Рейтинг теми:
  • Голосів: 0 - Середня оцінка: 0
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Опір в Україні ХХ століття
#1
ОПІР В УКРАЇНІ ХХ СТОЛІТТЯ

Дослідження повстань та опору в Україні є головним завданням відомого проекту:
http://ukrainica.org.ua/ukr/projects/opir
Це явище має неоднозначний характер та походження. Навіть у формах його реалізації є багато того, що суперечить етнічним характеристикам українців. Ми вважаємо за необхідне детально проаналізувати причини, з’ясувати наслідки та дослідити механізми створення і реалізації українського опору. Дослідження проводяться на прикладі історичних подій ХХ ст. Вивчення Великого Голоду та увіковічування жертв цієї трагедії - велика справа, але треба знати, що стало цьому передумовою.
Збройне повстання у квітні 1930 р. на Дніпропетровщині – один із найпотужніших, але досі найменш досліджених селянських виступів в Україні. Ця подія - доказ затятого опору українських селян колективізації, розкуркуленню і хлібозаготівлі - заслуговує докладного висвітлення, нових оцінок і узагальнень. Факт повстання спростовує окремі твердження про покірне сприйняття народом дій влади, що призвели до масового винищення населення голодом.
Тому співробітники Інституту Україніки та краєзнавці провели низку експедицій у Павлоградський район. Вони зібрали спогади жителів, які дозволяють відтворити картину повстання селян проти колективізації. За підсумками дослідження видано та презентовано книги "Павлоградське повстання 1930 р. Документи і матеріали" та "Оріхівське повстання 1930 р." . Сподіваємось, що ця праця дасть можливість українцям побачити це історичне явище системно. Результати цих пошуків дозволять описати як саме виникав рух опору, в яких формах та наскільки він є характерним для українського народу.

Романець Н.Р., к.і.н. Ченцов В.В.

МАЛОВІДОМА СТОРІНКА ІСТОРІЇ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ
(Павлоградське повстання)


Павлоградське повстання - одна з маловідомих сторінок історії колективізації. Тривалий час у зв'язку з існуючими ідеологічними догмами про нього було заборонено навіть згадувати, оскільки правда про збройний виступ селянства означала б і правду про колективізацію в цілому. Сьогодні ідеологічних заборон не існує, таємні архіви відкривають свої двері, і це зробило можливим висвітлення трагічних подій 5-6 квітня 1930 року.
Як свідчать документи, головні причини селянського збройного виступу пов'язані з методами та практикою здійснення колективізації на території Дніпропетровського округу. З прийняттям постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" партійне керівництво Дніпропетровщини взяло курс на примусове створення колгоспів. Незважаючи на те, що районами суцільної колективізації були проголошені лише Юр'ївський, Карлмарксівський, Верхньодніпровський, Межівський і Новомосковський райони, масове розкуркулення і створення товариств спільного обробітку землі та комун розпочалось повсюдно. Селяни не бажали вступати до колгоспів, оскільки не бачили особливих переваг в колективному веденні господарства. Для них колгоспи були новою панщиною, навіть гіршою за старорежимну. В Павлоградському районі під час колективізації розповсюджувались чутки, що ті, хто вступлять до комун чи ТСОЗу, будуть все одержувати за квитками, і що комуністи будуть панами, а селяни на них працюватимуть.
Оскільки селяни не бажали об'єднуватися, їх треба було примусити це зробити. Форми примусу, які практикувало місцеве керівництво, були різноманітні: погрози розкуркулення, вилучення майна, обіцянки зменшити податки, знущання над одноосібниками. В доповідній записці Дніпропетровського окружкому партії від 28 березня 1930 року зазначалось, що в селі Путятино Близнюківського району уповноважений райвиконкому і голова сільради примушували селян вступати до колгоспу, погрожуючи оголосити їх ворогами Радвлади, заарештувати і вислати на Соловки.
Що стосується районів, де виникло селянське повстання, то треба прийняти до уваги, що то були райони, в яких переважала хутірська і змішано-черезсмужна форма землекористування.
Хутори Павлоградського, Близнюківського і Петропавлівського районів виникли ще в дореволюційні часи головним чином через оселення селян на купленій у поміщиків або через колишній Селянський банк землі. Ці поселенці, в більшості заможне селянство, розвиваючись на куплених ділянках, часто-густо неодноразово прикупали ще землю черезсмужно, не при хуторі. Після революції черезсмужність хуторів збільшилась в результаті свавільного оселення мешканців великих селищ та шляхом розподілу старих хуторів, з приводу чого багато утворено дрібних населених пунктів з хуторян. В результаті тільки в Близнюківському районі в 1929 р. землезабезпеченість на двір складала в середньому 12-13 га. Чисельнішою тут була заможна і середняцька група: за даними оподаткування на 1929 р. відповідно 13 % і 83,8 %, бідняцька - лише 3,2 % (по Україні на 1927 рік це співвідношення було зовсім іншим: батрацька група - 7,5 %, бідняцька - 20,4 %, середняцька - 68 % і куркульська - 4,1 %. Закономірно, що в цих районах, де переважало заможне хутірське населення в період розкуркулення під прес репресивної політики потрапили значні прошарки селянства, в Близнюківському районі - кожне десяте господарство. Якщо враховувати, що розкуркулювали не тільки багатіїв, але часто-густо і менш заможних селян, стає зрозумілим, чому мешканці Павлоградського, Петропавлівського і Близнюківського районів взялись за зброю. Останньою ж краплею до чаші, загального терпіння було те, що після публікації статті Й.В. Сталіна "Запаморочення від успіхів" селяни в наділи отримали гіршу, ніж мали землю.
Повстання почалось рано-вранці 5 квітня 1930 року на хуторі Осадчому Петропавлівського району. Напередодні, вночі до хутору прибула озброєна група з села Богданівки, до складу якої входило 25 чоловік. В Осадчому до них приєднались родини "куркулів": всього 30 чоловік, озброєні берданками, мисливськими рушницями, дробовиками, обрізами і холодною зброєю.
5 квітня спочатку селяни вирушили до стайні колгоспу і розібрали коней. На подвір'ї стайні повстанці розправились з двома активістами - братами Пашковими. Потім група селян відправилась до голови сільради Сивокобильського. Коли вони підійшли до його квартири, один з селян почав кричати: "Бийте його, він забирав у нас курей, масло і сало". Інші вимагали, щоб Сивокобильський кинув зброю і вийшов на вулицю. Він цього не зробив, і селяни відкрили стрілянину по квартирі. Сивокобильський вистрибнув у вікно і кинувся тікати. Селяни побігли за ним. Під час перестрілки Сивокобильського було поранено, а коли він упав, повстанці підбігли і добили його.
Крім голови сільради і братів Пашкових селяни розправились з уповноваженими РВК Олійником і Петровим, секретарем сільради, членом партії Винниченком і двома місцевими активістами.
Після хутора Осадчого повстанці вирушили за маршрутом: хутори Водяний, Сухий, Путятино, комуна ім. Рикова, села Мар'ївка, Каховка, Нова Дача, Богданівка. В цих населених пунктах вони розправлялись з активістами і громили комуни. В доповідних записках ДПУ підкреслювалось, що в тих місцевостях, де проходили повстанці, до них приєднувалося майже все чоловіче населення. В селах залишались лише жінки, діти та старі люди.
Повстанці виступали під гаслами: "Геть комуну та Радвладу", "Хай живе Селянська влада", "Геть комуністів", "Ми - виробники хлібу, а нам його не дають". Аналіз показує, що всі ці вимоги є типовими для селянських антиколгоспних рухів періоду колективізації. Селяни боролись з примусовим запровадженням колгоспів, за єдиний сільгоспподаток, за селянську владу, яка б не заважала вільно працювати на своїй землі. Так званих самостійницьких або українських гасел повстанці не висували, оскільки за національною ознакою основну масу повстанців складало населення заможних проросійських сіл - Тернівки, Богданівки та хуторів Осадчий і Богдано-Вербський. Із 210 чоловік, що були притягнені до відповідальності, 156 були росіянами і лише 53 українцями.
О 12 годині 30 хвилин 5 квітня 1930 року Дніпропетровський Окрвідділ ДПУ отримав перше повідомлення про події в Петропавлівському, Павлоградському і Близнюківському районах. Після отримання повідомлення органи ДПУ Дніпропетровського округу відразу почали активну оперативну роботу. В райони, охоплені повстанням, була направлена група чекістів на чолі з заступником начальника окрвідділу ДПУ Галицьким. Із Дніпропетровська спеціальним паровозом виїхало 50 чоловік міліції. Із Павлограда о 14 годині в напрямку села Богданівки вирушила група місцевої міліції - 54 чоловіка. З Лозової до станції Самойлівка і Криштопівка Близнюківського району виїхала також група охоронців і міліціонерів. Крім того, в Близнюківському районі провели мобілізацію 80 комуністів. Оперативне керівництво цими силами було покладено на Галицького.
В своїй боротьбі з повстанцями органи ДПУ широко використовували заложників. В заложники, як правило, брали батьків селян, які приймали активну участь в повстанні. Як бачимо, практика часів громадянської війни застосовувалась і в період колективізації.
5 квітня 1930 року десь біля шостої години вечора загін Павлоградської міліції - 54 чоловіка, який знаходився в 2-х кілометрах від Богданівки, вирушив в напрямку до села. Біля Богданівки відбулось зіткнення з повстанцями. Селяни відкрили по міліціонерах стрілянину. Загін міліції, як зазначав в своєму повідомленні керівник Дніпропетровського окрвідділу ДПУ Леонюк, спочатку відступив, але потім відкрив зворотний вогонь і витіснив повстанців. Міліціонери зайняли Богданівку, але відступаючих не переслідували. В результаті повстанці розсіялись в розташованих поблизу хуторах Петропавлівського району.
Одночасно с виступом селян хутора Осадчого почалося повстання на хуторі Сонцево Петропавлівського району. Його очолили селяни - Дмитро Черкашин, Іван Волокітін і Семен Зелений. Серед керівників повстання був і колишній червоний партизан Олексій Мальцев.
О 12-й годині у центрі хутора селяни провели збори, на яких вирішили виступити на Богданівку: "Там багато сіл б'ють комуністів і Радянську владу", "в Богданівці нам дадуть зброю". До Богданівки вирушило 40 чоловік верхи, із яких тільки четверо були озброєні (два обрізи та два нагани). Під час переходу повстанці вбили командира кавалерійської частини Червоної армії Романа Коренькова.
Під'їхавши до Богданівки, Черкашин залишив загін і разом з помічником поїхав до села. Але через п'ять хвилин повернувся і заявив, що всім треба роз'їжджатися по домівках, бо "в Богданівці більшовики". По дорозі додому після невдалого виступу Мальцев радив сусідам нікого не видавати, а якщо спитають, говорити, що були взяті силою зброї.
Події на хуторах так званої Богдано-Вербсько-Тернівської групи розгорнулись одночасно з повстанням на хуторах Осадчому і Сонцево. Виступ почався з хутора Богдано-Вербського, де селяни розправились з активом, а потім сформували загін, який вирушив до Тернівки.
З приїздом до Тернівки Богдано-Вербської групи повстанців на площі посеред села зібрались всі його мешканці. Сюди ж привели і захоплених комуністів - уповноваженого райвиконкому Гонтаренка, робітника, що був посланий для роботи на селі, і голову Новодачівської сільради Ковригіна. Збуджена, наелектризована юрба почала вимагати розправи над ними. Підбурювані повстанці вбили активістів. Одночасно група селян вирушила до сільради і вчинила там погром: знищила діловодні папери, обірвала телефонний зв'язок. Потім об'єднаний загін повстанців двох сіл на чолі з "головнокомандуючим" Тимофієм Аксьоновим виступив на Богданівку. Вперед вислали розвідку, яка повідомила, що в селі вже знаходиться міліція. В зв'язку з цим Аксьонов запропонував повернутись в Тернівку, переночувати, а зранку продовжити наступ.
Виступ 6 квітня 1930 року почався о шостій годині ранку. Селяни вирушили спочатку в напрямку села Нова Дача, а потім повернули на Богданівку. Перед підходом до села загін розділився на дві частини: одна повинна була зайти в тил, а друга - вдарити прямо.
ДПУ, отримавши повідомлення про перебування загону повстанців в Тернівці, відрядила проти нього групу Галицького, яка виїхала о 7-й годині 30 хвилин ранку на автомашині. На Терновськой горі чекісти зустрілись з селянами. Повстанці спробували організувати опір, вдарили в набат, але група Галицького відкрила вогонь. Селяни почали розбігатись. Під час сутички, за офіційними даними, було вбито 4 повстанців, одного поранено і 10 потрапили в полон. За іншими даними вбито було 13, 5 поранено і 51 заарештовано. З боку міліції та ДПУ постраждав лише начальник Петропавлівської райміліції, його було поранено. За свідченнями заарештованих, після сутички селяни, втікаючи від переслідувачів, кидали зброю на полях і в річку, що біля Богданівки. Згодом під час обшуків було вилучено: 47 рушниць, 18 обрізів, 4 гранати, 1 карабін, 11 револьверів, 220 патронів, 11 штиків.
Після поразки повстанців почались масові арешти. Тільки в результаті операції 6 квітня 1930 року було заарештовано 213 чоловік. В ніч з 6 на 7 квітня виявили ще 150 чоловік. На місцях проводилось прискорене слідство, і справи передавались на розгляд до надзвичайної трійки. Вже 27 квітня був сформульований обвинувальний висновок. 210 чоловік притягли до кримінальної відповідальності. Всі вони проходили за статтею 54-2 Карного кодексу УРСР, що означало участь в збройному повстанні з метою захоплення влади в центрі і на місцях.
7-19 травня 1930 року відбулась надзвичайна сесія Дніпропетровського окружного суду. Згідно з вироком суду 27 активних учасників повстання було розстріляно, інших позбавили волі строком від 3 до 10 років, 19 чоловік було виправдано і звільнено з-під варти. Учасники Павлоградського повстання, які брали участь у вбивствах, не реабілітовані відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій" від 17 квітня 1991 року.
Та судом над повстанцями "Павлоградська справа" не скінчилась. Були проведені нові чистки, нові процеси. Відомо, що в окреме виробництво виділили справу повстанців хутора Богдано-Вербський. До відповідальності за стандартними звинуваченнями були притягнені 24 чоловіка, із яких 4 засудили до розстрілу.
Після придушення повстання ситуація в селах Петропавлівського, Павлоградського, Близнюківського і суміжних з ними районах залишалась досить напруженою. Згідно з агентурними повідомленнями, настрої селянства були не на користь радянської влади. Партійне та радянське керівництво округу належних висновків з трагічних подій 5-6 квітня 1930 року не зробило. В справі колективізації все залишилось на своїх місцях.

Примітка (від мене). Ці матеріали підтвердив і доповнив І.П. Білоніжко, нині покійний патріот України, світла йому пам'ять. За його словами, "населення сіл Вербки та Гаврилівка було повністю знищено. Тілами загиблих було заповнено до половини і засипано землею до поверхні усі сільські колодязі, а хати було зруйновано до фундаменту. У Тернівці населення скоротилося на дві третини і було зруйновано усі млини. Родичів і навіть друзів бунтарів було вислано в Середню Азію. А територію, що звільнилася, було поспішно заселено переселенцями з голодних районів Росії. Це був справжній радянський джихад".
E-=(Відповідальність компетентного досвіду є гарантія швидкої якості)=-
Відповісти


Повідомлення в цій темі
Опір в Україні ХХ століття - Автор Smolenkov_BN - 22-11-2014, 13:54

Перейти до форуму: