і в Раю продовжують цим займатись? - з недовірою спитав я.
- Звичайно. Але займаються цим з такими ж, як вони самі. Або з персоналом.
- Що ще за персонал?
- Повинен же хтось обслуговувати Рай, забезпечувати його функціонування і індивідуальні особливості.

- А Суд Божий є?
- Теж нема,- якось тихо і невпевнено відповів чорт.

- А от скажи, чому  у вашому Раю люди не каються, не кидають своїх звичок, не змінюються, продовжують займатись тим же, чим і в житті? 
- Так треба. Пам’ять не поповнюється. Тому й людина не змінюється,- якось неохоче пояснив він.
- Як це?
- Пам’ять про земне життя повністю зберігається. А що відбувається тут люди пам'ятають лише протягом доби. Тож вчорашнього дня для них ніби не існує, лише земне життя і день тут.

Тим часом ми підійшли  до височенних воріт, біля яких стояв стражник з мечем.
- Петро, - пояснив чорт. - Ну, далі ти сам,- сказав рогатий і кудись зник.
Петро подивився на мене суворим, прискіпливим поглядом і торкнувся мечем дверей. Ті відчинились, відкривши вхід в величезну залу, залиту світлом. 
Що мені залишалось? Я ступив в залу з відчуттям, що хвостатий обманув мене, сказавши, що Суду Божого нема.

В кінці зали стояв високий трон. Справа від трону сидів на хмаринці сивобородий старець з жезлом, напевне бог-Батько, зліва, судячи з усього Ісус. Між ними порхав безформний Дух. Точніше сказати його форма весь час змінювалась.
"Як віртуальний фотон, що зв'язує електромагнітно взаємодіючі частинки" - чомусь спала на думку така аналогія.
Я підійшов ближче.
- А-а, Анатоль! - радісно мовив старець, потираючи руки. - Так кажеш Бога нема?
Я мовчав, не знаючи що відповісти. Не буду ж я через цей один окремий випадок змінювати свої переконання.
- Може і Суду Божого нема? - допитувався він. - Може й гріхів у тебе нема?
Щось мені не подобались його питання. Якісь вони підступні.
- Ладно, це Мій, він хрещений, - прийшов на виручку Ісус, звертаючись до старця. - Я їх в Тебе викупив Своєю жертвою.
- Ну що ж, Твій так Твій. Ти й суди, Я - пас.
- А Я прощаю всі гріхи, сказав радісно Ісус. - Йди і більше не гріши.
- Е ні, - втрутився раптом Дух. - Гріхи проти Мене не прощаються.
- Які ж в нього проти Тебе гріхи? - нахмурився Ісус.
- Він нешанобливо про Мене відгукувався.
- Та не будь Ти таким дріб'язковим.
- Я не дріб'язковий, а принциповий. Ти ж Сам сказав, що гріхи проти Духа не прощаються.
- І потягнув же якийсь чорт Мене за язика, - зітхнув Ісус.
- Отже, - присудив Дух. - Сім кругів пекла, геєна, смола... Ну поки досить.
Ісус опустив голову. Навіть Батько зі здивуванням глянув на Духа.
Звідкись появився здоровенний чорт з палаючими очима і тризубом в лапі. Нічого не кажучи схопив мене за руку і поволік до виходу, що був в кінці зали за троном.
“З тризубом, українець”, - подумав я з гордістю. - “І тут наші є”.  Але наступна здогадка мені не сподобалась – “це ж цими вилами він мене буде в казан зі смолою кидати”.

Раптом вихідні двері відчинились і в залу ввійшла маленька дівчинка, на вигляд років п'яти.
Чорт зупинився як вкопаний. Вона кивнула вбік головою і чорт зник.
- Ая, - пронеслось залою.
Дівчинка підійшла до трону. Ісус з Батьком повскакували і допомогли їй залізти на трон.  Дух теж  заметушився, ніби намагаючись  чимсь допомогти.
- Що тут у вас відбувається? - запитала Ая.
- Та от, грішника судимо, - улесливо доповів Дух.
- Та це я зрозуміла, але за яким правом?
- Він хрещений, - пояснив Ісус.
- Які ж ви формалісти. Його немовлям хрестили, а так він - переконаний атеїст. Крім того він ще не вмер, а на екскурсії тут.
- Ну, ми ж не знали,- винувато опустили голови Ісус і Батько. Навіть Дух, здавалось, щось опустив.
- Ви ж знаєте, що атеїсти попадають прямо в Рай без всякого Суду, - дівчинка суворо подивилась на принишклу Трійцю. - Чи вам інструкцію повторити?
- Хтось же його сюди направив, - виправдовувався Ісус.
Ая уважно подивилась на мене. - І я навіть знаю хто, - сказала вона.
- Ну як, сподобалась екскурсія? - спитала мене після деякої паузи.
- В кінці не дуже.
- Що ж, бувають і в нас помилки. Можеш йти, - вона кивнула на двері.
Я ступив крок і опинився в своїй кімнаті.
Відповісти
#6
Я сидів на кухні і пив чай. Раптом щось булькнуло і прямо посеред кухні з'явився мій чорт.
- О, я якраз вчасно,- спробував він весело пожартувати, але по його вигляду були видно, що настрій в нього, м'яко кажучи не веселий.

- Що таке, знов на роботі проблеми?- я демонстративно глянув на його підібганий хвіст.
- Правильно інструкція каже: "Ніколи, нікому не роби нічого хорошого, бо жодна добра справа не залишиться без покарання"- відповів він сумно.
- І яку ж це ти добру справу зробив? Мене мало не довів до інфаркту?

- Які ж ці люди невдячні,- ображено заскиглив хвостатий, - я своєю премією пожертвував задля нього, а він...
- Вам що, цукор дають в вигляді преміальних?- не зрозумів я.
- Та який там в біса цукор,- з досадою відмахнувся він. - Я за результатами минулого місяця був переможцем в професійному змаганні, і замість премії мені, попросив організувати тобі розвагу. Думаєш це просто було? Рішення аж на найвищому рівні приймалось,- останні його фрази звучали з гордістю.

- Нічого собі розваги... 
- Ти ж ніколи не стрибав з парашутом, не катався на американських гірках, не був на війні, от я і вирішив, що гострих відчуттів тобі не вистачає для щастя.
- Та я мало не окочурився від таких відчуттів,- сердився я. 
- Не перебільшуй, там не вмирають.
- Я мало інфаркту не схопив ще тут, біля порогу, коли відчув, що ти в кімнаті.

- Дивно, але ж коли я з'явився перший раз, ти не злякався.
- В мене тоді душі не було, а зараз є, твоя, напевне ляклива дуже,- я хотів хоч чимось вколоти його.
- Душа тут ні до чого, вона і зараз в тебе є, але ж ти не злякався моєї раптової появи.
- Хто Там побував, того вже важко злякати,- чи то з викликом чи з сумом сказав я. 
- Думаю, тут справа в іншому,- задумливо сказав чорт,- ти як собака нюхом відчуваєш мій стан, і коли я пригнічений, невпевнений...
- Навіть жалюгідний,- вставив я.
- Тоді ти не боїшся мене, - продовжив він свою думку.
Порівняння з собакою мені чомусь не дуже сподобалось, але щось раціональне в його словах було.

- Так що там сталось, чого ти такий, е-е-е... як побитий собака? - ця тема була мені не лише цікавою, а й приємною.
- Я ж і кажу, жодна добра справа не лишається без покарання,- сумно сказав хвостатий. - Я ж не думав, що й сама Ая захоче брати участь в цій розвазі. А від неї нічого не приховаєш, вона побачила, що в тебе душа не своя. Ну от, почалось розслідування і вся наша афера випливла на поверхню.

- І що тепер тобі за це буде?- спитав я майже співчутливо.
- Нічого не буде, я ж формально нічого не порушив, навіть перевірив, чи нема твоєї душі в базі проданих.
- Так чого ж в тебе такий вигляд ніби тобі догану виписали в комсомольській стінгазеті?
- Колеги насміхаються. Кажуть: - пішов по вовну, а вернувся стриженим.

- Так чого ж ти прийшов до мене? Хочеш свою душонку назад забрати?
- Та ні, ні! - злякано вигукнув рогатий. - Ая хоче тебе бачити.

- Навіщо я їй здався? - здивувався я.
- Не знаю, можливо щось щодо твоєї душі.
- Знайшлась? - чи то з тривогою чи з надією запитав я.
- Не знаю, я тільки висловив свою гіпотезу. - По його тону було видно, що він і справді нічого не знає.

- А хто вона така, та ваша Ая? - мені й справді це було цікаво.
Чорт мовчки,  навіть з якоюсь урочистістю, показав пальцем вгору.
Я подивився в напрямку його пальця, але нічого крім бурих плям на стелі не побачив.
- Ну протікає трохи коли дощ,- сказав я, - але ж дощі не кожен день, тож можна жити.
- Вона там головна,- пояснив чорт вже словами. - Альфа і омега, творець того світу.

- Де головна, в пеклі?
- Я ж казав тобі, що ніякого пекла нема,- в його голосі чулось легке роздратування моїм нерозумінням.
- Тоді де? В Раю?
- На Тому світі.
- Ну нічого собі,- я не сів від почутого тільки тому, що й так сидів. - А в мене й промайнула була така думка, коли згадав про трон, як метушилась перед нею Трійця.
- Та трон, Трійця - то таке,- з легкою досадою на мою тупість сказав чорт. - Так ти йдеш?
- А що ж мені лишається.

Чорт взяв мене за руку і ми опинились біля знайомих вже  воріт. 
- Чомусь її нема, десь затримується, - сказав він оглянувшись навкруги.
- А може це ти мені якісь гострі відчуття підготував, як минулого разу? - довіри до рогатого в мене вже не було.
- Для мене самого це несподіванка, вона ніколи  не запізнюється, - на морді чорта було щире збентеження.
- Як же вона може скрізь встигати? Господарство ж в неї, як я розумію, велике.
- Вона може керувати часом, - сказав хвостатий щось незрозуміле.
- Ти казав, що Божого Суду нема. А що ж то було минулого разу за цими воротами? Якби не Ая, то я б вже десь в смолі варився, - чомусь ці ворота не викликали в мене приємних асоціацій.
- Та то теж лише розвага для персоналу. Та й для клієнтів також, - рогатий подивився на мене з усмішкою на морді.
- Всіх однаково розважають? - поцікавився я.
- Ні, звичайно. Християн судить Трійця, чи Ісус. Хто вірить в інших богів і їх суд, тих ті боги судять.
- А хто не вірить, як от я?
- Для тих і розваги такої нема. Це я ексклюзивно для тебе добився.
- Ну дякую, хороша ти люди... ну, в смислі справжній друг.
Морда чорта розцвіла від задоволення.
- Як же вони встигають всіх судити? Адже кожен день десятки тисяч чоловік вмирають.
- Це взагалі не проблема. По-перше - нема такої обов'язкової процедури, я ж кажу, що це лише розваги персоналу. Але якби треба було і всіх судити, то це теж не складно. Тут час не такий, ним можна керувати. Та й душі могли б почекати скільки завгодно, для них же час поза тілом не йде.
- А всіх присуджують до пекла, як от мене, чи деяких і до раю? І за якими критеріями? - поцікавився я.
- Ні, до пекла в основному тих, хто вважає себе праведником. А до раю навпаки, кінчених грішників. Так цікавіше спостерігати за їх реакцією.
- Хороші у вас тут розваги...
- Ладно, ти тут постій, а я постараюсь вияснити, чому Ая затримується, - сказав рогатий і зник.

Я опинився один біля високих воріт. Було ясно, що чорт знов підготував для мене якусь підступну "розвагу". Але якщо він думає, що я просто покірно стоятиму і чекатиму, поки мене не схоплять і кудись потягнуть, то він помиляється. А може попробувати відчинити ворота? Чи саме на це й розраховує рогатий, а тоді скаже - сам винен, я ж просив постояти. 
А обійду я ворота з боку, і подивлюся звідти, де мене ніхто не чекає, - визріло геніальне рішення. 
Але, не ступивши і п'яти кроків наліво, я опинився раптом в темному коридорчику якоїсь сільської хати.
В кімнаті чулись голоси двох чоловіків. Я прислухався.
- Не дрейф, - сказав старший, - я фартовий, все буде в ажурі. Мені зайвий геморой  не потрібен, я і так вишу, шарики риють під мене, зачалити хочуть. Мені треба лягти на дно, я і до марухи своєї зараз не можу. На твоїй хаті довго не затримаюсь, провернемо дільце і рвану в місто, там в мене  знайоме кодло, зроблять ксиву і адью.
- А як же я? - спитав молодий.
- Можеш зі мною, я за тебе буду мазу тримати. Та спочатку діло. Ану давай розкладку, як ми з тобою базарили.
- Я маю розбити з рогатки лампочку з тильного боку магазину, з переднього залишити. Дістати обценьки,і коловорот і мотузку. Залазимо збоку, по сливці на прибудову, відриваємо шиферину і на горище. А звідти спускаємось в підсобку - і ми на місці. З торгового залу в підсобку двері практично ніколи не закривають.
- А якщо ляда в підсобку зсередини буде закрита? - екзаменував старший.
- Тоді просвердлюємо в ній дірку і шпицею відкриваємо клямку.
- А шмир?
- Завтра в селі весілля, сторож буде п’яний, навіть якщо й прийде, то буде спати в своїй каптьорці.
- Добро, я вийду похезати, ничку свою провідаю, візьму волину, а ти організуй ампулу і щось в топку кинути.
- Я що тобі, хмир, шестерити повинен, - незадоволено сказав молодий.
- Ша! Ти шо, баклан, рамси попутав?! - закричав старший. - Ладно, не духарись і не фігонь, я ж не кажу, щоб ти мені машкою був, - додав вже примирливо.
Я переступив з ноги на ногу і щось зачепив в темноті.
- Ану глянь що там, - наказав старший. - Схоже в нас гості.
Молодий вийшов у коридор, схопив мене за петельки і поволік в кімнату. Старший запитально подивився на молодого. Той заперечливо похитав головою.
- На місцевих мозолів не схожий, - відмітив старший. - Стукач? - звернувся вже до мене.
- Я тут випадково опинився, - пояснив я.
- Фраєра з себе не строй. Не треба нам тут вуха шліфувати.
- Кажу ж, випадково. Заблукав я.
- Гуляв лісом і заблукав, - засміявся молодий.
- Ти нам туфту не гони, розказуй все як на духу, - пронизав мене поглядом старший.
- Скажу вам правду - то не повірите, а придумати щось правдоподібне отак зразу не виходить, - я й справді не знав як мені діяти.
- Не трави баланду і не напружуй свої гнилушки, кажи як є - хто, що, навіщо.
- Ну, добре. Ви - в Раю, на Тому світі. А я тут на екскурсії. Мій чорт десь пішов, а я сам погано орієнтуюсь, ось випадково і опинився тут, - я не сподівався на розуміння, але правду говорити легко.
- Ти чо, шланг, шизік? - зневажливо подивився на мене старший. - Не бзди і більма свої не випинай, ми тебе мучити не будемо, чик - і готово.
- Я ж казав, що не повірите.
- Ану двинь його між ріг, - звернувся старший до молодого. - Але щоб не скопитився, нам його ще розколоти треба, може пора вже хвіст відкидати.
- Не треба, я все розкажу, - швидко сказав я. - Звати мене Анатоль.
- Ну давай Анатоль, побазаримо. Тільки без фуфла. Ти однаково вважай вже жмурик, тож туфту гнати нема сенсу.
- Можна я присяду? - я кивнув на стілець в кутку кімнати, - а то ноги щось не тримають.
- Ну, якщо це твоє останнє бажання...

Я ступив кілька кроків в напрямку стільця і опинився на березі моря.
На килимку, розстеленому біля самої води, загорала жінка з пишною, але пропорційною фігурою в одязі Єви.
- Мужчина, потріть мені спину кремом, а то боюсь спалити, - звернулась вона до мене.
Я уважно подивився в різні боки, а чи  не є це якоюсь черговою пасткою, бо попередні події були ще досить живими в пам’яті. Але кругом, аж до горизонту був пустий беріг. Тож мені нічого не залишалось як обережно піти  в напрямку жінки.
На четвертому кроці картина зненацька змінилась. Я опинився серед безкрайої пустелі. Рефлекторно зробив пару кроків назад, сподіваючись повернутись на беріг моря, але очікування мої не справдились. Кругом залишалась кам'яниста пустеля. 
Нещадно пекло сонце. Хотілось пити. Метрах в двадцяти зеленів  оазис. Біля невеличкого озерця росли пальми, фініки, ще якісь незнайомі мені дерева, кущі, трави, квіти.
Ступивши крок в напрямку оазису, я різко зупинився і сів на камінь. Треба подумати. А якщо я на четвертому кроці знов опинюсь в якомусь іншому місці?
Сидіти в пустелі біля оазису і не могти до нього дістатись теж перспектива не дуже, але тут хоч можна спокійно посидіти деякий час і подумати. Правило чотирьох кроків, схоже, має й винятки. Адже молодий бандит тягнув мене з коридору в кімнату на значно довшу відстань, і нічого не змінилось. А варто було мені самому зробити три кроки і на четвертому я опинявся в якомусь іншому просторовому відділі. Тож може тут хтось появиться і приведе мене до води. А ні, так я завжди зможу звідси вибратись, варто лише зробити чотири кроки.
- А, ось ти де, - дівчинка торкнулась мого плеча. - А де ж ти свого провідника загубив?
- Ая? Як ти мене знайшла?
- Пішли в тінь, тут і справді спека, - вона подала мені руку, залишивши моє питання без відповіді. 
- Ну як, тут краще?- запитала вона.
Я кивнув. Під пальмами була приємна прохолода, навіть пити перехотілось.
- А чому у вас тут в Раю такі маленькі відділи? - спитав я. - Варто зробити три кроки - і вже в іншому місці.
- То для тебе вони маленькі, але не для їх господарів. Для них вони практично необмежені. До краю ніколи не дійдеш. 
- Як же це може бути? 
- Контекст інтерактивний, генерується в міру входження, - фраза дівчинки була якась не дитяча.
- А генерується лише те, що  є в пам’яті душі, що було в житті людини?
- Можуть і мрії генеруватись.
- Так Віртуал - це гігантський комп'ютер, в якому живуть інформаційні сутності в інформаційному контексті? - висловив я здогадку.
- Це не зовсім так, але якщо тобі так зрозуміліше...
- А що ж таке Віртуал і яке він має відношення до матеріального світу?
- Якщо говорити зрозумілими тобі аналогіями, то Віртуал - це океан, а матеріальний світ - піна на його поверхні, що утворилась внаслідок збурень поверхні.
- Ну добре, будемо вважати, що з цим розібрались. А що з моєю душею? Чорт казав ніби з цього приводу я тут.  Де моя душа, що з нею сталось?
- Коли тобі було 5 років ти пішов до ставка купатись з старшими дітьми. Плавати не вмів і потонув. Твоя душа тоді покинула тіло і повернулась сюди.
- Але ж мене витягли і я лишився живий.
- Так, і ми мали б вернути її тобі назад, але...

- І що ж сталось, чому не повернули?- запитав я майже байдуже.
- Та розумієш, тут, як і в вашому житті, теж розпі... бовдурів і нехлюїв вистачає, - поправилась вона. - З таким персоналом... та ти ж вже знайомий з одним таким... за всіма не прослідкуєш.

- А що таке душа і навіщо взагалі вона потрібна? Я ж живу якось без душі і ніякої втрати, чи потреби в ній не відчуваю.
- Для життя в вашому світі вона й не потрібна, на роботу організму ніякого впливу не має.
- Тоді що це і навіщо?- майже вигукнув я,- ти ж не будеш переконувати мене в тому, що вона потрібна для вічного життя?

- Саме для цього й потрібна,- просто сказала Ая. - Це, як би зрозуміліше тобі сказати, - дискетка, флешка, на яку записується поведінка, відчуття, почуття, думки людини на протязі її життя. Це - інформаційний образ людини.
- І він може вічно жити в Віртуалі, - здогадався я.
- Можна й так сказати.
- А якщо нема цієї флешки, то з руйнуванням тіла від людини залишається лише купа атомів.
- Точно,- підтвердила Ая.

- А навіщо це вам, що вам з цього?
- Музей, колекція, архів,- знизала вона плечима. 
- Ага, так ось чому люди в Раю живуть в звичній їм обстановці і не міняються.
- Ти догадливий,-  насмішкувато сказала дівчинка.

- В якості вашої колекції, архіву - це я розумію,- але що це за життя, навіщо воно таке?- підвищив я голос.
- Ой, ой... скільки пафосу. Подивись на старих людей. Чим їхнє життя краще? Воно якщо й змінюється, то лише в гіршу сторону, вони теж нічому новому не навчаються, та й старе забувають. А все ж дорожать і таким життям.
Тут же хоч і новому не навчаєшся, але й минулого не забуваєш, душа все пам’ятає в деталях. Можна і спогадами жити і  спілкування зі знайомими цікавіше, бо нічого не забув,  ні найменших деталей чи почуттів не втратив.
Ну, незнайомі завжди залишатимуться незнайомими, але хіба це так важливо? Ти навіть не знайомий ні зі ким з свого під'їзду і що? Ти від цього страждаєш, чи хочеш познайомитись?

- А що з душами немовлят?- поцікавився я. - Вмирають же і немовлята.
- Душі, які звільнились до 5 років ми, як правило, даємо іншим новонародженим.
- А що сталось з моєю душею? Вона десь зберігається в архіві чи її комусь віддали?
- Не знаю, це можна вияснити. В обох випадках ситуація твоя - швах. Якщо в архіві - то будеш всю вічність п’ятирічним, а якщо комусь віддали, то взагалі не буде тебе тут.

- Щось це мені не подобається,- видавив я з себе після деякої паузи.
- Але ж ти не віруючий, безбожник, атеїст, яка тобі різниця? Ти ж однаково не розраховував на життя після смерті,- вона насмішкувато глянула на мене.
- Одна справа коли ні в кого нема життя після смерті, а зовсім інша - коли тільки в тебе. Це не справедливо,- додав я.
- Ой, про справедливість він заговорив. Якщо нема справедливості в житті, то чому вона має бути в музеї? Та  й яка тобі різниця що з твоєю душею, якщо ти її продав?

- Я продав те, чого в мене і так не було, і то лише з жалості до вашого... агента. А якщо тепер виясняється, що душі в мене нема з вашої вини, то треба було б, що ви виправили свою помилку, - я намагався говорити переконливо.
- Ніби в нас є якесь зобов’язання перед тобою, чи кимсь іншим.
- А хіба нема? Ви ж нас зробили і обіцяли вічне життя, - я знав, що блефую, але відступати не хотілось.
- Ви -  продукт еволюції, нічого ми вам не винні, а душі - це просто наш засіб для поповнення нашої колекції.

- Несправедливість ще й в іншому. Не до всіх же приходять з пропозицією продати душу. Може б тут лише одиниці залишились, які не погодилися б продати.
Я глянув на Аю. Її погляд десь блукав. Видно було, що розмова стала їй не цікавою.
- А навіщо ви скуповуєте душі? У вас що, ресурсів не вистачає забезпечити всім вічне життя?- постарався я перевести розмову.
- А хто сказав, що куплені душі не матимуть вічного життя?- вона здивовано глянула на мене.
- Як же?- здивувався вже я. - Навіщо ж їх скуповують? Для пекла?
- Та нема ніякого пекла. То просто наші співробітники так розважаються. Чи на спір щодо когось конкретного, чи просто кому вдасться більше купити. Гра така, розвага.
- Так продані душі теж в Раю живуть як і решта?- вигукнув я недовірливо.
- Звичайно. Яка для колекції різниця?

- А ангели теж в твоєму підпорядкуванні, чи тільки чорти?- я уважно подивився на Аю.
- Як все запущено,- з вдаваним сумом в голосі повільно промовила дівчинка. - А ще атеїст називається. Нема ніяких ні чортів ні ангелів. 
- Як же нема, чорта я сам бачив, а кажуть, що і ангели-охоронці є в деяких людей. Щось я перестав тебе розуміти.
- Взагалі-то ми не втручаємось в життя людей. А чорти і ангели - то все розваги наших співробітників. То вони в чортів грають, то в ангелів. Правила це забороняють, але я дивлюсь на це крізь пальці - треба ж і їм мати якусь радість в житті.
Вона встала, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
- А як же я? Може можна якось просканувати мене і записати в нову душу? Все-таки якийсь нестандартний екземпляр для колекції.
- Подивимось.
Відповісти


Схожі теми
Тема: Автор Відповідей Переглядів: Ост. повідомлення
  Що таке Бог? Що таке душа? Вільнодум 0 270 28-03-2017, 06:51
Ост. повідомлення: Вільнодум

Перейти до форуму: