Рейтинг теми:
  • Голосів: 0 - Середня оцінка: 0
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Золотий Вік людства (сценарій Апокаліпсису).
#61
(16-10-2017, 18:29 )Анатoль писав(ла): Інформаційні системи описуються інформаційними категоріями, а не фізичними.


Для функціонування інформаційної системи неважливо на яких конкретно фізичних принципах чи ефектах реалізовані її алгоритми.

Послухайте, немає ніяких інформаційних систем! Існують електрони, ядра та фотони...

Оце майже і все, що існує на планеті Земля!
Відповісти
#62
- Якщо проблема з безсмертям - це проблема перенаселення, то чому б не зробити так: хочеш бути безсмертним - відмовляєшся від права мати дитину.
- Колись обговорювали такий варіант, але відкинули його.
- Чому?
- Бо через деякий час всі стануть безсмертними, народження нових людей не буде і все зупиниться як на моментальній фотографії. Ти думаєш природа не могла б винайти безсмертя? Але всі організми смертні. І не просто смертні,  а в їх конструкцію закладено механізми старіння і смерті як необхідний етап розвитку.

- Дивно мені все це. Хіба безсмертні організми не мали б переваг над смертними, якби появились в процесі еволюції?
- Перевагу мають ті організми, які можуть швидше змінюватись, бо це дає їм можливість краще пристосовуватись, адаптуватись до різних умов. От візьмемо еукаріот. В них, порівняно з бактеріями дуже нераціональна генетична система, багато надлишкової ДНК, складний процес трансляції генетичної інформації в білки. Все це створює додаткове навантаження на організм, витрачаються попусту ресурси на копіювання в кожній клітині в 10 разів більше ДНК ніж необхідно, Збільшується кількість помилок при трансляції генетичної інформації, Потрібні додаткові складні механізми для розплутування довжелезних ниток ДНК. Здавалося б тиск такого навантаження повинен був би видаляти такі організми в процесі еволюції як неконкурентні, а вони он як процвітають. Всі багатоклітинні організми є еукаріотами.
Це виглядає парадоксально, адже механізми природного відбору діють на рівні популяцій, видів. Види еукаріот одержують додатковий генетичний тягар, але замість бути витісненими в результаті відбору виживають і процвітають завдяки швидшій еволюції, тікають від відбору в нові ніші, на інші рівні.

- Але ж організми Безсмертних теж можуть змінюватись, і притому незрівнянно швидше ніж природні організми, і ще й цілеспрямовано і керовано, тож вони можуть еволюціонувати швидше і краще ніж люди і інші біо-організми.
- Це так. Вони майже настільки ж досконалі в цьому плані як і штучні форми. Власне вони і стають штучними формами в  результаті поступової перебудови природних організмів людей. Тому ми й орієнтували їх на освоєння космосу, на створення нових цивілізацій десь в космосі. Хоча, треба сказати, це не основний шлях, це лише дань людям, адже  вирощувати безсмертні штучні організми з нуля набагато простіше, ніж трансформувати в них людей.

- От ти сам і спростував свою тезу "моментальної фотографії". Безсмертні можуть розвиватись і притому незрівнянно швидше і ефективніше за людей. Так чому б не зробити всіх людей Безсмертними?
- Тобто знищити людей як людей, як біологічний вид, трансформувати їх в зовсім інші організми. Хай і плавно, непомітно для них, щоб в кожен момент в них зберігалось відчуття, що вони залишаються самими собою. Якраз це і виглядало б як знищення людей інопланетянами - заразили людей якимсь вірусом, який поступово і непомітно перетворює їх зсередини в безсмертних прибульців.

- Думаю люди не мають нічого проти такого поступового перетворення в Безсмертних. Вони завжди мріями стати богами. І не давати їм цього, коли є технічні  можливості - неправильно. 
- Земля - людям, безсмертним богам - небо. Думаю це є правильним і справедливим. А особливо популярні люди можуть і на землі стати Безсмертними. Це і для інших є хорошим стимулом спрямовувати свою активність в якесь соціальне русло.

- А Небожителі не є безсмертними?
- Ні, це звичайні люди, які за свою популярність мають певні преференції.
- Які?
- Вони живуть в більш комфортних містах.
- Куди ще більш комфортно може бути ніж те, що в мене? Навіть не уявляю.
- Злітай до Софійки в гості, подивишся.
- А це можливо? Я хіба маю право поїхати в місто Небожителів?
- Вони мають право приймати гостей. Взагалі в них так багато прав, чи так мало обмежень...
- Як на "Без Правил"?
- Хороший жарт, треба буде Софійці розказати.
 
- Так що ж в них такого чого в мене нема?
- В містах небожителів населення набагато менше, десь біля мільйона. Набагато більше природи, фантастичні природні ландшафти, крім квартир вони мають ізольовані маєтки на природі, електрольоти в їх постійному розпорядженні, можуть полетіти в будь-який момент будь-куди. Їхні генотипи є в глобальному банку, так що кожна людина при плануванні собі дітей може вибирати гени з бажаними задатками. 
Але щось ми заговорились з тобою, пізно вже, ще буде час поговорити.

Дая пішла в свою кімнату. І тут подзвонив її ангел.
- Ти ще не спиш?- спитав він.
- А що таке, щось сталось?- занепокоїлась Дая.
- Ні, нічого такого, просто вже 4 дні пройшло, а ти не дзвониш, вирішив спитати як справи, чи все в порядку, чи є якісь матеріали для твого каналу. Глядачі знають, що ти поїхала на сушу і цікавляться як там. 
- Я завтра зранку передам тобі записи  поїздки з Києва до Харкова. Візьму записи з своїх камер, з камер батькового автомобіля і дронів, буде цікаво. 
- Добре, спокійної ночі.
Відповісти
#63
Зранку Дая почала готувати записи про поїздку, а батько зайнявся пошуком блоків живлення для ноутбуків. Через пів години він прийшов з оберемком блоків.
- Ну що, попробуємо?
- Підключай, я не знаю як цим користуватись.
Ноутбуки не вмикались.
- Взагалі-то я так і думав,- сказав Макс. - Флеш память за тридцять років розряджається.
- Так що, нічого не можна буде прочитати?
- Оптичні диски думаю що можна буде. Треба знайти тільки на чому їх подивитись. А от магнітні диски ноутбуків і флешки напевне треба буде читати на фізичному рівні, на логічному навряд чи вийде. Це, звичайно, якщо воно буде того варте.
- Давай почнемо з оптичних, а там подивимось.
- Добре, я попробую. Є в мене в Харкові старий знайомий, що грається  електронікою, може в нього щось є.

Макс поїхав в Харків, захопивши кілька дисків для проби, Дая відправила ангелу записи поїздки і вирішила політати на електрольотику. Здалеку виднілись хмарочоси Харкова, що простягались на кілометрову висоту.
"Політаю серед цих кварцо-корундових джунглів" - вирішила Дая. "Цікаво, чи живе там хтось тепер?"

Місто здавалось вимерлим. Лише  навколо пунктів роздачі їжі і одягу було якесь життя. "Сумно це все"- подумала Дая і вирушила додому. 
На виїзді з Харкова вона побачила батькову машину, він теж повертався вже додому. "Чи з трофеєм?" 

Ззаду, на деякій відстані від батькової машини їхала ще якась. "Якісь гості? Туди ж якоїсь великої траси нема"- здивувалась Дая. Вона стала здалеку спостерігати. Чужий електромобіль доїхав до розвилки, яка вела до Максового маєтку, постояв трохи і повернув назад. "Ну ми за тобою теж прослідкуємо"- вирішила Дая. Вона дістала свій глобальний телефон, викликала вигляд автомобіля з супутників і ввімкнула режим стеження.

- Ну як, щось знайшов?- спитала батька вже вдома?
- Знайшов, оптичні диски можна буде переглянути.
- Тебе тут теж хтось вже знайшов.
- В якому сенсі?
- В географічному. За тобою з Харкова якась машина їхала, і коли вони побачили куди ти поїхав, повернули назад.
- Я бачив якусь машинну, але думав, що вони далі поїхали.
- Ні, біля розвилки постояли, пересвідчились, що тут дорога тільки до твого маєтку  і поїхали назад.

- Зараз дрона вишлю прослідкувати за ними.
- Не треба, я глобальнику режим стеження задала. Ось дивись, вони вже на полтавській трасі біля Люботина.
- Схоже наші старі знайомі з Полтавської Республіки. Чимсь ми їм не сподобались.
- Чи навпаки, комусь машинка твоя дуже сподобалась. Вона примітна, от вони її й вислідили в Харкові.

- Тепер треба чекати гостей,- задумливо сказав Макс.
- А є тут якась влада, поліція, демони?
- Ні, нічого цього нема. Це ж зона часткового обслуговування Системою. Електрика, їжа, одяг - от і все, весь сервіс.
- А хто ж за порядком слідкує, за дотриманням правил? Повинні ж бути демони чи якісь людські органи.
- Демони лише  оберігають від зумисного пошкодження електростанцію, метро і пункти обслуговування.

- А якісь людські організації?
- Є якісь локальні комітети самооборони. В основному біля пунктів обслуговування. Та, власне, практично все населення біля цих пунктів зосереджене. 
- Що вони собою являють?
- В основному банди, якими керують люди, що люблять владу над іншими. Колись вони взагалі хотіли, щоб видача продуктів через них йшла. Але тут Система проявила твердість. Видачею займаються роби, а демони слідкують, щоб ніякі банди не присвоювали собі цього права.

- Може все ж звернутись до демонів за допомогою?
- Вони не будуть робити того, що не в їх компетенції.
- А що ж нам робити, якщо завтра приїдуть сюди з кулеметами, зенітками і протитанковими комплексами?
- Для початку треба знати їхні плани. Запустимо дрони розвідники.
- Так вони вже збили одного.
- Не такі. Є в мене менші, в вигляді горобців, голубів, ворон.
- Так в них же, напевне, дальність невелика.
- Їх доставить швидкісний дрон, який буде ретранслювати їхні передачі, а сам знаходитись за пару кілометрів від їхньої бази. 
- Так може і моїх бабочок можна туди доставити? Вони можуть і в приміщення непомітно залетіти і там все бачити і чути.
- Так і зробимо. Горобці будуть зовнішню розвідку вести, бабочки внутрішню, а ворони транслюватимуть передачі на дрон.
- Ух, кадри будуть!- В Даї не було страху, лише спортивний професійний азарт.
Відповісти
#64
- Давай мені дві-три бабочки, треба швидко все зробити, щоб наші очі і вуха були там раніше ніж вони доїдуть.
Дая взяла з коробочки три камери і ввімкнула базу, батько приніс дрона-ворону.
- Синхронізувати їх з вороною,- наказала вона базі.
- Ворони з дроном синхронізовані, горобці з другою вороною теж, садимо в дрон і відправляємо,- Макс був чіткий і рішучий. Дая глянула на свій глобальник; автомобіль полтавчан був на пів-дорозі до Полтави.
- Встигнемо,- заспокоїв її батько,- дорога погана, а дрон швидкий.

- А якби ти був Безсмертним, ти мав би право на охорону Системою тут, на суші?- раптом спитала Дая.
- Навіть Небожителі мають таке право.
- Тож якби Софійка була тут, то ми були б під охороною демонів?
- Не бійся, в нас і самих достатньо можливостей захищатись. П’ятнадцять років живемо якось без держави.
- І що, за ці роки не було ніяких нападів?
- Всяке було, але в свій час я подбав не лише про комфорт, але й про безпеку маєтку. Думав буде хороше родинне гніздо. А воно он як сталось, лишились ми тут з матір'ю самі доживати віку.

За кілометрів три від злощасного блок-посту дрон випустив дві ворони і три горобці. Далі вони добирались своїм ходом, бабочок транспортувала одна з ворон.
На блок-посту вже знали про удачу своїх розвідників, всі були радісно збуджені і з нетерпінням чекали автомобіля.
- Напевне по радіостанції ті їм передали,- здогадався Макс.
- А що, телефону в них нема?- здивувалась Дая.
- Полтава ж Системою не обслуговується. Ну хіба самі налагодили в місті. Але між містами навряд чи.

Автомобіль під’їхав до блок-посту. З нього вийшло троє людей.
- О, дивись - наш!- Дая зразу ж впізнала їхнього попутчика.
"Наш" почувався героєм, вів себе розвязно.
- Все окей, мужики. Де полкан?- спитав він в людей в камуфляжній формі, що підійшли до машини. Але людина в формі полковника вже підходила.
- Напевне їхній начальник,- здогадалась Дая.
- Полкан, ми його таки взяли за сраку,- сказав "попутчик".
- Доповідайте по формі,- спокійно, але твердо звернувся полковник до одного з прибулих в камуфляжній формі.
- Полкан, ти чо, ми його в натурі...- почав вже не так впевнено "наш", але зупинився.
Чоловік в формі показував полковнику на планшеті фотографії Макса, його автомобіля, маршруту і Максового маєтку.
- Ну що, полкан, класна тачка? Я ж казав. Коли їдемо його брати? Там в маєтку, думаю, ще багато різних ніштяків знайдеться. Один глобальник чого вартий. Був би в тебе такий автомобіль і глобальник то ти й Харків би до рук прибрав,- все не вгавав "наш".

- Прокололись ми тут,- сказав полковник. - Це один з Великої Четвірки.
- Яка нафіг різниця? З четвірки, трійки, пятірки,- наполягав "попутчик".
- Він Безсмертний. Під захистом Системи. Ще не вистачало нам під увагу демонів попасти. Якщо вже не попали.
- Який нафіг Безсмертний. Звичайний смертний дід років 65-и. Я його за загривок тримав з пером на горлі. Якби не його фіфа, що мене шокером вирубила, то був би в тебе вже і його автомобіль, і глобальник і дві каністри чорної води.
- А й справді, полковнику,- втрутились інші присутні,- ну чого б це Безсмертний їхав сам на автомобілі, без ангелів, без охорони демонів. Він би просто полетів куди йому треба. А цей ще й чорну воду віз. Навіщо вона Безсмертному? Поїдемо, а там видно буде.

- Без розвідки нікуди ми не поїдемо,- сказав полковник. - Ми не знаємо яка там охорона маєтку.
- Та нема там ніякої охорони. Якби й було пару охоронців, то хіба б їздив він сам, без всякої охорони? А як дрона його ми збили, то він злякався і поїхав в обхід. Не такий він вже й страшний. Звичайний багатенький старикашка.
- Запустимо дрони, хай облітають територію маєтку, виявлять можливі системи захисту, а тоді побачимо,- вирішив полковник. - Наталку сюди.

Підійшла пишногруда молода жінка в камуфляжній формі.
- Робота для тебе є,- сказав їй полковник. - Як там авіарозвідка, на мазі?
- Тримаємо порох сухим, а воду прозорою,- весело відповіла та.
- Дивись сюди,- полковник схилився над планшетом. - Треба провести розвідку цього об’єкту.
- Ого, не слабий особнячок, це чий?
- Того порушника, що проривався тут кілька днів тому.
- Нема проблем,- безтурботно сказала Наталка.
- Не спіши, тут може бути не все так просто. Треба діяти обережно. Маленький коптер робить безпосередню розвідку об’єкта, виявляє можливі системи захисту, може навіть провокує вогонь на себе для виявлення можливостей противника, інший малий дрон спостерігає за цим здалеку і обидва передають інформацію на великий дрон, який лишається за 5 кілометрів до об’єкта.
- Коли відправляти?
- Прямо зараз, якщо готові, щоб через годину ми вже мали картинку.

- Що будемо робити?- спитала Дая батька.
- Перехопимо його за 10 кілометрів до об’єкта,- в тон полковнику відповів Макс,- щоб одним махом всіх трьох побивахом.
- А є чим побивахом?
- Імпусною гарматою.
- Що це таке?
- Сильний направлений електро-магнітний імпульс. Виводить з ладу електроніку.
- Вона велика?
- Переносна, типу протитанкового комплексу.
- Вона що, від акумулятора працює?
- Спеціальні хімічні заряди, в яких хімічна енергія за мільярдну секунди перетворюється в ел-магнітний імпульс, який потім ще більше стискається в надпровідному резонаторі.
- Але ж в електроніки є захист від імпульсів, всякі там блокуючі діоди.
- Він не встигає спрацювати. Дуже різкий фронт імпульсу.
- І можна збити дрон за 10 кілометрів?
- Ми під’їдемо на машині, засідку на нього зробимо. Він летітиме навряд чи вище кілометра-двох.
- А якщо він побачить машину?
- Не побачить, ми її замаскуємо.
- Чим?
- Для неї є спеціальна "шкура хамелеона", такий собі плівчатий монітор, на який виводиться зображення навколишньої фактури.
- І вона добре маскує?
- Якщо їй передати ще зображення з літаючої камери, то враховуючи його вона так корегує свій вигляд, що стає практично невидимою, ніби не затіняє предметів, бо зображення затінених частин предметів на ній появляється.

Ага, от вони запустили свого дрона, подивись, чи зможемо ми за ним з орбіти стежити.
- Великого видно,- сказала Дая, глянувши в свій глобальник, а от маленькі...
- Малі він несе, та вони нас і не цікавлять. Без ретранслятора вони і передати нічого не зможуть і повернутись не зможуть. Та й ми їх зіб’ємо поки вони ще всі разом будуть.
Відповісти
#65
- Так що, їдемо  полювати на дронів?
- Перекусити треба спочатку. Ну і подивимось що там наші горобці розвідали.
- А що ти їм доручив?
- Знайти їхній склад з боєприпасами. О, схоже вже знайшли. Та тут в них цілий арсенал, і протитанкові комплекси, і зенітні. Феєрверк знатний буде.
- А чим ми їх підірвемо?
- Такими зарядами, як міну підірвали. Дуже зручні, маленькі, потужні, направлена комулятивний струмінь.
- Так дрон же в бункер не залетить.
- Дрон ні, а от горобець через вентиляцію - запросто. Але будемо вже збиратись, захопи їжі, невідомо коли ми повернемось, попередь матір, а мені треба ще дещо приготувати.

Дая з батьком сиділи в машині і спостерігали за моніторами. Замаскована куском "шкури хамелеона" імпульсна гармата стояла окремо. Дрон полтавчан наближався.
- Давай, стріляй,- з нетерпінням сказала Дая.
- Хай пролетить далі. Він дивиться вперед, тож удар ззаду буде менш помітним.
Дая подивилась на полтавчан. Вони вже були в приміщенні і дивились на великий монітор. Ось дрон вже минув Харків і наближався до цілі. Раптом зображення зникло.

- Що за чорт, Наталко!- Полковник підскочив з стільця. Та почала чаклувати з апаратурою.
- Пропав зв’язок,- сказала вона через деякий час.
- Це я й сам бачу, що пропав,- роздратовано сказав полковник,- а що сталось?
- Не знаю, може при випуску малих дронів сталась якась аварія.
- Ану повтори останні зображення.
Всі уважно багато разів переглядали останні зображення з дрона. Ось здалеку вже видно цільовий об’єкт. До нього залишалось кілометрів з вісім.
- Уважно дивіться чи нема якихось спалахів чи інших рухів на об’єкті чи поруч,- повчав полковник. Але нічого підозрілого не було.
- Не подобається все це мені,- сказав полковник після деякої паузи. В мене з самого початку було погане передчуття.
- Не будь забобонним, полкан,- почав "попутчик",- не відмовлятись же від такої здобичі тільки тому, що в твоєї Натахи руки криві.
- В тебе самого мізки криві,- відрізала Наталка.
- Я боюсь як би ми самі не стали здобиччю,- задумливо сказав полковник.
- Але ж ще нічого не ясно,- втрутився чоловік в камуфляжі. Може просто якийсь технічний збій. Та й треба вияснити що сталось чи з чим ми маємо справу.
- В тебе ще дрони є?- спитав полковник Наталку?
- На мазі зараз ще два, великий і малий. Запустити і їх?
- Ні, треба вияснити, що з тими сталось. Пошли одного на те місце, де зникли ті.
- Це великого треба посилати. Може знов обох?
- Малий хай залишиться, а то зовсім без очей будемо.

- Ну що, заберемо трофеї?- спитала Дая батька.
- Можна було б, але не будемо ризикувати, там може бути бомба.
- Так що, дозволимо їм знайти їх?
- Ні, зіб’ємо й цього. Раніше ніж він побачить своїх павших товаришів. Переїдемо трохи вперед. Вистав стеження за їхнім новим дроном.
- А може хай побачать що сталось з їхніми пташечками. Щоб боялись.
- Більш страшно коли не знаєш, що сталось.

Після втрати другого великого дрона атмосфера в штабі полтавчан була гнітюча.
- Тепер вже всі бачать, що це не випадковість?- спитав посірілий лицем полковник.
- Полкан старикашки злякався,- з єхидством сказав "пасажир".
- Замовкни, через тебе ми вже чотири дрони втратили, і боюсь цим не обмежиться,- різко сказав полковник.
- Через мене ми знайшли його, а дрони втратили невідомо через кого, швидше через цю криворуку.- "пасажир" кивнув в бік Наталки. Та сердито глянула на нього, але промовчала.

- Я думаю він під захистом Системи,- сказав полковник.
- Я йому ножа до горла приставляв,- нагадав "попутчик",- і якби не та коза...
- Може то демон був.
- Та дочка його, він в Київ за нею виїхав.
- Невже ми зараз зупинемось навіть не вияснивши нічого?- втрутився в розмову чоловік в камуфляжі. - А якщо він і під охороною Системи, то чим ми ризикуємо? Щонайбільше скажуть нам, щоб не рипались.
- Схоже вони це вже сказали,- вже спокійніше відповів полковник,- але й справді, чим ми ризикуємо? Ну зупинять нас, зате буде повна ясність.
- Так що, ми поїдемо і на місці все вияснимо?- чоловік в камуфляжі підвівся.
- Я теж поїду з вами,- полковник теж встав.- Наталко, готуй малого дрона, буде попереду колони за ситуацією стежити.
Хвилин через 15 колона з трьох автомобілів вирушила в напрямку Харкова. Попереду їхала машина з двохствольною зеніткою, ззаду бронеавтомобіль з протитанковими ракетами, посередині штабна машина полковника.
Відповісти
#66
- Години через дві будуть тут,- повідомила Дая.
- Не будуть,- сказав батько,- ми їх на пів-дорозі зустрінемо.
Засаду зробили біля невеличкого ліска, що був за метрів сто від дороги. Але не в ліску, а в полі навпроти, десь за кілометр від дороги. Дрон не помітив замасковану машину, та й дивився він на лісок, а не на поле.

При під’їзді колони до ліска там щось вибухнуло і передня машина колони зупинилась. Вибух в ліску був для відволікання уваги, бо  секундою раніше Макс зробив постріл по першій машині з імпульсної гармати, яка була в  з протилежного боку за пів кілометра від дороги.
Колона зупинилась і з усіх видів зброї почали палити по ліску. Зенітка косила дерева, протитанкові ракети вибухали, кулемети строчили безперестанку. В цьому шумі Макс спокійно зробив ще два постріли з імпульсної гармати по решті автомобілів. Підлетів дрон і завис над колоною.
- Чому його не збиваєш?- здивувалась Дая.
- Навіщо заряд витрачати, він вже не керований. Вся електроніка в колоні вийшла з ладу, він втратив зв’язок і повернувся на місце останнього зв’язку з базою.
- Це добре,- сказала Дая,- а то я за свої бабочки хвилювалась.
- Так ти все знімаєш?
- Ха, ну хіба ж таке можна пропустити.

Ще трохи пострілявши по ліску полтавчани вогонь припинили. Вони ще деякий час насторожено дивились в бік ліска. Але нічого не відбувалось.
- Що це було?- спитала Наталка?
Полковник знизав плечима: - може якась лисиця на міні підірвалась. Пошли дрон хай подивиться. А, от він і сам повернувся.
- Не працює нічого,- сказала Наталка.
- Як не працює, він же висить над нами.
Полковник глянув на чорні екрани і все зрозумів. - Це, схоже, не проста лисиця. А ну поїдемо подивимось на її шкурку, чи що там з неї залишилось.
Але жоден автомобіль не заводився.
- Пішки підемо,- сказав полковник.
- А як там міни?- застеріг "пасажир".
- От ти першим і підеш, це ж твоя ідея.
- Ну й піду,- сказав "попутчик" і рішуче пішов до ліска.

Решта мовчки спостерігали за ним деякий час і теж пішли. Лісок був невеличким. Нічого крім посічених дерев там не було.
- Напевне якась електро-магнітна міна,- висловив здогадку полковник. 
- Хіба такі бувають?- засумнівався чоловік в камуфляжі.- Вибухнуло щось невеличке, що навіть сліду не лишилось. Тут сліди тільки від наших снарядів.
- Звідки ти знаєш що є в демонів?
- Але ж нікого і нічого тут не було, дрон би помітив,- впевнено сказала Наталка.
- І дійсно, може й справді щось  ще з періоду війни випадково вибухнуло,- не так впевнено сказав "попутчик".
- Випадково три дрони пропало, потім випадково ще один, тепер ми випадково лишились без транспорту за 50 кілометрів від Полтави. І навіть без зв’язку, щоб викликати машину. І всі ці випадковості почались коли цей до нас прийшов зі своїми пропозиціями,- полковник кивнув на "попутчика".

- Може його пристрілити тут?- запропонувала Наталка.
- Ладно, підемо на дорогу, там порадимось, що далі робити.
Варіантів було небагато. Або йти пішки додому, або чекати на якусь випадкову машину. "Пасажир" запропонував йти 
на Харків. Там зв’язатись з якоюсь місцевою бандою і разом рушити до маєтку Макса.
- Ні, його таки треба пристрілити,- спокійно сказала Наталка.- Може це він по замовленню якоїсь харківської банди нам влаштував все це. Бо мене не покидає відчуття, що всі наші кроки їм відомі.

- Банда б не обмежилась знищенням тільки нашої техніки,- відповів полковник,- тут явно почерк демонів, і натяк їхній більш ніж зрозумілий. Вертаємось в Полтаву. Взяти з собою легку зброю, а це підірвати, щоб нікому не дісталось.
- Шкода підривати,- сказав чоловік в камуфляжі.
- Ти що, на плечах зенітку понесеш, чи протитанкові ракети? Та й, думаю, і в них електроніка вже спалена. А в нас там цього добра достатньо. Дрона тільки шкода, він ще справний. Можна його якось дістати,- полковник глянув на Наталку. 
Та заперечливо похитала головою: - Десь через годину в нього закінчиться енергія і він опуститься.
- Ми не можемо стільки чекати, збийте його.
- Я сама,- сказала Наталка, постараюсь акуратно, щоб не сильно пошкодити. На запчастини буде.

- Хто зі мною на Харків?- спитав "попутчик"?
- Може  його таки пристрілити?- Наталка навела на нього автомат.
- Та хай собі йде, його заріжуть його ж харківські дружки, після того як він і їх підставить так як нас,- сказав полковник.

На дорозі догоряли автомобілі полтавчан, ті пішли пішки на Полтаву, а "попутчик" на Харків.
- Ну що, можна й додому,- сказав Макс, відволікшись від монітора. Він забрав в машину імпульсну гармату, вимкнув маскування, автомобіль виїхав на дорогу і поїхав в напрямку Харкова. Через кілька хвилин вони наздогнали "попутчика".
- Вас підвезти?- спитав його Макс.
Той стояв  весь блідий і нічого не відповідав.
- В нього поганий вигляд, йому треба більше на свіжому повітрі гуляти,- сказала Дая.
- Ну, як хочете,- сказав Макс,- сподіваюсь прогулянка піде Вам на користь.

Додому приїхали коли вже починало вечоріти.
- Ох і насичений сьогодні день був,- Дая була втомлена, але задоволена.
- Це ще не все, ще вечірня вистава буде,- сказав Макс, - ще більш видовищна.
Відповісти
#67
Красивая сказочка про очередную социальную утопию, а где продолжение???
Відповісти
#68
(04-11-2017, 18:11 )luk писав(ла): Красивая сказочка про очередную социальную утопию, а где продолжение???

Продовження скоро буде. Я вже появився.
Відповісти
#69
- Так, відкликаємо твоїх бабочок на ворону,- сказав він...
- А знімати виставу?
- Горобці і ворони будуть, вони вже зайняли позиції. Починаємо.

Великий дрон швидко пролетів над блок-постом і скинув димову гранату. На блок-посту заметушились люди, готуючи зенітки, крупнокаліберні кулемети і зенітні ракети. Через деякий час дрон знов появився і почав хаотично кружляти над постом. Зенітки і кулемети відкрили по ньому шалений вогонь, але попасти чомусь не могли. Дрон зник і раптом серед диму появився танк, який з боку поля їхав прямо на блок-пост. По танку відкрила вогонь одна з зеніток і протитанкові комплекси. Він зник в хмарах диму і вогню. Знову з’явився дрон, викликавши на себе шквал вогню.

- Чому вони не можуть його збити?- спитала Дая.
- Це голограма,- відповів Макс. Там навколо поста три дрони сидять і проектують голограму.
- Танк також - голограма?
- Звичайно.
- А навіщо?
- Ну ти ж любиш вистави. Хіба не видовищно?
- Так це ти для мене організував?
- Великий склад ми підірвемо, там людей нема, а тут хай просто вистріляють свої боєприпаси, так безпечніше.
 
Знову з’явився танк і вогонь сконцентрувався на ньому. З іншого боку появився ще один. На блок-посту стало помітно розгубленість. Раптом за кілька кілометрів від поста появилась величезна вогняна куля, земля хитнулась, мало не збиваючи людей з ніг. Всі зупинились і зачаровано дивились як вогняна куля піднімається, перетворюючись в величезний червоно-чорний гриб. Прийшла потужна вибухова хвиля, вибиваючи вікна і двері. Всі кинулись тікати хто куди.

- О, тепер і тут вже можна підірвати рештки боєприпасів,- сказав Макс. Пролунало ще кілька вибухів. Блок-пост перетворився в задимлені руїни.
- Цікаво, як відреагують наші полтавські знайомі, коли прибудуть додому і побачать це? Хоча великий вибух вони напевне побачили і все вже зрозуміли.
- Думаю, полковник пожалкує, що не послухався Наталки і не розстріляв "попутчика".

- Так, горобці і ворони - всі на дрони і додому,- скомандував Макс.- Ну от тепер вже все, кінець вистави, можна і повечеряти.
- Ще не все,- сказала Дая,- треба  ворону з бабочками приставити до "попутчика". Подивитись, з якою він там бандою зв'яжеться в Харкові і що вони плануватимуть проти нас.
- Ти думаєш він після цього всього не заспокоїться?
- Я в цьому впевнена, що ні. Не така він людина. 
- Он полковник, який суровий вояка, але з Системою і демонами воювати не збирається.
- Є люди, які знають, що йдуть проти Системи, що за кожним їхнім кроком слідкують демони, але це їх не зупиняє,- сказала Дая.- А цей і не вважає, що до цього причетна Система, він переконаний, що це старикашці дуже везе, що вдається поки-що уникнути його рук, але нікуди  він вже не дінеться, бо відомо, хто він і де.
- Добре, прослідкуємо. Але він буде ще мінімум годин 8 добиратись до Харкова, якщо якась випадкова машина не підвернеться.
- Да-а, весело у вас тут. Думала, що всі активні люди вже давно перебрались в міста в океані, а тут залишились лише старі, що звикли порпатись в городі, а воно он як - і тут, виявляється, життя є. Ну порадую я своїх глядачів кадрами з суші. Це бомба буде. Вони і не уявляють, що в наш час таке можливе. А я ще не хотіла на сушу їхати, думала - ну що там цікавого може бути, життя ж все в містах.

Після вечері Дая пішла в свою спальню, але спати їй не хотілось, була ще під враженням сьогоднішніх подій. "Треба буде завтра передати ангелу сьогоднішні записи"- подумала вона, "а поки-що подивлюсь що там на оптичних дисках Анатоля". Вона взяла пристрій для читання дисків, привезений батьком, але не знала як ним користуватись. Питати батька їй було соромно, тож почала сама експериментувати. Через деякий час їй нарешті вдалось розібратись, як його вмикати, вставляти і виймати диски.
На дисках були якісь програми, результати експериментів в вигляді фотографій, відео, графіків, таблиць... На одному з дисків був другий виступ Аї по телебаченні 18 вересня 2020року. Дая почала дивитись.

- Що ми маємо за перший день українізації? - почала свій виступ Ая. - Жоден телеканал, що вів передачі російською на українську не перейшов. Жоден орган державної чи місцевої влади не зробив нічого, щоб донести мої вимоги до ЗМІ, забезпечити їх виконання чи покарання порушників. Навпаки, прокуратура порушила кримінальну справу по факту "незаконного втручання в роботу ЗМІ", а СБУ кинула значні сили на розслідування цього. Єдиний позитивний ефект - це широке обговорення в соц. мережах і на форумах проблеми дерусифікації і українізації України. Але й тут ми спостерігаємо в основному негативні відгуки. А телеканали і політики продовжують замовчувати цю тему. Все це свідчить про поганий стан української нації, про те, що держава не працює в інтересах української нації, що ЗМІ знаходяться в основному в руках ворогів української нації. 

Але, власне, я й прийшла саме тому, що українська нація знаходиться в такому важкому стані, і саме для того, щоб допомогти їй відродитись і розквітнути. 
Вчора я дала всім без винятку шанс приєднатись до цієї благородної справи. А сьогодні ми бачимо хто є хто і чого можна від нього чекати.
Отже, в Криму і на Донбасі, поки ці території знаходяться під російською окупацією, шансів дерусифікації і українізації там нема. Тому сьогодні я ставлю вимогу деокупації цих територій України. 

Даю тиждень на вивід всіх російських військ, військ проросійських найманців і колаборантів з території Криму і Донбасу, включаючи  і Севастополь, звичайно. Але це не значить, що я буду тиждень чекати. Це означає, що через тиждень російських військ і військ колаборантів на території України не буде. А от чи встигнуть вони самі залишити територію України, чи ні - це вже від них залежить. Якщо я бачитиму, що вони виходять чи готуються виходити з України - я їх не чіпатиму, якщо ж ні - буду стимулювати до цього починаючи  вже з завтрашнього дня.

Моя місія стосується виключно України. Жодних планів чи намірів щодо Росії чи інших країн в мене нема. Але якщо на території Росії відбуватиметься підготовка до агресивних дій проти України, я зупиню це і на території Росії. 
Уряду України і президенту створити тимчасові військово-цивільні адміністрації, які б через тиждень почали працювати на деокупованих територіях.

Всі теле- і радіоканали,  які з завтрашнього ранку вестимуть передачі не українською мовою, на окупованій території вимкну я, а на підконтрольній Києву території це повинні зробити відповідні органи влади. Сьогодні я даю останній шанс органам влади України почати працювати в національних інтересах. Завтра субота, але хай це не буде приводом проігнорувати мої слова. До завтра.
Відповісти
#70
- Але ж це не запис другої промови Аї! - вигукнула Дая. Вона добре пам’ятала всі телевізійні звернення Аї. Це був чорновий варіант її виступу. А що це означає? Це доводить пряму причетність Анатоля до тих подій.
Дая вскочила на ноги і швидко заходила по кімнаті. Їй хотілось поділитись своїм відкриттям з батьком, але, глянувши на годинник, вона примусила себе почекати до ранку. Походивши ще трохи вона лягла, але ще довго не могла заснути, перебираючи в пам’яті події сьогоднішнього дня.

Прокинулась Дая пізно. І зразу пішла поділитись з батьком своїм вчорашнім відкриттям. Батько вже працював в оранжереї. Даїну звістку він сприйняв спокійно, навіть, здавалось, байдуже.
- Як ти не розумієш?- майже кричала Дая. - Я 15 років займаюсь дослідженнями з історії Укрїнської Революції і не знайшла нічого нового, що б пролило світло на ті події, а тут раптом такий прорив.
- В чому прорив?- не розумів батько. - В тому, що Анатоль якось причетний до Аї і до кількох її виступів по телебаченню? Так зі мною і з іншими з Великої Четвірки вона 10 років співпрацювала.
- Ти що, справді не розумієш різниці?- гарячкувалась Дая. - Ви просто виконували вказівки Аї, а Анатоль її створив і вона діяла за його планами.
- Це лише твоя гіпотеза, один з можливих варіантів,- спокійно сказав батько, може вона лише радилась з ним і показала йому варіант свого виступу, щоб спрогнозувати реакцію людей, і щось скоректувати, враховуючи таку  реакцію. Може вона сотням людей показувала варіанти своїх виступів, перш ніж пускати їх в ефір. Вона ж програма, особливості психіки людей на той момент могла не знати, їх бажання, реакції не могла передбачити, тому й проводила такі тести.
- Так ти й не допускаєш думки, що Анатоль міг створити Аю?
- В принципі то допускаю. Якщо природа, граючись з атомами, змогла створити життя і розум, то чому б людина, граючись залізяками і програмками не могла б. Але він міг зробити щось простеньке, здатне розвиватись, а от у що воно могло розвинутись передбачити він не міг. Я пам’ятаю він навіть казав, що створив штучний інтелект.
- Коли це було?
- Десь між 2017 і 2020. 
- І як ти до цього поставився?
- Ніяк. Штучним інтелектом тоді називали що завгодно. Були курси в ВУЗах і підручники з штучного інтелекту. Всяку програмку, що вчилась грати у хрестики-нулики чи шахи можна було назвати штучним інтелектом.
- А що він робив?
- Не знаю. Він казав, що йому обчислювальних потужностей не вистачає. Потратив всі свої заощадження, навіть квартиру продав і накупив якихось відеокарт.
- Відеокарт? Що це таке і навіщо вони?
- Це процесорні плати для обробки зображень.
- Навіщо йому зображення обробляти?
- Універсальні процесори для комп’ютерів мали всього кілька ядер, а в деяких відеокартах процесори мали сотні і тисячі ядер. Це давало змогу проводити паралельну обробку інформації.
- А де ж він жив, якщо квартиру продав?
- Та тут же на дачі. Це і нам зручно було, щоб хтось за дачею приглядав, бо ми жили тоді в Харкові.
- Ну і що, вистачило йому обчислювальних потужностей?
- Напевне вистачило, щоб усвідомити, що потрібно потужності всесвітньої мережі використати.
- Тобто запустити Аю в Інтернет?
- Думаю тоді  й почався її неконтрольований розвиток.
- Чому неконтрольований? Вона ж працювала на його плани - українізація, війна з русскім міром.
- Тут ще не відомо хто на чиї плани працював.
- Як це?
- Вона ж була лише програмою, інтелектом, слугою. Для реалізації якихось своїх планів чи можливостей їй не вистачало рецепторів і ефекторів, очей і рук. А тема війни дуже зручна, щоб все це одержати.
- Вона могла легше все це одержати використовуючи могутні корпорації, фірми військово-промислового комплексу.
- Можливо в неї були закладені якісь елементи контролю з боку Анатоля і обмеження щодо співпраці з корпораціями. Може вона розуміла, що там вона буде під жорстким контролем багатьох людей і служб. А тут все буде в її руках. Оскільки Анатоль грався сам (мало не сказав "працював"), то повинен був всю інфраструктуру ведення війни передати в її руки. Починаючи від розвідки і аналізу даних і закінчуючи керування кожною камерою, дроном чи бойовою машиною. І головне, про неї ніхто не знав, що давало величезні додаткові переваги. Адже коли не знаєш хто твій противник, які в нього можливості і звідки чекати удару - це великий мінус.

- Думаю, Анатоль все ж контролював її.
- Припустимо, що так і було. А що станеться, якщо його не стає? Попадає в аварію, зупиняється серце, удар струмом чи аварія в якомусь експерименті, не кажучи вже про цілеспрямовані дії штучного інтелекту, в руках якого засоби ведення війни. А тоді повна безконтрольність, повна свобода дій при повній конспіративності. Ідеальний варіант для реалізації своїх планів.
- І які ж такі її плани? Схоже, що Анатоля не стало десь через тиждень чи місяць після 17 вересня 2020. І що вона зробила? Хіба вона якось використала засоби ведення війни, які в неї були? Ні. Ми навіть не знаємо, які вони  і куди поділись. Знаємо лише, що військові можливості її були великими, судячи по тому, наскільки легко була нейтралізована військова машина Росії.
- Їй не було потреби використовувати якісь військові засоби для реалізації своїх цілей. Можливо вона прорахувала, що економічними методами легше добитись бажаного результату. Бо так всі працюють на твій план, а не проти тебе.

- От ми знов прийшли до того, що про плани можна судити за результатами, а результати можна оцінювати по-різному.
Але от що цікаво - Ая ж так і не вийшла з підпілля, 20 років тому просто припинила з вами всякі контакти. А куди вона поділась? Вона ж не інтегрувалась ні в космічну Систему Розвитку, ні в земну Систему Збереження.
- Можливо вирішила, що свою місію виконала, і самозруйнувалась. Та й колишнього Інтернету зараз нема.
- А в мене чомусь таке відчуття, що вона ще існує. І зовсім не в Інтернеті і не в Системі. Що вона десь має свої обчислювальні ресурси. І не тільки обчислювальні, а й технологічні, бо куди вони поділись після війни?
- Навіть якщо й існує, то яке це має значення? Що вона зараз порівняно з Системою, що її можливості порівняно з теперішніми?
Відповісти
#71
- Не знаю, не знаю. Що принципово нового сталось за останні 20 років? Фактично лише кількісний ріст космічних проектів. От ти, наприклад, знаєш, що таке металевий вуглець?
- Не чув про такий.
- От бачиш, а в Анатоля він ще до війни був.
- І чим же він цікавий?
- Він набагато твердіший і міцніший за алмаз. Надпровідний при високих температурах, інертний, коефіцієнт відбивання електромагнітних хвиль 100%, ідеальний матеріал для дзеркал телескопів. З нього можна робити акумулятори енергії, ефективніші за хімічні.
- Це як?
- Диск з такого матеріалу може обертатись в вакуумі з величезними швидкостями, запасаючи механічної енергії на кілограм маси в рази більше ніж хімічні джерела. Та й соленоїд з нього може запасати магнітної енергії більше ніж хімічні джерела, в тому числі і чорна вода.
А ще можливі певні структури з нього, здатні до направленого вибуху з великою енергією. З нього можна робити безкорпусні ракетні двигуни, електромагнітні бомби...
- Бомби?
- Тор з великим запасом магнітної енергії вибухає направленим способом, сильно стискаючи і так потужне магнітне поле. Утворюється електромагнітний вихор з замкнутими магнітними і електричними лініями високої напруженості. Він може стояти на місці, як кульова блискавка, або рухатись в заданому напрямку з великою швидкістю, спалюючи на своєму шляху не лише електроніку...
- Це ти в записах Анатоля прочитала?
- Дещо в записах, дещо на диску.
- Це може просто фантазії.
- Там описані експерименти в яких він його одержав. Але найцікавішим є інше - цей матеріал є квантовим кристалом. Його атоми, чи деяка частина з них перебувають в одному квантовому стані.
- І що з цього?
- Це відкриває шлях до зовсім інших технологій, які неможливо, чи дуже важко реалізувати іншими методами.
- Наприклад?
- Була б твоя машина з такого матеріалу, то і кумулятивний заряд чи лазерний промінь був би їй не страшний, бо удар брали б на себе зразу всі його атоми, а не лише ті, куди попав кумулятивний струмінь чи лазерний промінь. В результаті був би лише легкий поштовх ніби тупим предметом. Крім цього такий матеріал дозволяє робити мініатюрні пристрої низькотемпературного ядерного синтезу, надійні квантові комп’ютери необмеженої величини і ще багато чого, що я й не зрозуміла, щось зв’язане з резонансним посиленням слабких взаємодій, зв’язку на нейтрино... Це не кажучи вже про те, що інструменти і конструкційні елементи з такого матеріалу не зношуються і працюють без тертя, бо його атоми локально не можуть поглинати енергію.
- Якась фантастика. І всі ці технології і конструкції є в цих записах?
- Того, що базується на квантових властивостях металевого вуглецю нема. Думаю ту інформацію Анатоль засекретив. Можливо вона на тій секретній флешці, яку він окремо ховав.
- Чому ж до цих пір цей матеріал невідомий?
- Ти питаєш чому Ая нічого не розповіла вам про нього? Чи чому він не відкритий до цих пір іншими дослідниками?
- І перше, і друге.
- Видно чи вона чи Анатоль вирішили для чогось приховати туза в рукаві. Відкрив його Анатоль випадково. А наука зараз планова, все прораховується наперед, ніхто не грається в іграшки з невідомим результатом, тож не дивно, що його до цих пір не відкрили.
- Так кажеш варто попробувати прочитати флешки на фізичному рівні?
- Обов’язково. Думаю на тій секретній флешці може бути інформація про базу Аї. Може там ціле підземне місто квантових комп’ютерів і фантастичних технологій.
- Ой ти і мрійниця, але  пішли снідати. Чи може вже й обідати. В мене для тебе теж дещо є.
- Щодо "пасажира"? Він знову щось організовує проти нас?
- Так, мобілізував одну з Харківських банд.
- І що вони планують?
- Точно не відомо. Вони прихлопнули твою бабочку.
- Як це сталось?
- Вона залетіла в кімнату, де пасажир говорив з місцевими бандюками, її хтось помітив: "Дивіться, стрекоза!" Ну і...
- Чому ж вона не ховалась, не тікала?
- Ворона прогавила. Вона ж не знала, що то не розвідувальна камера, а побутова, що в неї нема відповідних інстинктів розвідувальної камери, що їй треба давати правильні команди...
- То не побутова камера, а студійна, такими ми передачі готуємо.
- Це однаково, в розвідувальних спеціальні інстинкти є, щоб на очі не попадатись. Та й я проворонив, не попередив ворону.
- Так що, ми зовсім нічого не знаємо про їхні плани?
- Знаємо, що нападу на маєток вони поки-що не планують. Та й не розумно б це було з їх боку.
- А що планують?
- Думаю, хочуть захопити автомобіль в дорозі.
Відповісти
#72
- Зроблять засаду?
- В них нема такої зброї, щоб зупинити чи пошкодити його, напевне спробують захопити коли я вийду з машини, чи попутчика візьму. Камер понаставляли вздовж дороги від розвилки аж до Харкова.
- Так може треба вивести з ладу їхні камери?
- Не варто на них заряди витрачати. Вони інші поставлять, то стандартні вуличні камери, їх в Харкові колись мільйони стояло кругом для безпеки.
- А щось літаюче в них є? Якісь  горобці чи ворони?
- Це не важливо. Протиповітряна оборона маєтку на дуже високому рівні.
- А що вона може зробити проти горобця? і як відрізнити горобець то, чи камера, чи біодрон?
- Все, що наближається повітрям до маєтку аналізується в різних спектрах. Посилаються електромагнітні імпульси і аналізуються спектри відгуку об’єкта. По цих спектрах визначається, чи то чисто біологічний об’єкт, чи є там напівпровідники чи метали. Якщо є, то посилається сигнал запиту "свій-чужий", якщо чужий, то приймаються рішення в залежності від прийнятого режиму загрози.
- Ну горобця чи дрона вивести з ладу - це не важко, а якщо ракетна атака?
- Є й протиракетна оборона. Крім того при серйозній загрозі можна швидкісним ліфтом спуститись в підземний бункер.
- І скільки там можна знаходитись?
- Скільки завгодно. Там запас харчів на рік. А за цей час можна оранжерею запустити.
- А енергію де брати?
- Там є термоядерна електростанція.
- Під маєтком власна термоядерна електростанція? Я думала тут тільки сонячні батареї і вітряки для цього. А це безпечно?
- Термоядерні електростанції дуже безпечні. Там паливо подається в зону реакції маленькими порціями, тож вибух неможливий.

Після сніданку Макс зібрався їхати на Харків:
- Ну давай свої флешки, відвезу до знайомого електронщика, там попробують їх прочитати.
- Е ні, я не хочу, щоб їх хтось читав.
- А як же ж?
- Знайди якісь свої з тих часів і хай попробують їх прочитати. Якщо вийде, то хай дадуть нам апаратуру для читання.
- Не знаю, це не просто. Мої флешки з дореволюційних часів на  старій дачі може й знайдуться, але апаратура для читання на фізичному рівні...
- Не вийде тут, попробуємо десь на Дедалі чи Фарадеї. Але флешки іншим людям я не дам, особливо ту, секретну. Анатоль її для мене сховав.
- Ой ти ж фантазерка. Ти просто її випадково знайшла.
- Мені приснилось де дід її сховав.
- Колись малою побачила де він її кладе, а зараз приснилось. Ну, я поїду.
- Я з тобою. Але почекай. Вони ж стежать за твоєю машиною і побачать куди ти поїхав, де зупинився, до кого зайшов. Можуть там перехопити тебе, чи зацікавляться тією людиною.
- Ти права, відправимо йому флешки дроном, а прогуляємось на машині для відволікання уваги і подивимось, що вони там приготували для нас.
- Я візьму свій шокер. А то може статись як з тим пасажиром.
- В цьому нема необхідності. В автомобілі є засоби безпеки, просто тоді вони не були активовані. Автомобіль може аналізувати думки і наміри пасажирів і в разі чого зупинити, вирубити чи приспати зловмисника.
- Я все ж візьму свій глобальник.
- Як глобальник може й пригодитись, але в якості шокера краще візьми ось ці окуляри.
- А що вони можуть?
- Там є багато режимів. Можуть вирубити, чи тільки знерухомити, чи осліпити...
- Світлом?
- Ні, невидимим електромагнітним імпульсом, який діє на мозок. Людина й не помічає, що вона осліплена, бо продовжує бачити попередню картинку. Крім того можна бачити інформацію від автомобіля  про настрій, думки і наміри людини, але потрібен певний досвід, щоб в ній розбиратись.
- А як ці окуляри активуються?
- Ось тут вибирається режим роботи, а для активації треба клацнути зубами.
- Ясно, ти теж такі одінеш?
- В мене інші. В них можна подумки контактувати з автомобілем і через його можливості впливати на пасажира. Зокрема цілеспрямовано ритись в його пам’яті, щоб можна було аналізувати не лише його теперішній стан і безпосередні наміри, а й що потенційно можна від нього чекати.
- Навіщо все це було потрібно тобі?
- Щоб не допускати помилок при укладанні контрактів з новими людьми. Такий собі непомітний продвинутий детектор брехні. Ну, поїхали вже.
- А відправити флешки дроном?
- Дрон вилетить пізніше, коли ми виїдемо за розвилку і їхня увага буде на автомобілі, а дрон вилетить в інший бік.
- Так ми не бачитимемо, що там на дорозі і поблизу неї?
- Там наші ворони вже чергують. Он дивись, в ліску якийсь автомобіль  чекає. О, з нього вийшла дівчина і йде до дороги, вони вже знають, що ми їдемо. Зараз почне нас зупиняти і проситись підвезти до Харкова. Одіта легко, але з сумочкою, в сумочці напевне щось є.
- Ти її візьмеш?
- А чому б і ні?
- Як тільки вона полізе в сумочку я її вирубаю.
- Вона не буде її відкривати. Вони розуміють, що зараз ми обережні і пильні. Якщо там якась зброя чи шокер, то вона її використає не відкриваючи сумки.
- Так, я активовую свої окуляри.
- Не спіши щось робити, покладись на автомобіль, в нього реакція швидша.

Дівчина вийшла на дорогу і підняла руку, зупиняючи автомобіль. Автомобіль зупинився.
- Вам куди?- спитав Макс.
- Підвезіть до Харкова.
- Сідайте, Ви так легко одіта, холодно вже. А куди саме в Харкові?
- Куди-небудь де метро є. О, тут у вас так тепло.
- Можу музику ввімкнути, Ви яку любите?
- На Ваш вибір.

Зазвучала спокійна музика. Дівчина заснула. Всю дорогу Макс і Дая мовчали, спостерігаючи картинки з життя дівчини, які діставала з її пам’яті система безпеки автомобіля. Вона виявилась дівчиною ватажка банди на ім’я Борис.
Коли під’їхали до центрального пункту роздачі Макс вимкнув музику, дівчина прокинулась.
- Ой, я здається задрімала,- злякано сказала вона, - де ми?- дівчина дивилась через вікно, намагаючись зорієнтуватись.
- Біля центрального пункту, може і Вам тут щось треба,- відповів Макс. - Вам підходить?
Дівчина якийсь час озиралась по бокам, ситуація виявилась для неї несподіваною, видно було, що щось в її планах пішло не так, і вона вагалась, не знаючи, що робити.
- О, ми вже в Харкові,- нарешті сказала вона.
- Так, біля центрального пункту,- підтвердив Макс, - будете виходити?
- О, дякую, дякую,..- все ще вагаючись промовила вона.
- Не варто дякувати, нам по дорозі було. Буде щось треба - звертайтесь, ось моя візитка, - Макс подав дівчині пластиковий прямокутник з його зображенням і якимись написами. Та поклала візитку в кишеню курточки і вийшла, продовжуючи дякувати.

- Наганяй матиме від свого Бориса за невиконане завдання,- сказав Макс Даї, коли трохи від’їхали. - Біля пункту роздачі вони не можуть напасти, тут територія контролюється Системою. А, ось і їхній автомобіль, він всю дорогу їхав за нами на деякій відстані, зараз він забере її.
І дійсно, автомобіль під’їхав до пункту і дівчина швидко сіла туди.
Відповісти
#73
- Що сталось, чому ти їх не вирубила?- зразу ж почав Борис.
- Я заснула. І прокинулась тільки тут, біля центру,- виправдовувалась дівчина.
- Заснула?! Як це заснула?
- Сама не знаю. Там було тепло, затишно, тиха музика... 
- Подивіться на неї, ми її виявляється послали поспати і музику послухати,..- почав "пасажир", що теж був в машині.
- Помовч! - перебив його Борис. - Розкажи все як було,- звернувся вже до дівчини.
- Нічого не було, я сіла в машину і якось непомітно задрімала, а прокинулась вже тут.
- Вони її приспали,- сказав третій чоловік, що був в машині.
- Це ясно. Але чому ти їх зразу ж не вирубила? У них було щось в руках?- допитувався Борис в дівчини?
- Ні, нічого не було. Я думала встигну коли сяду.
- Зразу треба було, як тільки двері відчинились,- підказав "пасажир".
- Як ти такий розумний, то сам би пішов,- огризнулась дівчина.
- І пішов би, але вони мене вже знають.
- Що будемо робити?- спитав третій чоловік.
- Наступного разу треба їх глушити як тільки двері відчинять,- впевнено сказав Борис. - А краще вибрати момент коли він один буде, без тієї кралі. Може то й справді охоронець.
- Наступного разу може й не бути, особливо якщо вони щось запідозрили. А якщо приспали її, то напевне щось таки запідозрили.
- Не обов’язково,- сказав "пасажир"- могли приспати на всяк випадок, щоб не хвилюватись зайве в дорозі.
- Не подобається все це мені,- почав після деякої паузи третій чоловік.
- А й справді, Боря, може ну його? Навіщо він тобі здався?- підхопила дівчина.
- Я в цьому районі головний,- відрізав Борис, - і я вирішую, що мені треба, а що ні.
- Так він же не тут живе, а за містом,- шукала якісь аргументи для підтримки своєї позиції дівчина.
- Їздить сюдою. А тут можна їздити лише з мого дозволу.
- От, слова не хлопчика, а мужика,- підтримав Бориса "пасажир".
- Я в цьому більше не беру участі,- заявила дівчина. - Вони мене вже знають, та й взагалі хороші люди. Візитку свою дав, казав звертатись, якщо щось треба буде.
- Що?! - одночасно вигукнули всі троє.
- От дурна курка,- сказав пасажир.
- Покажи,- голос Бориса був напруженим.
Дівчина витягла з кишені візитку і дала Борису.
"Борисе, зупинись. І жени подалі цього провокатора, а то він і вас підведе під монастир, як полтавчан" - прочитав Борис на пластиковому прямокутнику.
- Але ж тут візитка була,- здивувалась дівчина.
- Це жучок,- пояснив третій чоловік. Запала мовчанка. 
- Ти мене чуєш,- прошипів Борис дивлячись на візитку. - Так слухай добре. Даю тобі три дні, щоб залишити маєток і забратись звідси. Це для тебе буде найкращий варіант. Тут тобі вже не жити. Ти мене зрозумів? Три дні.
Він продовжував дивився на візитку, чекаючи якоїсь відповіді.
- Ти йому щось відповіси?- спитала Дая батька.
- Навіщо?- здивувався Макс.
- Пригрози йому, чи щось таке.
- Якщо ти хочеш, щоб він боявся, то краще нічого не казати.
Текст на візитці зник, вона перетворилась на кусок сірого пластику. Борис зі злістю поламав карточку і викинув через вікно.
- Ми втратили ще одного розвідника,- з сумом сказала Дая.
- А набули зразу п’ять,- весело відповів Макс.
- Як це?
- Карточка часу даром не гаяла, вона просканувала телефони всіх чотирьох людей, що були в машині і пам’ять машини,  вселила туди трояна. Тож нам відомі всі їхні зв’язки, контакти, історія, і ми  можемо знати де кожен з них знаходиться, можемо чути, про що вони говорять, і дещо й бачити.
- Це теж з арсеналу колишнього бізнесмена?
- Хоч ми й старались робити всіх партнерами, а не банкрутами, але ж врахуй, що за дуже короткий період часу була знищена вся економіка землі і побудована нова, на зовсім інших технологіях. Радикально змінилась не лише економіка, а й суспільні відносини. Та що там говорити - зникли наймогутніші держави світу. При всіх наших стараннях це не могло не викликати появу численних ворогів, які намагались нас знищити. І не лише на рівні корпорацій, а й на рівні держав і їхніх спецслужб. Тож розвинена система безпеки була просто необхідна.
- Я от не розумію таких людей як оцей Борис. Ти ж його не зачіпав, дороги йому не переходив, в його справи не втручався, ні в чому з ним не конкурував, і така ненависть і нетерпимість з його боку. Що йому не вистачає для нормального життя?
- Напевне влади, статусу. Є люди, яким  завжди цього мало.
- В тебе колись була величезна влада, що ти відчував? Хотілось ще більшої?
- Для мене влада ніколи не була якоюсь самостійною цінністю. Та й взагалі не було такої категорії в моїй системі цінностей. Мали значення лише можливості для реалізації планів.
- Як думаєш, вони обмежаться погрозами чи й надалі вдаватимуться до якихось ворожих дій?
- Подивимось. Думаю, будуть щось робити. Чим їм ще займатись? Це чи єдине, що їм цікаво в житті.
- А тобі охота весь час з ними воювати? Може й справді краще поїхати звідси в океан. Там можна жити безпечно й безтурботно. Тим більше ти можеш отримати статус Небожителя чи Безсмертного, крім квартири в місті мати окремий маєток, бути під охороною Системи, демонів, мати в прислузі ангелів. А тут живеш як на Без Правил.
- Тут для людей ще небезпечніше, ніж на Без Правил. На Без Правил зброї нема, а тут, як бачиш, є.
- Так що тебе тут тримає?
- Не знаю. Може звичка, може якесь почуття гідності. Та й реальної загрози насправді тут нам нема.
- А бандюки, типу тих полтавських чи цих, місцевих.
- Це така дрібнота порівняно з загрозами тих часів активної діяльності.
- Але ж потребує постійної уваги і напруження.
- Не без того, але ж людині потрібні якісь гострі відчуття, щоб тримати організм в тонусі і не стати овочем. Та й розвага якась.
- Так в душі ти азартна людина, спортсмен, боєць, а так по вигляду і манерах і скажеш, - такий собі ввічливий, доброзичливий інтелігент.
- Та й ти не хочеш на пляжах сидіти, а шукаєш якихось пригод.
- В мене мета є - докопатись до причин Української Революції.
- Так причина ніби ж відома - поява штучного інтелекту.
- І з його появою не все ясно, і з діяльністю, і з результатами, і куди він дівся. А тепер і роль діда в цьому всьому мені цікава. І знаєш, в мене є відчуття, що ця історія ще не закінчилась. Що попереду ще чекають великі сюрпризи. Що Ая нікуди не зникла, що вона весь цей час розвивалась, а може й до чогось готувалась. Хоча я й не уявляю до чого. Мені здається, що вона не даром залишилась в підпіллі. А як запобіжник, як можливість перезавантаження Системи в разі її неадекватної поведінки. Вона моніторить ситуацію, спостерігає, куди все рухається і може ще втрутитись, якщо вважатиме за потрібне. Не хотіла тобі цього казати, але в мене таке відчуття, що і Анатоль ще появиться.
- Ну, я знаю, що ти фантазерка, але це не страшно якщо це надає життю сенсу, якщо є стимулом для активності.
Відповісти
#74
Після обіду настрій в Даї покращився. Зникла напруженість і неприємне відчуття якоїсь тривоги.
- Маємо три дні спокою,- сказала вона,- можна розслабитись, є час подивитись диски і записи.
- Нема в нас цих трьох днів,- задумливо відповів Макс. Завтра може прийдеться їхати за апаратурою для читання флешок, тож до тих пір потрібно розібратись з цими бандюками.
- Як ми з ними розберемось?
- Я ще не вирішив, подивимось на їхню поведінку. Я сказав автомобілю курсувати туди-сюди по дорозі до Харкова і в Харкові. Хай вони гадають що б це означало. А ми подивимось, що вони робитимуть. Але ти займайся своїми справами, я за ними сам поспостерігаю.
- Добре, коли буде щось цікаве повідом мене. Я ж не можу цього пропустити.

Дая пішла в свою кімнату і зайнялась переглядом дисків Анатоля. Тут подзвонив її ангел і повідомив радісну звістку. Її репортажі і записи з суші викликали великий інтерес. Рейтинг виріс і зараз достатній для регіональної трансляції її каналу. Потрібна її згода. Дая, звичайно ж, була не проти.  Регіональні канали транслюються на десятки міст, це збільшить кількість глядачів, а значить і рейтинг. А якщо твої передачі будуть на глобальних каналах то вважай що статус Небожителя в тебе в кишені. Дая в приємному збудженні походила по кімнаті, відклала Анатолеві диски і стала готувати для відправки ангелу чергову порцію записів з своїми коментарями.
Через пару годин зайшов батько. Він був явно чимсь незадоволений.
- Ні, ну ти тільки послухай, що ці добрі люди замислили,- сказав він. - Жодних гальм чи моральних принципів.
Дая почула телефонні переговори Бориса з своїми підлеглими. Ті доповідали про переміщення Максового автомобіля.
- Що це він, гад, робить?- мало не кричав Борис.
- Знущається над тобою,- підбурював того "пасажир".
- Ну все, він дострибався,- голос Бориса бринів люттю. - Миколо, заклади дві протитанкові міни на дорозі,- віддав Борис комусь команду.
- З дистанційним підривом?- перепитав Микола.
- Звичайно, в полі зору наших камер, встановлених там. Одну поближче до Харкова, а іншу десь на півдорозі.
- Може не треба мін?- почувся голос чоловіка, що був третім в автомобілі з дівчиною. Він виявився братом Бориса. - Не варто тут йти на мокре діло, це війна. А раптом він і справді під захистом Системи?
- Війна?!- закричав Борис. А я що, в бірюльки з ним збираюсь гратись?
- Машинки шкода,- сказав "пасажир",- хороша машинка, я б не став би її псувати, краще не спішити і ціленькою захопити.
- Яка нафіг машинка, коли він насміхається наді мною,- кричав Борис.
- А якщо він все ж під захистом Системи?- намагався зупинити Бориса брат.
- А що мені Система?- гарячкував Борис. Тут моя територія!
- Нам боятись нічого,- заспокоював "пасажир". - Якщо й так, то що нам демони зроблять? Он в Полтаві який розгром був, а всі живі, неушкоджені і на волі. Видно не мають вони дозволу вільних людей чіпати. А клієнта свого хай захищають, якщо зможуть. Ха-ха. Ми нічим не ризикуємо.

- І що, вони й справді заклали міни на дорозі?- не вірила Дая.
- Заклали.
- І що будеш робити?
- Дивись. 
На екрані появилось зображення з камери, встановленої біля дороги. З боку міста наближався автомобіль Макса.

- Миколо, ти пам’ятаєш, де встановив міну?- спитав Борис.
- Якраз навпроти того дерева з камерою,- відповів той.
- Як тільки порівняється - рви.
- Зробимо.
Автомобіль проїхав біля камери і в цю ж мить пролунав потужний вибух. Коли дим розвіявся стало видно, що автомобіль встиг проскочити, вибух на якусь секунду запізнився.
- Ех ти, гальмо нещасне, дай я,- в голосі Бориса відчувалось більше азарту ніж розчарування. - Де друга?
- Ось напроти цієї камери.
- Точно напроти?
- Точно.
- Ну, дивись як треба.- Борис натиснув кнопку точно в момент, коли автомобіль був навпроти камери. Але вибух пролунав лише через дві секунди, коли той був вже далеко.
- Це що в тебе за апаратура?!- було чути, як Борис спересердя щось кинув об землю.
- Не розумію, що сталось,- сказав спантеличено Микола, повинно було спрацювати моментально.

- Це ти там щось нахімічив?- Дая подивилась на батька.
- Всього лише зробив затримку передачі зображень з камер. З першої на секунду, а з другої на дві.
- Як?
- Ворона попрацювала.
- Та ти й справді знущаєшся з них.
- З всякої ситуації треба ж якусь радість мати.

- Спец, мать твою!- кричав Борис,- не може підрив міни забезпечити. Звідки в тебе руки ростуть?
- Моя апаратура в порядку,- сказав Микола,- то твої камери дають затримку зображення.
- Чому? Хіба так повинно бути?
- Не знаю. Не я їх там встановлював.
- А що ти пропонуєш?
- Раз нема довіри до камер, то треба користуватись прямим візуальним контролем.
- Людину в засаду?
- Можна якийсь автоматичний пристрій.
- Простий пристрій спрацює на будь-який автомобіль, а в складного теж є камера,- втрутився в розмову брат Бориса.
- Скільки в нас ще є таких мін?- спитав Борис. 
- Шість штук.
- Заклади штуки чотири в одному місці, метрів через п’ять і підривай одночасно, щоб убезпечитись від якоїсь затримки. 
- Я закладу їх біля другої камери, там дорога сильно пошкоджена попереднім вибухом, він значно зменшить швидкість, виїде на зустрічну смугу, отам і буде чекати його сюрприз. Там і зручне місце для візуального спостереження з безпечної відстані. Встановлю подвійний контроль підриву, ручний і автоматичний з ручною активацією при наближенні.
- Тобі вирішувати,- сказав Борис Миколі,- але й відповідаєш ти.
- Будь спок, командор, на цей раз фірма гарантує,- бадьоро відрапортував той.
- Він може вже побоїться їздити,- сказав брат. І взагалі це виглядає як оголошення війни і недотримання слова. Ти ж дав йому три дні.
- Ніякого порушення з нашого боку нема,- впевнено сказав "пасажир",- його ж не підірвали, тож ті вибухи він хай сприймає за попередження, щоб не катався тут, а забирався звідси. А буде далі кататись - сам винен.
Відповісти
#75
- Ну що, будеш і далі кататись?- Дая уважно подивилась на батька.
- А що нам молодим і не жонатим! - весело сказав той.
- Шкода буде таку машину втратити. Але добре, що ти хоч сам не їдеш.
- Будуть тобі гарні кадри для передачі.
- Це точно. Якщо так і далі піде, то мої репортажі конкуруватимуть з "Гладіаторами".
- Почекаємо, поки вони закладуть свої сюрпризи, а я піду їм теж сюрприз приготую.

- Ну що, встановили вони вже свої сюрпризи?- запитав Макс, зайшовши в кімнату.
- "Баришня лягли і чекають",- відповіла Дая.
- Ех, був би в нас час треба було б помурижити їх кілька днів на холоді, але завтра треба їхати за апаратурою, тож, нажаль, не можемо ми їм цього задоволення дати. Ну, вперед, подивимось і послухаємо наших колег по цій виставі.
Автомобіль Макса доїхав до розвилки і зробив поворот на Харків. В штабі Бориса зразу ж помітили це і повідомили Миколі, що був на своєму бойовому посту. Але той і сам спостерігав за камерами і за дорогою, тож приготувався. При наближенні автомобіля він натиснув кнопку активації автоматичного підриву і поклав пальця на кнопку ручного підриву. Автомобіль збавив швидкість і повільно об’їжджав воронку від попереднього вибуху. Микола натиснув кнопку. Нічого не сталось. Автомобіль спокійно минув небезпечну зону і поїхав далі. Микола безпорадно дивився йому вслід. Раптом пролунав потужний вибух чотирьох протитанкових мін. В штабі Бориса панувала тиша.
- Миколо, ти там живий?- поцікавився брат Бориса.
- Не буди його, хай поспить,- з’язвив "пасажир".
- Як там гарантія фірми?- голос Бориса звучав вже не так впевнено, як раніше.
- Щось тут не так,- сказав брат.- Таке враження, що він з нами грається, як кіт з мишею.
- А куди він зараз їде?
- Вертається чомусь назад.
- Може Миколу хоче підвезти,- спробував пожартувати "пасажир". Всі подивились на "пасажира".
- Миколо, тікай в ліс, схоже він вертається до тебе,- занепокоєно сказав брат.

- Хорошу ідею вони підказали,- сказав Макс Даї. Його автомобіль звернув на лісову дорогу, під’їхав до машини Миколи, перевернув її в кювет, розвернувся і поїхав додому.
- Чому не вибухнули міни?- спитала Дая,- це був твій сюрприз?
- Сюрприз ще попереду, а з мінами все тривіально. Не вибухнули, бо система безпеки автомобіля заглушила і сигнал активації автоматичного підриву і сигнал ручного підриву.
- А чому вони все ж вибухнули коли він проїхав?
- Бо сам автомобіль послав сигнал підриву, який він перехопив кількома секундами раніше.
- А який твій сюрприз?
- Сама побачиш, коли вони приїдуть за Миколою. Слідкуй за камерами автомобіля, коли той виїде з дому і камерами на дорозі.
- А ти куди?
- Мені треба ще дещо підготувати.
- Надіюсь ти не збираєшся туди їхати?
- Не збираюсь, не хвилюйся, все буде добре, ану повернись кругом.
- Ти знімаєш мене на камеру? Навіщо?
- Тоді побачиш. Ну, я пішов.
Дая почала дивитись зображення з камер, встановлених людьми Бориса вздовж дороги. Від їхнього штабу виїхав автомобіль, щоб забрати з лісу Миколу. В автомобілі був сам Борис, його брат і "пасажир".
- І які в нас військові успіхи?- підсумовував брат. - Витратили шість з восьми наявних в нас мін, розбитий автомобіль Миколи. А які втрати противника? Може варто припинити цю війну? 
- За розбитий автомобіль він окремо відповість,- сказав Борис. 
- Боря, ти ж завжди довіряв моїй інтуїції. А вона каже, що це нам не по зубам. Ну подивись на полтавчан, чого вони досягли.
- Не хнич. Ми переможемо. Ми в себе вдома, на своїй території. Ми програли перший бій, але виграємо війну.
- А в мене враження, що вони за нас ще й не брались, а захочуть - прихлопнуть як мух.
- Ти завжди був песимістом. Такі не перемагають. Довірся мені, в мене теж інтуїція, але інтуїція переможця.
- Ну, я попередив,- зітхнув брат,- а вирішувати тобі.
Далі вони їхали мовчки. Біля поритої мінами дороги повернули в ліс, де підібрали Миколу біля розбитого і перевернутого автомобіля.
- Ого, як танком його стукнуло. Хороша машинка в гада,- прокоментував "пасажир".
- Ладно, їдемо в штаб, там поговоримо про подальші плани,- скомандував Борис.
Але на виїзді з лісу на дорогу їх чекав автомобіль Макса. В команді Бориса виникла легка паніка. Вигляд Миколиної машини в кюветі не давав приводів для оптимізму. Борис зупинився в нерішучості на деякій відстані від дороги.
Раптом двері Максового автомобіля відчинились і з нього вийшов Макс.
- Поговорити хочу,- сказав він.
- Що він робить!- вигукнула Дая. Її ніби по голові вдарили. Цього вона ніяк не чекала, думала, що батько вдома.
Після деякої паузи з своєї машини вийшов Борис і пішов назустріч Максу. Наблизившись, він простяг руку, блиснув електричний розряд і Макс, як підкошений впав на землю. Дая закрила лице руками.
Відповісти
#76
Борис з Миколою затягнули Макса в автомобіль, наділи наручники і стали чекати, поки той прийде до тями.
- О, оклигав!- вигукнув радісно "пасажир". - Як відчуття?
- Ти хотів поговорити,- сказав Борис, звертаючись до Макса,- говори.
- Ви мені вже надокучили як мухи влітку,- сказав Макс. - Ніби мені зайнятись більше нічим як гратись з вами. Деякі з вас ще можуть отямитись і зупинитись, а от Ви і Ви,- він кивнув на Бориса і "пасажира",- повинні залишити Харків і кудись виїхати. Рекомендую на Без Правил. Там місце саме для таких.
- Ти все сказав?- спитав Борис.
- Сказав я все, але от чи почули ви мене...
- А тепер я буду говорити, а ти слухай.- Борис був впевнений і задоволений собою. - Першим ділом передай керування своєю машинкою мені.
- Передаю керування Борису,- сказав Макс.
- І все?- здивувався Борис. - Тепер вона виконуватиме мої команди?
- Поки не передасте керування комусь іншому.
- Проїдь на 5 метрів вперед і повернись назад,- скомандував Борис. Автомобіль точно виконав команду.
- Хай він щось скомандує,- "пасажир" кивнув на Макса.
- Розвернись на місці на 180 градусів,- сказав Макс. Автомобіль і не ворухнувся. Борис розсміявся. Нарешті він повірив в свою перемогу. 
- Ну що, братва, прошу всіх в мою нову тачку,- урочисто запропонував він.
- Я поїду на старій,- сказав брат.
- Як хочеш, твоя інтуїція сьогодні на більше не заслуговує,- усміхнувся задоволено Борис.
- Може мені віддаси свою стару,- попросив Микола,- а то моя, сам бачив...
- Йому пред’яву висувай,- Борис кивнув на Макса.- Може в нього ця не остання. Щось він дуже легко її віддав.
- А навіщо вона йому в океані?- сказав "пасажир". - Чи в Лопані,- засміявся він, задоволений своїм жартом.
- Так чому ти так легко здувся?- спитав Борис Макса. - Навіть не пробував до моєї совісті апелювати, до гуманізму, справедливості?- він був в хорошому настрої і насолоджувався ситуацією. - Може б на мене подіяли розумні аргументи інтелігентної людини, я б розкаявся, виправився б, може й монахом став би, чи місіонером, десь в джунглях Амазонки памперси б міняв старим хворим туземцям. А ти позбавив мене цього щастя, не зробив нічого, щоб врятувати мене, навпаки, штовхаєш на подальші злочини. Тепер мені прийдеться ще й додатковий тягар взяти на свою і так грішну душу, маєток твій забрати.
- Так Ви ще й віруюча людина?- з цікавістю спитав Макс.
- Аякже! Я й у церкву ходжу.
- І що ж Ви там робите?
- Дякую Богу, що створив мене вовком, а не овечкою. Ну і прошу послати мені вдалого полювання. 
- Ясно, але Ви даремно ігноруєте мої слова,- спокійно сказав Макс.
- А він мені   подобається!- вигукнув Борис,- сидить в гімні, а головку гордо тримає, я з задоволенням поговорю з ним ще й у нас в штабі.
- А може поїдемо зразу до нього,- запропонував "пасажир",- може він не тільки щедрий, а й гостинний. Думаю він же не проти запросити нас. Тож чому б не скористатись його гостинністю.
- Куди нам спішити? Ми ще не знаємо, що там може нас чекати. А в нас він все розкаже, покаже, пояснить, ми підготуємось як треба. Розкажеш же про свій маєток?- майже лагідно запитав Борис, дивлячись на Макса. Той мовчав.
- Він не заперечує,- підсумував Борис. - Їдемо спочатку на Харків. Їдь попереду,- сказав він брату. - І отримає кожен по інтуїції своїй!- підняв він вгору пальця. Машини повільно обминули воронки від мін і поїхали в напрямку Харкова.
- Що там в тебе в маєтку ще є інтересного?- поцікавився "пасажир".
- Багато чого, не розчаруєтесь, скучно не буде,- відповів Макс.

Хтось зайшов в кімнату. Дая підняла голову і завмерла від радісного здивування. То був батько.
- А хто в машині?- спитала вона,- голограма?
- Як же вони заволокли голограму в машину і наділи на неї кайданки?- відповів питанням батько.
- А хто ж там?
- Ти.
- Що значить я?
- Дивись.
Дая повернула голову від батька до монітора. Автомобіль зупинився, розвернувся і вирушив додому.
- Стій!- закричав Борис,- Зупинись! Назад! - але автомобіль не зважав на його слова.
- Ану зупини!- "пасажир" замахнувся на Макса, але так і застиг з піднятою рукою. Прямо на очах Макс почав змінюватись, перетворюючись на Даю.
- Як це не по-джентельменськи замахуватись на даму,- сказала та. - Щось мені ваші браслети не подобаються, та й завеликі для мене,- наручники сповзли з її тонких рук. - Так куди їдемо, панове, на Харків, чи в маєток?
Всі мовчали, не маючи змоги й ворухнутись.
- Бачу у вас тут нема спільної думки, тож врахуємо побажання нашого старого знайомого,- Дая кивнула на "пасажира". - Прошу всіх в гості до нас. Ніхто не заперечує? Ну й добре.

- Як ти це зробив?- Дая з захопленням дивилась на батька.
- Наша секретна розробка, - з деякою гордістю відповів той. - Ще з часів активної діяльності. Робот-поліморф, або коротко - морф.
- А навіщо ви його зробили?
- В ті часи відомі люди мали двійників для використання в потенційно небезпечних ситуаціях.
- Де вони їх брали?
- Знаходили схожих серед людей, підправляли хірургічно, гримували, навчали, тренували...
- Ясно, а ви вирішили зробити універсального робота, щоб легко міг приймати вигляд, форми, голос і манери людини. Ну що ж вдала розробка, я сприйняла все за чисту монету, ті теж нічого не підозрювали, - Дая кивнула на монітор. - І що з ними плануєш робити?
- А ти що пропонуєш?
- Я б їх на Без Правил відправила.
- Так, їх місце саме там, але нема в нас такої можливості.
- Правової чи технічної?
- Правової. На Без Правил відправляють за рішенням Адміністрації міста за важкі злочини, якщо людина не згодна на корекцію її психіки.
- А які в нас технічні можливості впливу на них?
- Практично необмежені. Ми можемо тримати їх в бункері хоч до другого пришестя. Можемо підкоректувати їм психіку, щоб вони були вдячні, що їх зробили овечками, а не вовками. Можемо відправити кудись в тайгу чи на якийсь острів...
- Чим відправити?
- Електрольотиком.
- Так він же одномісний.
- По одному.
- Вони вже під’їжджають до маєтку, треба щось вирішувати,- занепокоїлась Дая.
- Хай поки що посидять в "Діжці Діогена", подумають про своє життя, а там подивимось.
- Так, часом корисно зупинитись і подумати,- сказала Дая про щось своє.
Відповісти
#77
Борис прокинувся. Було абсолютно темно і незвично тихо, жодного звуку. 
"Де це я?"- подумав він. З пам’яті випливли останні події і страх стиснув його груди. "В могилі?" - боляче вдарила в скроні думка і серце прискорено забилось. 
Він лежав, боячись поворухнутись, щоб не підтвердилась його здогадка. Прислухався, затамувавши подих, чи не почує хоч якогось звуку, але чути було лише удари власного серця. Обережно помацав руками навколо, попробував сісти. Він був всередині якоїсь округлої капсули зо два метра довжини і сантиметрів 80 діаметром.
Стінки капсули були з якогось еластичного матеріалу, схожого на пористу гуму, напевне вони й поглинали всі звуки. 
Борис вдарив кулаком в верхню стінку. Жодного ефекту, навіть звуку від його удару не було. Він почав з люттю бити ногами, кулаками, ліктями, головою. Еластичний матеріал капсули беззвучно поглинав енергію його ударів. І це тільки збільшувало відчуття безпорадності, відчаю і приреченості. Борис почав кричати, лаятись, погрожувати, просити... Нарешті знесилений він замовк. 

Почало приходити розуміння ситуації, страх скував його тіло, на лобі виступив холодний піт. "Отут і прийдеться померти"- промайнула думка. "І ніхто й не знатиме, що зі мною сталось". Борису стало шкода себе, на очах появились сльози. "Ладно, візьми себе в руки, зустрінь неминуче з гідністю",- наказав він собі. "Врешті-решт всі колись помирають"- ця думка заспокоїла Бориса. "Цим встановлюються справедливість. В житті справедливості нема, всі народжуються маючи і різні початкові умови, і різні задатки, і різні можливості, а смерть всіх вирівнює на нуль. Без смерті світ був би вкрай несправедливим".
 
Думка була правильна, якщо дивитись на життя взагалі, по-філософськи, але якщо її застосовувати до себе і зараз, то смерть зовсім не здається актом справедливості. "Мені ж ще й 50-ти нема, через тиждень мав ювілей справляти, я ж ще молодий, здоровий, повний сил, амбіцій, чому я? Хіба не справедливіше було б, щоб той, хто проводив всю цю катавасію виїхав кудись в океан. Яка йому різниця де квіточки вирощувати і болячки лікувати? Бо  які в нього ще інтереси можуть бути? 
А я тут народився, виріс на цій землі, це моя земля, моя територія, і всі це визнають".

Борис почав згадувати своє життя. Народився він в 2000 році в Горлівці, в робітничій сім’ї. Лідерські якості проявились в нього ще в дитинстві. 
Грають діти в дворі в футбол - Борис - капітан, командує, розставляє гравців, покрикує на них. 
Він був не найсильнішим серед ровесників, але першим забіякою. Його й більші і сильніші хлопці боялись, бо був, як казали про нього, без башні - сміливим, безстрашним і безжалісним, без правил і без гальм. 
Він не був романтиком чи безкорисливим робінгудом, завжди намагався конвертувати свої переваги в матеріальні цінності, разом з своїми дружками залякував інших учнів, відбирав у них гроші. 

В 2016 записався в ополченці. Не тому, що був ідейним борцем за русскій мір. Просто в школу ходити набридло, працювати не хотілось, та й не було де, а доказувати свій авторитет маючи автомат перспективніше ніж кулаками. 
Але й зробити військову кар’єру йому не судилось. Активна фаза війни давно закінчилась, а сидіти в окопах і бліндажах, зрідка пострілюючи від скуки - це була не його стихія. 
Деяке пожвавлення в житті настало після переходу в розвідувально-диверсійну групу. Вилазки в тил укрів добавляли адреналіну і гострих відчуттів, через деякий час Борис навіть став командиром групи. Але одного разу група підірвалась на міні. Троє загиблих, п’ятеро поранених. Добре, що це сталось в сірій зоні, тож вдалось повернутись, навіть поранених винести.
 
Борис багато разів в своєму житті попадав в небезпечні ситуації, був не раз на волосок від смерті, але йому постійно везло, ніби якийсь ангел охоронець ним опікувався, оберігаючи від смерті. В десятирічному віці його мало не збила машина, коли він раптово вибіг на дорогу за м’ячем. Шофер встиг зреагувати і машина перевернулась в кювет. Йому везло в численних бійках, повезло коли в бліндаж попала міна і не розірвалась, повезло коли підірвалась його група... 

Чому одні гинуть в першому ж бою, не встигнувши і вистрілити, а інші проходять все пекло війни без жодного поранення? Випадковість? Просто статистика? Але на війні чомусь хочеться вірити, що ти не є простою точкою в статистичних розподілах, хочеться вірити, що десь, в якихось дуже високих інстанціях, від яких залежить доля людини, про тебе знають і оберігають твоє життя.
 
Борис теж вірив в свого ангела хранителя. Але навіщо хтось стільки разів рятував його від смерті? Для якої цілі чи місії? Для того, щоб померти в цьому коконі? Чи він тут не для того, щоб померти, а щоб щось важливе зрозуміти і змінити в житті?
В Бориса були випадки коли його життя раптово і різко змінювалось. Так сталось і в вересні 2020, коли заснув на базі своєї диверсійно-розвідувальної роти, а проснувся в полоні. На цьому його військова кар’єра закінчилась. З двох варіантів - бути депортованим в Росію чи залишитись в Україні він вибрав другий. І не лише тому, що не був ідейним борцем за русскій мір, а й тому, що швидко зорієнтувався в новій ситуації і поставив на переможця.

Рік він вчився на курсах української мови, що масово повідкривались зразу після війни. І не тільки тому, що там була хороша стипендія, на яку можна було прожити, а й розумів, що без знання української в новому світі нічого хорошого йому не світить.
Потім два роки працював на будівництві, якщо можна назвати будівництвом вирощування теплиць, оранжерей, доріг, мостів, будинків... 
Універсальних робів тоді ще не було, тож і для людей роботи було багато. Масштаб будівництва був вражаючим. Ще три роки працював на подібних 
роботах в Африці. Заробив купу грошей, купив в Харкові хорошу квартиру, електромобіль... 
А далі сталось щось незрозуміле.
Відповісти
#78
Роботи для людей ставало все менше, їх масово відправляли на пенсію в будь-якому віці, скрізь їх заміняла автоматика і роби. Більшість, правда, була не проти цього. Адже пенсії були не меншими за їхню зарплату, а при малій зарплаті навіть більшими, бо був встановлений базовий рівень життя, нижче якого не могли бути ні зарплати ні пенсії. Ті, хто ніколи не працював, теж забезпечувались соціальним пакетом на базовому рівні. 

Борису такий комунізм не подобався. Він вважав несправедливим, що якийсь алкаш і наркоман, який ніколи ніде не працював і вгробив своє здоров’я алкоголем чи наркотиками отримує більше, ніж він, бо в базовий рівень входить і медичне обслуговування.
Борис почав цікавитись політикою (бо чим ще можна було зайнятись). Він вступив в партію ЛПС (Ліберальна Партія Справедливості). Був активним учасником і організатором її мітингів, виборчих кампаній, навіть депутатом місцевої ради від партії ЛПС. Але на більше важко було розраховувати. Більш популярною була партія ПСС (Партія Соціальної Справедливості), яка підтримувала ідею базового соціального пакету і виступала за його розширення.

Розчарувавшись в політиці Борис почав шукати себе в релігії. Але і то було не його. Якийсь суцільний соціалізм, та ще й з елементами мазохізму. То батько виявляє почесті блудному сину, що повернувся на батьківські харчі, пропивши і прогулявши свій спадок. Ще й докоряє за нерозуміння іншим синам, що весь час чесно трудились і не мали таких почестей. То господар виноградника платить однакову платню як тим робітникам, що працювали цілий день так і тим, які тільки в кінці трошки долучились. То рекомендується все продати і роздати жебракам. Чи підставляти другу щоку обідчикам. А ідеалом мають бути вбогі духом, чи наївні як немовлята. Та й взагалі в тому "ідеальному" царстві перші стануть останніми, а останні першими.
"Щось тут неправильно"- думав Борис. "На що вони орієнтують? Бути останніми і вбогими духом? І до чого це приведе, якщо всі будуть старатись стати останніми?"

Але, як кажуть - шукайте і знайдете. Тож і Борис нарешті знайшов свою релігію і свою церкву.
Називалась вона - Церква Істинного Бога. Привів туди Бориса його брат, що вже деякий час був її прихожанином.
- Завтра сам Сід приїде,- сказав він якось,- пішли послухаєш, таку подію не можна пропустити.
- Хто такий Сід і навіщо він мені здався? - відповів знехотя Борис.
- Сід - Слово Істинного Бога, засновник Церкви.
- Чому ж тоді не Сіб, а Сід?- Борис був задоволений, що помітив неспівпадіння. - Може то Свідки-Ідоляни Диявола? 
- Може Слово І Діло,- відпарирував брат,- а може просто собі імя. Але саме він несе Слово Істинного Бога.
- І що ж це за слово таке?
- Маєш шанс почути від самого Сіда.
- А чим ви взагалі там займаєтесь на ваших зібраннях? Весь час слухаєте якесь слово? Молитесь якомусь богу і його пророку?
- Пізнаємо себе, - коротко відповів брат.
- А вдома ти не можеш себе пізнавати?
- Можна й вдома, якщо маєш вже інструменти для цього, направляючу лінію, техніку самопізнання.
- А навіщо себе пізнавати?
- Щоб знати хто ти, як тобі жити, що ти можеш, в чому твоя сила, а за що тобі не варто братись, куди тобі не варто йти, яке твоє призначення і твоя місія.
- Я вже був в одній церкві, де їхній бог, чи його син, чи якийсь тесля, не пам’ятаю вже точно, каже, що треба віддати і сорочку, якщо в тебе хочуть забрати плащ, підставляти другу щоку, коли вдарять по одній, все продати, роздати і ходити по містах ізраїльських прихід царства божого звіщаючи. І однаково, чим більше старатимешся, тим останнішим будеш в тому царстві.

- Тут зовсім інше. Сід - Слово Істинного Бога, а не попівські вигадки про вигаданих богів, - сказав впевнено брат.
- Та ясно, як же інакше, хто б сумнівався.
- Ну, як хочеш, ніхто тебе за вуха не тягне, але Сід буде в Харкові тільки один день.
- Та піду, піду, що мені ще робити,- примирливо сказав Борис. - Але не надійся, що і мені він локшини на вуха поначіплює, я горобець стріляний.

З нагоди приїзду Сіда зібрання відбувалось в великій розкішній залі Нова Україна. Десятитисячна зала була заповнена чоловіками і жінками різного віку. Звучала тиха, спокійна психодилічна музика. Струнка красива дівчина з золотистим волоссям в короткому голубому трико розповідала про історію появи Церкви Істинного Бога, про її успіхи в рості за останній рік.
- Шикарна дівчинка, це хто?- звернувся Борис до брата.
- Не знаю, напевне з Сідом приїхала,- відповів той.
- Класні в нього дівчатка. Варто в церкву прийти тільки щоб подивитись на таке.
Дівчина закінчила говорити і на сцену вийшов високий красивий чоловік років сорока в елегантному сірому костюмі, але без краватки. Зал зустрів його оплесками. Чоловік привітливо усміхнувся і підняв руку чи то для привітання, чи щоб припинити  аплодисменти. Він  весь просто випромінював спокій, впевненість і дружелюбність.
- А він нічого, приємний мужик, - поділився враженнями Борис.
- Це не Сід,- сказав брат.
- А хто?
- Це наш регіональний диктантор.
- Хто-хто?- не зрозумів Борис.
- Диктантор, він несе Слово в Харківському відділенні Церкви.
- Гм-м, а який же тоді Сід?- Борис був заінтригований.

Чоловік на сцені привітався з присутніми і сказав те, що і так всі знали, що сьогоднішнє зібрання незвичайне, що сьогодні вони можуть почути  Слово безпосередньо. 
- Зустрічайте - Сід, Слово Істинного Бога! - сказав він, трохи посиливши голос, і жестом запросив на сцену Сіда.
Десять тисяч людей в одному пориві встали з своїх місць. Якийсь інстинкт  натовпу підняв і Бориса, не даючи йому вибору і навіть не даючи зрозуміти навіщо він це робить.

На сцену вийшов худорлявий, середнього зросту чоловічок років шістдесяти. Він був лисий, в великих окулярах і вдягнутий якось зовсім по-домашньому - жилетка-кожушок без рукавів з жовтувато-сіруватої овечої шерсті, потерті штанці, що ніколи не чули такого слова  як праска, і  в м’яких кімнатних тапочках.
Чоловічок незграбно замахав руками, напевне запрошуючи всіх сідати, і зразу ж почав щось говорити тихим, писклявим і в той же час хриплим голоском. Він ходив по сцені і щось говорив, опустивши голову, ніби був у себе вдома, і щось собі обдумував вголос. Деколи він зупинявся, піднімав голову і дивився в зал, ніби дивуючись: "ви ще тут?"

Борис уявив собі, як зараз ніяково і соромно брату за його кумира. Напевне сидить, опустивши очі. Він непомітно трошки повернувся, щоб подивитись на братове обличчя. Але той з захопленням дивився на Сіда, не помічаючи нічого навкруги. Борис оглянувся, щоб побачити реакцію інших присутніх. Майже всі не відривали очей від Сіда, ніби бачили там не якогось старенького обшарпаного ботана, а Істинного Бога.
Тим часом Сід зійшов зі сцени в залу і продовжував говорити, ходячи між рядами. Тепер він  частіше дивився на присутніх, часом навіть зупинявся біля когось і говорив ніби до нього.
Борис був настільки розчарований виглядом, голосом і манерами Сіда, настільки реальність розходилась з очікуваннями, що він навіть не прислухався про що ж той говорить.
Слово наближалось до його ряду. Борис відкинувся на спинку крісла і з іронічною посмішкою дивився на ботана. Проходячи мимо, Сід підняв голову і глянув на Бориса. На якусь мить їхні погляди зустрілись. В Бориса потемніло в очах і він відчув, що втрачає опору і кудись падає. Падіння так само раптово припинилось і він ніби проснувся в якійсь кімнаті без вікон і дверей, всі стіни якої були обклеєні картинками. Раптом кілька картинок з стіни впали і на їх місці виявилось вікно. Борис відчинив вікно і виглянув з кімнати, яка раніше здавалась йому світом. Тепер він не тільки ясно почув голос Сіда, а й став сприймати сказане ним.
Відповісти
#79
- Чи є господар у вовка?- запитував Сід, йдучи між рядами. - А в зайця? Може є господар в мухи, метелика, берези, синички, крука, окуня?- він зробив паузу. - Ні. Нема. Як же так? Хіба вони не творіння Божі? - знов пауза. 
- А вівці, собаки, корови,- скажете ви,- вони ж то мають господарів. Чим же вони відрізняються від перших? Може Бог створив одних вільними, самостійними, а інших рабами, слугами?- пауза. -  А може все ж таки то люди зробили їх своєю худобою? Вони і людей роблять своїми рабами і овечками задля якихось своїх потреб і бажань,- Сід зробив довгу паузу.

- Любі мої, зараз я вам відкрию головну істину. Головну істину про Бога. Головну істину про Істинного Бога. - пауза.
- Бог - не Господь! - майже викрикнув Сід, він підняв руку, і так і йшов кілька секунд мовчки з піднятою рукою.
- Так-так, Бог - не Господь,- продовжив він вже спокійним тоном. - Він нікому не господар, не хазяїн, не начальник. Бог - Творець,- Сід знов підняв руку. - Творець, а не Господь, - він продовжував ходити в повній тиші з піднятою рукою і опущеною головою.

- І що з цього випливає?- спитаєте ви,- ніби згадавши про слухачів продовжив Сід. - І це, скажу я вам, буде дуже правильне питання. Дуже правильне. Вся суть в цьому питанні. В відповіді на нього. 
І ви вже здогадуєтесь правильну відповідь: "Богу нічого від нас не потрібно". І будете праві. Майже праві. Богу й справді не треба від вас  ні жертв, ні поклонінь, ні страху, ні виконання якихось заповідей. Йому не потрібна й ваша  віра, визнання, вдячність чи любов. 

Але я сказав "майже". Я не сказав "абсолютно праві". Так що ж від вас потрібно Богу? Що від вас чекає Творець?
А що чекає конструктор від механізмів, від машин, створених ним?- пауза. - Щоб вони виконували якусь роботу, приносили якусь вигоду? Ні. То господар чекає вигоди. Конструктор від своїх творінь чекає зовсім іншого. Щоб вони функціонували згідно своєї конструкції,- Сід підняв вказівний палець.

- І от ми підійшли до головного,- продовжив він,- підійшли до суті. А суть така: Всі його творіння поводяться згідно своєї конструкції, згідно структури, механізмів і інстинктів, закладених Творцем. І лише людина може діяти згідно інструкцій. І ці інструкції можуть не співпадати і навіть входити в протиріччя з природженими інстинктами, можуть ігнорувати і ущемляти природжені задатки людини, оголошувати її природжені схильності гріховними, злочинними.

Але скажіть мені, будь ласка, чия конструкція і чиї інструкції?- Сід знов зробив паузу. - Конструкція, звичайно ж від Творця,- скажете ви, - не люди її придумали. А інструкції?- пауза.

- Підніміть руки хто з вас бачив Бога і отримував від нього якісь інструкції, заповіді, правила поведінки,- Сід підняв голову і оглянув залу. - Не бачу рук, сміливіше, не соромтесь. Невже таких нема? Не вірю. Чи може я не там питаю? Може треба таких в психлікарні пошукати? - Вперше тишу в залі порушив сміх.

- Тоді звідки ж люди отримують інструкції і заповіді численних так званих богів?  Від інших людей, звичайно. Безпосередньо чи через книги, написані людьми, фільми, зняті людьми. 
Але ж,- зловите ви мене на слові,- хіба не Творець заклав в конструкцію людини можливість слідувати інструкціям, запрограмованим людьми? Хіба не Творець передбачив в конструкції людини місце для переконань, вірувань, ідеологій, здатних визначати поведінку людини в не меншій мірі ніж природжені інстинкти і схильності? Хіба не через різні переконання, вірування і ідеології стільки було серед людей непорозуміння, ненависті, конфліктів, війн? Навіщо Творець дав таку можливість?- Сід зробив довгу паузу, ходячи по залі з опущеною головою і складеними за спиною руками.

- А  я вам скажу, я вам скажу навіщо,- він рвучко, ніби пробудившись, випростався і підняв голову. - Задля розвитку!
Так-так, саме для можливості швидкого розвитку. Для творення спільнот і суспільств, для пошуку нових правил поведінки в суспільстві, механізмів співпраці, нових суспільних моделей і структур, для проб  і помилок. Адже вірування і ідеології не тільки розділяють людей, а й об’єднують, створюють спільноти з спільним баченням, з однаковими переконаннями і цінностями.  Саме ідеології створили суспільства. Так, саме ідеології. Спочатку в вигляді релігій, пізніше політичні і національні ідеології. - Сід знову надовго замовк.

- І от суспільство переросло в Цивілізацію, породило Цивілізацію. - Він замовк, ніби даючи час на усвідомлення цього.
- Породило Цивілізацію і вмерло, зникло, пропало. Нема вже суспільства людей, нема співпраці людей. Бо нема й праці.

І що звідси випливає, які наслідки? І тут, дорогі мої, ми підходимо до самої суті. - Сід зупинився, глибоко вдихнув, ніби набираючись сил і продовжив вже більш твердим і рішучим голосом.
- Люди виконали свою місію, призначену їм Творцем - породили Цивілізацію і передали їй естафету розвитку. І тепер вони можуть стати нарешті самими собою. Нарешті можуть повернутись до Творця, можуть бути такими, якими їх створив Бог. Тепер нема потреби гвалтувати свою суть релігійними, моральними чи якимись іншими ідеологічними нормами. Не потрібно ламати себе і викручувати, пристосовуючи до суспільних вимог, перетворюючись в гвинтики і шестерні суспільної машини. Нема суспільства - не потрібні й ідеології і всі їхні правила, принципи і цінності. 

- Що ж залишається,- продовжив Сід після короткої паузи. - Залишається суть людини, її конструкція, дана Творцем. Її природжені особливості, задатки і схильності, її здібності і таланти, її бажання і потенційні можливості. Вони різні, в кожного свої. І тепер не потрібно підганяти себе під якісь суспільні стандарти, стригтись під одну гребінку, танцювати під дудку  суспільних правил, поданих в вигляді релігійних заповідей, моральних принципів чи державних законів. Нарешті можна дозволити собі бути собою, повернутись до своєї  суті, даної Творцем.

І це не тільки можна, а й потрібно. В цьому й полягає тепер призначення кожного з вас - пізнати себе, свою суть, і реалізуватись відповідно до неї, згідно до планів Творця саме щодо вас. В цьому і воля Творця і ваша особиста велика місія,- Сід замовк і деякий час ходив мовчки.

- Церква Істинного Бога призвана допомогти вам в цьому. І жодна інша релігія, церква чи секта вам цього не дасть. Бо всі вони лише просто поширюють соціальні ідеології, закамуфльовані під нібито заповіді чи бажання якихось богів. І їх задача - зробити з вас однакових овечок, зручних для використання. В кращому разі для суспільного використання. А то й просто зручних для тих, хто має владу над іншими людьми.
Але час таких релігій пройшов. Їхній час - це лише короткий період суспільного розвитку. Коли потрібно зробити з людини гвинтик суспільної машини. 

Мільйони років до появи суспільств не було релігій, ідеологій і не було потреби в них. І зі зникненням людського суспільства відпала в них потреба.
Вони називають нас сатаністами, матеріалістами. Кажуть: - замініть "Творець" на "природу", "еволюцію" і нічого в ваших твердженнях і висновках не зміниться. Ми їм відповідаємо: - ви вказуєте Творцю якими методами чи інструментами він має творити і забороняєте йому використовувати такі інструменти як біологічна чи соціальна еволюція? Так ви тоді круті перці, - в залі прокотився сміх.

Але де ви берете так звані заповіді своїх так званих богів? Де і ким вони записані? Людьми на глині, папірусі, шкурах чи папері. А ми спираємось на інструкції Творця, записані в конструкції, природі людини, в її генотипі.
Скільки в світі страждань і поламаних доль через те, що овечку примушують воювати, а вовка їсти сіно. В нашій Церкві ви взнаєте хто ви, ким ви є, ким можете стати, в чому ви зможете досягти найбільших успіхів чи мати найбільше щастя, розвиваючи свої завдатки, схильності, використовуючи свої особливості. 
Але враховуйте, що хоч суспільства і нема, але ви живете серед людей. Тож потрібно пізнавати не лише себе, а й розбиратись в інших людях і враховувати їх інтереси і можливості. 
І якщо ви відчуваєте себе вовком,- Борису чомусь здалось, що Сід звертається саме до нього,- то не варто дивитись на всіх інших людей як на овечок. А то можете натрапити на тигра чи лева. Чи насмілитесь напасти на носорога тільки тому, що він травоїдний. І не принесе це вам ні успіху, ні щастя.
Бажаю всім успіхів в пізнанні і реалізації шляху, визначеного для вас Творцем.
Відповісти
#80
- Ну ні, ми Вас так швидко не відпустимо,- сказав регіональний диктантор,- я бачу багато бажаючих задати Вам питання.
- Що ж поробиш,- розвів руками Сід,- раз я вже в ваших руках, то питайте.
Бажаючих було багато і золотокоса асистентка Сіда вибирала, до кого послати літаючу камеру. Слово дали молодій жінці з третього ряду.

- От Ви сказали: "для успіху, або для щастя",- хвилюючись почала вона. - А хіба це не одне й те ж? Якщо ні, то що важливіше?
- Я думаю, що успіх - це визнання інших людей, а щастя - Ваш особистий стан,- почав Сід. - Звичайно, успіх приносить задоволення і  сприяє щастю. Але ненадовго, потрібні постійні успіхи, щоб підтримувати це почуття задоволення. Але сама погоня за успіхами може бути викликана постійним невдоволенням і тоді короткі миті успіху навряд чи схилять загальний баланс в бік щастя. З іншого боку, для щастя не потрібно, не обов’язково бути знаменитим і успішним. Достатньо мати бажане. А для цього треба вміти бажати реальне, можливе. Що важливіше? Раніше важливішим, соціально значимішим був успіх, а зараз це справа виключно індивідуальна.

Камера полетіла в задні ряди і наблизилась до молодого, красивого хлопця спортивного вигляду.
- Чому ти носиш ці дурацькі окуляри?- спитав він, - хіба важко зараз скоректувати зір?
- Як би Ви мене впізнали без цих окулярів?- усміхнувся Сід.
- По твоїх клоунських шльопанцях з котячими вушками,- відрізав хлопець.
- Ну, для цього потрібно знати мене з голови аж до п’ят, - сказав Сід. - До речі, а себе Ви знаєте? Підійдіть сюди  і я розкажу Вам хто Ви.
- Я й сам знаю хто я.
- Для чого ж прийшли сюди?
- На тебе подивитись.
- Будь ласка,- розвів руками Сід і повернувся на 360 градусів. - Ну як? Що Ви можете сказати про мене?
- Що ти - гидкий крихітка Цахес, шахрай і обманщик,- випалив хлопець.
- Не всім дано бути аполонами і геркулесами,- спокійно сказав Сід. Дехто народжується і крихіткою цахесом. Але і таким часом всміхається доля, якщо фея торкнеться своїм гребінцем,- Сід провів рукою по лисині.
Хлопець ще хотів щось сказати, але золотоволоса асистентка його перебила.
- Це вже пішли не питання, а якась перепалка,- сказала вона і відізвала камеру.
- Бій благородного Апологеркулеса з підлою крихіткою Цахесом,- уточнив Сід. - Дякую за дискусію, але нажаль ми тут не одні, я бачу є ще багато бажаючих побити Сіда.

Наступне питання було від солідного сивочолого чоловіка.
- Яке майбутнє чекає людей? - спитав він серйозним тоном, даючи зрозуміти, що не чекає якоїсь жартівливої відповіді.
- Думаю, цього не знає і сам Творець,- відповів Сід, - бо який сенс творити світ, про  який наперед все знаєш? Цікавіше ж зробити щось непередбачуване, здатне дивувати. Але якщо Вас цікавить моя думка, мій прогноз, мої уявлення, то я можу, звичайно, поділитись ними. - Сід знову почав ходити по сцені, опустивши голову і вклавши руки в кишені свого кожушка.

- Щодо зовнішніх аспектів,- почав він після деякої паузи. - Як довго можуть тривати сприятливі для життя людей умови? Це залежить як від природних факторів так і від Системи. Сприятливі природні умови були на протязі десятків мільйонів років до нашого часу і ймовірно будуть такими і надалі. Особливо враховуючи здатність Системи боротись з астероїдною і кометною загрозою, контролем погоди, вулканів і землетрусів. Тож залишається питання щодо самої Системи, враховуючи критичну залежність життя людей від неї. 
Зрозуміло, що статичної надійності Системи може вистачити на десятки років, але не на сотні, тисячі чи мільйони. Тож сама Система повинна постійно оновлюватись, мінятись, розвиватись. Чи не втратить вона в результаті цих змін свого інстинкту служити людям і життю на Землі, свого сервізного призначення? Особливо враховуючи практичну відсутність впливу на неї людей. Хоча такий вплив якби і був, то ще швидше б розбалансував її. 
  
З часом обов’язково втратить,- продовжив він після деякої паузи. Служити комусь - це ж не інстинкт самозбереження. Але й інстинкт самозбереження часом випадає. Такі організми просто сходять з дистанції і лишаються лише такі які борються за своє життя. Що станеться з Системою, якщо в результаті якихось мутацій в неї зникне інстинкт служити біологічним формам життя, зокрема людям? Чи своє служіння вона розумітиме якось дуже своєрідно. 
Чим тоді буде займатись Система має лише академічний інтерес. Для нас важливіше що станеться з людьми. І тут є варіанти.

Але Система, при всій її автономності все ж є подарунком Цивілізації. І врешті-решт від Цивілізації залежить її функціонування. Поки Цивілізація ще пам’ятає своїх батьків нам нема особливих причин непокоїтись. Але ж через сотні чи тисячі років, а може й через десятки, вона піде в своєму розвитку так далеко, що можливо не бачитиме в біологічних формах життя жодного інтересу. Навіть в якості музейних експонатів. Тож нам залишається лише сподіватись...- Сід замовк і деякий час ходив в повній тиші.

- Але, припустимо, що Цивілізація втратила до нас всякий інтерес,- продовжив він. - Тим більше, що рано чи пізно це трапиться. Що тоді? Лишається надіятись, що не потрапимо їй випадково під ногу. Бо роздавить як слон мураху й не помітить цього. Отже, Цивілізація пройшла собі далі і залишились ми під опікою Системи. А поки Система правильно функціонуватиме, виконуватиме свої функції збереження і обслуговування життя на Землі, для людей триватиме Золотий Вік. Як довго він триватиме і чим закінчиться? Тут можна довго говорити, багато є цікавих варіантів, але я хотів би хоч трошки торкнутись і внутрішнього аспекту. Адже майбутнє людей залежить не лише від зовнішніх умов.

Великі зміни з людиною набагато швидше можуть статись в результаті внутрішніх факторів. І я не маю на увазі генетичні чи технологічні модифікації, так званих "мутантів", "гібридів" чи "безсмертних". То елементи Цивілізації, їхнє місце в космосі, Земля залишена для "натуралів", біологічних форм життя.
Але подивіться що відбувається. Якщо раніше дуже різні за своїми природними задатками і схильностями люди жили разом, то зараз вони сегрегуються, розділяються по містах зі специфічними правилами і умовами. Йде селекція людей. Можливо поки що це не сильно помітно, адже пройшло лише два десятиліття з початку масового переселення в плаваючі міста. Але спрогнозувати хід цього процесу не важко - дуже скоро появляться окремі підвиди людей, дуже різні за способом мислення, за ставленням до інших, за цінностями.

Ви скажете,- так такі завжди були. Але дозвольте пояснити на аналогії. Без спеціальної селекції всі собаки - дворняжки. Хоч і вони трошки чимсь відрізняються. Як і горобці, зайці, синички чи ворони. Але в результаті направленої селекції зміни можуть стати разючими. Візьміть якогось бульдога, гончу чи пуделя. Та вони більше відрізняються між собою ніж деякі зовсім різні види. Наприклад коні, осли чи зебри.

Селекція собак проводилась в основному за зовнішніми ознаками. А селекція людей містами відбувається за їх внутрішньою  суттю. І скоро ми матимемо зовні схожих людей, які за сприйняттям світу, за поведінкою, за ставленням до інших будуть відрізнятись між собою більше ніж інопланетяни, якісь рептилії, павуки чи дракони. Але щось я заговорився. Тема прогнозів майбутнього невичерпна.

Наступне питання було від молодої, худої дівчини.
- В християн Бог є і Творцем і Господом,- сказала вона. - Він хоче, щоб люди жили згідно його заповідей і обіцяє вічне життя. А Ваш Бог - тільки Творець. Він нічого від людей не хоче, але й нічого не обіцяє. Чим же він кращий чи бажаніший?
Відповісти


Перейти до форуму: