Рейтинг теми:
  • Голосів: 0 - Середня оцінка: 0
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Осінній сон.
#1
Вперше я побачив Її на вступному екзамені з фізики. Ні, раніше, на консультації перед екзаменом.
І з тих пір не було й дня, щоб я не згадував, не думав про Неї.

Я з дитинства, від природи, дуже сором’язливий. Як кажуть - боюсь людей. Найважчою, найнеприємнішою роботою для мене було, коли мати посилає до сусідів щось віднести, чи щось взяти. Особливо щось взяти. Не можу нічого ні в кого просити. Я б краще вночі, в дощ і бурю пішов би на край світу, ніж сходити до сусідів за чимсь.

Напевне ви уявляєте мене якимсь забитим, затурканим, боягузливим ботаном. Але це не так. Навіть навпаки. Я був  сильним, спритним, навіть безстрашним.
Лазив по високих деревах, їздив на велосипеді без гальм, міг пройтись по перилах мосту чи йти сам вночі лісом...  Але вся моя сміливість закінчувалась там, де треба було спілкуватись з людьми.

Ця сором’язливість мені дуже не подобалась.
Але ж тут то ніхто не знає про неї, тож я можу зіграти такого собі розкованого компанійського хлопця, весельчака, навіть трошки п'яничку.
Зі здивуванням я побачив, що це мені вдається. Особливо якщо вип'ю. Тому в тумбочці в гуртожитку у мене завжди було кілька пляшок вина. 

Пити я не любив. Але ж імідж треба підтримувати. Тож, якщо хтось звертався до мене, щоб допоміг розв'язати якусь задачку, чи щось пояснив, я казав своє стандартне "без пляшки тут не розберешся", діставав з тумбочки  якогось дешевого "біоміцину" чи "вермуті" і, приклавшись до горла, зображав задоволення від пиття цієї погані. 
Це давало бажаний результат. Коли вип'єш легко грати п'яного. А маючи вигляд п'яного легше бути розкованим і товариським.

Імідж такого собі розпіздяя виявився досить привабливим. На мене звертали увагу дівчатка і на вулиці, і в тролейбусі і в ліфті. Не кажучи вже про гуртожиток.
Одні постійно ламали магнітофон і приносили, щоб я ремонтував, інші фотоапарат, чи й просто звертались з якимсь питанням, яке вони й самі легко б вирішили.

Але привернути Її уваги це мені не допомогло. Я навіть насмілився був сісти на лекції поряд з нею, хоча це було й важко. І не лише через мою сором'язливість, а й тому, що в передніх рядах, де вона сідала, незручно було спати, з чим не було проблем в задніх рядах, де я завжди сідав.
Але, після перерви між нами сиділа вже її подруга.

Може випадковість? Набравшись через кілька днів сміливості я повторив цей подвиг. Але результат був тим самим. А це вже система.
Стало ясно, що Вона мене уникає.

Я ніколи не розумів і не сприймав таких понять як добитись, завоювати прихильність дівчини. Ні, ну я знав, звичайно, що в дикій природі самці, буває, навіть б'ються за самок, а ті стоять і чекають, хто ж з них переможе. Але ж  я не розглядав Її просто як самку. А себе як самця.
Якщо її до мене не тягне, якщо вона уникає мене, то хіба моя наполегливість змусить її змінити своє ставлення до мене? Навпаки. Нав'язливість викличе лише неприязнь. Та й мені гордість не дозволить нав'язуватись.

Отже, кохання всього мого життя залишилось без відповіді. А іншого в мене вже  не буде. Мається на увазі кохання. 
Життя, кажуть, може бути й інше. Після реінкарнації. 
Можливо в якомусь іншому житті ми ще зустрінемось. І тоді все буде не так. Обов'язково зустрінемось. Бо як же інакше? Навіщо?

А це життя вважай пройшло, пропало. Попусту. Без всякого сенсу, змісту, цілі.
Залишилось лише підвести лінію. І сьогодні я її підведу.

Вечір. В кімнаті гуртожитку, шумно, весело. Першокурсники насолоджуються свободою. Батьки, вступні іспити позаду, в минулому. Сесія десь в далекому майбутньому. Нема кращого часу для безтурботного, радісного настрою.
Але все це не для мене. Я вже не тут.

Непомітно виходжу на вулицю, йду в напрямку лісопарку.
Я люблю ліс. Люблю гуляти лісом, про щось мріяти, щось планувати.
От і зараз треба підбити підсумки.

Попереду на доріжці видніється в сутінках темна фігура. Чоловік років тридцяти. Зростом десь як я, але міцної статури. Буде, напевне, гроші "просити".
Права рука в кишені. Напевне ніж. А може й просто, для переконливості, щоб боялись.
Але чим вже мене злякаєш в цьому житті?..
- Братан, дай трояк на пляшку.
- Нема в мене, - розвожу руками.
- А як я пошукаю, - з загрозою в голосі.
- Можеш знайти зовсім не те, що шукаєш, - усміхаюсь. - Я майстер спорту з вільної боротьби.
Минаю його і йду повільно далі. Ззаду чути якісь погрози, але я знаю, спиняти мене  вже не буде. Мою байдужість він прийняв за спокійну впевненість. А впевненість - велика сила.  Вони добре відчувають страх і впевненість.

Чому я сказав, що майстер спорту? В мене і розряду ніякого нема. Ніколи в спортивних секціях не займався. Та й де б вони взялись в селі.
Боротись то я вмію. Це в мене від природи. Напевне десь на рівні кандидата в майстри.  В звичайних умовах. А в екстремальних мій організм здатен просто на чудеса. 
Я тут ні при чому. Ніякої моєї заслуги в цьому нема. Але не раз спостерігав, як в екстремальних ситуаціях організм блискавично знаходив рішення, до яких я б ніколи не додумався, і проявляв таку реакцію, швидкість, спритність і силу, що скільки б я не тренувався не зміг би такого досягти.
 
Взяти хоча б випадок з велосипедом. Їду я до ріки. Лісовою стежкою.  Нахил не великий, але довгий, стежка гладенька, добре втоптана, тож швидкість велика, але рівномірна. 

Можна не гальмувати, встигай лише реагувати на її повороти і звивання поміж дерев. Та й гальмувати нема чим, велосипед без гальм. 
Але і без переднього крила. Тож можна при потребі ногою зверху натиснути на шину. Босою ногою цього не зробиш, тож я надів якісь кімнатні шльопанці. Вони й так ледве тримаються на ногах, а щоб ними ще й гальмувати...
Зненацька за поворотом групка дітей. Метрах в десяти попереду. Теж до ріки йдуть. Мене не бачать. А якби й побачили, то не встигли б зробити й кроку вбік зі стежки. І якби в мене й були гальма, то навряд чи допомогли б зупинитись. А в ліс на такій швидкості звертати не можна. Це ж не кущі, а голі стовбури дерев, розіб'єшся. І що робити? Це я так довго розказую, але ж на-все-про-все були лише долі секунди.

То що ж зробив мій організм? Блискавичним рухом загнав праву ступню між шпиці переднього колеса, її затисло між шпицями і вилкою, в результаті чого переднє колесо моментально  перестало крутитись. Ну а моє тіло, перевернувшись разом з велосипедом зо п'ять разів, грохнулось за пів метра від  дітей.

Я встав, обтрусився, взяв те, що залишилось від велосипеда, і пішов додому. 
Жодної подряпини. В таких випадках кажуть, що відбувся легким переляком. Але ніякого переляку не було й близько. Та й звідки б йому взятись за долю секунди. 

Було лише почуття ейфорії і піднесення, характерне для критичних ситуацій.

Чому я кажу, що це зробив організм, а не я?
По-перше, я б до такого ніколи й не додумався. Хіба ж я дурний ногу  між шпиці сунути? А якби й засунув, то поламало б чи повідривало пальці ноги. Бо не вистачило б швидкості, щоб засунути всю ступню, поки не притисне до вилки. 
Та й при такому швидкому падінні й перевертанні вперемішку з велосипедом, з затиснутою в колесі ногою навряд чи обійшлося б  без травм і переломів. Як мінімум. 
Це ж як треба було згрупуватись і напружитись (чи розслабитись), щоб вціліти в такій м'ясорубці.

Організм  не раз виручав мене в екстремальних ситуаціях. Але не потрібно надто покладатись на нього, треба і самому щось робити. Тим більше, якщо ніякої екстремальної ситуації нема. Як от ця, з бандюком.
Загрозу ж я побачив вчасно, здалеку, тож міг би й сам адекватно відреагувати. Звернути в ліс, наприклад. Навіщо мені зайві пригоди?

Люди чомусь бояться нічного лісу. Але ж це - найбезпечніше місце. В темному лісі легко втекти чи сховатись. Ліс дає безліч способів для захисту і успішної боротьби.
Тут можна знайти якогось дрючка, щоб відбиватись. Можна прикритись деревом, чи відштовхнутись від нього, зробити різкий розворот, зачепившись за тоненьке деревце чи за гілку. Можна, тікаючи, відтягувати гілки чи деревця і різко відпускати, щоб били переслідувача. Та й людина, яка спеціально не тренувалась бігати лісом, весь час буде на щось наштовхуватись чи за щось чіплятись. А я все життя провів у лісі. Наша хата була крайня від лісу.

Та й не обов'язково було звертати. Звідки можна чекати загрозу я бачив. Рука в кишені - це серйозний мінус. Поки виймеш її звідти, поки натиснеш кнопку, щоб вискочило, чи відкрилось лезо, можна й удар ногою по яйцях одержати. Я футбольчик любив грати, тож вдарити міг швидко і точно. Тут навіть сили не треба.

Але що за фігня мені в голову лізе? Я ж не для цього йшов сюди, щоб про якогось бандюжку думати. Як же всякі дрібниці можуть від головного відволікати!
А цікаво, хто ж оце зараз на бандюка реагував, я чи мій організм? Я ніби взагалі ніякої реакції не планував. Але ж вона була. І напевне правильна, якщо дала позитивний результат. 

Був би я віруючим, то б думав, що в мене є якийсь ангел-охоронець, що в загрозливих ситуаціях підказує як треба діяти, а в критичних взагалі перебирає керування моїм тілом на себе.
А оскільки я атеїст, в казки не вірю, тож кажу про організм.
Але ж такі факти свідчать про наявність в організму великих резервів, великого потенціалу, який ніяк не проявляється в звичайному житті.
Цікаво, чи можна цим потенціалом якось керувати, викликати за бажанням, направляти на розв'язання якихось задач, проблем?

"А тобі тепер хіба вже не однаково?" - криво посміхнувся я.
"Ну цікаво ж" - виправдовувався хтось в мені.
- А мені вже нічого в цьому житті не цікаво, - тихо подумав перший я.
- Та ясно, - погодився другий, - що там може бути цікавого? - Інститут, робота, жінка, діти, кар'єра, старість, болячки...  Банально. В стомільйонний раз повторення цього самого, що пройшли мільйони людей до тебе і пройдуть після тебе.
- Це так, - зітхнув перший. - Все сіре, банальне, стандартне, одноманітне,  а тому безглузде, нудне, непотрібне.
- Згоден. Тому під цим життям підводимо риску. І треба спланувати наступне, цікавіше.
- Що ти маєш на увазі?
- Та наше тіло. Не викидати ж його на смітник. Все-таки непоганий екземпляр. Можна придумати для нього якесь нестандартне, цікаве застосування.
- Що вже може бути цікавого?
- Щось велике, грандіозне. Зробити, наприклад, еліксир молодості.
- Це навряд чи можливо, а якщо і можливо в принципі, то не для однієї людини. Цілі колективи вчених з різних галузей цим займаються.
- Так і ми ж не на безлюдному острові. Крім того, можливо, в нас є козир в рукаві.
- Ти про потенціал, що проявляється часом в екстремальних ситуаціях?
- Про нього. Не викидати ж його просто так в помийну яму. Для чогось же він там сидить. 
Та й, врешті-решт, ми ж нічого не втрачаємо. Навіть якщо нічого й не вийде. Не будемо ж ми шкодувати за тим, що не прожили стандартного життя, не добились якихось звань, благ, статусу.
- Це точно. Не будемо. Нема в ньому вже нічого, за чим можна жаліти.
- То що, по рукам?
- По рукам.

Вже пізно. Я гуляю нічним лісом і планую своє нове життя. Ні найменшої втоми. Хоча нічний ліс дуже безпечне місце, жодних загроз тут нема, та все ж бадьорить. Напевне щось інстинктивне. Адже колись, мільйони років тому, коли формувались тваринні інстинкти, нічний ліс не був таким вже й безпечним.
 
Отже, скільки в мене є часу? В Штатах на пенсію йдуть в 67. Напевне це число не випадкове. Після 67 навряд чи людина здатна на якусь творчість, чи хоча б на ефективну роботу. Десь я читав, що цією лінією є 64 з половиною роки. Але це середньо-статистично. Індивідуальна границя може бути як меншою, так і більшою. 

Нижньої границі тут взагалі нема. Можеш і завтра скласти копита. Чи й сьогодні. Тож орієнтуємось на максимум. Беремо рік запасу. Таким чином проект треба встигнути завершити до 66 років. 
Задача – розібратись з  механізмами, що реалізують розвиток організму, зокрема старіння. І навчитись ними керувати.
Чи можливо це в принципі , омолодження? 
Звичайно. Наскільки кардинально перебудовується організм гусениці, щоб стати метеликом!
Воно то так, але організм метелика вже не перебудовується.
Значить нема такої необхідності, такої програми. Розмножився – і адью.

Рухаємось трьома колонами. 
Перша - наука. Біофізика, молекулярна біологія, квантова хімія... З акцентом на опанування експериментальних методів.
Друга - експериментальна психологія. Експерименти з психікою, з різними станами психіки і тіла, всякі там йоги, керовані сни, медитації, концентрації... Треба ж навчитись вмикати той потенціал, що в буденному житті спить.
Третя - інструментарій. Електроніка, обчислювальна техніка, програмування, методи і обладнання для маніпуляцій на молекулярному рівні, тунельні мікроскопи...

Звичайно, це не є  якісь незалежні колони. Поступ якоїсь одної з них дає нові можливості для прискореного руху інших. Вся сила їх в симбіозі, у взаємному підсиленні.
Завтра займусь конкретизацією плану. Грубі віхи на весь період проекту, менші на десять чи 5 років, детальніші плани на рік...

Але тривала напружена робота потребує міцного здоров'я. Ніякого алкоголю, хіба для якихось експериментів. Викидаю пляшки з тумбочки, побутова комунікабельність мені вже ні до чого. А для ділової рішучості вистачить.
Починаю бігати. Краще вечорами. 
Ну і сон. Ніяких посиденьок допізна. Завтра ж встановлюю в кімнаті відбій. Об одинадцятій. Хлопцям повідомлю про це зранку, коли заспані, невиспані. Тоді легше зрозуміти необхідність цього кроку.

Десь на сході починає сіріти. Пора вертатись в гуртожиток. Треба й поспати трохи.
Двері, звичайно, закриті. Стукати, будити вахтерку не буду. Можна через вікно на кухню. Другого поверху, звичайно. На першому вікна загратовані.

О, так тут ще й якесь життя теплиться. Парочка цілується на кухні. Напевне другий курс. Старшокурсники на таке вже часу не витрачають.

А ось і моя кімната на четвертому поверсі. Всі сплять. Лягаю і я. Ну що ж, завтра - нове життя. Ні, вже сьогодні.

--------------------------
Прокинувся я від того, що щось по мені лазило. Я легенько струснув. Знизу почулось шарудіння і писк. Миші, або щурі. 
Вони часто приходять в гості навіть вдень. Я підвішую на нитці печиво чи хрустку паличку, миша підстрибує, хапає зубами і розгойдується збоку вбік, намагаючись відламати кусочок. 
А ще занадився був щур. Холодильника в гуртожитку нема, тож харчі лежать на підвіконнику. А він приходить вночі і починає там господарювати. А це вже неправильно. Одне діло, коли тобі щось дають і зовсім інше брати без дозволу. Та ще й за українською традицією все надкушувати. Тож я вирішив  його трохи полякати. Направив настільну лампу на підвіконник, а шнур  з вимикачем взяв в руки. 
Щур, нічого не підозрюючи, мирно чимсь шелестів і хрумкав на підвіконнику. Я раптово ввімкнув світло. Від несподіванки він вибіг в прочинене вікно. Я прикрив вікно. Щур опинився в пастці. Він в паніці бігав ззовні по підвіконнику туди-сюди. 
Я відчинив вікно і впустив його в кімнату. Думав, він зараз так дремене, що тільки п'яти замелькають. Але ні, він повільно зайшов через відчинене вікно, повільно зліз з підвіконника і, не поспішаючи, пішов кудись в куток кімнати. Зрозумів, що я його впускаю.

Ну, з мишами все ясно. Але чому так темно? Я ж коли лягав спати, то вже сіріло. А тут абсолютна темінь. Навіть серед ночі  так темно не буває, бо на вулиці горять ліхтарі і якесь світло заходить через вікно. Напевне я ще сплю. Заспокоєний цією думкою я постарався перевернутись на інший бік і спати далі.
Але різкий біль в районі правої нирки не дозволив мені цього зробити. Що за...
Я почав повільно обмацувати навколишній простір, намагаючись зорієнтуватись в ситуації. Картина складалась дика своєю неймовірністю. Виходило, що лежав я на  великій гарячій трубі, вкритій лахміттям, і сам був одягнутий в якесь грубе лахміття.
Не може цього бути! Різким рухом я постарався вскочити на ноги. Але результатом стало лише те, що серце болісно защеміло і забилось часто і з перебоями. Руки і ноги були ніби з мокрої вати, до болю в нирці добавився біль в поясниці.

Я розслабився. Ясно, що це лише сон. Ну й фантазія в цієї підсвідомості.
А може не сон? Може якийсь безглуздий розіграш? Коли я вчився в фізмат школі-інтернаті, хлопці любили всякі такі жарти. То сплячого з ліжком в коридор винесуть, чи в іншу палату. Мене теж, думаючи що сплю, винесли з ліжком в туалет. Я не спав, але хай поносять. Коли всі поснули я приніс ліжко на місце  і ліг спати, а зранку казав, що то їм щось наснилось.
Але одна справа винести ліжко в коридор і зовсім інша організувати оце. Та й чому я такий немічний. Чи побитий, чи обпоєний чимсь. Чи і перше і друге.
Ні, все-таки це сон. Інші варіанти просто неймовірні. Нема тут про що думати і не треба панікувати. В сні все здається справжнім, і ситуація і емоції.
А в мене ще психіка збуджена після планування нового життя. Тому все здається таким натуральним. Прокинусь і посміюсь з цього.

Але заснути в цьому сні вже не вдавалось.
Не лежи лежнем. Ти ж планував експерименти з керованих снів, от якраз хороша нагода. 
Я повільно зліз з труби, намагаючись не сильно турбувати болючу поясницю і почав мануальну рекогносцировку своїх хоромів. Вони виявились досить тісними.
Може я десь на підводному човні чи космічному кораблі. Але як я тут опинився? Зайцем проник в моторний відсік?
Дослідження пасажира  дало не менш парадоксальну інформацію. Довге пальто, в'язана шапка, довга борода, під шапкою лисий. Щодо взуття нічого сказати не можу, бо для цього треба нахилитись, а це не просто. Навіть неможливо.
В лівій кишені пальто були якісь сухарі, в правій - о Боже! Сірники!
Серце знов неприємно защеміло і забилось з перебоями. Напевне так воно тепер реагує на адреналін. Треба бути спокійному, не піддаватись емоціям.

Не поспішаючи, запалив сірника. Космічний корабель виявився колодязем тепломережі. Судячи з вигляду місце було обжитим. Якісь ящики, стоси паперу, купа дивних пластикових пляшок, запліснявілі сухарі... А що це таке? Щось схоже на електричний ліхтарик. Точно, світить. Ніколи такого не бачив. Весь з пластику, а замість лампочки якась жовта пляма. Ну й насниться ж таке!
А до речі, пластикові пляшки з кришкою, що закручується - непогана ідея. Коли проснусь треба буде записати.
О, навіть кусок дзеркала є. І хто ж я в цьому сні? Якийсь  старий бомж років за 70. Хіба бомжі стільки живуть?
Деякі пляшки з водою. Цікаво, а запахи і смак у сні теж здаються реальними? Я пожував сухаря і запив водою з пляшки. Клас! Як все по-справжньому. А можу я перетворити сухаря в котлету, а воду в вино? Закриваю очі і уявляю, що це вино. Не виходить. Ну що ж, треба буде ще тренуватись. Поки що сон не зовсім керований. Але добре вже те, що я в ньому можу вільно думати, залишаюсь собою, а не вживаюсь в образ.

А за межі цього "корабля" я можу вийти? Вгорі люк прикритий якоюсь шифериною. Відсунулась. Вилажу назовні. Якийсь ліс чи парк. Сірий ранок, пізня осінь.
Прохолодно після теплої "кабіни". Піду в розвідку. Таки парк, вдалині світяться вікна багатоповерхівок.
О, пластикова пляшка! Просто лежить біля стежки. Присідаю, стаю на коліна, піднімаю і кладу в мішок. Звідки в мене мішок? А он ще одна. І ще. Не даром я мішок прихопив. З азартом золотошукача збираю пляшки. Пора вертатись, вже повний мішок. Навіщо я їх збирав? Штука хороша, але що я з ними буду робити?

Щось мій сон затягнувся. Чи не пора вже й прокидатись?
А раптом це не сон? - пронизало різким болем в голові. Серце неприємно защеміло. Ноги зрадницьки підігнулись. Я прихилився до дерева і сповз на землю.
Але що ж це тоді? Мене переселили в тіло якогось старого бомжа? А де тоді моє? І хіба це можливо?
А може це я в старості? А де ж тоді ділось все моє життя? Чому я нічого не пам’ятаю?
Та ні, це неможливо. Ясно, що це сон. Ця думка трохи заспокоїла мене. Дозволила мислити відсторонено.

І хто ж я в цьому сні? Що це за місце? Який час? 
Ну, це не складно вияснити. Я повільно підвівся, взяв свій мішок з пляшками і рушив в напрямку багатоповерхівок.

Якась жінка швидко йде стежкою. На роботу, напевне, поспішає.
- Скажіть, будь ласка, що це за місто?
Вона злякано глянула на мене і прискорила крок.
Ще кілька спроб щось дізнатись виявились такими ж невдалими. Але врешті-решт я таки вияснив, що це Харків і 2020 рік.
Ого! Це мені вже має бути 66. Якраз кінцевий термін мого плану зі створення еліксиру молодості. Хороший підсумок, нічого не скажеш. Щось не дуже оптимістичний прогноз мого сну щодо цього проекту.
Назустріч по доріжці йшла моложава жінка з рюкзачком за спиною. Вона не відвернулась, не опустила очі, як інші, а дивилась з якимсь жалем чи співчуттям. 

Здається навіть кивнула, вітаючись. Чи це мені лише здалось? Щось в її рисах було знайоме. Хто ж вона? Звідки знає мене?

А й справді, хто я? Мене переселили в чиєсь тіло, чи це я в старості?
Ну, це можна вияснити. Варто лише подивитись родимки на тілі. Свої то я відрізню від чужих. Тут холодно, а в  теплих апартаментах обов'язково подивлюсь. 

Ідентифікація за родимками ясно свідчила про те, що це таки моє тіло. Значить я якось попав в далеке майбутнє. Майже на пів століття вперед. І не попав, а 

прожив ці пів віку. От тільки нічого з того не пам'ятаю. 
Та й майбутнє яке дивне. Я ж то уявляв, що за 50 років ого як все зміниться. Вже в мій час люди ядерну енергію освоїли, обчислювальні машини робили, на Місяць літали. Важко й уявити, що буде через пів століття.
А що бачу? Ті ж 5-ти поверхові хрущоби, такий же запущений і засмічений парк, колектор тепломережі ще з моїх часів. Ну, і судячи по мені, бомжі нікуди не ділись. От тільки пляшки стали пластиковими і ліхтарики без лампочок.
 
Не багато досягнень. Та й я, судячи з усього, еліксиру молодості не зробив. 
Що ж сталось в ці десятиліття? Якась глобальна катастрофа? Схоже на те. Чомусь же зупинився розвиток людства. Але що ж сталось? Чому я нічого не пам'ятаю?
Чи не лише я. Може ніхто нічого не пам’ятає?

Стоп. Тут же в мене купа макулатури. Крім картону є якісь газети, трапляються й журнали. Це ж історія, записана на папері. Тепер то я виясню, що ж сталось.
Але преса була лише за два останні роки. Все, що я вияснив з газет, наскільки одні партії і лідери погані, і наскільки інші хороші. І чому треба голосувати саме за цих. Причому в різних газетах думки з цього приводу були протилежні. Ясно. Багатопартійність. Траплялись і цілі кіпи одного екземпляру газети. Що б це означало? Хто б це купляв стільки, щоб потім викинути?
 
Та ладно, все це не важливо. Треба вияснити що ж сталось. Розпитати когось? І що тобі розкажуть? Тут ледве дізнався, що це Харків, 2020 рік.
Це моя голова нічого не пам'ятає, але ж є якась м'язова пам'ять, пам'ять тіла, підсвідомі звички. Щось же мене вивело з мішком збирати пляшки.
Треба довіритись їм, кудись же вони мене приведуть. Може в мене є десь квартира, лабораторія, знайомі... Не сидіти ж тут і гадати на пустому.

Отже, йду куди ноги виведуть. Е-е-е, навіщо це я мішок з пляшками прихопив з собою? Але я ж не планував його брати. Пам'ять рук. Тож хай буде.
Ноги привели мене до площадки з сміттєвими контейнерами, розташованої серед п'ятиповерхових хрущівок.
Зненацька звідкись вибігли дві рябі кицьки і кинулись до мене. Я на мить остовпів. Але ніякої агресії вони не проявляли. Навпаки, терлись об мої ноги, задерши хвости. Значить знають мене. На незнайому людини так би не реагували. Може я десь тут живу?

Кицьки супроводжували мене до контейнерів. Напевне хочуть, щоб я для них дістав там чогось їстивного.
Я почав ритись в смітті. Одна кицька залишилась біля ніг,  друга в нетерпінні забралась на верх контейнера.
Серед харчових відходів були й такі, до яких кицьки були небайдужі. То якісь риб’ячі хвости, замотані в поліетиленовий кульок, то курячі кістки.
М'ясними відходами цікавились і ворони. Але близько  не підходили, тримались на відстані, чекаючи поки щось їм кину. Ворони не такі перебірливі як кицьки.  Раді і риб’ячим тельбухам. 
 Були презенти і для голубів, кусочки хліба, залишки якоїсь каші.

Чогось цікавого для себе я не знайшов. Довго сплю. Раніше вставати треба. Все ж пару пластикових пляшок під сміттям вдалось знайти.
І куди тепер? Пам'ять ніг повела мене далі. Я тільки відсторонено спостерігав, не втручаючись.
Ось і місцевий базарчик. Пункт з прийому пластику. Значить пам'ять тіла таки працює. Це добре. Значить не все так безнадійно.
Приймальниця побурчала на мене, що пляшки треба зминати, в неї вільного місця нема, але все ж дала голубеньку п'ятірку з Богданом.
Клас! Це ж скільки всього можна купити. Буханку хліба за 16 копійок. Ні, візьму круглого за 20. Літр молока, ще 20. Банку кільки в томаті - 48.

В піднесеному настрої я йшов, рахуючи майбутні трофеї. 
А от і гастроном. Заглянув через вікно. Господи, скільки всього! Таки це майбутнє. В нашому гастрономі крім хліба і сніданку туриста - рибо-круп’яного фаршу в банці, нічого й не купиш. Хоча, якщо маєш час і натхнення вистояти дві години в черзі, то можна і сосисок купити, чи навіть масла. Але, якщо нема холодильника, то це не має сенсу.
Заходжу в магазин ходою мільйонера, з високо піднятою головою.
Прямо переді мною  звідкись виростає охоронець і показує на двері.
- В мене гроші є, - показую свій зім’ятий в руці скарб.
Заперечливо киває головою. З місця не зрушує.
- Та мені хоча б хліба купити.
- На вулиці в кіоску купляй. Мене з роботи виженуть, що антисанітарію допускаю.
Ображений виходжу. Все є, та не для всіх.
Заходжу в кіоск.
- Мені, будь ласка, хліба.
- Якого?
- Ну, чорного буханку, білого, батон і отой рогалик з маком.
- Гроші є?
З гордістю показую свої капітали.
- Добав ще 10 копійок і буде на половинку соціального.
Розгублений, довго риюсь в кишенях.
- Так, бери і забирайся! - кидає на прилавок половинку якогось сірого хліба. - А то всіх покупців мені розлякаєш.

Неприємно після багатства опинитись зразу бідним. Та й додому пора. Втомився.
По дорозі в парк заглядаю до сміттєвих баків, чи не появилось чого нового, хорошого, інтересного. Нічого. Ну і ладно, завтра встану раніше.
А от і мій парк. Виламаю гілочку малини, чай зварю. Ні, не сьогодні. Нема сил. Підігрію воду на трубі і тепленьку з хлібом...

Ставши на ящик, повільно залажу на свою пічку. Вдома. Нарешті.

Щось  я вже почав в образ вживатись. Схоже,  це таки не сон. Сумно. До болю. Плакати хочеться. Як же так?
Шкодуєш за своїм життям? Але ж ти був готовий на ньому хрест поставити. А тепер шкода? 
Що ж, нічого не поробиш. Прийдеться прийняти і змиритись.

Але що ж сталось! Як я до такого дійшов? Чи давно я вже отак живу? Чому нічого не пам'ятаю? Ким я був ці півстоліття? Де жив, чим займався? Чи є в мене дім, сім'я, родичі друзі? Чи досяг хоч чогось з того, що планував? Адже такі були плани! Чи нічого й не починав, а зразу пустив своє життя на пси?
Питання, як кажуть, цікаві. 

Ну що ж, зате в мене появилась ціль в житті. Вияснити, що ж сталось з людством взагалі і зі мною зокрема.
Скільки я маю на це часу? Судячи зі стану здоров'я не більше року. Це якщо буду берегти себе.
Та й яка різниця скільки залишилось, головне встигнути вияснити все за цей час. Це ж не є чимсь неможливим. Я ж жив серед людей, хтось повинен мене знати. 

Може й я когось чи щось впізнаю. Головне не сидіти сидьма в цій щурячій норі, а йти в люди.
Логічно було б почати з пошуку родичів. Я ж то знаю, хто я, хто моя рідня. Ну, батьки навряд чи ще живі. Лишається сестра. Коли я був на першому курсі, вона вчителювала в селі і заочно вчилась в Київському університеті. Навряд чи вона зараз в селі. Там і школи, напевне, вже нема. Чи й села. Напевне виїхала в якесь місто, вийшла заміж... Шукай тепер. 
Та й як доберешся з Харкова в якесь село Хмельницької області. Пішки не дійдеш. грошей на поїзд нема. Та й не впустять, як от в магазин.
Ні, пошук треба починати тут, в Харкові. Я тут студентом був, зараз тут, можливо тут і все життя провів.

Завтра складу детальний план дій. А зараз треба поспати, щоб встати раніше. А то і на половинку соціального не зароблю.
Все-таки цікаво, що ж сталось. Але я це виясню. Зараз це головна і єдина ціль мого життя.
Відповісти
#2
Осінній сон ч.2. 
Час шакалів.   

Киця.

Навіть  тут спокою нема. Бігають, як коні, пищать, як сирени. Чи стосунки виясняють, чи це в них такі залицяння? Ну, все як і в людей.
Звечора, коли втомлений, то не чую цього, не звертаю уваги, а от під ранок... Значить вже виспався. Такий собі біо-будильник.

Ні, так не можна. Пора якийсь порядок встановити. Мало того, що вони гризуть мої запаси сухарів, так ще й обсцикають їх. І не тільки їх. Не даром люди носи вернуть від мене. 

А раптом захворію. Зимою це не складно. 
Не викличеш же лікаря додому. І їсти тобі ніхто не принесе. Прийдеться тиждень чи два сидіти тут, на сухарях і воді.
А сухарі зіпсовані. 

Сьогодні ж пошукаю якусь посуду для своїх запасів. Пластикове відро, чи тазик. Накрив зверху склом і... Що, мишко, око бачить, а зуб не бере? Отож.
Ні, я буду, звичайно, виділяти вам якусь пайку, але з комунізмом цим закінчуємо: Оце ваше, а це - моє. А то надіятись на вашу свідомість, на ваше розуміння справедливості... В мене теж є свої інтереси.
Та й територіально треба розмежуватись. Відгородитись. Не подобається мені ця комуналка. Біля виходу моя територія, а далі, вздовж труби - ваша. Хоч на кілометри. Це справедливо.

Чому я раніше до цього не додумався?
 Напевне такий шлях прогресу.  Кожна проблема повинна спочатку визріти,  кількість перейти в якість, повинно прийти її усвідомлення.

Але це все філософія. Треба вставати, бо, як кажуть: час - це гроші.
І придумав же хтось таку фігню. Поставив все з ніг на голову. Ніби гроші важливіші за час, а час - лише засіб для добування грошей.
Насправді то єдиною реальною цінністю є час. Бо це синонім життя. Але його не цінують, бо дається всім даром. А все решту треба заробляти, витрачаючи цей ресурс.
Хоча якийсь зв'язок між часом і грішми все-таки є. Були б у мене гроші, то було б більше часу на мої дослідження. А так я вимушений тратити майже весь свій час на заробляння грошей.

А може в мене десь є якась заначка? Треба буде тут шмон провести, раптом щось знайду.
Звідки в мене ця термінологія?
Так, все, вставай, розфілософствувався!

Першим ділом йду до контейнерів. В парку встигну полазити. А в контейнерах добро в концентрованому вигляді. І це всі знають. Не один ти такий бізнесмен.

Прямо поблизу доріжки, по якій я йшов, метрах в двадцяти від контейнерів, на бетонних люках тепломережі (до речі, чому люки бетонні? В мій час чавунні були) якась добра жінка, йдучи на роботу, наклала котам їжі. Каша з курятиною, варені бички, якісь сухі гранули, навіть молоко в величенькій пластиковій посудині.
Ряба кицька, напевне одна з моїх вчорашніх знайомих, пила молоко. Інші коти були зайняті другими стравами. Деякі бігали туди-сюди, думаючи, може в сусідів щось краще, смачніше.
Характери, як і в людей – різні.

Я притишив хід. Давно не чув запаху вареної курятини, риби... Все це як магнітом притягувало погляд.
Обережно оглянувся. Недалеко позаду побачив іншу жінку, що йшла в моєму напрямку. Струнка красива фігура, одягнена не яскраво, але зі смаком. Інтелігентка.
Засоромившись якихось своїх таємних бажань, викликаних запахами і виглядом їжі, повільно рушаю далі. Нехай обжене мене, тоді вже підійду до контейнерів.

Мало не наступив на рябу кицьку, що зненацька опинилась в мене під ногами. Ледве не впав. Це прибігла та, що пила молоко. Оглянувся, щоб перевірити гіпотезу.
Моя інтелігентка підняла посудину з молоком і з задоволенням пила. Я завмер від несподіванки.

- Чого дивишся, ніби я торбу в сліпого вкрала?
- Але ж... це... котяче молоко, - промимрив я.
- Ти звідки знаєш? Пробував? - посміхнулась вона. - А мені здається, що звичайне, коров’яче, з пальмового масла. Навіть підігріте.
- Ну... я маю на увазі... - киваю на кицьку.
- Я ж не шакал якийсь, щоб кицьку відганяти.  Вона сама покинула і побігла, як тебе побачила. Любов дорожче їжі.

Я повільно підійшов до контейнерів.
- Е-е-е, ті два мої, твої наступні, - заявила інтелігентка, допивши молоко.
- Ми з Вами знайомі? 
- Ну-у-у, не так щоб дуже бли-и-изько... - зобразила загравання, - але якщо джентльмен наполягає...
- А як Вас звати?
- О, так пан любить знайомитись з новими дівчатками, старі знайомі йому вже не цікаві... - настрій в неї був явно грайливий. Напевне тепле молоко так подіяло.  - Киця я. Ну, так мене величають в нашому високоповажному товаристві, - зобразила реверанс.
- А я хто?
- Ти що, позадрочувати мене вирішив? Образився, що я молоко випила? - спитала вже серйозно. - А де поблажливість джентльмена до маленьких слабостей дами? -  знов грайливо.
- Щось з пам'яттю сталось - торкаюсь рукою голови для переконливості.

- Ясно. Всьо, что било нє со мной, помню.  
Чахлик ти.
- Чому Чахлик? Це я так назвався?
- Ти що, справді нічого не пам'ятаєш?
Я помотав головою.
- Нічого. Розкажіть, що Ви знаєте про мене.  Хто я? Ким був? Що сталось? Чи давно тут?
- Це довга історія. По дорозі поговоримо, а зараз треба попрацювати. А то як шакали нагрянуть...

Хоч як мені кортіло якомога швидше дізнатись про себе, та підганяти її  не буду.  Жінки - істоти непрості. Щось їй не сподобається - завередує, і тоді нічого не скаже.
Не можна з необережності втратити шанс щось дізнатись.

По дорозі до приймального пункту пляшок і макулатури  намагаюсь обережно розговорити мою нову-стару знайому.
- Так що Ви про мене знаєте? Розкажіть, будь ласка.
- Це ти до кого звертаєшся?
- До Вас, звичайно.
- Ти знов забув,  як мене звати?
- Та ні, за останні два дні я все пам'ятаю, а от далі...
- Ну то й скажи: "Кицю, розкажи мені казочку про Чахлика".

Деякий час йдемо мовчки. Вона чекає, напевне, що я буду грати в її гру.
- Бачу, ти й справді якийсь відморожений, - з розчаруванням в голосі. - Ну, слухай.

Було це місяців зо три тому. Прибігає Петрович, весь захеканий...
- Хто такий Петрович?
- Так тобі про Петровича розказувати, чи про тебе?
- Пробачте, більше не перебиваю.
- Там, каже, на об'єкті номер два шакали якогось чоловіка вбили.
 - Як вбили? -  не повірила я.
- Ззаду трубою по голові, а тоді ногами.
- Може ще живий? Підемо подивимось, - запропонувала. - Може допомоги потребує.
- Ще на нас подумають, - зауважив обережний Чахлик.
- Я?
- Ні, інший Чахлик, був тут у нас один чахоточний. А ти  біля смітника лежав з розбитою головою.
- Ясно.

- Послали мене в розвідку, в разі чого на мене навряд чи подумають.
- Точно, Ви добре виглядаєте, інтелігентно, зовсім не схожі на... - я запнувся, намагаючись підібрати потрібне слово.
- А-а-а, так все-таки ти вмієш компліменти дамам говорити. - Вона зупинилась і поставила дві свої великі сумки на землю, - перепочинемо трохи.
Значить підходжу я, дивлюсь - живий, продовжила Киця після деякої паузи. - Ну ми і віднесли тебе до себе в підвал.

- Чому в підвал? Чому швидку не викликали? - здивувався я. - Ну, медичну допомогу, - добавив, щоб зрозуміліше було. 
- Тобі так життя набридло?
- А що, тепер така погана медицина? 
- А ти що, такий багатий?
- Платна? А в кого нема грошей, то що, не візьмуть в лікарню?
- Взяти то візьмуть. А от чи будуть лікувати...

- Як же це?
- Ти що, в лікарні ніколи не був? Чи з другої планети? Чи з іншого часу?
- Десь так.
- З пустими руками в лікарні робити нічого. Туди треба йти з своїм змінним одягом, посудом, простирадлами, рушничками, ліками. Навіть такі дрібниці як шприци, голки, катетери, вата, бинт чи туалетний папір треба своє брати. 
Та й гроші потрібні. Бо першим ділом лікар тебе спитає на яку суму ти маєш можливість лікуватись.
І медсестрі треба дати, а то випадково крапельницю в вену не попаде, і буде в тебе на всю руку гематома. І прибиральниці. А якщо операція потрібна, тоді  взагалі...

- А де ж свої ліки брати?
- Ти хіба не помітив, що на кожному кроці тут аптеки?
- Якось не звернув уваги. А нема так, щоб не нести своїх ліків, не платити кожному окремо, а просто заплатити офіційно за лікування.
- Є, в приватних клініках. Але це дорожче.

- Наскільки дорожче?
- Ти скільки вчора заробив?
- П'ять цих, як вони тепер звуться...
- А попасти лише на прийом лікаря в середньому 500, як ти кажеш, цих, коштує. А ліків він тобі може і на кілька тисяч виписати. Та й лікарі різні бувають.
Трапляються часом і компетентні, але це велика рідкість. А в основному тупі, неграмотні рвачі, що купили вступ до ВУЗу, купляли екзамени, диплом, купили місце в клініці і тепер сидять і тупо відбивають з прибутком потрачені бабки, - по впевненому тону Киці було видно, що вона не з чужих слів говорить, а має власний досвід стосунків з медициною.

- Моя мати  фельдшер, єдина медицина на три села. Так їй за багато років роботи ніхто ніколи й копійки не давав, навіть думки такої не було. А робота ненормована. І в вихідні приходять. І вночі встає і йде на виклик. І в дощ, в заметіль і в інше село...
- Це де таке? - не повірила Киця.
- Та то в моєму часі.
- А-а-а, - потягнула вона. - Ладно, пішли вже, мандрівник в часі, - підняла свої сумки і ми рушили далі. - Тепер інші часи. Зараз час шакалів.

- А як  я опинився біля смітника, що я там робив? - продовжив я допит.
- Не знаю. Може ти десь тут живеш і сміття виносив, може йшов мимо і за котів заступився. Шакали не лише корм в них забирають, а й самих котяків вбивають і їдять.
- В чому я був одягнений? Як зараз?
- Да-а-а, схоже в тебе не лише пам'ять відбили, а й здатність логічно мислити. Тоді ж літо було. Ти був у футболці, в босоніжках. 
- Ніяких речей, документів при мені не було?
- Може щось і було, та шакали забрали.

- Я щось говорив, розказував?
- Щось марив про еліксир безсмертя, що тобі треба знайти її.
- Його. Еліксир - він, поправив я.
- Я знаю, що еліксир - він, а безсмертя - воно. Але ти поривався знайти її.

Тим часом ми підійшли до пункту прийому. Я пропустив даму вперед, хоча й дуже хотів здати першим. Просто щоб вона не втекла, поки я буду здавати.
Але Киця почекала мене і ми пішли назад.
- Ну як, скільки заробили, - поцікавився я.
- У нас, бізнесменів, такі питання вважаються непристойними, тим більше питати таке в дами...
- А я - вісім, - мене розпирало від гордості. - Вчора було тільки п'ять.
- Ого, за один день бюджет виріс на 60% І що збираєшся купити? Віллу, яхту, літака? Візьмеш подругу в навколосвітню подорож? - вона взяла мене під руку, всім виглядом демонструючи, що саме вона є тою подругою.

Настрій в мене покращився. Я усміхнувся. Напевне вперше за не знати скільки часу. Все-таки і в бомжів буває радість в житті. 
- Хліба в мене ще трохи залишилось, тож покладу гроші на депозит. В банку, - почав я ділитись своїми бізнесовими планами. - А коли трохи назбирається, інвестую їх у щось м'ясне. А може в яйця. Курячі, - уточнив, щоб не давати Киці зайвих надій.
- Банку краще скляну брати, щоб хакери депозит не погризли. А найкраще покласти в майонезну і накрити її  півлітровою, вона якраз щільно налазить, - ділилась своїми банківськими секретами моя бізнесова подруга.
- А ще я хочу знайти надійний контейнер для зберігання хлібних запасів, - продовжив я викладати свої плани.
- Так ти що, вирішив сьогодні ошелешити і добити бідну жінку грандіозністю своїх планів. Ну, вважай я вже твоя.
До речі, в цьому бізнес проекті тобі краще скооперуватись з Петровичем, в нього всякого такого барахла навалом. Господаристий він у нас.
- А де його знайти?.
- Та тут же, на нашій базі номер 1.
- Вибачте, я нічого не пам'ятаю.

- Ми якраз зараз підходимо туди, - вона кивнула в напрямку закинутої будівлі. 
Типовий двоповерховий дитячий садок ще з моїх часів. Паркан поламаний,  подвір'я заросло вже посохлими високими бур'янами, кущами і молодими деревцями, захаращене якимсь будівельним сміттям.
- Тут же, напевне, холодно, навряд чи таке приміщення опалюється, - висловив я критичне зауваження щодо предмету Киціної гордості.
- Підземний поверх ще й як опалюється, - заперечила вона. - Крім того в нас там і гаряча вода є і електрика. Петрович  умудрився кудись підключитись.
- А вас не ганяють звідти?
- Навпаки, господарі нам раді.
- Ви маєте на увазі мишей?
- Та ти не зовсім зануда, часом можеш і розвеселити дєвушку. 
Це приватна власність одного бізнесмена, колишнього кооператора. В роки Перестройки і Незалежності, коли все розвалювалось, розкрадалось і прихватизовувалось він викупив садочок, хотів тут якесь виробництво організувати.
- Не вдалось?
- Комуністична свідомість нашого народу, вихована і загартована семидесятиріччям перемог, виявилась не по зубам всяким там буржуазним паросткам.
Красти, махлювати, прихватизовувати, розпродувати, перепродувати, обдирати  - це будь ласка, скільки завгодно. Головне, щоб ділився з ким треба. 
 А приватне виробництво - це  крамола, а якщо воно ще й не підпільне, а все чесно,  офіційно, по закону - це взагалі загроза існуванню самої Системи.

- Ясно, значить ви тут в якості безплатних сторожів, - зрозумів я ситуацію.
- Чому безплатних? Петрович навіть якусь символічну платню одержує.
- Так він у вас тут головний?
- Хто? - не зрозуміла Киця.
- Петрович.
- Ні, Петрович у нас головний по господарській частині. Ну, як прем'єр-міністр. А вождь, лідер, ідеолог, президент у нас Нюп.
- Що за кличка, що вона означає? 
- Це щось англійською. Перше слово нью - новий. А от друге забула, чи то піс, чи ще щось. Це такий нік в нього був на форумах. Ну, а коротко - Нюп.

- Зрозуміло. А я - Чахлик, бо не помер, і говорив щось про еліксир безсмертя.
- Не лише це. Коли наш Чахлик помер,  ти зайняв його хороми.
- А чому він помер?
- Нюп каже, що такий закон природи. Навіть не природи, а чогось більшого.
- Ну, я в тому сенсі, чи сам помер, чи вбили?
- Це питання чисто риторичне і не має ніякого сенсу. Як вчить нас великий Нюп - головне, що кожен має померти, а от як - це вже неважливі деталі.

- Так він, ну Чахлик, не з вами тут жив, а в парку?
- Спочатку з нами, але коли почав сильно кашляти, ми переселили його на "дачу". Так називається в нас той об'єкт. Бо хоча ми всі і помремо, але спеціально прагнути цього результату і прискорювати його не варто. 
- А чого мене туди переселили? Я теж почав кашляти чи захворів на щось заразне?
- Ні, ти сам туди рвався. Ми відмовляли, переконували, але втримати тебе було неможливо. Щось  туди тягнуло.
- Я не казав, що саме?
- Ти і сам цього не знав і не розумів, відчував тільки, що тобі треба туди. Що там маєш щось знайти, чи когось побачити...

- Ну що, зайдеш? - Вона запитально, навіть з просьбою в погляді глянула на мене. - В нас можна гарячого чайку попити, помитись, випрати, що треба. Ти коли останній раз мився?
- Щось не пам'ятаю...
- Думаю, це було б не зайвим. А то Ваш фрак, мсьє, не ідеальної свіжості. Та й парфуми Ваші мені не дуже подобаються. 
Може Петрович щось додаткове згадає, - додала вона ваги своїм аргументам. Та й з Нюпом тобі не зайве було б поговорити. Він теж колись і еліксир безсмертя шукав, і якісь там важливі відкриття зробив. 
А потім теорію інтелекту створив.
- Штучного?
- Всякого. Інтегральну Теорію Інтелекту - ІТІ. Чув про таку?
- Не пам'ятаю нічого, - розвів я руками.
- Так що, зайдеш?
- Обов'язково, але не сьогодні. Мені треба підготуватись, осмислити те, що Ви розказали. Може щось іще згадаю. А от завтра - з радістю.
Відповісти
#3
Что-то у вас резко изменилась концепция будущего этой страны.
То обещали взрывной скачек развития, а то вдруг тотальная деградация до бомжицкого состояния и тп.
Відповісти
#4
(24-11-2018, 04:58 )luk писав(ла): Что-то у вас резко изменилась концепция будущего этой страны.
То обещали взрывной скачек развития, а то вдруг тотальная деградация до бомжицкого состояния и тп.

Далі Нюп все пояснить.
Відповісти
#5
(24-11-2018, 04:58 )luk писав(ла): Что-то у вас резко изменилась концепция будущего этой страны.
То обещали взрывной скачек развития, а то вдруг тотальная деградация до бомжицкого состояния и тп.

Стрибок після 2020 року.
А до того - маємо, що маємо.

А тут показано куди ж пропав Анатоль в 2020 році.
Відповісти
#6
Слишком все закручено и противоречиво, концы с концами не сходятся

Но здравая мысль есть, найти скрытые человеческие возможности и способности.

Причем найти не просто способности, а такие, какие никто еще не сумел получить.

И без колдовства, экстросенсорики, или сатанизма.
Відповісти
#7
Осінній сон. Час шакалів. Петрович.

А ось і мій парк.
І чого мене сюди тягне? Киця казала, що я поривався чи щось знайти тут, чи когось зустріти. Але чи в цьому ключ? Чи є це справді важливим? 
Може я просто люблю ліс? А може мені  не парк був потрібен, а йшов я до метро?  Від об'єкту №2, де мене знайшли, найкоротша дорога до метро через парк.
В усякому разі сьогоднішній день можна вважати вдалим. Я вийшов на людей, які знають про останні пару місяців мого життя.  Думаю, вони зможуть розказати ще багато всяких деталей, що допоможуть в розкритті цієї тайни.

Отже, що я вже знаю?
Судячи з одягу, в якому мене знайшли,  бомжем я не був. Бомжі навіть влітку не ходять в одній футболці. В них принцип : "Все своє ношу з собою".
Але і якоюсь шишкою, знаменитістю не був, щоб моє зникнення викликало якийсь резонанс, пошуки.  
Залишається дуже широка множина варіантів. Для якихось логічних висновків замало інформації. Треба довіритись "пам'яті ніг", погуляти безцільно парком, може ноги кудись і виведуть. В барлогу ще рано. Заодно пляшок позбираю.

Але ноги водили мене доріжками парку, де ходять люди і кидають пляшки. Треба буде наступного разу вийти без мішка, щоб пам'ять останніх місяців не відволікала. Та й мало пляшок в парку зараз, в холодну пору року.
 Я вернуся "на дачу" і ліг відпочивати.

Хоча  встав я і прийшов на об'єкт №2 раніше, ніж вчора, Киця була вже тут. Моїх контейнерів, правда, не чіпала. Можливо лише тому, що зі своїми ще не розібралась. Після роботи, як і домовлялись, ми пішли на "Базу №1".

Підвал і справді був класний. Великий, теплий, розділений на кілька приміщень. Кабінка з душем,  матраци на дерев’яних підстілках, стіл, телевізор...
Але справжньою гордістю Петровича була його майстерня, що займала майже половину підвалу. Електричне освітлення,  деревообробні верстати, свердлильний станок, невеличкі токарний, і фрезерний, зварка, пайка, вакуумні насоси, купа якоїсь електроніки... Чому я звідси пішов у ту щурячу яму? 

Нюпа не було. Я помився, мені дали інший одяг, непогану куртку, і всадовили за стіл чаї ганяти. Хоча було й незручно, але відмовлятись я не став. Проголодався, та й давно вже, напевне, гарячого не пив.

Нічого нового до того, що розказала Киця, Петрович не добавив. Лише сказав, що то він відігнав шакалів, піднявши крик, а то б добили мене.

Петрович був десь мого віку, може трохи молодший. Середнього зросту, худорлявий і весь час чимсь зайнятий. За чаєм він розказав про себе.

До пенсії Петрович працював науковим співробітником в НДІ при великому заводі. Любив щось паяти, майструвати. Займався цим і на роботі і вдома, де зібрав непогану майстерню. Щось виносив з заводу, що купляв на базарі чи в магазинах, дещо замовляв з Китаю.
Вмів працювати на різних станках, володів технологіями різних видів пайки і зварки, багато станочків і сам робив. Для електроімпульсної, електрохімічної обробки, з програмним керуванням... 
Майстрував вакуумні установки для термічного, іонного чи плазмового напилення, робив високотемпературні вакуумні печі для експериментів...
Але любимим його заняттям була електроніка. Зокрема високовольтна. Багато часу  посвятив він розробці і експериментам з перетворювачами низької напруги в високу і навпаки, високовольтним електростатичним і електродинамічним двигунам. І мав в цьому цікаві досягнення. 
Займався також розробкою і виготовленням тонкоплівкових сонячних батарей. Напиляв на майларову плівку аморфний кремній, прозорі провідники з окислів індію і олова, експериментував з поліацетиленовими напівпровідними плівками...

Була в нього мрія - всепогодна сонячна електростанція. Сонце в наших краях рідкість, особливо зимою, коли енергії особливо треба. Тож сонячні батареї не ефективні. Але варто їх підняти на кілька  кілометрів, щоб були вище хмар і тоді сонце є кожен день без винятку.
Ідея проста. Запускаємо на висоту кількох кілометрів повітряну кулю, наповнену гелієм чи воднем, оболонка якої є тонкоплівковою сонячною батареєю.
Великий струм низької напруги від цієї батареї перетворюємо в маленький струм високої напруги, в кілька десятків кіловольт, і по тонесеньких провідниках подаємо на землю. 
Якщо взяти провідники з фосфористої бронзи, покритої сріблом, чи й мідні в кевларовій оболонці, то вони будуть достатньо міцні, електропровідні і легкі, щоб куля могла їх підняти і передати не менше 90% виробленої потужності.

Але тут почалась україно-російська війна 2014 року і Петрович переключився на розробку військових технологій.
На основі своїх високовольтних напрацювань він зробив дрон на електростатичних двигунах. Висока напруга для нього подавалась з землі через тоненькі  провідники. Дрон міг підніматись на висоту до двох кілометрів, міг цілодобово висіти чи маневрувати, виконувати функції спостережного пункту.
Сигнали керування дроном і високочастотний сигнал від камери передавався по цих же провідниках, виконаних в вигляді полоскової лінії. Тож перехопити керування дроном чи заглушити його передачі ворог не міг.

А, враховуючи позиційний, окопний характер війни, де сторони розташовувались на відстані кілометра чи й кількох сотень метрів одна від одної, радіус дії в два кілометри був достатнім для контролю 

передової. Дрон міг попередити про маневри противника, керувати вогнем артилерії, підсвічувати інфрачервоним лазером цілі для мінометних мін з самонаведенням. Розкидати радіо-маячки.

Але дроном інтереси Петровича не обмежувались. Розробив він також кілька типів головок наведення для мінометних мін, які просто вкручувались замість стандартних підривників і дозволяли керувати польотом міни. Головку лазерного наведення з дрона, самонаведення на підсвічену дроном ціль, самонаведення на радіо-маячки. 

Гордістю Петровича була його головка оптичного самонаведення, де ціль треба було лише вказати, а далі головка вже сама скеровувала міну на ціль навіть якщо та рухалась.
Пристрої Петровича були простими, дешевими і з доступних елементів. Наприклад в головці оптичного самонаведення він використав сенсор оптичної миші.
Сенсор видавав готовий сигнал зміщення цілі, який використовувався для коректування польоту.

Особливою гордістю Петровича була ВИДРА - винищувач дронів автономний.  Невеличкий, 40 сантиметрів в довжину і 4 діаметром, вагою трошки більше пів кілограма, з маленькими крильцями-рулями як в 

ракети, він міг розвивати швидкість до 300 кілометрів за годину, що в кілька разів перевищувало швидкість звичайних дронів. 
Літав він не довго, всього дві хвилини, але за цей час міг наздогнати ворожого дрона на відстані 5 кілометрів і повернутись назад, або на відстані 10 кілометрів не повертаючись.
 
Початкове наведення винищувача було з землі за допомогою лазера, закріпленого на підзорній трубі. При наближенні на сотню метрів до ворожого дрона,  винищувач захоплював ціль за допомогою оптичного сенсора від лазерної миші і далі вже діяв самостійно.
Наблизившись до ворожого дрона вистрілював сітку, якщо  дрон був невеликим. Пропелери дрона заплутувались в сітці і він спускався на землю на невеличкому парашутику, прикріпленому до сітки. Ціленький.

Якщо  ж дрон був великим, то ВИДРА підпалював його струменем напалму.

Спочатку винищувач Петровича був з електричним двигуном і акумулятором. Вартістю біля 100 доларів. Але потім він розробив більш дешевий варіант на рідкому вуглекислому газі з пластиковим двигуном, собівартість якого була вже  менше 50 доларів. Його можна було використовувати і як одноразовий, для підриву великих дронів.

Та й як швидкісний розвідник на відстань до 5 кілометрів він був хорошим. Замість бойового модуля ставився модуль з записуючою камерою і запускався по певній траєкторії. Через дві хвилини гарантована інформація про розміщення противника. Збити його було неможливо, маленький, швидкий, невидимий для радарів.
М’ягку посадку винищувач міг робити навіть вичерпавши всю енергію. Він повертав свої крильця-рулі гвинтом і спускався на землю обертаючись як насінина клена.

Все це Петрович розповідав з ентузіазмом, його очі горіли, здавалось він навіть помолодшав.
- І як ці Ваші розробки показали себе в реальній ситуації? - поцікавився я.
Петрович надовго замовк, опустив голову, зіщулився, ніби його хтось збирався вдарити, і враз перетворився на маленького старого чоловічка.
- Мої іграшки виявились нікому не потрібними, - тихо сказав він.

- Чому? В армії були кращі розробки?
- Та де там, - Петрович з досадою махнув рукою. В армії взагалі нічого не було. Волонтери і добровольці використовували часом для розвідки китайські пінопластові іграшки,  які легко перехоплювались засобами радіоелектронної боротьби ворога. 
А ворожі безпілотники безкарно літали над нашими військами, бо не було чим їх збити. Стрілецька зброя була неефективною проти них, а використовувати ракети протиповітряної оборони, в десятки чи сотні разів дорожчі за ті дрони було марнотратством.

- Чому ж тоді не скористались Вашими розробками?
- Не знаю. Бюрократія чи саботаж. Чи і перше і друге.
- І як аргументували відмову?
- По різному. Спільним була лише байдужість, небажання проявляти якусь ініціативу, брати на себе відповідальність, виходити за рамки службових інструкцій. Це в кращому випадку. А так, дізнавшись, що я пенсіонер, який вдома щось там розробляє, або просто насміхались, просили не відволікати їх від важливих справ, чи й погрожували, питаючи, чи є в мене ліцензія на розробку зброї.
Найбільш толерантні пояснювали, наскільки це складні, марудні і довготривалі процедури впровадження якихось нових розробок для армії. Скільки це треба пройти узгоджень на різних рівнях, комісій, випробовувань, затверджень, внесення в плани, виділення бюджету... І на кожному з цих етапів армійський чи цивільний чиновник буде дивитись на тебе з питанням: "А що я особисто з цього матиму?"
Замовити десь в США чи Ізраїлі в сотні разів дорожчі безпілотники і простіше і вигідніше. Особливо через свої фірми-прокладки.

- Ну а самому налагодити виробництво і постачати добровольцям?
- При моїй пенсії в 50 доларів я міг лише дослідні зразки зробити. Та й добровольців після Мінської капітуляції з фронту прибрали.

- А підключити до цієї справи якихось патріотичних бізнесменів, олігархів, - втрутилась в розмову Киця, - в них же більше  і фінансових і організаційних можливостей.
- Патріотичних олігархів? - посміхнувся Петрович. - Самій не смішно, що зморозила?
 
- І чим же закінчилась ця епопея? - я вже здогадувався, якою буде відповідь, та все ж хотілось надіятись на якийсь оптимістичний кінець.
- Закінчилась моїм усвідомленням ситуації, - сумно сказав Петрович.
- І що ж Ви усвідомили?
Петрович зітхнув, долив собі чаю, взяв печива і, голосно посьорбуючи, почав повільно розповідати.
- Раніше я політикою не цікавився. Грався своїми іграшками, тихо сподіваючись, що зроблю щось цікаве, потрібне людям. Та й просто було приємно чимсь займатись. А тут я побачив, що нікому нічого з того не треба. Всі хочуть лише грошей. Притому зараз, побільше і щоб нічого не робити. 

От я й почав цікавитись, що ж сталось з країною, з людьми. Почав дивитись телевізор, слухати новини і ток-шоу, читати політичні форуми...
Петрович знов надовго замовк.
- І що ж Ви вияснили? - мені самому це питання було цікавим.
- Багато чого. Але головне те, що з розпадом Союзу  стара спільнота, яка б вона не була, розпалась, а нова, українська так і не утворилась. А звідси відсутність патріотизму, егоїзм, кожного цікавить тільки його власна вигода, навіть якщо це на шкоду суспільним інтересам.  Все решта - лише наслідки цього.
Непатріотичне населення обирає непатріотичну владу, для якої нема таких понять як національні інтереси, як стратегія розвитку країни, бачення її перспектив. 
Тож переймаються такі люди лише використанням владних повноважень для особистого збагачення, організацією схем розкрадання державних ресурсів, майна і бюджету, створенням штучних перепон на кожному кроці для здирання хабарів.

Особливо ясно все це проявилось під час війни. Влада нічого не робила для організації оборони країни. Навіть не оголосила воєнного стану. Наказала військам залишатись в казармах без зброї. Щоб "не 

провокувати" ворога. Ризикувати чимсь заради чужої їм країни, яку розглядали лише як ресурс для власного збагачення, такі люди не хотіли. Вважали за краще домовитись з ворогом, здати йому те, що той хотів, тільки б самим залишитись біля державного корита, бо  яка ворогу різниця хто саме буде проводити тут його політику. Тому й здавали без бою, без жодного пострілу флоти, військові частини, міста і цілі регіони. 
А героями оголошували тих, хто, здавши ворогу без бою кораблі, військові бази чи аеродроми з літаками, співали гімн України.

- Ви прямо якусь фантастику розказуєте, - я старався м'якіше сформулювати свою недовіру словам Петровича. - Невже в Україні не знайшлось людей, які б стали на її захист?
- Чому ж, були добровольці, що організовувались в добровольчі батальйони, волонтери, що збирали для них одяг, їжу, купляли автомобілі, бронежилети, шоломи, тепловізори, кровоспинні засоби - заперечила Киця. - Саме вони й зупинили ворога в перші місяці війни.
- Ага, були, пару тисяч на 45-мільйонну країну, - криво посміхнувся Петрович.

- Як же такими силами можна було протистояти в війні з Росією? - не знаю чого більше було в моєму питанні, здивування чи недовіри.
- Та не було ніякої україно-російської війни, - з досадою  в голосі відмахнувся Петрович.
- Як це не було? - вскочила з місця Киця, - десятки тисяч вбитих і поранених, мій племінник загинув на війні, а війни не було? А що ж було? Вона і зараз триває.

- Що було? Була здача  русскому міру  територій, де він вже сформувався і закріпився.
- Ну, Крим здали, - погодилась Киця, - але ж за Донбас була справжня війна.
- Війна? З ким? - Петрович іронічно глянув на Кицю.
- З Росією, з її колаборантами, найманцями, сепарами.
- Кицю, наші керманичі з тобою не згодні. То був внутрішній конфлікт, АТО - антитерористична операція. Ні воєнного стану, ні розриву дипломатичних відносин з Росією. Продовжував діяти договір про дружбу і стратегічне партнерство, продовжувалась торгівля між країнами. Верховна Рада навіть проголосила Крим  вільною економічною зоною для полегшення торгівлі. Курсували через кордон поїзди, автобуси, автомобілі, мільйони людей  перетинали кордон без віз. 
Працювали в Україні російські дипломатичні і культурні установи, банки, підприємства, бізнесмени.

- Ви щось говорили про Мінську капітуляцію, - звернувся я до Петровича, - розкажіть детальніше про це.
- Не капітуляція, а домовленості, - поправила Киця.
- Капітуляція, капітуляція, - наполягав Петрович. - Бо про що можуть бути домовленості після військових поразок.

- Так в чому суть цих домовленостей? А я вже сам вирішу чи є вони капітуляцією.
- Якщо коротко, то в російській інтерпретації подій і, відповідно, в російському рецепті їх вирішення.
- Чому це в російській? - не погодилась Киця, - там і німці, і французи брали участь.

- В чому мала б бути українська позиція? - вів далі Петрович. - В тому, що Росія здійснила акт агресії, напала на Україну, захопила і анексувала Крим, розв'язала війну на Донбасі. 
І яке повинне бути вирішення проблеми? Припинення агресії,  повернення Криму, вивід військ, військової техніки і найманців з  усіх окупованих територій Донбасу, визнання суверенітету, територіальної цілісності і міжнародно-визнаних кордонів України.

А яка позиція Росії? Крим вже російський і про нього взагалі не говоримо. А на сході України маємо внутрішньо-український конфлікт. Російськомовні регіони не захотіли змиритись з переворотом в Києві, в результаті якого до влади прийшли націоналісти. Тому регіони вимагають автономії, федералізації України, щоб захистити свої мовні, культурні права, право на вільні стосунки з братнім російським народом,  свої погляди на історію, на героїв.
 
А батальйони націоналістичних карателів,  а пізніше і регулярні українські війська виступили на придушення волі народу за допомогою зброї.
Тож що треба зробити для врегулювання ситуації? Припинити військові дії, відвести від лінії розмежування важке озброєння, вивести незаконні збройні формування (тобто добровольчі батальйони), переписати конституцію Україну в напрямку федералізації. (Ну ладно, можете назвати це децентралізацією). Прийняти закон про особливий статус регіонів, узгоджений з ними,  яким закріпити всі ці права. В тому числі право мати свої органи влади, які не може розпустити Київ, свої збройні формування під назвою народної міліції, свої суди, прокуратуру, право на самостійні відносини з Росією... 

 І закріпити все це в конституції України, щоб не можна було вже відмінити.

Тож хіба згода переписати конституцію країни на вимогу ворога не є капітуляцією? - Петрович з викликом глянув на Кицю. - Згода на конституційне руйнування країни, згода на внесення в конституцію таких змін, які б розпорошували країну замість її консолідації перед ворожою загрозою, руйнували її зсередини, узаконюючи в правовому і політичному просторі України русскій мір в його найбільш українофобській, агресивній, воєнізованій формі, і говорили, що це є нормою для України.

- Ага, так ти визнаєш, що війна з Росією таки була? - замість захисту Киця перейшла в наступ.
- Війна Росії проти України, війна на знищення України, ліквідацію її ідентичності, перетворення на частину Росії триває вже не одне століття, вона не почалась в 2014 і не закінчилась з мінською капітуляцією України. 
І їм вже майже вдалось добитись своїх цілей. Бо більшість населення України втратила свою українську ідентичність, мову, культуру. Не вважають Росію ворогом, вважають росіян братнім народом, чи навіть  одним з ними народом.
  
- Не перебільшуй, - не погодилась Киця, - воювали ж і проти сепарів і проти росіян.
- Були окремі випадки і героїзму і самопожертви, - погодився Петрович, але в цілому був суцільний саботаж: - як же можна стріляти? Там же наші люди...
Саботаж і з боку рядових армійців, що  здавали ворогу військову техніку і зброю, вистрілювали боєкомплект в небо, ламали свої танки і бронемашини, щоб не йти в бій.
І з боку середньої ланки командного складу. Ці здавали без бою військові частини, арсенали зі зброєю, військові плани.
І з боку вищого керівництва держави. Яке не було зацікавлене перед виборами в поверненні регіонів, де не їхні виборці. І теж не ставились до Росії як до ворога. Вважали за краще домовлятись. 
Чого вартий тільки наказ президента засунути війська в вузьку кишку вздовж кордону. Тобто між двома ворожими угрупуваннями, де вони були приречені на знищення. А все тому, що теж не вважав, що по ту сторону кордону ворог.

- Саботажу було багато, - погодилась Киця, - але ж були й інші приклади. Донецький аеропорт, наприклад. Подвиг його захисників ввійде славною сторінкою в історію України.
- Це і славна сторінка і ганебна, - сумно сказав Петрович і опустив голову.
- Чому ж це ганебна? - Киця зі злістю дивилась на Петровича. - Про подвиг "кіборгів" легенди складатимуть, туди черга добровольців була. Мій племінник там загинув, - закінчила зі сльозами в очах.

- Чому ганебна? - Петрович говорив не піднімаючи голови. - Бо подвиг бійців скомпрометували, перетворили в фарс, в виставу, що закінчилась трагедією.
- Хто? Навіщо? - майже кричала Киця.
- Схоже, за мінськими угодами він відходив сепарам. Але просто визнати це, відвести війська і здати його, командування не наважувалось. Не популярним був би такий крок. 
Тому й вибрали інший варіант здачі. Дозволили ворогу перерізати дороги до аеропорту, щоб потім "кіборгам" або героїчно проскакувати під ворожим вогнем, або проходити для ротації принизливі шмони на сепарських блокпостах. Дозволили таким чином бажаючим хлопчикам погратись в "кіборгів", щоб потім їх там і утилізувати.

- Не вірю! Не може цього бути! Ти цинік! - майже істерично кричала Киця.
- Я лише кажу про факти  і що за ними стоїть, - тихо і сумно сказав Петрович. - Ти думаєш, що домовленості обмежувались тільки тим, що опублікували в Мінську?
Там опублікована лише загальна стратегія руйнування України. А є повно й не опублікованих умов капітуляції.

- Що ти маєш на увазі?
- Заборона використання авіації, наприклад. Знаєш скільки літаків виготовила Англія в 1943 році? Сто тисяч. 
А скільки Україна виготовила за 5 років війни? Нуль. І це при тому, що є кілька авіаційних заводів. Які стоять. І навіть маленьких безпілотників не виготовляють.
Чому? Не можуть? Могли робити "Антеї", "Руслани", "Мрії", а тепер нічого не можуть?
А скільки крилатих і балістичних ракет виготовила Німеччина в 1943-44 роках? Десятки тисяч. А скільки Україна? Нуль. Чому? Не може? Могла робити міжконтинентальні ракети, а тепер навіть малих і середніх не може? 
Німці з нуля технології в короткі терміни розробляли, а ми за готовими вже технологіями і зразками не можемо? Маємо кілька десятків ще радянських "Точка У" і навіть щось подібного не можемо повторити? А чому німці 75 років тому могли робити десятки тисяч ракет, які і в кілька разів більше вибухівки несуть ніж "Точка У" і на більші відстані можуть летіти?
А може справа не в тому, що не можемо? Чому стоїть Південмаш? Це в війну повинні стояти авіаційні і ракетні заводи? 

- Але ж розробляються якісь ракети, виготовляються танки, бронемашини, - не здавалась Киця.
- Ага, розробляються ракети для Саудівської Аравії за її гроші, виготовляються танки для  Таїланду. А для внутрішнього користування випускаються лише бронемашини. Для поліцейських функцій і прикордонників. 
Хіба так поводяться воюючі країни? Та навіть патронного заводу не спромоглись  побудували. Не кажучи вже про виробництво артилерійських чи реактивних снарядів. Навпаки, регулярно вибухають найбільші  склади з реактивними і крупнокаліберними снарядами. І я зовсім не здивуюсь, якщо це є елементом, способом роззброєння за умовами капітуляції. Щоб імідж влади не псувати, яка цілком задовольняє Кремль.

- Невже все це правда? - втрутився і я в розмову. - Коли  я був студентом то теж мріяв про самостійну Україну, але зовсім не такою її уявляв. Якби мені сказали тоді, що через 50 років  Україна буде такою... Я б нізащо не повірив.

- Та то він згущує фарби, - пояснила Киця. - просто почувається ображеним, звідси й такі оцінки.
- Петровичу,  розкажіть про себе, - попросив я. - Як Ви опинились тут, в цьому підвалі. У Вас же була своя квартира.
Петрович встав, взяв чайник і пішов долити  води, всім своїм виглядом демонструючи невдоволення, що не всі розділяють його погляди на ситуацію.
Довго не повертався, чекаючи, поки вода  закипить.

- А як Ви  опинились на вулиці? - поцікавився  я тим часом в Киці?
- Ну, в тебе зовсім такту нема. Питати таке в жінки... Та й подобається мені наша теперішня компанія. Нюп, Петрович... Та й ти, схоже, непогана людина. Тільки якийсь... - вона замовкла, підбираючи потрібне слово.

Тим часом повернувся Петрович з чайником. Все ще насуплений.
- Що тут розказувати? - почав він невдоволено. - Одинокий пенсіонер з квартирою - вважай в групі ризику. Багато шакалів думає, що це не справедливо – пенсіонер в двокімнатній квартирі. Що їм, молодим, квартира чи гроші за неї більше потрібні ніж пенсіонеру, якому вже й до ями пора, щоб не обтяжувати суспільство своїм існуванням.

- І що ж конкретно з Вами сталось.
- Пенсія в мене невелика. В зимовий період менша за комунальні платежі. Але субсидій я не оформляв, не вважав себе бідним чи немічним, гордість не дозволяла, та й всякої  бюрократичної тяганини не люблю.

- А як же Ви жили?
- Підробляв трохи. То комусь комп'ютер відремонтую, чи телефон. Не гребував і кавомолками, фенами чи утюгами. Якось тягнув.

Почали мені приходити платіжки з субсидіями. Ну, думаю, молодці, не примушують старих людей ходити по інстанціях, принижуватись. Автоматично призначають субсидію тим, кому за законом має бути. 
Не буду ж я кудись ходити відмовлятись. Тим більше що і багатші мене оформляють собі.
Тож пару років я жив спокійно, на хліб вистачало, навіть на якісь залізяки з барахолки для моїх іграшок.
А тут раптом почали надходити платіжки на десятки тисяч. Я питаю - що це означає? Кажуть - вийшла помилка. Тобі помилково нарахували субсидію, бо ніяких документів на її оформлення ти не подавав. 
Але ж це не моя помилка, якби не давали субсидії автоматично, то я міг би подати заявку чи просто платити повністю, як і раніше. А так де я таку суму зараз знайду?

- Ясно, у Вас відібрали квартиру за борги, які штучно організували, - здогадався я.
- Ну, насправді там було все трохи складніше, але суть така.
- Розкажіть конкретніше, мені цікаво.

- А мені не цікаво, - скривився Петрович. - Колектори, опис майна, погрози конфіскувати і продати по ціні металолому моє обладнання, що збирав десятиріччями, організація заяв від сусідів, що то я заливаю їх, то шумлю, то димлю, хоч ніколи жодних претензій від них не мав.
 Плюс антисанітарія, порушення правил пожежної безпеки, загроза обвалу від не передбачених для житлових приміщень залізяк. А ще незаконне підприємництво, несплата податків, суди...
Розіграли ролі поганого і доброго "слідчого". Добрий запропонував продати квартиру, натомість вони купляють мені хату в селі і перевезуть туди все моє обладнання.
Я погодився на переїзд. Бо однаково б не відчепились. При перевезенні половину моїх залізяк розікрали.

Хата виявилась нікчемною розвалюшкою, практично без електрики. Провести туди нормальну електрику виявилось нереально дорого...
- Ти ще скажи спасибі, що живий лишився, а не закопали тебе десь там в ліску, - додала оптимізму Киця.

- А як тут, в підвалі опинились? - запитав я.
- Поговорив зі знайомим бізнесменом, я йому колись комп'ютер ремонтував. Він допоміг переїхати сюди в підвал. От і вся історія.
- Тут непогано, - зауважила Киця. - Якщо  добрі люди куди не наскаржаться, що тут бомжатник розвели, і не вижене хазяїн, то можна жити.

- Ну, добре, дякую за все, мені пора, - я підвівся з-за столу.
- Ну чого тобі туди йти? - підвелась і Киця. - Вже темно, що ти там зараз знайдеш? Залишайся. Скоро Нюп  прийде, тобі має бути цікаво з ним поговорити. Нюп, він... незвичайна людина. Можливо ти і про себе щось зрозумієш, поговоривши з ним.
- Звичайно, залишайтесь, - підтримав Кицю Петрович, - а завтра, якщо захочете, то підете в свою барлогу. Хоча краще б тут лишались. І компанія хороша і погратись тут є чим, - кивнув на свою майстерню.
 
Я стояв в нерішучості. Щось незрозуміле, підсвідоме тягнуло мене в парк. Але ж не зайвим було б і з цим знаменитим Нюпом поговорити. Може й справді щось проясниться для мене.
 
Врешті-решт аргументація розуму взяла гору над підсвідомою тягою і я вирішив залишитись.
Відповісти


Перейти до форуму: