Рейтинг теми:
  • Голосів: 0 - Середня оцінка: 0
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Жіночий роман для чоловіків.
#1
Мене звати Маруся. Ну, як і матір Ісуса. Не думаю, що це випадково. В усякому разі це надихає мене, примушує високо тримати планку вимог до себе і оточуючих, стимулює готуватись до якоїсь великої місії.
Живу я в  селі з гарною, романтично-лірично назвою. Хай вас не вводить в оману дорожній знак при в’їзді в село: СКОПИТИНЦІ. Це якийсь весельчак затер крапку після С. А називається село Старі Копитинці. Правда ж гарно? Але крім назви нічого хорошого в нашому селі нема.
Не рахуючи мене, звичайно. Бо я - найкрасивіша дівчина в селі. 
Чому я так вважаю? По-перше, я найкраща в нашому 8-му класі. А клас наш великий, тут крім мене ще три дівчини і три хлопці.
Молодші класи не рахуємо - то ще діти, а хто вже закінчив школу - або поїхали в місто, або старі. Тож в селі я - найкрасивіша.
А ще й найрозумніша. Галина Петрівна, наша вчителька математики, фізики, біології, німецької  і малювання, мене в приклад іншим ставить.

В цьому році я закінчую нашу 8-річну школу. Тож мені, як ви вже, напевне, вирахували - 15. Аж на два роки я старіша за Джульєту!
А якщо вже якійсь затурканій Джульєті в ті темні часи хотілось кохання, то що вже казати про мене в часи прогресу, акселерації, емансипації, фейсбуків, жуйки і "Однокласників".

Не буду вживати таких затасканих епітетів як "справжнього", "високого", "чистого", "великого"... Це само собою. В 15 років іншого й не буває.
І так я вже відстала від життя щонайменше на рік. Всі мої однокласниці ще з сьомого класу живуть дорослим життям. Якщо можна так сказати, враховуючи, що до школи все ж іще доводиться ходити.

Високий імідж має і свій негативний бік. Хлопці мене бояться. Якщо в шостому, а особливо в сьомому класі на перервах вони тискали і мацали дівчат, а ті голосно сміялись і верещали, то мене ніхто не чіпав. І зовсім не тому, що я була сьомою. На якісь стійкі пари вони не розбивались, і Василь, наприклад, міг за перерву перемацати всіх трьох дівчат по кілька разів. А мене не чіпали. Відчували, що вони мені не рівня, що я птаха високого польоту.

Це зовсім не означає, що в мене не було шансів попробувати заборонений плід. Були, звичайно. Але доля берегла мене для чогось високого.
Взяти хоча б Кавака, нашого шкільного сторожа і кочегара. Бувало, як нап'ється, то запрошує мене до себе в кочегарку, з натяками "погрітись", а коли тверезий, то очі відводить, ніби й нічого такого не було.
Чи Санька - вчителя фізкультури, географії, праці і співів. Хлопець, щойно прийшов з армії. А, оскільки ні якоїсь спеціальності в нього, ні роботи в селі не було, то пішов вчителювати.
Так Санько пропонував мені індивідуальні позаурочні заняття з фізкультури, йоги, боротьби, камасутри і фотографування. Казав, що для майбутньої моделі це просто необхідний мінімум. 
Чи нашого фермера, що до мами заходить, коли його жінка їде в місто продукти продавати. З його натяками, що я вже велика дівчинка, і подобаюсь йому більше ніж мама.

Та й з міста хлопці навідуються в село. В літню відпустку, чи й на вихідні, щоб  сумку харчів взяти і батьківську пенсію. Бо навіщо в селі гроші? В місті вони більш потрібні. Як казала одна особа: - щастя не в грошах, а в покупках. На безлюдному острові гроші не потрібні. 
Ну, наше село ще не зовсім безлюдне, але, екстраполюючи тенденції... (До речі, ви помітили яка я ерудована?) 
Та й зараз добратись до села не просто. Особливо коли піде дощ і дорога розмокне. 

Тож, як ви правильно здогадуєтесь, зв'язувати своє майбутнє з цими скопитинцями я не збираюсь. Хоча мама й умовляє залишитись.

Я вже казала, що вона працює дояркою? Ні, не в колгоспі, колгоспу вже давно нема. В фермера. 
Колгоспні землі перейшли в агрофірму якоїсь Посухи чи Засухи. Прізвище звучить якось дуже вже символічно для перспектив нашого сільського господарства.
А ферму і з десяток гектарів землі взяв собі зоотехнік, що став фермером.
З великої колгоспної ферми зістались, правда, ріжки і ніжки в кількості кількох десятків, але ж і їх комусь треба годувати, доїти, прибирати за ними.

- З коровою не пропадеш, - наставляла мати. - Завжди буде і молоко і сир з сметаною. А виростиш ще картопельки, курочок - і можна жити.
- Від світанку до ночі копайся в землі, рийся в багнюці, - відповідала я, - і так весь вік без вихідних, без відпусток, бо кожен день треба всіх тварів годувати, прибирати за ними, заготовляти корм на зиму. А ще доїти, різати, палити в печі, рубати дрова, носити воду... Ні, я краще здохну зараз ніж через рік такого життя.

- А що ж ти хотіла? Таке воно, життя.
- Життя в людей і інше буває - подорожі, яхти, бутіки, ресторани, слава, гроші, діаманти, тусовки зі знаменитостями...
- Псує молодь цей телевізор і Інтернет, - сказала мати задумливо. - А з коровою не пропадеш, - додала впевнено.

- Скільки в колгоспі корів було? Чотири сотні? А скільки в тебе зараз? Два десятки? А скоро і тих не буде, бо дорожче буде возити молоко до міста, ніж виторгу з того молока. І що ти тоді будеш робити?
- Молоко завжди людям потрібне, тож і корови завжди будуть, і робота для доярки буде.
- Ага буде... В Польщі.  Не цікавилась, потрібні там доярки? - спитала з іронією.
 
- Та й не з одної роботи життя складається, - продовжила я після деякої паузи. - Чи ти пропонуєш мені жити одній, як і ти? Так в тебе хоч зоотехнік є. Хай кусочок зоотехніка, та все ж людина з вищою освітою. А що мені тут світить? Алкаш Василь? Чи наркоман Володя? Чи дурний  і без ока Мітя, якому не те що трактора, а коней ніхто не довірить підвезти трави на ферму?
Мати мовчала. Та й чим тут було крити?

- Все. Вирішено. Їду в місто.  Нема тут перспектив.

- Як же ти там, одна, серед чужих людей, ще зовсім мала...
- Мадонна в Нью-Йорк одна полетіла з 37 доларами в кишені, 15 з яких потратила на таксі з аеропорту. А Мерилін Монро в 15 років заміж вийшла. А чим я гірша?
Мати надовго замовкла.
- Вирощуєш дітей, виховуєш, а вони роз'їжджаються і на старість одна залишаєшся, без здоров’я, без сил...
- Я влаштуюсь, і заберу тебе до себе. Куди-небудь в Баден-Баден, Каліфорнію, Бахрейн, чи, на крайняк, в Київ. Хоч на старості поживеш як людина.
- Дай то Бог. 

- Але завжди май при собі яку копійку, щоб можна було додому вернутись. На, ось, цільові. Ні на що інше не трать. Бо всяко може бути, - додала, проводжаючи до автобуса.
- Все буде добре - весело сказала я, бо і сама в цьому ніскільки  не сумнівалась.


Місто ніби чекало на мене і готувалось до мого приїзду. Бо зустріло чудовою  літньою погодою. 
Душа трошки відставала від природи, на душі була весна. Але в очікуванні літа.
Якихось конкретних планів в мене не було. Буду діяти за обставинами. Це провірений і надійний шлях до успіху. Як казав Наполеон - треба вв'язатись в бійку, а там буде видно.
Помиляються ті, хто думає, що треба планувати своє життя, жити за планом. Планувати можна щось стандартне. А до успіху нема широкої стовбової стандартної дороги. 
Будеш жити за планом - упустиш, проморгаєш ті можливості і шанси, які тобі буде підкидати часом доля. А ти проходитимеш мимо. Бо в тебе план.
Хіба Мадонна йшла до своєї слави, до свого мільярду по  плану? Їй доводилось і голодувати, ритись в сміттєвих баках, ночувати на горищах і в підвалах, підробляти посудомийкою... 
Головне - це відкритість в світ, бажання успіху, орієнтація на успіх, пошук свого шансу, готовність ним скористатись. Все це в мене є. 

Я весело крокувала вулицями міста з широко відкритими очима і ще ширше відкритою душею. І душа, і вся природа аж кричали, що мене чекає щось велике, захоплююче, мені повезе більше ніж Мадонні. Я була готова до цього.
І тут я побачила Його.
Ви не вірите в кохання з першого погляду? Але ж справжнє кохання тільки таким і буває. І ніяким інакше. 
Якщо давно знайомі люди вдають, що вони поступово закохались, то це зовсім не кохання. Це може бути потяг, симпатія, звикання, переконання себе в цьому, чи просто так зручно.
 І взагалі, як каже фізика, між близько розміщеними тілами виникає притягання (як в ліфті, наприклад), чи відштовхування (як в комунальній квартирі).
А справжнє кохання вривається в душу вихором, ураганом, вимітаючи звідти все наносне - всякі там правила, умовності, плани, розрахунки.
Але для цього душа повинна бути відкрита коханню, готова сприйняти його.
Чомусь кохання зв'язують з серцем. Це неправильно, тілесно, низько. Ну калатає воно від гормонів і що? І після бігу калатає і після раптового переляку.
Ні, в коханні головне - душа.

Він нікуди не спішив, йшов повільно вулицею, насолоджуючись життям. Скільки в його вигляді, манерах, ході було гідності, спокою, впевненості.
Так ходить досвідчений моряк під час шторму. Ледь похитуючись з боку в бік, з широко розставленими ногами. Зразу видно, що людина твердо стоїть на ногах і жодна буря не здатна порушити його спокою, примусити хвилюватись, непокоїтись.
Не якийсь там мажор-нарцис, з якого його пиху як вітром здує, опинись він в  незвичній для себе ситуації.

В одній руці пластикова пляшка пива, в іншій - запалена цигарка. 
Відчувалось, що людина знає смисл життя і вміє цінувати і насолоджуватись  кожною його миттю.
Пройде трохи, і з гідністю, без поспіху, зробить ковток з пляшки, ще трохи пройде - потягне цигарку. Справжній благородний принц. Як це контрастувало з нашими сільськими алкашами, що вже як дорветься до пляшки, то поки не осушить...

Якщо ви десь читаєте, як героїня описує свого принца, в чому він був одягнений, якого кольору в нього очі чи волосся, та якої форми ніс - знайте, ця людина знає про кохання лише з книжок. Бо все це не має жодного значення.  Я і згадати не можу нічого з цього. Здається на ньому були сині спортивні штани  видуті в колінах і якась футболка. Хоча не впевнена.

Тож я стояла захоплена цим фантастичним видовищем, не в змозі відвести погляду, навіть ворухнутись. 
- Чо, мала, витріщилась, випити хочеш? - сказав він, проходячи поруч.
В мене перехопило подих,  не було слів. Та й смисл його слів до мене не доходив. Головне, що Він помітив мене! Звернув на мене увагу! Заговорив до мене!
- Ну, на, ковтни, - подав мені пляшку. 
Рефлекторно, на автопілоті  я почала пити.
- Е-е, стоп, присмокталась! - забрав пляшку. Піклується про мене.
Я продовжувала зачаровано дивитись на нього.
- Ще хочеш? Ну пішли, - він лівою рукою з пляшкою обняв мене за плечі і ми пішли. - На, потягни, - правою всунув мені в рот цигарку.
Я потягнула і закашлялась. Ні, я пробувала і раніше палити, і не раз, але ця цигарка була якась не така.
В мене аж закрутилась голова і на очах виступили сльози. Напевне з вдячності до Нього. Яке благородство! Ділиться всім, що має з зовсім незнайомою людиною.
Моє кохання крім захоплення і поваги наповнилось ще й вдячністю. Я міцніше притиснулась до Нього. 
 
Куди ми йшли, і як довго, я не помічала. Чи пройшла ціла вічність, чи лише мить. Час зупинився.
Ми по черзі ковтали з пляшки і потягували цигарку. Це були ніби  поцілунки, рознесені в часі і просторі. Але ні часу, ні простору, не існувало.  Був лише Він і я.
Я почувалась як в раю. Та й, напевне, уявлення про рай появились в людей саме завдяки таким почуттям.
Кругом росли райські дерева і кущі, співали райські пташки. Ми сіли на траву, на невеличкій галявинці серед  кущів і  продовжили наші  "поцілунки" через пляшку і цигарку. 
Робили це мовчки і неквапливо. Бо навіщо якісь слова? Та й нема слів, адекватних цьому стану щастя. Всякі слова звучали б грубо й недоречно.
Коли пляшка спорожніла, мій принц акуратно поставив її на землю. Не жбурнув у кущі, як зробили б це більшість хлопців. Його благородство проявлялось і в таких дрібницях.

Коли закінчилась і цигарка, Він, також мовчки, повалив мене на траву і почав задирати вгору сукню. 
Хтось може сказати, що це виглядало, грубо, вульгарно, але ж  принц мій був не якимсь прищавим ботаном, щоб розказувати про зірки і музику.
Я спочатку рефлекторно опиралась. Напевне тому, що не так уявляла собі Це, не в таких обставинах. Але потім усвідомила, що всякі там весілля, готелі, широкі ліжка - це так банально. А моє кохання унікальне, тож така романтична обстановка є цілком відповідною. 
Я розслабилась в очікуванні чогось незвичайного, про що дівчата мріють і чого бояться.

Здивував мене мій принц з самого початку. Замість стягувати трусики, він просунув пальці рук знизу і різким рухом розірвав їх.
Ох, яка я дурепа! Говорили ж дівчата - ніколи не одівай труси коли йдеш на побачення чи на танці. Не люблять цього хлопці. Як відчує, що ти в трусах, то може серед танцю покинути з ганьбою.
Мій принц не такий, не став мене ганьбити чи докоряти, й слова не сказав. Який молодець. Розуміє, що моя вина тут не велика. Я ж не на побачення йшла. 

Описувати деталі, як це роблять в романах, що там хто куди і як, не буду. Це і діти знають. 
Скажу тільки, що було боляче, хотілось навіть відштовхнути Його, відірвати від себе. Але ж недарма кажуть, що любов потребує жертв.
А ще боляче муляла в спину якась гілка чи грудка. 
Теж мені принцеса на горошині. Не буду ж я через такі дрібниці жалітись, відволікати його.

Райського задоволення і насолоди, про що пишуть в книжках, я чомусь не одержала. Може я якась ненормальна, дефектна? Тільки б Він цього не помітив. Треба витерти очі і усміхатись.


- Ну, бувай, мала. Мені пора, - сказав Він підтягуючи штани.
- Ми більше не побачимось? - я ледве стримувала сльози. Тільки гордість не дозволяла мені розплакатись.
- Ти чо, хочеш, щоб мене замели за малолєтку?
- Куди замели? - не зрозуміла я.
- Туди, звідки недавно вийшов.

Яка я егоїстка, навіть не подумала про те, як він ризикує заради мене. І чому мені не 16? Народилася б я на рік раніше, і все в нас було б інакше. І чим моя мама займалась цей рік? Принца на білому коні чекала? 
А ще ці дурацькі закони. Джульєту в 13 повінчали. Священик, церква. Тож Бог і в 13 благословляє, а люди і в 15 перешкоди роблять для закоханих.

Пішов. Чи побачимось знов? Колись обов'язково ще зустрінемось. Як не в цьому житті, то в іншому. Не може таке кохання і так просто... в нікуди. Повинен же бути якийсь закон збереження кохання. Напевне, що є. Бо як же інакше? Навіщо?

Я встала, обтрусилась. Вигляд був жалюгідний. Труси розірвані, плаття  в зелених плямах від трави і червоних від крові.  Ноги теж. Як в такому вигляді кудись йти?
Там в мене в сумочці, здається, якісь салфетки є. А де вона? Де та клята сумка? Відколи Його побачила нічого про неї не пам'ятаю.  
Чи десь випустила з рук по дорозі? А там же в мене і документи і гроші.
Може Він взяв. На пам'ять про мене. А може щоб знайти мене через рік?
І кров продовжує текти по ногах. Треба знайти десь подорожник чи чистотіл, розім’яти, щоб сік виступив, і закласти туди. Це і загоює, і для дезинфекції. 
 Ех, були б труси цілі, щоб не випадало. А може їх задом наперед надіти? Ні, надто сильно розірвані. 
А ще не зайвим було б і кусочок лимона засунути. Щоб не вчепилось.
Але де його візьмеш? Не підеш же в такому вигляді в магазин.  І за що купиш? А в сумочці і марганцівка була...
Як же всі ці дрібниці псують життя! Ну, не життя, звичайно, а настрій, високі почуття.

В такому вигляді, без документів, без грошей і в місті залишатись погано, і додому вертатись не зручно. Приїхала принцеса, збирайся мамо в Баден-Баден.
Та й як доїдеш без грошей? Автостопом? Через такий вигляд у водіїв будуть неправильні враження про мене. Одні будуть уникати, інші вважатимуть, що і їм можна.

А ще як вчепилось, що тоді? Зустрічай, мамо, онука? Як назвемо? Ну, напевне, Богданом, як же інакше. По батькові?  Якось не спитала. 
Та й хіба це важливо? Ніхто ж не каже: Ісус Йосипович, а Ісус з Назарету. Тож буде Богдан з Старих Копитинець. Може й наші Копитинці стануть колись такими ж відомими, як і Назарет. Чи Віфлієм.

Але це все філософія, а що ж мені робити тут і зараз? 
Еврика! Ліфчик! Як же я про нього забула? З нього ж можна пов'язку зробити. Я і не збиралась його одягати, в мене тут і так нічого не звисає, але мама наполягла.
Кажуть, що біда одна не приходить, а з собою і іншу веде. Про удачу, схоже, можна  сказати те саме. В ліфчику виявились 200 гривень, які мама засунула як цільові, спеціально на дорогу додому. Як же я про них забула? Ех, хто не знав горя, той не мав радості!
Все-таки мама в мене молодець. Передбачлива. Напевне і вона має досвід міського життя, звідкись же я взялась...

Так, пошукаю може тут в парку якесь болітце є, щоб помити ноги. Може навіть платтячко виперу, зараз сонце, тож швидко висохне.
А вечірком  на автобус і... До райцентру доїду, а там і пішки недалеко. Кілометрів 10 через ліс. Ніхто зі знайомих вночі мене побачить, а на ранок і вдома.

Що ж, будемо вважати мою першу вилазку в місто розвідкою боєм.
Відповісти


Перейти до форуму: