Рейтинг теми:
  • Голосів: 0 - Середня оцінка: 0
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Осінній сон.
#1
Вперше я побачив Її на вступному екзамені з фізики. Ні, раніше, на консультації перед екзаменом.
І з тих пір не було й дня, щоб я не згадував, не думав про Неї.

Я з дитинства, від природи, дуже сором’язливий. Як кажуть - боюсь людей. Найважчою, найнеприємнішою роботою для мене було, коли мати посилає до сусідів щось віднести, чи щось взяти. Особливо щось взяти. Не можу нічого ні в кого просити. Я б краще вночі, в дощ і бурю пішов би на край світу, ніж сходити до сусідів за чимсь.

Напевне ви уявляєте мене якимсь забитим, затурканим, боягузливим ботаном. Але це не так. Навіть навпаки. Я був  сильним, спритним, навіть безстрашним.
Лазив по високих деревах, їздив на велосипеді без гальм, міг пройтись по перилах мосту чи йти сам вночі лісом...  Але вся моя сміливість закінчувалась там, де треба було спілкуватись з людьми.

Ця сором’язливість мені дуже не подобалась.
Але ж тут то ніхто не знає про неї, тож я можу зіграти такого собі розкованого компанійського хлопця, весельчака, навіть трошки п'яничку.
Зі здивуванням я побачив, що це мені вдається. Особливо якщо вип'ю. Тому в тумбочці в гуртожитку у мене завжди було кілька пляшок вина. 

Пити я не любив. Але ж імідж треба підтримувати. Тож, якщо хтось звертався до мене, щоб допоміг розв'язати якусь задачку, чи щось пояснив, я казав своє стандартне "без пляшки тут не розберешся", діставав з тумбочки  якогось дешевого "біоміцину" чи "вермуті" і, приклавшись до горла, зображав задоволення від пиття цієї погані. 
Це давало бажаний результат. Коли вип'єш легко грати п'яного. А маючи вигляд п'яного легше бути розкованим і товариським.

Імідж такого собі розпіздяя виявився досить привабливим. На мене звертали увагу дівчатка і на вулиці, і в тролейбусі і в ліфті. Не кажучи вже про гуртожиток.
Одні постійно ламали магнітофон і приносили, щоб я ремонтував, інші фотоапарат, чи й просто звертались з якимсь питанням, яке вони й самі легко б вирішили.

Але привернути Її уваги це мені не допомогло. Я навіть насмілився був сісти на лекції поряд з нею, хоча це було й важко. І не лише через мою сором'язливість, а й тому, що в передніх рядах, де вона сідала, незручно було спати, з чим не було проблем в задніх рядах, де я завжди сідав.
Але, після перерви між нами сиділа вже її подруга.

Може випадковість? Набравшись через кілька днів сміливості я повторив цей подвиг. Але результат був тим самим. А це вже система.
Стало ясно, що Вона мене уникає.

Я ніколи не розумів і не сприймав таких понять як добитись, завоювати прихильність дівчини. Ні, ну я знав, звичайно, що в дикій природі самці, буває, навіть б'ються за самок, а ті стоять і чекають, хто ж з них переможе. Але ж  я не розглядав Її просто як самку. А себе як самця.
Якщо її до мене не тягне, якщо вона уникає мене, то хіба моя наполегливість змусить її змінити своє ставлення до мене? Навпаки. Нав'язливість викличе лише неприязнь. Та й мені гордість не дозволить нав'язуватись.

Отже, кохання всього мого життя залишилось без відповіді. А іншого в мене вже  не буде. Мається на увазі кохання. 
Життя, кажуть, може бути й інше. Після реінкарнації. 
Можливо в якомусь іншому житті ми ще зустрінемось. І тоді все буде не так. Обов'язково зустрінемось. Бо як же інакше? Навіщо?

А це життя вважай пройшло, пропало. Попусту. Без всякого сенсу, змісту, цілі.
Залишилось лише підвести лінію. І сьогодні я її підведу.

Вечір. В кімнаті гуртожитку, шумно, весело. Першокурсники насолоджуються свободою. Батьки, вступні іспити позаду, в минулому. Сесія десь в далекому майбутньому. Нема кращого часу для безтурботного, радісного настрою.
Але все це не для мене. Я вже не тут.

Непомітно виходжу на вулицю, йду в напрямку лісопарку.
Я люблю ліс. Люблю гуляти лісом, про щось мріяти, щось планувати.
От і зараз треба підбити підсумки.

Попереду на доріжці видніється в сутінках темна фігура. Чоловік років тридцяти. Зростом десь як я, але міцної статури. Буде, напевне, гроші "просити".
Права рука в кишені. Напевне ніж. А може й просто, для переконливості, щоб боялись.
Але чим вже мене злякаєш в цьому житті?..
- Братан, дай трояк на пляшку.
- Нема в мене, - розвожу руками.
- А як я пошукаю, - з загрозою в голосі.
- Можеш знайти зовсім не те, що шукаєш, - усміхаюсь. - Я майстер спорту з вільної боротьби.
Минаю його і йду повільно далі. Ззаду чути якісь погрози, але я знаю, спиняти мене  вже не буде. Мою байдужість він прийняв за спокійну впевненість. А впевненість - велика сила.  Вони добре відчувають страх і впевненість.

Чому я сказав, що майстер спорту? В мене і розряду ніякого нема. Ніколи в спортивних секціях не займався. Та й де б вони взялись в селі.
Боротись то я вмію. Це в мене від природи. Напевне десь на рівні кандидата в майстри.  В звичайних умовах. А в екстремальних мій організм здатен просто на чудеса. 
Я тут ні при чому. Ніякої моєї заслуги в цьому нема. Але не раз спостерігав, як в екстремальних ситуаціях організм блискавично знаходив рішення, до яких я б ніколи не додумався, і проявляв таку реакцію, швидкість, спритність і силу, що скільки б я не тренувався не зміг би такого досягти.
 
Взяти хоча б випадок з велосипедом. Їду я до ріки. Лісовою стежкою.  Нахил не великий, але довгий, стежка гладенька, добре втоптана, тож швидкість велика, але рівномірна. 

Можна не гальмувати, встигай лише реагувати на її повороти і звивання поміж дерев. Та й гальмувати нема чим, велосипед без гальм. 
Але і без переднього крила. Тож можна при потребі ногою зверху натиснути на шину. Босою ногою цього не зробиш, тож я надів якісь кімнатні шльопанці. Вони й так ледве тримаються на ногах, а щоб ними ще й гальмувати...
Зненацька за поворотом групка дітей. Метрах в десяти попереду. Теж до ріки йдуть. Мене не бачать. А якби й побачили, то не встигли б зробити й кроку вбік зі стежки. І якби в мене й були гальма, то навряд чи допомогли б зупинитись. А в ліс на такій швидкості звертати не можна. Це ж не кущі, а голі стовбури дерев, розіб'єшся. І що робити? Це я так довго розказую, але ж на-все-про-все були лише долі секунди.

То що ж зробив мій організм? Блискавичним рухом загнав праву ступню між шпиці переднього колеса, її затисло між шпицями і вилкою, в результаті чого переднє колесо моментально  перестало крутитись. Ну а моє тіло, перевернувшись разом з велосипедом зо п'ять разів, грохнулось за пів метра від  дітей.

Я встав, обтрусився, взяв те, що залишилось від велосипеда, і пішов додому. 
Жодної подряпини. В таких випадках кажуть, що відбувся легким переляком. Але ніякого переляку не було й близько. Та й звідки б йому взятись за долю секунди. 

Було лише почуття ейфорії і піднесення, характерне для критичних ситуацій.

Чому я кажу, що це зробив організм, а не я?
По-перше, я б до такого ніколи й не додумався. Хіба ж я дурний ногу  між шпиці сунути? А якби й засунув, то поламало б чи повідривало пальці ноги. Бо не вистачило б швидкості, щоб засунути всю ступню, поки не притисне до вилки. 
Та й при такому швидкому падінні й перевертанні вперемішку з велосипедом, з затиснутою в колесі ногою навряд чи обійшлося б  без травм і переломів. Як мінімум. 
Це ж як треба було згрупуватись і напружитись (чи розслабитись), щоб вціліти в такій м'ясорубці.

Організм  не раз виручав мене в екстремальних ситуаціях. Але не потрібно надто покладатись на нього, треба і самому щось робити. Тим більше, якщо ніякої екстремальної ситуації нема. Як от ця, з бандюком.
Загрозу ж я побачив вчасно, здалеку, тож міг би й сам адекватно відреагувати. Звернути в ліс, наприклад. Навіщо мені зайві пригоди?

Люди чомусь бояться нічного лісу. Але ж це - найбезпечніше місце. В темному лісі легко втекти чи сховатись. Ліс дає безліч способів для захисту і успішної боротьби.
Тут можна знайти якогось дрючка, щоб відбиватись. Можна прикритись деревом, чи відштовхнутись від нього, зробити різкий розворот, зачепившись за тоненьке деревце чи за гілку. Можна, тікаючи, відтягувати гілки чи деревця і різко відпускати, щоб били переслідувача. Та й людина, яка спеціально не тренувалась бігати лісом, весь час буде на щось наштовхуватись чи за щось чіплятись. А я все життя провів у лісі. Наша хата була крайня від лісу.

Та й не обов'язково було звертати. Звідки можна чекати загрозу я бачив. Рука в кишені - це серйозний мінус. Поки виймеш її звідти, поки натиснеш кнопку, щоб вискочило, чи відкрилось лезо, можна й удар ногою по яйцях одержати. Я футбольчик любив грати, тож вдарити міг швидко і точно. Тут навіть сили не треба.

Але що за фігня мені в голову лізе? Я ж не для цього йшов сюди, щоб про якогось бандюжку думати. Як же всякі дрібниці можуть від головного відволікати!
А цікаво, хто ж оце зараз на бандюка реагував, я чи мій організм? Я ніби взагалі ніякої реакції не планував. Але ж вона була. І напевне правильна, якщо дала позитивний результат. 

Був би я віруючим, то б думав, що в мене є якийсь ангел-охоронець, що в загрозливих ситуаціях підказує як треба діяти, а в критичних взагалі перебирає керування моїм тілом на себе.
А оскільки я атеїст, в казки не вірю, тож кажу про організм.
Але ж такі факти свідчать про наявність в організму великих резервів, великого потенціалу, який ніяк не проявляється в звичайному житті.
Цікаво, чи можна цим потенціалом якось керувати, викликати за бажанням, направляти на розв'язання якихось задач, проблем?

"А тобі тепер хіба вже не однаково?" - криво посміхнувся я.
"Ну цікаво ж" - виправдовувався хтось в мені.
- А мені вже нічого в цьому житті не цікаво, - тихо подумав перший я.
- Та ясно, - погодився другий, - що там може бути цікавого? - Інститут, робота, жінка, діти, кар'єра, старість, болячки...  Банально. В стомільйонний раз повторення цього самого, що пройшли мільйони людей до тебе і пройдуть після тебе.
- Це так, - зітхнув перший. - Все сіре, банальне, стандартне, одноманітне,  а тому безглузде, нудне, непотрібне.
- Згоден. Тому під цим життям підводимо риску. І треба спланувати наступне, цікавіше.
- Що ти маєш на увазі?
- Та наше тіло. Не викидати ж його на смітник. Все-таки непоганий екземпляр. Можна придумати для нього якесь нестандартне, цікаве застосування.
- Що вже може бути цікавого?
- Щось велике, грандіозне. Зробити, наприклад, еліксир молодості.
- Це навряд чи можливо, а якщо і можливо в принципі, то не для однієї людини. Цілі колективи вчених з різних галузей цим займаються.
- Так і ми ж не на безлюдному острові. Крім того, можливо, в нас є козир в рукаві.
- Ти про потенціал, що проявляється часом в екстремальних ситуаціях?
- Про нього. Не викидати ж його просто так в помийну яму. Для чогось же він там сидить. 
Та й, врешті-решт, ми ж нічого не втрачаємо. Навіть якщо нічого й не вийде. Не будемо ж ми шкодувати за тим, що не прожили стандартного життя, не добились якихось звань, благ, статусу.
- Це точно. Не будемо. Нема в ньому вже нічого, за чим можна жаліти.
- То що, по рукам?
- По рукам.

Вже пізно. Я гуляю нічним лісом і планую своє нове життя. Ні найменшої втоми. Хоча нічний ліс дуже безпечне місце, жодних загроз тут нема, та все ж бадьорить. Напевне щось інстинктивне. Адже колись, мільйони років тому, коли формувались тваринні інстинкти, нічний ліс не був таким вже й безпечним.
 
Отже, скільки в мене є часу? В Штатах на пенсію йдуть в 67. Напевне це число не випадкове. Після 67 навряд чи людина здатна на якусь творчість, чи хоча б на ефективну роботу. Десь я читав, що цією лінією є 64 з половиною роки. Але це середньо-статистично. Індивідуальна границя може бути як меншою, так і більшою. 

Нижньої границі тут взагалі нема. Можеш і завтра скласти копита. Чи й сьогодні. Тож орієнтуємось на максимум. Беремо рік запасу. Таким чином проект треба встигнути завершити до 66 років. 
Задача – розібратись з  механізмами, що реалізують розвиток організму, зокрема старіння. І навчитись ними керувати.
Чи можливо це в принципі , омолодження? 
Звичайно. Наскільки кардинально перебудовується організм гусениці, щоб стати метеликом!
Воно то так, але організм метелика вже не перебудовується.
Значить нема такої необхідності, такої програми. Розмножився – і адью.

Рухаємось трьома колонами. 
Перша - наука. Біофізика, молекулярна біологія, квантова хімія... З акцентом на опанування експериментальних методів.
Друга - експериментальна психологія. Експерименти з психікою, з різними станами психіки і тіла, всякі там йоги, керовані сни, медитації, концентрації... Треба ж навчитись вмикати той потенціал, що в буденному житті спить.
Третя - інструментарій. Електроніка, обчислювальна техніка, програмування, методи і обладнання для маніпуляцій на молекулярному рівні, тунельні мікроскопи...

Звичайно, це не є  якісь незалежні колони. Поступ якоїсь одної з них дає нові можливості для прискореного руху інших. Вся сила їх в симбіозі, у взаємному підсиленні.
Завтра займусь конкретизацією плану. Грубі віхи на весь період проекту, менші на десять чи 5 років, детальніші плани на рік...

Але тривала напружена робота потребує міцного здоров'я. Ніякого алкоголю, хіба для якихось експериментів. Викидаю пляшки з тумбочки, побутова комунікабельність мені вже ні до чого. А для ділової рішучості вистачить.
Починаю бігати. Краще вечорами. 
Ну і сон. Ніяких посиденьок допізна. Завтра ж встановлюю в кімнаті відбій. Об одинадцятій. Хлопцям повідомлю про це зранку, коли заспані, невиспані. Тоді легше зрозуміти необхідність цього кроку.

Десь на сході починає сіріти. Пора вертатись в гуртожиток. Треба й поспати трохи.
Двері, звичайно, закриті. Стукати, будити вахтерку не буду. Можна через вікно на кухню. Другого поверху, звичайно. На першому вікна загратовані.

О, так тут ще й якесь життя теплиться. Парочка цілується на кухні. Напевне другий курс. Старшокурсники на таке вже часу не витрачають.

А ось і моя кімната на четвертому поверсі. Всі сплять. Лягаю і я. Ну що ж, завтра - нове життя. Ні, вже сьогодні.

--------------------------
Прокинувся я від того, що щось по мені лазило. Я легенько струснув. Знизу почулось шарудіння і писк. Миші, або щурі. 
Вони часто приходять в гості навіть вдень. Я підвішую на нитці печиво чи хрустку паличку, миша підстрибує, хапає зубами і розгойдується збоку вбік, намагаючись відламати кусочок. 
А ще занадився був щур. Холодильника в гуртожитку нема, тож харчі лежать на підвіконнику. А він приходить вночі і починає там господарювати. А це вже неправильно. Одне діло, коли тобі щось дають і зовсім інше брати без дозволу. Та ще й за українською традицією все надкушувати. Тож я вирішив  його трохи полякати. Направив настільну лампу на підвіконник, а шнур  з вимикачем взяв в руки. 
Щур, нічого не підозрюючи, мирно чимсь шелестів і хрумкав на підвіконнику. Я раптово ввімкнув світло. Від несподіванки він вибіг в прочинене вікно. Я прикрив вікно. Щур опинився в пастці. Він в паніці бігав ззовні по підвіконнику туди-сюди. 
Я відчинив вікно і впустив його в кімнату. Думав, він зараз так дремене, що тільки п'яти замелькають. Але ні, він повільно зайшов через відчинене вікно, повільно зліз з підвіконника і, не поспішаючи, пішов кудись в куток кімнати. Зрозумів, що я його впускаю.

Ну, з мишами все ясно. Але чому так темно? Я ж коли лягав спати, то вже сіріло. А тут абсолютна темінь. Навіть серед ночі  так темно не буває, бо на вулиці горять ліхтарі і якесь світло заходить через вікно. Напевне я ще сплю. Заспокоєний цією думкою я постарався перевернутись на інший бік і спати далі.
Але різкий біль в районі правої нирки не дозволив мені цього зробити. Що за...
Я почав повільно обмацувати навколишній простір, намагаючись зорієнтуватись в ситуації. Картина складалась дика своєю неймовірністю. Виходило, що лежав я на  великій гарячій трубі, вкритій лахміттям, і сам був одягнутий в якесь грубе лахміття.
Не може цього бути! Різким рухом я постарався вскочити на ноги. Але результатом стало лише те, що серце болісно защеміло і забилось часто і з перебоями. Руки і ноги були ніби з мокрої вати, до болю в нирці добавився біль в поясниці.

Я розслабився. Ясно, що це лише сон. Ну й фантазія в цієї підсвідомості.
А може не сон? Може якийсь безглуздий розіграш? Коли я вчився в фізмат школі-інтернаті, хлопці любили всякі такі жарти. То сплячого з ліжком в коридор винесуть, чи в іншу палату. Мене теж, думаючи що сплю, винесли з ліжком в туалет. Я не спав, але хай поносять. Коли всі поснули я приніс ліжко на місце  і ліг спати, а зранку казав, що то їм щось наснилось.
Але одна справа винести ліжко в коридор і зовсім інша організувати оце. Та й чому я такий немічний. Чи побитий, чи обпоєний чимсь. Чи і перше і друге.
Ні, все-таки це сон. Інші варіанти просто неймовірні. Нема тут про що думати і не треба панікувати. В сні все здається справжнім, і ситуація і емоції.
А в мене ще психіка збуджена після планування нового життя. Тому все здається таким натуральним. Прокинусь і посміюсь з цього.

Але заснути в цьому сні вже не вдавалось.
Не лежи лежнем. Ти ж планував експерименти з керованих снів, от якраз хороша нагода. 
Я повільно зліз з труби, намагаючись не сильно турбувати болючу поясницю і почав мануальну рекогносцировку своїх хоромів. Вони виявились досить тісними.
Може я десь на підводному човні чи космічному кораблі. Але як я тут опинився? Зайцем проник в моторний відсік?
Дослідження пасажира  дало не менш парадоксальну інформацію. Довге пальто, в'язана шапка, довга борода, під шапкою лисий. Щодо взуття нічого сказати не можу, бо для цього треба нахилитись, а це не просто. Навіть неможливо.
В лівій кишені пальто були якісь сухарі, в правій - о Боже! Сірники!
Серце знов неприємно защеміло і забилось з перебоями. Напевне так воно тепер реагує на адреналін. Треба бути спокійному, не піддаватись емоціям.

Не поспішаючи, запалив сірника. Космічний корабель виявився колодязем тепломережі. Судячи з вигляду місце було обжитим. Якісь ящики, стоси паперу, купа дивних пластикових пляшок, запліснявілі сухарі... А що це таке? Щось схоже на електричний ліхтарик. Точно, світить. Ніколи такого не бачив. Весь з пластику, а замість лампочки якась жовта пляма. Ну й насниться ж таке!
А до речі, пластикові пляшки з кришкою, що закручується - непогана ідея. Коли проснусь треба буде записати.
О, навіть кусок дзеркала є. І хто ж я в цьому сні? Якийсь  старий бомж років за 70. Хіба бомжі стільки живуть?
Деякі пляшки з водою. Цікаво, а запахи і смак у сні теж здаються реальними? Я пожував сухаря і запив водою з пляшки. Клас! Як все по-справжньому. А можу я перетворити сухаря в котлету, а воду в вино? Закриваю очі і уявляю, що це вино. Не виходить. Ну що ж, треба буде ще тренуватись. Поки що сон не зовсім керований. Але добре вже те, що я в ньому можу вільно думати, залишаюсь собою, а не вживаюсь в образ.

А за межі цього "корабля" я можу вийти? Вгорі люк прикритий якоюсь шифериною. Відсунулась. Вилажу назовні. Якийсь ліс чи парк. Сірий ранок, пізня осінь.
Прохолодно після теплої "кабіни". Піду в розвідку. Таки парк, вдалині світяться вікна багатоповерхівок.
О, пластикова пляшка! Просто лежить біля стежки. Присідаю, стаю на коліна, піднімаю і кладу в мішок. Звідки в мене мішок? А он ще одна. І ще. Не даром я мішок прихопив. З азартом золотошукача збираю пляшки. Пора вертатись, вже повний мішок. Навіщо я їх збирав? Штука хороша, але що я з ними буду робити?

Щось мій сон затягнувся. Чи не пора вже й прокидатись?
А раптом це не сон? - пронизало різким болем в голові. Серце неприємно защеміло. Ноги зрадницьки підігнулись. Я прихилився до дерева і сповз на землю.
Але що ж це тоді? Мене переселили в тіло якогось старого бомжа? А де тоді моє? І хіба це можливо?
А може це я в старості? А де ж тоді ділось все моє життя? Чому я нічого не пам’ятаю?
Та ні, це неможливо. Ясно, що це сон. Ця думка трохи заспокоїла мене. Дозволила мислити відсторонено.

І хто ж я в цьому сні? Що це за місце? Який час? 
Ну, це не складно вияснити. Я повільно підвівся, взяв свій мішок з пляшками і рушив в напрямку багатоповерхівок.

Якась жінка швидко йде стежкою. На роботу, напевне, поспішає.
- Скажіть, будь ласка, що це за місто?
Вона злякано глянула на мене і прискорила крок.
Ще кілька спроб щось дізнатись виявились такими ж невдалими. Але врешті-решт я таки вияснив, що це Харків і 2020 рік.
Ого! Це мені вже має бути 66. Якраз кінцевий термін мого плану зі створення еліксиру молодості. Хороший підсумок, нічого не скажеш. Щось не дуже оптимістичний прогноз мого сну щодо цього проекту.
Назустріч по доріжці йшла моложава жінка з рюкзачком за спиною. Вона не відвернулась, не опустила очі, як інші, а дивилась з якимсь жалем чи співчуттям. 

Здається навіть кивнула, вітаючись. Чи це мені лише здалось? Щось в її рисах було знайоме. Хто ж вона? Звідки знає мене?

А й справді, хто я? Мене переселили в чиєсь тіло, чи це я в старості?
Ну, це можна вияснити. Варто лише подивитись родимки на тілі. Свої то я відрізню від чужих. Тут холодно, а в  теплих апартаментах обов'язково подивлюсь. 

Ідентифікація за родимками ясно свідчила про те, що це таки моє тіло. Значить я якось попав в далеке майбутнє. Майже на пів століття вперед. І не попав, а 

прожив ці пів віку. От тільки нічого з того не пам'ятаю. 
Та й майбутнє яке дивне. Я ж то уявляв, що за 50 років ого як все зміниться. Вже в мій час люди ядерну енергію освоїли, обчислювальні машини робили, на Місяць літали. Важко й уявити, що буде через пів століття.
А що бачу? Ті ж 5-ти поверхові хрущоби, такий же запущений і засмічений парк, колектор тепломережі ще з моїх часів. Ну, і судячи по мені, бомжі нікуди не ділись. От тільки пляшки стали пластиковими і ліхтарики без лампочок.
 
Не багато досягнень. Та й я, судячи з усього, еліксиру молодості не зробив. 
Що ж сталось в ці десятиліття? Якась глобальна катастрофа? Схоже на те. Чомусь же зупинився розвиток людства. Але що ж сталось? Чому я нічого не пам'ятаю?
Чи не лише я. Може ніхто нічого не пам’ятає?

Стоп. Тут же в мене купа макулатури. Крім картону є якісь газети, трапляються й журнали. Це ж історія, записана на папері. Тепер то я виясню, що ж сталось.
Але преса була лише за два останні роки. Все, що я вияснив з газет, наскільки одні партії і лідери погані, і наскільки інші хороші. І чому треба голосувати саме за цих. Причому в різних газетах думки з цього приводу були протилежні. Ясно. Багатопартійність. Траплялись і цілі кіпи одного екземпляру газети. Що б це означало? Хто б це купляв стільки, щоб потім викинути?
 
Та ладно, все це не важливо. Треба вияснити що ж сталось. Розпитати когось? І що тобі розкажуть? Тут ледве дізнався, що це Харків, 2020 рік.
Це моя голова нічого не пам'ятає, але ж є якась м'язова пам'ять, пам'ять тіла, підсвідомі звички. Щось же мене вивело з мішком збирати пляшки.
Треба довіритись їм, кудись же вони мене приведуть. Може в мене є десь квартира, лабораторія, знайомі... Не сидіти ж тут і гадати на пустому.

Отже, йду куди ноги виведуть. Е-е-е, навіщо це я мішок з пляшками прихопив з собою? Але я ж не планував його брати. Пам'ять рук. Тож хай буде.
Ноги привели мене до площадки з сміттєвими контейнерами, розташованої серед п'ятиповерхових хрущівок.
Зненацька звідкись вибігли дві рябі кицьки і кинулись до мене. Я на мить остовпів. Але ніякої агресії вони не проявляли. Навпаки, терлись об мої ноги, задерши хвости. Значить знають мене. На незнайому людини так би не реагували. Може я десь тут живу?

Кицьки супроводжували мене до контейнерів. Напевне хочуть, щоб я для них дістав там чогось їстивного.
Я почав ритись в смітті. Одна кицька залишилась біля ніг,  друга в нетерпінні забралась на верх контейнера.
Серед харчових відходів були й такі, до яких кицьки були небайдужі. То якісь риб’ячі хвости, замотані в поліетиленовий кульок, то курячі кістки.
М'ясними відходами цікавились і ворони. Але близько  не підходили, тримались на відстані, чекаючи поки щось їм кину. Ворони не такі перебірливі як кицьки.  Раді і риб’ячим тельбухам. 
 Були презенти і для голубів, кусочки хліба, залишки якоїсь каші.

Чогось цікавого для себе я не знайшов. Довго сплю. Раніше вставати треба. Все ж пару пластикових пляшок під сміттям вдалось знайти.
І куди тепер? Пам'ять ніг повела мене далі. Я тільки відсторонено спостерігав, не втручаючись.
Ось і місцевий базарчик. Пункт з прийому пластику. Значить пам'ять тіла таки працює. Це добре. Значить не все так безнадійно.
Приймальниця побурчала на мене, що пляшки треба зминати, в неї вільного місця нема, але все ж дала голубеньку п'ятірку з Богданом.
Клас! Це ж скільки всього можна купити. Буханку хліба за 16 копійок. Ні, візьму круглого за 20. Літр молока, ще 20. Банку кільки в томаті - 48.

В піднесеному настрої я йшов, рахуючи майбутні трофеї. 
А от і гастроном. Заглянув через вікно. Господи, скільки всього! Таки це майбутнє. В нашому гастрономі крім хліба і сніданку туриста - рибо-круп’яного фаршу в банці, нічого й не купиш. Хоча, якщо маєш час і натхнення вистояти дві години в черзі, то можна і сосисок купити, чи навіть масла. Але, якщо нема холодильника, то це не має сенсу.
Заходжу в магазин ходою мільйонера, з високо піднятою головою.
Прямо переді мною  звідкись виростає охоронець і показує на двері.
- В мене гроші є, - показую свій зім’ятий в руці скарб.
Заперечливо киває головою. З місця не зрушує.
- Та мені хоча б хліба купити.
- На вулиці в кіоску купляй. Мене з роботи виженуть, що антисанітарію допускаю.
Ображений виходжу. Все є, та не для всіх.
Заходжу в кіоск.
- Мені, будь ласка, хліба.
- Якого?
- Ну, чорного буханку, білого, батон і отой рогалик з маком.
- Гроші є?
З гордістю показую свої капітали.
- Добав ще 10 копійок і буде на половинку соціального.
Розгублений, довго риюсь в кишенях.
- Так, бери і забирайся! - кидає на прилавок половинку якогось сірого хліба. - А то всіх покупців мені розлякаєш.

Неприємно після багатства опинитись зразу бідним. Та й додому пора. Втомився.
По дорозі в парк заглядаю до сміттєвих баків, чи не появилось чого нового, хорошого, інтересного. Нічого. Ну і ладно, завтра встану раніше.
А от і мій парк. Виламаю гілочку малини, чай зварю. Ні, не сьогодні. Нема сил. Підігрію воду на трубі і тепленьку з хлібом...

Ставши на ящик, повільно залажу на свою пічку. Вдома. Нарешті.

Щось  я вже почав в образ вживатись. Схоже,  це таки не сон. Сумно. До болю. Плакати хочеться. Як же так?
Шкодуєш за своїм життям? Але ж ти був готовий на ньому хрест поставити. А тепер шкода? 
Що ж, нічого не поробиш. Прийдеться прийняти і змиритись.

Але що ж сталось! Як я до такого дійшов? Чи давно я вже отак живу? Чому нічого не пам'ятаю? Ким я був ці півстоліття? Де жив, чим займався? Чи є в мене дім, сім'я, родичі друзі? Чи досяг хоч чогось з того, що планував? Адже такі були плани! Чи нічого й не починав, а зразу пустив своє життя на пси?
Питання, як кажуть, цікаві. 

Ну що ж, зате в мене появилась ціль в житті. Вияснити, що ж сталось з людством взагалі і зі мною зокрема.
Скільки я маю на це часу? Судячи зі стану здоров'я не більше року. Це якщо буду берегти себе.
Та й яка різниця скільки залишилось, головне встигнути вияснити все за цей час. Це ж не є чимсь неможливим. Я ж жив серед людей, хтось повинен мене знати. 

Може й я когось чи щось впізнаю. Головне не сидіти сидьма в цій щурячій норі, а йти в люди.
Логічно було б почати з пошуку родичів. Я ж то знаю, хто я, хто моя рідня. Ну, батьки навряд чи ще живі. Лишається сестра. Коли я був на першому курсі, вона вчителювала в селі і заочно вчилась в Київському університеті. Навряд чи вона зараз в селі. Там і школи, напевне, вже нема. Чи й села. Напевне виїхала в якесь місто, вийшла заміж... Шукай тепер. 
Та й як доберешся з Харкова в якесь село Хмельницької області. Пішки не дійдеш. грошей на поїзд нема. Та й не впустять, як от в магазин.
Ні, пошук треба починати тут, в Харкові. Я тут студентом був, зараз тут, можливо тут і все життя провів.

Завтра складу детальний план дій. А зараз треба поспати, щоб встати раніше. А то і на половинку соціального не зароблю.
Все-таки цікаво, що ж сталось. Але я це виясню. Зараз це головна і єдина ціль мого життя.
Відповісти
#2
Осінній сон ч.2. 
Час шакалів.   

Киця.

Навіть  тут спокою нема. Бігають, як коні, пищать, як сирени. Чи стосунки виясняють, чи це в них такі залицяння? Ну, все як і в людей.
Звечора, коли втомлений, то не чую цього, не звертаю уваги, а от під ранок... Значить вже виспався. Такий собі біо-будильник.

Ні, так не можна. Пора якийсь порядок встановити. Мало того, що вони гризуть мої запаси сухарів, так ще й обсцикають їх. І не тільки їх. Не даром люди носи вернуть від мене. 

А раптом захворію. Зимою це не складно. 
Не викличеш же лікаря додому. І їсти тобі ніхто не принесе. Прийдеться тиждень чи два сидіти тут, на сухарях і воді.
А сухарі зіпсовані. 

Сьогодні ж пошукаю якусь посуду для своїх запасів. Пластикове відро, чи тазик. Накрив зверху склом і... Що, мишко, око бачить, а зуб не бере? Отож.
Ні, я буду, звичайно, виділяти вам якусь пайку, але з комунізмом цим закінчуємо: Оце ваше, а це - моє. А то надіятись на вашу свідомість, на ваше розуміння справедливості... В мене теж є свої інтереси.
Та й територіально треба розмежуватись. Відгородитись. Не подобається мені ця комуналка. Біля виходу моя територія, а далі, вздовж труби - ваша. Хоч на кілометри. Це справедливо.

Чому я раніше до цього не додумався?
 Напевне такий шлях прогресу.  Кожна проблема повинна спочатку визріти,  кількість перейти в якість, повинно прийти її усвідомлення.

Але це все філософія. Треба вставати, бо, як кажуть: час - це гроші.
І придумав же хтось таку фігню. Поставив все з ніг на голову. Ніби гроші важливіші за час, а час - лише засіб для добування грошей.
Насправді то єдиною реальною цінністю є час. Бо це синонім життя. Але його не цінують, бо дається всім даром. А все решту треба заробляти, витрачаючи цей ресурс.
Хоча якийсь зв'язок між часом і грішми все-таки є. Були б у мене гроші, то було б більше часу на мої дослідження. А так я вимушений тратити майже весь свій час на заробляння грошей.

А може в мене десь є якась заначка? Треба буде тут шмон провести, раптом щось знайду.
Звідки в мене ця термінологія?
Так, все, вставай, розфілософствувався!

Першим ділом йду до контейнерів. В парку встигну полазити. А в контейнерах добро в концентрованому вигляді. І це всі знають. Не один ти такий бізнесмен.

Прямо поблизу доріжки, по якій я йшов, метрах в двадцяти від контейнерів, на бетонних люках тепломережі (до речі, чому люки бетонні? В мій час чавунні були) якась добра жінка, йдучи на роботу, наклала котам їжі. Каша з курятиною, варені бички, якісь сухі гранули, навіть молоко в величенькій пластиковій посудині.
Ряба кицька, напевне одна з моїх вчорашніх знайомих, пила молоко. Інші коти були зайняті другими стравами. Деякі бігали туди-сюди, думаючи, може в сусідів щось краще, смачніше.
Характери, як і в людей – різні.

Я притишив хід. Давно не чув запаху вареної курятини, риби... Все це як магнітом притягувало погляд.
Обережно оглянувся. Недалеко позаду побачив іншу жінку, що йшла в моєму напрямку. Струнка красива фігура, одягнена не яскраво, але зі смаком. Інтелігентка.
Засоромившись якихось своїх таємних бажань, викликаних запахами і виглядом їжі, повільно рушаю далі. Нехай обжене мене, тоді вже підійду до контейнерів.

Мало не наступив на рябу кицьку, що зненацька опинилась в мене під ногами. Ледве не впав. Це прибігла та, що пила молоко. Оглянувся, щоб перевірити гіпотезу.
Моя інтелігентка підняла посудину з молоком і з задоволенням пила. Я завмер від несподіванки.

- Чого дивишся, ніби я торбу в сліпого вкрала?
- Але ж... це... котяче молоко, - промимрив я.
- Ти звідки знаєш? Пробував? - посміхнулась вона. - А мені здається, що звичайне, коров’яче, з пальмового масла. Навіть підігріте.
- Ну... я маю на увазі... - киваю на кицьку.
- Я ж не шакал якийсь, щоб кицьку відганяти.  Вона сама покинула і побігла, як тебе побачила. Любов дорожче їжі.

Я повільно підійшов до контейнерів.
- Е-е-е, ті два мої, твої наступні, - заявила інтелігентка, допивши молоко.
- Ми з Вами знайомі? 
- Ну-у-у, не так щоб дуже бли-и-изько... - зобразила загравання, - але якщо джентльмен наполягає...
- А як Вас звати?
- О, так пан любить знайомитись з новими дівчатками, старі знайомі йому вже не цікаві... - настрій в неї був явно грайливий. Напевне тепле молоко так подіяло.  - Киця я. Ну, так мене величають в нашому високоповажному товаристві, - зобразила реверанс.
- А я хто?
- Ти що, позадрочувати мене вирішив? Образився, що я молоко випила? - спитала вже серйозно. - А де поблажливість джентльмена до маленьких слабостей дами? -  знов грайливо.
- Щось з пам'яттю сталось - торкаюсь рукою голови для переконливості.

- Ясно. Всьо, что било нє со мной, помню.  
Чахлик ти.
- Чому Чахлик? Це я так назвався?
- Ти що, справді нічого не пам'ятаєш?
Я помотав головою.
- Нічого. Розкажіть, що Ви знаєте про мене.  Хто я? Ким був? Що сталось? Чи давно тут?
- Це довга історія. По дорозі поговоримо, а зараз треба попрацювати. А то як шакали нагрянуть...

Хоч як мені кортіло якомога швидше дізнатись про себе, та підганяти її  не буду.  Жінки - істоти непрості. Щось їй не сподобається - завередує, і тоді нічого не скаже.
Не можна з необережності втратити шанс щось дізнатись.

По дорозі до приймального пункту пляшок і макулатури  намагаюсь обережно розговорити мою нову-стару знайому.
- Так що Ви про мене знаєте? Розкажіть, будь ласка.
- Це ти до кого звертаєшся?
- До Вас, звичайно.
- Ти знов забув,  як мене звати?
- Та ні, за останні два дні я все пам'ятаю, а от далі...
- Ну то й скажи: "Кицю, розкажи мені казочку про Чахлика".

Деякий час йдемо мовчки. Вона чекає, напевне, що я буду грати в її гру.
- Бачу, ти й справді якийсь відморожений, - з розчаруванням в голосі. - Ну, слухай.

Було це місяців зо три тому. Прибігає Петрович, весь захеканий...
- Хто такий Петрович?
- Так тобі про Петровича розказувати, чи про тебе?
- Пробачте, більше не перебиваю.
- Там, каже, на об'єкті номер два шакали якогось чоловіка вбили.
 - Як вбили? -  не повірила я.
- Ззаду трубою по голові, а тоді ногами.
- Може ще живий? Підемо подивимось, - запропонувала. - Може допомоги потребує.
- Ще на нас подумають, - зауважив обережний Чахлик.
- Я?
- Ні, інший Чахлик, був тут у нас один чахоточний. А ти  біля смітника лежав з розбитою головою.
- Ясно.

- Послали мене в розвідку, в разі чого на мене навряд чи подумають.
- Точно, Ви добре виглядаєте, інтелігентно, зовсім не схожі на... - я запнувся, намагаючись підібрати потрібне слово.
- А-а-а, так все-таки ти вмієш компліменти дамам говорити. - Вона зупинилась і поставила дві свої великі сумки на землю, - перепочинемо трохи.
Значить підходжу я, дивлюсь - живий, продовжила Киця після деякої паузи. - Ну ми і віднесли тебе до себе в підвал.

- Чому в підвал? Чому швидку не викликали? - здивувався я. - Ну, медичну допомогу, - добавив, щоб зрозуміліше було. 
- Тобі так життя набридло?
- А що, тепер така погана медицина? 
- А ти що, такий багатий?
- Платна? А в кого нема грошей, то що, не візьмуть в лікарню?
- Взяти то візьмуть. А от чи будуть лікувати...

- Як же це?
- Ти що, в лікарні ніколи не був? Чи з другої планети? Чи з іншого часу?
- Десь так.
- З пустими руками в лікарні робити нічого. Туди треба йти з своїм змінним одягом, посудом, простирадлами, рушничками, ліками. Навіть такі дрібниці як шприци, голки, катетери, вата, бинт чи туалетний папір треба своє брати. 
Та й гроші потрібні. Бо першим ділом лікар тебе спитає на яку суму ти маєш можливість лікуватись.
І медсестрі треба дати, а то випадково крапельницю в вену не попаде, і буде в тебе на всю руку гематома. І прибиральниці. А якщо операція потрібна, тоді  взагалі...

- А де ж свої ліки брати?
- Ти хіба не помітив, що на кожному кроці тут аптеки?
- Якось не звернув уваги. А нема так, щоб не нести своїх ліків, не платити кожному окремо, а просто заплатити офіційно за лікування.
- Є, в приватних клініках. Але це дорожче.

- Наскільки дорожче?
- Ти скільки вчора заробив?
- П'ять цих, як вони тепер звуться...
- А попасти лише на прийом лікаря в середньому 500, як ти кажеш, цих, коштує. А ліків він тобі може і на кілька тисяч виписати. Та й лікарі різні бувають.
Трапляються часом і компетентні, але це велика рідкість. А в основному тупі, неграмотні рвачі, що купили вступ до ВУЗу, купляли екзамени, диплом, купили місце в клініці і тепер сидять і тупо відбивають з прибутком потрачені бабки, - по впевненому тону Киці було видно, що вона не з чужих слів говорить, а має власний досвід стосунків з медициною.

- Моя мати  фельдшер, єдина медицина на три села. Так їй за багато років роботи ніхто ніколи й копійки не давав, навіть думки такої не було. А робота ненормована. І в вихідні приходять. І вночі встає і йде на виклик. І в дощ, в заметіль і в інше село...
- Це де таке? - не повірила Киця.
- Та то в моєму часі.
- А-а-а, - потягнула вона. - Ладно, пішли вже, мандрівник в часі, - підняла свої сумки і ми рушили далі. - Тепер інші часи. Зараз час шакалів.

- А як  я опинився біля смітника, що я там робив? - продовжив я допит.
- Не знаю. Може ти десь тут живеш і сміття виносив, може йшов мимо і за котів заступився. Шакали не лише корм в них забирають, а й самих котяків вбивають і їдять.
- В чому я був одягнений? Як зараз?
- Да-а-а, схоже в тебе не лише пам'ять відбили, а й здатність логічно мислити. Тоді ж літо було. Ти був у футболці, в босоніжках. 
- Ніяких речей, документів при мені не було?
- Може щось і було, та шакали забрали.

- Я щось говорив, розказував?
- Щось марив про еліксир безсмертя, що тобі треба знайти її.
- Його. Еліксир - він, поправив я.
- Я знаю, що еліксир - він, а безсмертя - воно. Але ти поривався знайти її.

Тим часом ми підійшли до пункту прийому. Я пропустив даму вперед, хоча й дуже хотів здати першим. Просто щоб вона не втекла, поки я буду здавати.
Але Киця почекала мене і ми пішли назад.
- Ну як, скільки заробили, - поцікавився я.
- У нас, бізнесменів, такі питання вважаються непристойними, тим більше питати таке в дами...
- А я - вісім, - мене розпирало від гордості. - Вчора було тільки п'ять.
- Ого, за один день бюджет виріс на 60% І що збираєшся купити? Віллу, яхту, літака? Візьмеш подругу в навколосвітню подорож? - вона взяла мене під руку, всім виглядом демонструючи, що саме вона є тою подругою.

Настрій в мене покращився. Я усміхнувся. Напевне вперше за не знати скільки часу. Все-таки і в бомжів буває радість в житті. 
- Хліба в мене ще трохи залишилось, тож покладу гроші на депозит. В банку, - почав я ділитись своїми бізнесовими планами. - А коли трохи назбирається, інвестую їх у щось м'ясне. А може в яйця. Курячі, - уточнив, щоб не давати Киці зайвих надій.
- Банку краще скляну брати, щоб хакери депозит не погризли. А найкраще покласти в майонезну і накрити її  півлітровою, вона якраз щільно налазить, - ділилась своїми банківськими секретами моя бізнесова подруга.
- А ще я хочу знайти надійний контейнер для зберігання хлібних запасів, - продовжив я викладати свої плани.
- Так ти що, вирішив сьогодні ошелешити і добити бідну жінку грандіозністю своїх планів. Ну, вважай я вже твоя.
До речі, в цьому бізнес проекті тобі краще скооперуватись з Петровичем, в нього всякого такого барахла навалом. Господаристий він у нас.
- А де його знайти?.
- Та тут же, на нашій базі номер 1.
- Вибачте, я нічого не пам'ятаю.

- Ми якраз зараз підходимо туди, - вона кивнула в напрямку закинутої будівлі. 
Типовий двоповерховий дитячий садок ще з моїх часів. Паркан поламаний,  подвір'я заросло вже посохлими високими бур'янами, кущами і молодими деревцями, захаращене якимсь будівельним сміттям.
- Тут же, напевне, холодно, навряд чи таке приміщення опалюється, - висловив я критичне зауваження щодо предмету Киціної гордості.
- Підземний поверх ще й як опалюється, - заперечила вона. - Крім того в нас там і гаряча вода є і електрика. Петрович  умудрився кудись підключитись.
- А вас не ганяють звідти?
- Навпаки, господарі нам раді.
- Ви маєте на увазі мишей?
- Та ти не зовсім зануда, часом можеш і розвеселити дєвушку. 
Це приватна власність одного бізнесмена, колишнього кооператора. В роки Перестройки і Незалежності, коли все розвалювалось, розкрадалось і прихватизовувалось він викупив садочок, хотів тут якесь виробництво організувати.
- Не вдалось?
- Комуністична свідомість нашого народу, вихована і загартована семидесятиріччям перемог, виявилась не по зубам всяким там буржуазним паросткам.
Красти, махлювати, прихватизовувати, розпродувати, перепродувати, обдирати  - це будь ласка, скільки завгодно. Головне, щоб ділився з ким треба. 
 А приватне виробництво - це  крамола, а якщо воно ще й не підпільне, а все чесно,  офіційно, по закону - це взагалі загроза існуванню самої Системи.

- Ясно, значить ви тут в якості безплатних сторожів, - зрозумів я ситуацію.
- Чому безплатних? Петрович навіть якусь символічну платню одержує.
- Так він у вас тут головний?
- Хто? - не зрозуміла Киця.
- Петрович.
- Ні, Петрович у нас головний по господарській частині. Ну, як прем'єр-міністр. А вождь, лідер, ідеолог, президент у нас Нюп.
- Що за кличка, що вона означає? 
- Це щось англійською. Перше слово нью - новий. А от друге забула, чи то піс, чи ще щось. Це такий нік в нього був на форумах. Ну, а коротко - Нюп.

- Зрозуміло. А я - Чахлик, бо не помер, і говорив щось про еліксир безсмертя.
- Не лише це. Коли наш Чахлик помер,  ти зайняв його хороми.
- А чому він помер?
- Нюп каже, що такий закон природи. Навіть не природи, а чогось більшого.
- Ну, я в тому сенсі, чи сам помер, чи вбили?
- Це питання чисто риторичне і не має ніякого сенсу. Як вчить нас великий Нюп - головне, що кожен має померти, а от як - це вже неважливі деталі.

- Так він, ну Чахлик, не з вами тут жив, а в парку?
- Спочатку з нами, але коли почав сильно кашляти, ми переселили його на "дачу". Так називається в нас той об'єкт. Бо хоча ми всі і помремо, але спеціально прагнути цього результату і прискорювати його не варто. 
- А чого мене туди переселили? Я теж почав кашляти чи захворів на щось заразне?
- Ні, ти сам туди рвався. Ми відмовляли, переконували, але втримати тебе було неможливо. Щось  туди тягнуло.
- Я не казав, що саме?
- Ти і сам цього не знав і не розумів, відчував тільки, що тобі треба туди. Що там маєш щось знайти, чи когось побачити...

- Ну що, зайдеш? - Вона запитально, навіть з просьбою в погляді глянула на мене. - В нас можна гарячого чайку попити, помитись, випрати, що треба. Ти коли останній раз мився?
- Щось не пам'ятаю...
- Думаю, це було б не зайвим. А то Ваш фрак, мсьє, не ідеальної свіжості. Та й парфуми Ваші мені не дуже подобаються. 
Може Петрович щось додаткове згадає, - додала вона ваги своїм аргументам. Та й з Нюпом тобі не зайве було б поговорити. Він теж колись і еліксир безсмертя шукав, і якісь там важливі відкриття зробив. 
А потім теорію інтелекту створив.
- Штучного?
- Всякого. Інтегральну Теорію Інтелекту - ІТІ. Чув про таку?
- Не пам'ятаю нічого, - розвів я руками.
- Так що, зайдеш?
- Обов'язково, але не сьогодні. Мені треба підготуватись, осмислити те, що Ви розказали. Може щось іще згадаю. А от завтра - з радістю.
Відповісти
#3
Что-то у вас резко изменилась концепция будущего этой страны.
То обещали взрывной скачек развития, а то вдруг тотальная деградация до бомжицкого состояния и тп.
Відповісти
#4
(24-11-2018, 04:58 )luk писав(ла): Что-то у вас резко изменилась концепция будущего этой страны.
То обещали взрывной скачек развития, а то вдруг тотальная деградация до бомжицкого состояния и тп.

Далі Нюп все пояснить.
Відповісти
#5
(24-11-2018, 04:58 )luk писав(ла): Что-то у вас резко изменилась концепция будущего этой страны.
То обещали взрывной скачек развития, а то вдруг тотальная деградация до бомжицкого состояния и тп.

Стрибок після 2020 року.
А до того - маємо, що маємо.

А тут показано куди ж пропав Анатоль в 2020 році.
Відповісти
#6
Слишком все закручено и противоречиво, концы с концами не сходятся

Но здравая мысль есть, найти скрытые человеческие возможности и способности.

Причем найти не просто способности, а такие, какие никто еще не сумел получить.

И без колдовства, экстросенсорики, или сатанизма.
Відповісти
#7
Осінній сон. Час шакалів. Петрович.

А ось і мій парк.
І чого мене сюди тягне? Киця казала, що я поривався чи щось знайти тут, чи когось зустріти. Але чи в цьому ключ? Чи є це справді важливим? 
Може я просто люблю ліс? А може мені  не парк був потрібен, а йшов я до метро?  Від об'єкту №2, де мене знайшли, найкоротша дорога до метро через парк.
В усякому разі сьогоднішній день можна вважати вдалим. Я вийшов на людей, які знають про останні пару місяців мого життя.  Думаю, вони зможуть розказати ще багато всяких деталей, що допоможуть в розкритті цієї тайни.

Отже, що я вже знаю?
Судячи з одягу, в якому мене знайшли,  бомжем я не був. Бомжі навіть влітку не ходять в одній футболці. В них принцип : "Все своє ношу з собою".
Але і якоюсь шишкою, знаменитістю не був, щоб моє зникнення викликало якийсь резонанс, пошуки.  
Залишається дуже широка множина варіантів. Для якихось логічних висновків замало інформації. Треба довіритись "пам'яті ніг", погуляти безцільно парком, може ноги кудись і виведуть. В барлогу ще рано. Заодно пляшок позбираю.

Але ноги водили мене доріжками парку, де ходять люди і кидають пляшки. Треба буде наступного разу вийти без мішка, щоб пам'ять останніх місяців не відволікала. Та й мало пляшок в парку зараз, в холодну пору року.
 Я вернуся "на дачу" і ліг відпочивати.

Хоча  встав я і прийшов на об'єкт №2 раніше, ніж вчора, Киця була вже тут. Моїх контейнерів, правда, не чіпала. Можливо лише тому, що зі своїми ще не розібралась. Після роботи, як і домовлялись, ми пішли на "Базу №1".

Підвал і справді був класний. Великий, теплий, розділений на кілька приміщень. Кабінка з душем,  матраци на дерев’яних підстілках, стіл, телевізор...
Але справжньою гордістю Петровича була його майстерня, що займала майже половину підвалу. Електричне освітлення,  деревообробні верстати, свердлильний станок, невеличкі токарний, і фрезерний, зварка, пайка, вакуумні насоси, купа якоїсь електроніки... Чому я звідси пішов у ту щурячу яму? 

Нюпа не було. Я помився, мені дали інший одяг, непогану куртку, і всадовили за стіл чаї ганяти. Хоча було й незручно, але відмовлятись я не став. Проголодався, та й давно вже, напевне, гарячого не пив.

Нічого нового до того, що розказала Киця, Петрович не добавив. Лише сказав, що то він відігнав шакалів, піднявши крик, а то б добили мене.

Петрович був десь мого віку, може трохи молодший. Середнього зросту, худорлявий і весь час чимсь зайнятий. За чаєм він розказав про себе.

До пенсії Петрович працював науковим співробітником в НДІ при великому заводі. Любив щось паяти, майструвати. Займався цим і на роботі і вдома, де зібрав непогану майстерню. Щось виносив з заводу, що купляв на базарі чи в магазинах, дещо замовляв з Китаю.
Вмів працювати на різних станках, володів технологіями різних видів пайки і зварки, багато станочків і сам робив. Для електроімпульсної, електрохімічної обробки, з програмним керуванням... 
Майстрував вакуумні установки для термічного, іонного чи плазмового напилення, робив високотемпературні вакуумні печі для експериментів...
Але любимим його заняттям була електроніка. Зокрема високовольтна. Багато часу  посвятив він розробці і експериментам з перетворювачами низької напруги в високу і навпаки, високовольтним електростатичним і електродинамічним двигунам. І мав в цьому цікаві досягнення. 
Займався також розробкою і виготовленням тонкоплівкових сонячних батарей. Напиляв на майларову плівку аморфний кремній, прозорі провідники з окислів індію і олова, експериментував з поліацетиленовими напівпровідними плівками...

Була в нього мрія - всепогодна сонячна електростанція. Сонце в наших краях рідкість, особливо зимою, коли енергії особливо треба. Тож сонячні батареї не ефективні. Але варто їх підняти на кілька  кілометрів, щоб були вище хмар і тоді сонце є кожен день без винятку.
Ідея проста. Запускаємо на висоту кількох кілометрів повітряну кулю, наповнену гелієм чи воднем, оболонка якої є тонкоплівковою сонячною батареєю.
Великий струм низької напруги від цієї батареї перетворюємо в маленький струм високої напруги, в кілька десятків кіловольт, і по тонесеньких провідниках подаємо на землю. 
Якщо взяти провідники з фосфористої бронзи, покритої сріблом, чи й мідні в кевларовій оболонці, то вони будуть достатньо міцні, електропровідні і легкі, щоб куля могла їх підняти і передати не менше 90% виробленої потужності.

Але тут почалась україно-російська війна 2014 року і Петрович переключився на розробку військових технологій.
На основі своїх високовольтних напрацювань він зробив дрон на електростатичних двигунах. Висока напруга для нього подавалась з землі через тоненькі  провідники. Дрон міг підніматись на висоту до двох кілометрів, міг цілодобово висіти чи маневрувати, виконувати функції спостережного пункту.
Сигнали керування дроном і високочастотний сигнал від камери передавався по цих же провідниках, виконаних в вигляді полоскової лінії. Тож перехопити керування дроном чи заглушити його передачі ворог не міг.

А, враховуючи позиційний, окопний характер війни, де сторони розташовувались на відстані кілометра чи й кількох сотень метрів одна від одної, радіус дії в два кілометри був достатнім для контролю 

передової. Дрон міг попередити про маневри противника, керувати вогнем артилерії, підсвічувати інфрачервоним лазером цілі для мінометних мін з самонаведенням. Розкидати радіо-маячки.

Але дроном інтереси Петровича не обмежувались. Розробив він також кілька типів головок наведення для мінометних мін, які просто вкручувались замість стандартних підривників і дозволяли керувати польотом міни. Головку лазерного наведення з дрона, самонаведення на підсвічену дроном ціль, самонаведення на радіо-маячки. 

Гордістю Петровича була його головка оптичного самонаведення, де ціль треба було лише вказати, а далі головка вже сама скеровувала міну на ціль навіть якщо та рухалась.
Пристрої Петровича були простими, дешевими і з доступних елементів. Наприклад в головці оптичного самонаведення він використав сенсор оптичної миші.
Сенсор видавав готовий сигнал зміщення цілі, який використовувався для коректування польоту.

Особливою гордістю Петровича була ВИДРА - винищувач дронів автономний.  Невеличкий, 40 сантиметрів в довжину і 4 діаметром, вагою трошки більше пів кілограма, з маленькими крильцями-рулями як в 

ракети, він міг розвивати швидкість до 300 кілометрів за годину, що в кілька разів перевищувало швидкість звичайних дронів. 
Літав він не довго, всього дві хвилини, але за цей час міг наздогнати ворожого дрона на відстані 5 кілометрів і повернутись назад, або на відстані 10 кілометрів не повертаючись.
 
Початкове наведення винищувача було з землі за допомогою лазера, закріпленого на підзорній трубі. При наближенні на сотню метрів до ворожого дрона,  винищувач захоплював ціль за допомогою оптичного сенсора від лазерної миші і далі вже діяв самостійно.
Наблизившись до ворожого дрона вистрілював сітку, якщо  дрон був невеликим. Пропелери дрона заплутувались в сітці і він спускався на землю на невеличкому парашутику, прикріпленому до сітки. Ціленький.

Якщо  ж дрон був великим, то ВИДРА підпалював його струменем напалму.

Спочатку винищувач Петровича був з електричним двигуном і акумулятором. Вартістю біля 100 доларів. Але потім він розробив більш дешевий варіант на рідкому вуглекислому газі з пластиковим двигуном, собівартість якого була вже  менше 50 доларів. Його можна було використовувати і як одноразовий, для підриву великих дронів.

Та й як швидкісний розвідник на відстань до 5 кілометрів він був хорошим. Замість бойового модуля ставився модуль з записуючою камерою і запускався по певній траєкторії. Через дві хвилини гарантована інформація про розміщення противника. Збити його було неможливо, маленький, швидкий, невидимий для радарів.
М’ягку посадку винищувач міг робити навіть вичерпавши всю енергію. Він повертав свої крильця-рулі гвинтом і спускався на землю обертаючись як насінина клена.

Все це Петрович розповідав з ентузіазмом, його очі горіли, здавалось він навіть помолодшав.
- І як ці Ваші розробки показали себе в реальній ситуації? - поцікавився я.
Петрович надовго замовк, опустив голову, зіщулився, ніби його хтось збирався вдарити, і враз перетворився на маленького старого чоловічка.
- Мої іграшки виявились нікому не потрібними, - тихо сказав він.

- Чому? В армії були кращі розробки?
- Та де там, - Петрович з досадою махнув рукою. В армії взагалі нічого не було. Волонтери і добровольці використовували часом для розвідки китайські пінопластові іграшки,  які легко перехоплювались засобами радіоелектронної боротьби ворога. 
А ворожі безпілотники безкарно літали над нашими військами, бо не було чим їх збити. Стрілецька зброя була неефективною проти них, а використовувати ракети протиповітряної оборони, в десятки чи сотні разів дорожчі за ті дрони було марнотратством.

- Чому ж тоді не скористались Вашими розробками?
- Не знаю. Бюрократія чи саботаж. Чи і перше і друге.
- І як аргументували відмову?
- По різному. Спільним була лише байдужість, небажання проявляти якусь ініціативу, брати на себе відповідальність, виходити за рамки службових інструкцій. Це в кращому випадку. А так, дізнавшись, що я пенсіонер, який вдома щось там розробляє, або просто насміхались, просили не відволікати їх від важливих справ, чи й погрожували, питаючи, чи є в мене ліцензія на розробку зброї.
Найбільш толерантні пояснювали, наскільки це складні, марудні і довготривалі процедури впровадження якихось нових розробок для армії. Скільки це треба пройти узгоджень на різних рівнях, комісій, випробовувань, затверджень, внесення в плани, виділення бюджету... І на кожному з цих етапів армійський чи цивільний чиновник буде дивитись на тебе з питанням: "А що я особисто з цього матиму?"
Замовити десь в США чи Ізраїлі в сотні разів дорожчі безпілотники і простіше і вигідніше. Особливо через свої фірми-прокладки.

- Ну а самому налагодити виробництво і постачати добровольцям?
- При моїй пенсії в 50 доларів я міг лише дослідні зразки зробити. Та й добровольців після Мінської капітуляції з фронту прибрали.

- А підключити до цієї справи якихось патріотичних бізнесменів, олігархів, - втрутилась в розмову Киця, - в них же більше  і фінансових і організаційних можливостей.
- Патріотичних олігархів? - посміхнувся Петрович. - Самій не смішно, що зморозила?
 
- І чим же закінчилась ця епопея? - я вже здогадувався, якою буде відповідь, та все ж хотілось надіятись на якийсь оптимістичний кінець.
- Закінчилась моїм усвідомленням ситуації, - сумно сказав Петрович.
- І що ж Ви усвідомили?
Петрович зітхнув, долив собі чаю, взяв печива і, голосно посьорбуючи, почав повільно розповідати.
- Раніше я політикою не цікавився. Грався своїми іграшками, тихо сподіваючись, що зроблю щось цікаве, потрібне людям. Та й просто було приємно чимсь займатись. А тут я побачив, що нікому нічого з того не треба. Всі хочуть лише грошей. Притому зараз, побільше і щоб нічого не робити. 

От я й почав цікавитись, що ж сталось з країною, з людьми. Почав дивитись телевізор, слухати новини і ток-шоу, читати політичні форуми...
Петрович знов надовго замовк.
- І що ж Ви вияснили? - мені самому це питання було цікавим.
- Багато чого. Але головне те, що з розпадом Союзу  стара спільнота, яка б вона не була, розпалась, а нова, українська так і не утворилась. А звідси відсутність патріотизму, егоїзм, кожного цікавить тільки його власна вигода, навіть якщо це на шкоду суспільним інтересам.  Все решта - лише наслідки цього.
Непатріотичне населення обирає непатріотичну владу, для якої нема таких понять як національні інтереси, як стратегія розвитку країни, бачення її перспектив. 
Тож переймаються такі люди лише використанням владних повноважень для особистого збагачення, організацією схем розкрадання державних ресурсів, майна і бюджету, створенням штучних перепон на кожному кроці для здирання хабарів.

Особливо ясно все це проявилось під час війни. Влада нічого не робила для організації оборони країни. Навіть не оголосила воєнного стану. Наказала військам залишатись в казармах без зброї. Щоб "не 

провокувати" ворога. Ризикувати чимсь заради чужої їм країни, яку розглядали лише як ресурс для власного збагачення, такі люди не хотіли. Вважали за краще домовитись з ворогом, здати йому те, що той хотів, тільки б самим залишитись біля державного корита, бо  яка ворогу різниця хто саме буде проводити тут його політику. Тому й здавали без бою, без жодного пострілу флоти, військові частини, міста і цілі регіони. 
А героями оголошували тих, хто, здавши ворогу без бою кораблі, військові бази чи аеродроми з літаками, співали гімн України.

- Ви прямо якусь фантастику розказуєте, - я старався м'якіше сформулювати свою недовіру словам Петровича. - Невже в Україні не знайшлось людей, які б стали на її захист?
- Чому ж, були добровольці, що організовувались в добровольчі батальйони, волонтери, що збирали для них одяг, їжу, купляли автомобілі, бронежилети, шоломи, тепловізори, кровоспинні засоби - заперечила Киця. - Саме вони й зупинили ворога в перші місяці війни.
- Ага, були, пару тисяч на 45-мільйонну країну, - криво посміхнувся Петрович.

- Як же такими силами можна було протистояти в війні з Росією? - не знаю чого більше було в моєму питанні, здивування чи недовіри.
- Та не було ніякої україно-російської війни, - з досадою  в голосі відмахнувся Петрович.
- Як це не було? - вскочила з місця Киця, - десятки тисяч вбитих і поранених, мій племінник загинув на війні, а війни не було? А що ж було? Вона і зараз триває.

- Що було? Була здача  русскому міру  територій, де він вже сформувався і закріпився.
- Ну, Крим здали, - погодилась Киця, - але ж за Донбас була справжня війна.
- Війна? З ким? - Петрович іронічно глянув на Кицю.
- З Росією, з її колаборантами, найманцями, сепарами.
- Кицю, наші керманичі з тобою не згодні. То був внутрішній конфлікт, АТО - антитерористична операція. Ні воєнного стану, ні розриву дипломатичних відносин з Росією. Продовжував діяти договір про дружбу і стратегічне партнерство, продовжувалась торгівля між країнами. Верховна Рада навіть проголосила Крим  вільною економічною зоною для полегшення торгівлі. Курсували через кордон поїзди, автобуси, автомобілі, мільйони людей  перетинали кордон без віз. 
Працювали в Україні російські дипломатичні і культурні установи, банки, підприємства, бізнесмени.

- Ви щось говорили про Мінську капітуляцію, - звернувся я до Петровича, - розкажіть детальніше про це.
- Не капітуляція, а домовленості, - поправила Киця.
- Капітуляція, капітуляція, - наполягав Петрович. - Бо про що можуть бути домовленості після військових поразок.

- Так в чому суть цих домовленостей? А я вже сам вирішу чи є вони капітуляцією.
- Якщо коротко, то в російській інтерпретації подій і, відповідно, в російському рецепті їх вирішення.
- Чому це в російській? - не погодилась Киця, - там і німці, і французи брали участь.

- В чому мала б бути українська позиція? - вів далі Петрович. - В тому, що Росія здійснила акт агресії, напала на Україну, захопила і анексувала Крим, розв'язала війну на Донбасі. 
І яке повинне бути вирішення проблеми? Припинення агресії,  повернення Криму, вивід військ, військової техніки і найманців з  усіх окупованих територій Донбасу, визнання суверенітету, територіальної цілісності і міжнародно-визнаних кордонів України.

А яка позиція Росії? Крим вже російський і про нього взагалі не говоримо. А на сході України маємо внутрішньо-український конфлікт. Російськомовні регіони не захотіли змиритись з переворотом в Києві, в результаті якого до влади прийшли націоналісти. Тому регіони вимагають автономії, федералізації України, щоб захистити свої мовні, культурні права, право на вільні стосунки з братнім російським народом,  свої погляди на історію, на героїв.
 
А батальйони націоналістичних карателів,  а пізніше і регулярні українські війська виступили на придушення волі народу за допомогою зброї.
Тож що треба зробити для врегулювання ситуації? Припинити військові дії, відвести від лінії розмежування важке озброєння, вивести незаконні збройні формування (тобто добровольчі батальйони), переписати конституцію Україну в напрямку федералізації. (Ну ладно, можете назвати це децентралізацією). Прийняти закон про особливий статус регіонів, узгоджений з ними,  яким закріпити всі ці права. В тому числі право мати свої органи влади, які не може розпустити Київ, свої збройні формування під назвою народної міліції, свої суди, прокуратуру, право на самостійні відносини з Росією... 

 І закріпити все це в конституції України, щоб не можна було вже відмінити.

Тож хіба згода переписати конституцію країни на вимогу ворога не є капітуляцією? - Петрович з викликом глянув на Кицю. - Згода на конституційне руйнування країни, згода на внесення в конституцію таких змін, які б розпорошували країну замість її консолідації перед ворожою загрозою, руйнували її зсередини, узаконюючи в правовому і політичному просторі України русскій мір в його найбільш українофобській, агресивній, воєнізованій формі, і говорили, що це є нормою для України.

- Ага, так ти визнаєш, що війна з Росією таки була? - замість захисту Киця перейшла в наступ.
- Війна Росії проти України, війна на знищення України, ліквідацію її ідентичності, перетворення на частину Росії триває вже не одне століття, вона не почалась в 2014 і не закінчилась з мінською капітуляцією України. 
І їм вже майже вдалось добитись своїх цілей. Бо більшість населення України втратила свою українську ідентичність, мову, культуру. Не вважають Росію ворогом, вважають росіян братнім народом, чи навіть  одним з ними народом.
  
- Не перебільшуй, - не погодилась Киця, - воювали ж і проти сепарів і проти росіян.
- Були окремі випадки і героїзму і самопожертви, - погодився Петрович, але в цілому був суцільний саботаж: - як же можна стріляти? Там же наші люди...
Саботаж і з боку рядових армійців, що  здавали ворогу військову техніку і зброю, вистрілювали боєкомплект в небо, ламали свої танки і бронемашини, щоб не йти в бій.
І з боку середньої ланки командного складу. Ці здавали без бою військові частини, арсенали зі зброєю, військові плани.
І з боку вищого керівництва держави. Яке не було зацікавлене перед виборами в поверненні регіонів, де не їхні виборці. І теж не ставились до Росії як до ворога. Вважали за краще домовлятись. 
Чого вартий тільки наказ президента засунути війська в вузьку кишку вздовж кордону. Тобто між двома ворожими угрупуваннями, де вони були приречені на знищення. А все тому, що теж не вважав, що по ту сторону кордону ворог.

- Саботажу було багато, - погодилась Киця, - але ж були й інші приклади. Донецький аеропорт, наприклад. Подвиг його захисників ввійде славною сторінкою в історію України.
- Це і славна сторінка і ганебна, - сумно сказав Петрович і опустив голову.
- Чому ж це ганебна? - Киця зі злістю дивилась на Петровича. - Про подвиг "кіборгів" легенди складатимуть, туди черга добровольців була. Мій племінник там загинув, - закінчила зі сльозами в очах.

- Чому ганебна? - Петрович говорив не піднімаючи голови. - Бо подвиг бійців скомпрометували, перетворили в фарс, в виставу, що закінчилась трагедією.
- Хто? Навіщо? - майже кричала Киця.
- Схоже, за мінськими угодами він відходив сепарам. Але просто визнати це, відвести війська і здати його, командування не наважувалось. Не популярним був би такий крок. 
Тому й вибрали інший варіант здачі. Дозволили ворогу перерізати дороги до аеропорту, щоб потім "кіборгам" або героїчно проскакувати під ворожим вогнем, або проходити для ротації принизливі шмони на сепарських блокпостах. Дозволили таким чином бажаючим хлопчикам погратись в "кіборгів", щоб потім їх там і утилізувати.

- Не вірю! Не може цього бути! Ти цинік! - майже істерично кричала Киця.
- Я лише кажу про факти  і що за ними стоїть, - тихо і сумно сказав Петрович. - Ти думаєш, що домовленості обмежувались тільки тим, що опублікували в Мінську?
Там опублікована лише загальна стратегія руйнування України. А є повно й не опублікованих умов капітуляції.

- Що ти маєш на увазі?
- Заборона використання авіації, наприклад. Знаєш скільки літаків виготовила Англія в 1943 році? Сто тисяч. 
А скільки Україна виготовила за 5 років війни? Нуль. І це при тому, що є кілька авіаційних заводів. Які стоять. І навіть маленьких безпілотників не виготовляють.
Чому? Не можуть? Могли робити "Антеї", "Руслани", "Мрії", а тепер нічого не можуть?
А скільки крилатих і балістичних ракет виготовила Німеччина в 1943-44 роках? Десятки тисяч. А скільки Україна? Нуль. Чому? Не може? Могла робити міжконтинентальні ракети, а тепер навіть малих і середніх не може? 
Німці з нуля технології в короткі терміни розробляли, а ми за готовими вже технологіями і зразками не можемо? Маємо кілька десятків ще радянських "Точка У" і навіть щось подібного не можемо повторити? А чому німці 75 років тому могли робити десятки тисяч ракет, які і в кілька разів більше вибухівки несуть ніж "Точка У" і на більші відстані можуть летіти?
А може справа не в тому, що не можемо? Чому стоїть Південмаш? Це в війну повинні стояти авіаційні і ракетні заводи? 

- Але ж розробляються якісь ракети, виготовляються танки, бронемашини, - не здавалась Киця.
- Ага, розробляються ракети для Саудівської Аравії за її гроші, виготовляються танки для  Таїланду. А для внутрішнього користування випускаються лише бронемашини. Для поліцейських функцій і прикордонників. 
Хіба так поводяться воюючі країни? Та навіть патронного заводу не спромоглись  побудували. Не кажучи вже про виробництво артилерійських чи реактивних снарядів. Навпаки, регулярно вибухають найбільші  склади з реактивними і крупнокаліберними снарядами. І я зовсім не здивуюсь, якщо це є елементом, способом роззброєння за умовами капітуляції. Щоб імідж влади не псувати, яка цілком задовольняє Кремль.

- Невже все це правда? - втрутився і я в розмову. - Коли  я був студентом то теж мріяв про самостійну Україну, але зовсім не такою її уявляв. Якби мені сказали тоді, що через 50 років  Україна буде такою... Я б нізащо не повірив.

- Та то він згущує фарби, - пояснила Киця. - просто почувається ображеним, звідси й такі оцінки.
- Петровичу,  розкажіть про себе, - попросив я. - Як Ви опинились тут, в цьому підвалі. У Вас же була своя квартира.
Петрович встав, взяв чайник і пішов долити  води, всім своїм виглядом демонструючи невдоволення, що не всі розділяють його погляди на ситуацію.
Довго не повертався, чекаючи, поки вода  закипить.

- А як Ви  опинились на вулиці? - поцікавився  я тим часом в Киці?
- Ну, в тебе зовсім такту нема. Питати таке в жінки... Та й подобається мені наша теперішня компанія. Нюп, Петрович... Та й ти, схоже, непогана людина. Тільки якийсь... - вона замовкла, підбираючи потрібне слово.

Тим часом повернувся Петрович з чайником. Все ще насуплений.
- Що тут розказувати? - почав він невдоволено. - Одинокий пенсіонер з квартирою - вважай в групі ризику. Багато шакалів думає, що це не справедливо – пенсіонер в двокімнатній квартирі. Що їм, молодим, квартира чи гроші за неї більше потрібні ніж пенсіонеру, якому вже й до ями пора, щоб не обтяжувати суспільство своїм існуванням.

- І що ж конкретно з Вами сталось.
- Пенсія в мене невелика. В зимовий період менша за комунальні платежі. Але субсидій я не оформляв, не вважав себе бідним чи немічним, гордість не дозволяла, та й всякої  бюрократичної тяганини не люблю.

- А як же Ви жили?
- Підробляв трохи. То комусь комп'ютер відремонтую, чи телефон. Не гребував і кавомолками, фенами чи утюгами. Якось тягнув.

Почали мені приходити платіжки з субсидіями. Ну, думаю, молодці, не примушують старих людей ходити по інстанціях, принижуватись. Автоматично призначають субсидію тим, кому за законом має бути. 
Не буду ж я кудись ходити відмовлятись. Тим більше що і багатші мене оформляють собі.
Тож пару років я жив спокійно, на хліб вистачало, навіть на якісь залізяки з барахолки для моїх іграшок.
А тут раптом почали надходити платіжки на десятки тисяч. Я питаю - що це означає? Кажуть - вийшла помилка. Тобі помилково нарахували субсидію, бо ніяких документів на її оформлення ти не подавав. 
Але ж це не моя помилка, якби не давали субсидії автоматично, то я міг би подати заявку чи просто платити повністю, як і раніше. А так де я таку суму зараз знайду?

- Ясно, у Вас відібрали квартиру за борги, які штучно організували, - здогадався я.
- Ну, насправді там було все трохи складніше, але суть така.
- Розкажіть конкретніше, мені цікаво.

- А мені не цікаво, - скривився Петрович. - Колектори, опис майна, погрози конфіскувати і продати по ціні металолому моє обладнання, що збирав десятиріччями, організація заяв від сусідів, що то я заливаю їх, то шумлю, то димлю, хоч ніколи жодних претензій від них не мав.
 Плюс антисанітарія, порушення правил пожежної безпеки, загроза обвалу від не передбачених для житлових приміщень залізяк. А ще незаконне підприємництво, несплата податків, суди...
Розіграли ролі поганого і доброго "слідчого". Добрий запропонував продати квартиру, натомість вони купляють мені хату в селі і перевезуть туди все моє обладнання.
Я погодився на переїзд. Бо однаково б не відчепились. При перевезенні половину моїх залізяк розікрали.

Хата виявилась нікчемною розвалюшкою, практично без електрики. Провести туди нормальну електрику виявилось нереально дорого...
- Ти ще скажи спасибі, що живий лишився, а не закопали тебе десь там в ліску, - додала оптимізму Киця.

- А як тут, в підвалі опинились? - запитав я.
- Поговорив зі знайомим бізнесменом, я йому колись комп'ютер ремонтував. Він допоміг переїхати сюди в підвал. От і вся історія.
- Тут непогано, - зауважила Киця. - Якщо  добрі люди куди не наскаржаться, що тут бомжатник розвели, і не вижене хазяїн, то можна жити.

- Ну, добре, дякую за все, мені пора, - я підвівся з-за столу.
- Ну чого тобі туди йти? - підвелась і Киця. - Вже темно, що ти там зараз знайдеш? Залишайся. Скоро Нюп  прийде, тобі має бути цікаво з ним поговорити. Нюп, він... незвичайна людина. Можливо ти і про себе щось зрозумієш, поговоривши з ним.
- Звичайно, залишайтесь, - підтримав Кицю Петрович, - а завтра, якщо захочете, то підете в свою барлогу. Хоча краще б тут лишались. І компанія хороша і погратись тут є чим, - кивнув на свою майстерню.
 
Я стояв в нерішучості. Щось незрозуміле, підсвідоме тягнуло мене в парк. Але ж не зайвим було б і з цим знаменитим Нюпом поговорити. Може й справді щось проясниться для мене.
 
Врешті-решт аргументація розуму взяла гору над підсвідомою тягою і я вирішив залишитись.
Відповісти
#8
Осінній сон 4. Нюп.

Звук музики, що раптово заграла, примусив мене здригнутись. Петрович встав і пішов до вікна. На підвіконнику світилась  якась тоненька коробочка, розміром з долоню. Звук йшов звідти. Петрович приклав коробочку до щоки.

- Нюп?! - радісно вскочила Киця і побігла до Петровича.

Я остовпів. Чомусь думав, що їхній загадковий Нюп - це людина, а воно он що.

- Хоче, щоб ти вийшла з тачкою йому назустріч, - звернувся Петрович до Киці. 
Та швидко схопила щось невеличке,  легеньке, з двома колесами, напевне то і була розкладна тачка, і вибігла на вулицю.
Я теж підійшов до вікна.
 
- Що це? - кивнув на коробочку.
- Сяомі, - відповів Петрович.
- Не розумію.
- Смартфон.
Я знизав плечима і розвів руками, показуючи, що однаково нічого не зрозумів.
- Ну, мобільник такий.
Побачивши, що я продовжую стояти з німим запитанням, Петрович пояснив: - телефон.

- А-а-а, рація, - здогадався я, - так це Ви з Нюпом розмовляли. А то я був уже подумав, що Нюп... А чому воно світиться?
- Ви що, мобільника ніколи не бачили? -Петрович подивився на мене з недовірою, чи не розігрую я його.
- Не знаю, може й бачив. Я помічав в парку, що люди йдуть і говорять самі з собою. Мене це ще здивувало. Але в декого в руках навіть коробочки такої не було.

Петрович почав показувати і розказувати мені про можливості смартфона.
- Так там ціла обчислювальна машина! - вигукнув я. - Така підійшла б і для керування космічними кораблями, маленька, легенька.
- І потужна - добавив Петрович.
- Наскільки потужна?
- Ви про які роки пам’ятаєте?
 
- Десь так 71-й. В університеті була потужна обчислювальна машина. Дві зали займала. Могла робити 200 тисяч операцій в секунду.
- Ну, дві зали в космічний корабель не поміститься, давайте порівняємо з тим комп'ютером, який був на Аполлонах, що літали на Місяць. На той час це були найновіші розробки. В них вперше мікросхеми використали. Той комп'ютер і обчислювальні операції робив, контролював рух, навігацію, керував автоматичною посадкою і стиковкою. Він мав розміри біля пів метра і вагу 32 кілограми.
- Я згоден, то була, мабуть, потужна машина, і невелика.

- А оця іграшка, - Петрович підкинув смартфон на долоні, - в мільйон разів потужніша.
- Та ну, - не повірив я.
- Давайте порівняємо характеристики. Оперативна пам'ять комп'ютера Аполлона 4 кілобайти. А тут 4 гігабайти. В мільйон раз. Постійна пам'ять Аполлона 72 кілобайти, а тут 64 гігабайти, а з врахуванням карточки пам'яті то і більше ста. Тобто більше ніж в мільйон разів. 
Скільки той міг робити операцій в секунду? Сорок тисяч додань чи тисячу двісті множень. А цей мільярди. Кожне з восьми ядер.

- Фантастика! Ніколи б не подумав. Хоча я й передбачав, що таке колись буде. Пам'ятаю, розказував бабуні, що скоро книжок не буде, а буде в кожного лише одна книжка, куди можна буде завантажувати в бібліотеці будь-яку іншу. І вона буде і телевізором, і магнітофоном і фотоапаратом... Але щоб таке маленьке, плоске і настільки потужне… Кольорове зображення, не мигає, не сніжить, звук чистий, камера така мікроскопічна і якісна... Такого і уявити не міг. 
Електроніка фантастично просунулась за ці 50 років. На Місяць, напевне, вже як на трамваї їздять, а на Марс в відпустку...
- Останній політ людей на Місяць був у 1972. Аполлон 17.
- Як це? Чому більше не літали? Що сталось?

На вулиці почулись голоси. Петрович пішов до дверей і допоміг Киці спустити по сходах тачку з великим мішком. Ззаду йшов високий чоловік років 55. Напевне це і є той їхній знаменитий, загадковий Нюп. На бомжа він не був схожий. Та й на вченого також. Швидше на якогось артиста. І одягом, і виглядом, і манерами.
В руках у нього був поліетиленовий кульок.

- О, кого я бачу! Сам Чахлик Невмирущий до нас завітав! Якраз вчасно, - він потрусив кульком і поклав його на стіл. - Виключно вдалий сьогодні день. І Петровичу іграшок цілий мішок.

Але Петрович і сам вже зорієнтувався в ситуації і повільно витрушував з мішка на підлогу якісь скарби.
- Ага, фени, кавомолки, міксери, електронні ваги, ліхтарики, о, і з сонячними батареями, - бурмотів він, коментуючи вміст мішка.

- Це звідки, теж з смітника? - поцікавився я. 
- Закон збереження емоцій, - філософськи відповів Нюп. - Якщо в когось зменшується радості, то в когось іншого збільшується.
- Вкрали?
- Фу, як ти міг про Нюпа таке подумати? - заступилась за свого кумира Киця. - Він що, депутат якийсь чи міністр?
- Склад з побутовою технікою горів, - пояснив Нюп.
- А-а-а, а я то був подумав, що таке на смітнику можна знайти.
- Можна ще й  не таке, але не тут. Район тут пролетарський, а от в якомусь елітному... Там і телевізори бувають, і  комп’ютери і телефони... Та й меблі ще хороші і одежа. Але то не для нас.
- Чому?
- За хороші місця конкуренція, війни. Там свої банди.
- Зате у нас спокійно, - втрутилась в розмову Киця. - Ну, часом гастролери навідуються, але не часто.

- Так, всі за стіл, - скомандував Нюп, - а то я щось зголоднів. Кицю, постав чайку.
- Та ми вже тут ...- почав я.
- Такого ви не їли, - Нюп висипав на стіл вміст кулька. Ковбаса, сало, свіжий хліб, консерви, помідори... Я зачаровано дивився на цю розкіш, не в змозі відвести погляд.
- Я вже, певне, піду, - видавив з себе. - Пізно вже, а завтра рано вставати.
- Оголошую завтрашній день вихідним, - урочисто виголосив Нюп. - Чи навіть святковим. Ніякої роботи.
- Ура-а, - застрибала від радості Киця.
- Крім Петровича, - уточнив Нюп. - Для нього якраз запарка. Треба  все це переглянути, перевірити, підмарафетити, тут багато чого підгорілого, оплавленого, чи й просто закіптюженого. А на вихідні - на ринок.

- Та для Петровича зайнятись залізяками і є святом, - Киця кивнула на Петровича, що вже на колінах захоплено рився в купі обгорілого мотлоху.

- А в вихідні на ринку будете продавати це? - я поглядом вказав на купу техніки.
- Навпаки, будемо купляти, - радісно оголосив Нюп.
Я дивився на Нюпа і не розумів, це він так жартує, чи серйозно.

- Там сьогодні не я один отоварився, - пояснив Нюп. - Тож в вихідні на ринку все це буде за демпінговими цінами. Так що Петровичу буде задача відбирати, що там варте, а я це куплятиму.
- А чому не Петрович?
- Нюп зможе купити вдвічі дешевше, - пояснила Киця. - Петрович не вміє торгуватись. Йому що скажуть - те він і платить.
- А через пару тижнів все це буде в кілька разів дорожчим, - добавив Нюп. - Такий закон природи: хочеш все зараз, не вмієш чекати - матимеш менше. А  нам спішити нікуди, та й склади не кожен день горять.

- Панове, прошу всіх до столу, - Киця постелила на стіл газету і різала на кусочки принесене Нюпом. - Сер, вас це також стосується, - звернулась до Петровича, що все ще порпався в залізяках, - тільки руки не забудьте помити. 
І вас, мсьє, - це вже до мене, - ось ваше почесне місце.
 
Я почувався незручно, що ніяк не причетний до цієї розкоші, тому відламав собі лише трошки хліба і відрізав малесенький шматочок сала.
- Не соромся, не обмежуй себе ні в чому,  тут всі свої, і це не ресторан, платити не треба, - Киця помітила мою скромність.
- Та я не знаю, як мій організм реагуватиме на це, - виправдовувався я.

- Їж нормально, а то хоч і Чахлик, а помреш від такого посту, - підтримав Кицю Нюп. - До речі, ти став краще виглядати.
- Помився, чисту одежу дали, - зніяковів я.
- Та я не про це. Погляд в тебе став якимсь осмисленим, а то був зовсім відсутнім. Може ти згадав що?
- Дещо згадав. З молодості. Точніше сон мені приснився, що  я - першокурсник і планую зробити щось велике в житті, типу розібратись з механізмами старіння і навчитись ними керувати. І сон був настільки яскравим,  що коли я прокинувся, то цю теперішню реальність сприйняв за сон. Ну і з тих пір, тобто вже три дні, я все пам'ятаю.
 
- Ну що ж, маємо ще одне підтвердження закону Нюпа, - він зразу став якимсь серйозним і задумливим.
- Що за закон? Киця казала, що Ви теж чимсь подібним займались. Розкажіть про себе.
- Так, розкажіть, - підтримав мене Петрович.

Нюп витримав досить довгу паузу і, не піднімаючи голови і не перестаючи повільно жувати, почав розповідь.
- Був я молодим і талановитим біохіміком. Зробив цікаве відкриття і хотів взяти його темою своєї дисертації. Звучало це так: "Селективні блокатори мейозу".
Тему собі я сам вибирав, працював над нею теж самостійно, тож вписувати когось співавторами не мав наміру. 
Та й робота сама-по-собі була значною і цінною, тож тратитись на всякі хабарі, подарунки чи фуршети я теж не збирався. 
Але те, що робота перспективна, що навіть тоді на ній мільярди можна було заробити, розумів не лише я. Тож палки в колеса...

- Як мільярди, чого мільярди? - перебила його Киця.
- Доларів. Чи фунтів. Євро тоді ще не було.
- На чому ж там можна було заробити? - не втримався і Петрович.
- На котиках, собачках, мишках, лінивцяв, комарах... - спокійно  сказав Нюп.
- Поясніть, -  попросив я.
- Все дуже просто, - якось  неохоче почав він, всім своїм виглядом демонструючи невдоволення, що приходиться пояснювати такі елементарні речі. – Стадію поділу мейозом проходять лише статеві клітини. Заблокувавши процес мейозу ми зупиняємо дозрівання статевих клітин.
 
- Ясно, така собі хімічна кастрація, - здогадався Петрович.
- І без всякого побічного впливу на решту клітин організму, - добавив Нюп.
 - Штука справді хороша, проблему з неконтрольованим розмноженням домашніх і бездомних тварин можна вирішити ефективно і гуманно – з’їв собачка пігулку, і гуляй собі.
- Це якби ще тих господарів, що викидають собачат і котенят на вулицю нагодувати такими пігулками, - сердито сказала Киця.

- А ці блокатори універсальні, чи видоспецифічні? - ця тема чомусь мене також зацікавила.
- Видоспецифічні. Це складні білки і пройти просто через мембрану клітини вони не можуть. Потрібні спеціальні транспортні засоби, як у вірусів.

- А расоспецифічними можна їх зробити? Тоді для Китаю проблему перенаселення можна було б легко вирішити, - пожартувала Киця.
- Китайці цю проблему вже краще вирішили, - авторитетно заявив Петрович. - Вони заохочують міграцію в інші країни. Їдь в Канаду, і там хоч десять дітей май.
Така собі мирна експансія. Через деякий час половина населення Землі буде китайцями.

- І чому ж ти мільярд не заробив? - Киця з жалем подивилась на Нюпа.
- В Союзі заробити було неможливо, - відповів за Нюпа Петрович. - Це треба було на Захід їхати.
- Була в мене така думка, - без ентузіазму сказав Нюп, - але тоді не випускали.

- А ти міг би зараз таких пігулок наробити? - в Киці явно якась ідея з'явилась.
Нюп засміявся і явно повеселішав. - Хочеш котяків на смітнику ощасливити?
- А й справді, - оживився Петрович, - таке зараз і в нас продавалося б.

- Ох і темні ж ви люди, - зітхнув Нюп. - Як же ви на коліні складні білки збираєтесь синтезувати, ще й в значних кількостях?
- А як їх синтезують? - поцікавився я.
- Для масового виробництва треба бактерій запрограмувати на їх синтез. Відповідну білку ДНК синтезувати, зробити з неї ген, забезпечити промотором, вбудувати в геном бактерії... - Нюп махнув рукою. - Це окрема задача для спеціалістів з генної інженерії. А ще виділення і очистка...

- І що ж сталось з Вашою темою?
- Її закрили. В усякому разі для мене.
- І тоді Ви зайнялись еліксиром молодості?
- Зараз же не середні віки, щоб так формулювати. Я зайнявся проблемами геронтології.

- А ти мені грамульку еліксирчику виділиш? - Киця награно благально подивилась на Нюпа. Навіщо тобі стара подруга? Молода ж цікавіше.
- Станеш молодою, так ми тут тільки твого хвоста побачимо,  знаємо тебе, - сказав Петрович. - До речі, Кицю, чайок закінчився.

- Сер, а ви не знаєте де тут кран з водою і розетка? Можу поділитись цією цінною інформацією. Безплатно.
Петрович з докором похитав головою, мовчки взяв чайник і вийшов.

- А які Ваші досягнення в цій сфері? - поцікавився я.
- Мені повезло, - відповів Нюп, - я раніше відкрив закон Нюпа.
- Раніше за кого?
- За себе.
- Не розумію.
- Нюпа мало хто розуміє, - багатозначно, і навіть з гордістю сказала Киця.
- Раніше, ніж  зробити щось важливе для керування процесом старіння, - пояснив Нюп.
- Однаково не розумію, а що за закон Нюпа? Про що він?  Як формулюється?

- Формулювань може бути багато. Найзагальніше з них - "Еволюція повинна тривати".
- А конкретніше?
- Ну, таке наприклад: "На кожному рівні організації життя існує Бар'єр Нюпа".

- Поясніть детальніше, я нічого не зрозумів.
- Ти закон збереження енергії знаєш? - раптом перевів тему Нюп.
- Ну-у, енергія не зникає, а лише перетворюється з одного виду в інший, - сказав я автоматично, не розуміючи, до чого він хилить.
- І є конкретні формули для різних видів енергії, які можна прирівнювати. А існує й таке загальне формулювання - "Вічний двигун неможливий". Причин, чому не будуть працювати якісь конкретні конструкції "вічного двигуна" може бути багато різних. Але вони завжди є.
Аналогічно закон Нюпа стверджує, що "Еліксир безсмертя" неможливий. А  Бар'єри Нюпа є тими конкретними причинами, чому він неможливий.

- А можете навести конкретні приклади таких бар'єрів?
- Не виключено, що переді мною сидить такий конкретний приклад, - з посмішкою Нюп глянув на мене. - Чи, точніше, результат його роботи.
Киці, видно, теж не сподобалась така розмова, де вона мало що розуміла.
- А можна так пояснювати, щоб і дамі не було нудно? - звернулась вона до Нюпа.

- Можна, теорію відносності, наприклад. "Все в світі відносне" - сказав студент і відніс в ломбард останні штани. Або як трансформатор працює? "У-у-у-у-у..."

- Нюпчику, давай без випендрьожу і цих сміхуйочків, ми й так знаємо, що ти вумний. Говори просто, попу-лярвно, щоб і мені було зрозуміло і цікаво.
- Щось наша Киця розійшлась сьогодні, - Петрович повернувся з чайником і почув кінець розмови. - Чи це чайок на неї так подіяв?
- Добре, популярвно так популярвно, - погодився Нюп. Після паузи, пов'язаної з наливанням чаю він продовжив.                                                                                    

- Чому нема безсмертних організмів? - він оглянув присутніх, ніби чекав від них відповіді. - Ви думаєте, що природа, чи Творець (це хто у що вірить) не могли такого придумати, створити? Чи це неможливо в принципі?

- Так ніби ж Ваш закон і стверджує, що це неможливо, - нагадав я.

- Е ні! - радісно вигукнув Нюп. - Я такого не казав!
- Ну як же... - почав я, але замовк, побачивши, що Нюп збирається продовжувати.
- Закон Нюпа не каже, що безсмертя неможливе. Він стверджує, що на різних рівнях організації життя закладені механізми самознищення. І обійти їх неможливо.

- Тобто еволюція, чи Творець спеціально їх туди заклали? - висловив я здогадку.
- Саме так, Чахлику. Притому все зроблено дуже хитро і надійно.
- Творець ладно, хтозна що в нього на умі, а навіщо ж природі винаходити такі хитромудрі механізми?
- Щоб еволюція не припинялась!

- І яке діло неживій, сліпій, не мислячій природі до життя, до еволюції? - гіпотези Нюпа здавались мені дуже сумнівними.
- А навіщо  природі закон збереження енергії, імпульсу, заряду...?
- Така її суть. Це - фундаментальні властивості матерії.

- А навіщо еукаріотам надлишкова ДНК, інтрони?
- Е-е-е, ми ж домовились, що без матюків, - виразила своє невдоволення Киця.
- Кицю, іншими словами, якщо викинути 90% твоєї ДНК, то ти цього й не помітиш.
- А якщо викинути 90% твоїх мізків, то ти б від цього тільки покращав, - огризнулась та.

- Так ось, - продовжив Нюп, - тільки на копіювання цієї ДНК організм тратить в десять раз більше ресурсів, ніж необхідно. А, враховуючи її розміри, потрібно за допомогою спеціальних білків вкладати її в компактні хромосоми, А молекули ж в постійному русі, нитки ДНК заплутуються, потрібні спеціальні механізми їх розплутування, розрізання нитки для проходження через петлю і знову зшивання... 
А ще захист всього цього господарства в спеціальному ядрі з контрольованим транспортом молекул через його подвійну мембрану. 
А навіщо здались інтрони, не кодуючі вставки в гени? Тільки для того, щоб ускладнити роботу інформаційної РНК? А їх же потрібно якось виявляти, вирізати, куски РНК зшивати...
 
І для чого все це організму? Що він від цього має? Анічогісінько крім величезних зайвих витрат. Йому це зовсім не потрібно. Це для нього є шкідливим. Тільки сильно ускладнює і здорожує життя організму, що робить його неконкурентоздатним в природному відборі. 
Нюп зробив паузу, щоб ми могли усвідомити цей парадокс.

- А це потрібно не організму, - Нюп підняв палець, підкреслюючи важливість сказаного - це потрібно Еволюції.
- Все це якимсь креаціонізмом пахне, - перервав мовчання Петрович. Тиск відбору організм же на собі відчуває, яке діло якійсь амебі, черв’яку чи жабі, до еволюції? Їм самим тільки б вижити.         

                                                                                                                                                                                             
- А є якесь пояснення цього парадоксу без притягнення для цього Творця з його зацікавленістю в еволюції? - запитав я.
- Є, звичайно, - відповів Нюп, - інакше б це було прямим і неспростовним доказом існування Бога.
- Але ж тут явне протиріччя з принципом природного відбору. Такі механізми повинні були б зникнути, навіть якби й випадково появились, викинуті природним відбором разом з організмами - їх носіями.

- Ці механізми настільки прискорюють еволюцію, що роблять можливим появу нових організмів, що займають інші ніші, чи навіть інші рівні життя раніше, ніж їх носії будуть витіснені природним відбором. Відбувається втеча від природного відбору на інші рівні.
 
- А як діють ці механізми, чому вони сильно прискорюють еволюцію?
- Якщо коротко, щоб дама не заснула, - Нюп з посмішкою глянув на Кицю, - то надлишкова ДНК дає можливість накопичувати мутації в непрацюючих генах і випробовувати час від часу цілі комплекси мутацій, не втрачаючи їх. А клаптикова структура генів дозволяє експериментувати не з окремими точковими мутаціями, а формувати нові білки з готових функціональних блоків.
 
- Все це дуже цікаво, але яке воно має відношення до безсмертя?
- Я привів приклад того, що не все в організмі працює на його користь. А може бути і на шкоду організму, якщо це сприятиме еволюції, - відповів Нюп.

- Ясно, безсмертя - це зупинка еволюції, тому в кожному організмі закладені механізми його смерті, - здогадався я. - І що це за механізми?
- Наприклад лічильник кількості можливих поділів клітин, коли спеціальний хвіст хромосоми з кожним поділом зменшується, гени старіння, гени смерті. Те, що такі механізми є ні для кого не секрет, - почав Нюп. - Їх роботу ми спостерігаємо повсюди. В окремих випадках дуже яскраво. Наприклад загибель осетрів після відкладання ікри, подібне є і в комах і в рослин. 
Закон Нюпа не про це. А про те, що такі механізми є на кожному рівні життя, починаючи від молекулярно-генетичного рівня до психічного і навіть соціального. І що важливо, що обійти їх неможливо.

- Хіба не можна якось вимкнути, заблокувати ген старіння? - з надією в голосі спитала Киця.
- Можна, але ти тоді від раку помреш, чи від автоімунних хвороб. Ці механізми хитро прив'язані до інших життєво важливих механізмів. Заблокуєш ген старіння і розладнається робота чогось іншого. 
І це не випадково. А щоб вони не могли видалитись в результаті якихось мутацій чи цілеспрямованого втручання.

- Ну, на рівні організму - можливо так і є, - погодився я. - А які ж можуть бути бар’єри на рівні психіки чи на соціальному? Адже людина психологічно не проти того, щоб стати  безсмертною, та й суспільство навряд чи буде заперечувати.                                                                                                                                                              
         
- А вони спрацюють так, що ти і не здогадаєшся в чому причина твоїх проблем. Варто тобі ліквідувати бар’єр на якомусь одному рівні, зразу ж спрацює на більш високому. І ти або впадеш в депресію, чи навпаки, зійдеш з розуму від ейфорії, чи покінчиш самогубством, чи ще зробиш якісь вчинки,  в результаті чого втратиш можливість продовжувати роботу в цьому напрямку.

- Ну, це психологічні причини, а соціальні?
- Суспільство може заборонити з якихось релігійних чи ідеологічних причин цим займатись. Чи почнуться бунти, революції, війни, що відкинуть суспільство далеко назад.
 
- А тебе на якому рівні викинуло сюди, - Киця поглядом обвела підвал, - на психологічному чи соціальному?
 
- Як я вже казав, мені повезло, я відкрив закон Нюпа раніше ніж спрацював один з захисних механізмів. Тож замість розбивати голову об стінку, чи об трубу, -  Нюп з натяком глянув у мій бік, - я вирішив схитрити і обійти цей закон.

- Але ж закон Нюпа говорить, що його неможливо обійти, - я постарався зловити його на протиріччі.

- Навіть закон збереження енергії не є абсолютом. Чув про інфляційний період розширення Всесвіту?

- Але ж Ваш закон більш фундаментальний, - я з посмішкою глянув на Нюпа, - він же не має винятків.
- Я розумію твою іронію. Так, еволюція має продовжуватись, так, бар’єри Нюпа є на кожному рівні життя і їх неможливо обійти. 
Але, повторюю, Закон Нюпа не говорить, що безсмертя неможливе.

- Мені здається, що цей висновок є прямим наслідком закону Нюпа, - не здавався  я.
- Спочатку і я так думав, але потім придумав красивий фокус як його обійти.

- І схоже таки обійшов, раз опинився в нашій дружній компанії - зіронізувала Киця.

- В чому ж цей фокус? - мені було цікаво почути, як же Нюп викрутиться з цього, як мені здавалось, логічного  протиріччя.

- Ей, народ! - раптом ніби прокинувся Петрович, що, здається, вже задрімав за столом. - А ви знаєте котра зараз година? А в мене завтра трудовий день.
- Так, пізно вже, - я встав з-за столу. - Мені все дуже цікаво, але щось трохи втомився. Піду вже.
- Та куди Вам йти на ніч? Залишайтесь. Тут і ліжко Ваше, ніхто його нікуди не прибирав, - Петрович кивнув в  напрямку матраца біля стіни.                                      

- Та він соромиться, що його куртка мишами ще не пахне, тож вирішив привести її в ямі до звичного йому аромату, - насмішкувато сказала Киця.

Цей аргумент подіяв на мене. Не хотілося б доводити чисту куртку до вигляду і запаху мого пальто. Тож я вирішив залишитись.
- Але Ви завтра розкажете свою історію? - звернувся я до Нюпа.
- Ну, якщо цікаво...
Відповісти
#9
Але, Анатоль! Как там дела у ваших бомжиков??? Они еще не изобрели бессмертие? Или вас уже обесмертили?
А по факту, даже если бомжики изобретут бессмертие, Украину сие все равно вряд ли спасет, Украдут непременно, и засекретят, для себя лично, народ оставят как и был быдлом и скотом.
Відповісти
#10
(31-01-2019, 01:05 )luk писав(ла): Але, Анатоль! Как там дела у ваших бомжиков??? Они еще не изобрели бессмертие? Или вас уже обесмертили?
А по факту, даже если бомжики изобретут бессмертие, Украину сие все равно вряд ли спасет, Украдут непременно, и засекретят, для себя лично, народ оставят как и был быдлом и скотом.

Скоро Нюп все розкаже.
Відповісти
#11
Собсно вопрос совершенно ясен, там в основе нет ничего запредельного, но есть 2-3 очень тонких момента. И множество разных и как угодно сложных вариантов осуществления.
Ну любопытен ваш вариант.
Відповісти
#12
Прокинувся я пізно. Цілу ніч снились якісь неприємні сни. Сни були різні, але тема в усіх була одна - я не можу попасти додому, забув де живу.
То йду по гуртожитку і не можу згадати навіть на якому поверсі. 
Здається отут, в цій кімнаті,.. Заходжу, а там якісь незнайомі люди. І нема в кого спитати. Чомусь знайомі не попадаються.
 
Ага, здається ось точно в цій. Але чомусь моє ліжко зайняте. Напевне мене довго не було...
Та ні, в мене окрема кімната. І там різні залізяки, прилади. Там так затишно. Оце, здається, вона. Але чомусь двері виламані, і якісь люди лазять через вікно...

А чому це я в гуртожитку? В мене ж ніби десь є квартира. Точно є, от тільки не можу згадати де. А чому я там не живу? І чи взагалі там жив? Здається бував. Колись давно.
Але і вона, напевне, кимсь вже зайнята. Надто довго мене не було.

Чомусь думка, що я хочу додому, але не знаю де живу, витіснила всі інші думки.  Я почувався собакою, що загубилась і бігає в паніці туди-сюди з одною лише думкою - знайти шлях додому, до знайомих людей.
З цими болісними почуттями я й проснувся.

Нюпа і Киці не було. Петрович займався своїми залізяками.
- А, Ви вже встали, - побачив він, що я піднявся з свого матраца, - сніданок на столі. Ми вже поїли, але будити Вас не стали. Вихідний же.
- Та мені якось незручно... Я ж не заробив...
- Ще заробите. Допоможете мені з оцим? - він кивнув на купу техніки.
- Я не знаю, чи зможу.
- Зможете, тут нічого складного.

Виявилось, що з щіткою, ножівкою, напилком, шкуркою і паяльником я цілком справляюсь. Мені здалось, що і на станках міг би працювати. 
Значить в минулому житті я був скоріше "фізиком" ніж "ліриком".
Ну що ж, це теж деяка інформація про моє минуле. Хоча нічого дивного, адже і студентом я не планував бути бухгалтером чи письменником.
Працювати руками мені подобалось, це відволікало навіть від болісних думок про моє минуле. Тож до обіду я з задоволенням допомагав Петровичу. І обідати мені не було вже так соромно.

- Відпочивайте, - сказав Петрович після обіду. - Сьогодні ж вихідний день.
- Навіть святковий, - усміхнувся я, згадавши Нюпа.
Хотілось лягти на свій матрац і подрімати, але якась сильніша внутрішня потреба переважила післяобідню лінь і сонливість.
- Піду прогульнусь, - сказав я Петровичу.
- Ви ж не зникайте, до вечора повертайтесь.
Я кивнув і вийшов. Ноги несли мене в парк. Потрібно знайти ту жінку з рюкзаком. Можливо вона мене знає, тож зможе розказати хоч щось про ці 50 років мого життя.


Ну, не дарма Нюп сказав, що сьогодні святковий день. В усякому разі для мене - так точно. По доріжці, назустріч, йшла знайома вже жінка з рюкзачком.
Серце болісно закалатало, запаморочилось в голові. Тільки б не втратити свідомість...
Я підняв руку, щоб зупинити її і якось почати розмову. Проходячи мимо вона теж підняла руку, вітаючись, і УСМІХНУЛАСЬ.

Ніби від раптового удару грому всі мої плани поговорити враз розпались в пилюку. Я стояв нерухомо як вкопаний,  не міг навіть поворухнутись.
Це була Вона. Така усмішка тільки в Неї. Єдиної в світі. Більше так не усміхається в цьому світі ніхто.
Але ж як таке може бути? Чому вона така молода? Може це Її дочка, чи онучка? Та ні, таке в спадок не передається. Це - Вона.
Я тільки дивився їй вслід, не в змозі розібратись зі своїми почуттями. І лише коли жінка зникла з поля зору прийшов трохи до тями.

Ну добре, поговорити і щось вияснити про своє минуле не вдалось. Я виявився не готовим до такої несподіванки. Але це не страшно. Якщо протягом чотирьох днів я зустрів її два рази, значить ще зустріну.
Хто б то не був, головне - що вона мене знає. А значить і я щось дізнаюсь про себе.
Вечоріло. Я повільно пішов в напрямку бази №1, обдумуючи деталі майбутньої зустрічі і розмови. На душі було радісно, відчувалось навіть якесь піднесення.

Киця і Нюп були вже вдома. Киця щось різала на столі, а Нюп розмовляв з Петровичем. Напевне ринкові стратегії обговорюють.
- Ти якраз вчасно, - Киця підняла погляд від столу. - А то ми вже думали, чи прийдеш сьогодні, чи віддаси перевагу компанії своїх мишок. 
Я розумію, - продовжила вона після деякої паузи, - вони молодші, і все таке...
- Та ні, ваша компанія мені більше подобається.
- Чому ж тоді уникаєш її?
- Та я не уникаю, просто мені треба щось вияснити...
- І миші краще допоможуть тобі це вияснити ніж люди?
- Та ні, справа не в мишах. Я не можу цього пояснити, але в мене таке відчуття... мені здається, що це якось зв’язано з парком.

- Панове, прошу до столу, - Киця підвищила голос, звертаючись до Петровича з Нюпом, які продовжували щось обговорювати біля купи побутової техніки.

За столом Киця і Нюп весело ділилися враженнями від сьогоднішньої поїздки до міста, яку вони називали культурною програмою. Петрович щось говорив про свої залізяки, а я все думав як би це делікатніше перевести розмову на цікаву мені тему.
Нарешті, скориставшись короткою паузою в розмовах, я  звернувся до Нюпа:
- Ви казали, що розкажете свою історію...
- Так, Нюпчику, розкажи, - неочікувано підтримала мене Киця.
- Та я ж, ніби, вчора щось розказував, - видно було, що йому не охота міняти пусте базікання на якусь серйозну розмову. - То на чому ми вчора зупинились?
- У Вас з'явилась ідея, як обійти закон Нюпа і одержати безсмертя, - нагадав я.
- Ідея проста, - неохоче почав Нюп. - Якщо людині це неможливо, бо спрацюють захисні механізми, то доручити цю роботу штучному інтелекту.
По-перше, без нього однаково цього не зробити, бо проаналізувати взаємодію продуктів десятків тисяч генів, і як зміна одних з них вплине на роботу інших, людина не може. Для цього потрібні потужні суперкомп’ютери.
Крім того нам недостатньо, щоб організм був безсмертним. А як це вплине на психіку? Чи не втратиться при цьому жага до життя? Бо тоді який сенс? Чи не буде в нього бажання вбити себе чи інших?
По-друге, штучний інтелект можна сконструювати таким чином, щоб не закладати в його конструкцію бар'єрів Нюпа.
І головне, якщо ж все-таки спрацюють захисні механізми, то удар прийме на себе штучний інтелект, а не люди.

- І Ви зайнялись темою штучного інтелекту? - здогадався я.
- Чому зайнявся? Я його сконструював, - відповів Нюп без зайвої скромності.
- І що ж з ним сталось?
- З ким?
- З інтелектом?
- Темні люди... - Нюп похитав головою. - Такий інтелект - це не соковижималка. Але для перевірки деяких основних моментів мені потрібно було всього лише мільярд доларів.
- Нічого собі: "всього лише мільярд" - включився в розмову Петрович. - Та мені хоча б мільйон, то я б... - він махнув рукою, показуючи несерйозність розмови на тему таких грошей.
- Кажу ж: темні люди, - продовжив Нюп. - Ну що таке мільярд доларів? Це взагалі нічого. На гонку озброєнь тратяться щорічно трильйони. Якийсь власник інтернет магазину має півтори сотні мільярдів. А тут же мова про безсмертя...
- Так і зараз на розробку і виготовлення комп’ютерів, на написання програм витрачаються мільярди, - сказав Петрович, - тож залишилось тільки почекати поки з’явиться достатньо потужний.
- Це зовсім не те, - відмахнувся Нюп.
- А чим Ваш особливий? - поцікавився я. - І скільки потрібно для його побудови, якщо тільки на перевірку якоїсь Вашої гіпотези треба мільярд доларів?
- Може трильйон, а може й ста мільярдів вистачило б. Але це цілком посильна задача для людства. Зменшити на 10% військові витрати і через кілька років буде трильйон зекономлений.
- Так може наявні комп’ютери об’єднати в мережу і одержите необхідне, - запропонував Петрович.

Нюп зробив паузу і зосередився на їжі. Але не тому, що обдумував пропозицію Петровича. Видно йому не хотілось вкотре повторювати які ми темні люди і він вирішив пригасити свої емоції.
- От в цьому і є велика помилка, - нарешті сказав він. - Навіть дві дуже великі помилки. Дуже великі.
Ми мовчали, чекаючи продовження і пояснення.

- Почніть з меншої, - попросив я.
- Класичний комп’ютер - це просто автомат, - почав Нюп. Дані на його виході повністю визначаються вхідними даними і внутрішнім станом.
- Ну і чим це погано? - знизав плечима Петрович. - Внутрішній стан, тобто пам’ять, алгоритми можуть бути як завгодно багатими, складними. Та й вхідні дані також. Тож ніяких принципових обмежень для комп’ютера нема.
- Це так здається, - не погодився Нюп, насправді ми маємо тут справу з повним детермінізмом. А для еволюції це не годиться.
- Так і закони фізики детерміністичні, а хочеться вам непередбачуваності - добавте трохи рандому, шумів.
- Це буде той же автомат, тільки зашумлений.
- Ніби людина не є тим же зашумленим автоматом, - розійшовся Петрович. - Та й вся біологічна еволюція - це генетичний детермінізм плюс зашумленість мутаціями. І основа всякої творчості - метод проб і помилок.
- Ну, ще відбір, - вставив і я свої п’ять копійок. - А чим же Ваш комп’ютер відрізняється? - звернувся я до Нюпа.
- Я хіба щось казав про комп’ютер? - Нюп здивовано глянув на мене.
- Ну, як же... - не зрозумів я. - А про що ж ми говоримо?
- Я про те, що класичний комп’ютер не годиться для наших цілей.

- Чому?
- На те є кілька важливих причин. Почну з другорядних, - Нюп насмішкувато глянув на мене. - Щоб створити класичний комп’ютер потрібної потужності і ста трильйонів доларів не вистачить.
- І що ж Ви пропонуєте?
- По-перше - це має бути гібрид класичного і квантового комп’ютера.
- Що таке квантовий комп’ютер?
- Тільки щоб і дамі не було нудно! - Киця вимогливо глянула на Нюпа.

- Класичний працює за алгоритмами, заданими в пам’яті, а квантовий робить обчислення на фізичному рівні.
- Щось типу аналогового, - висловив я здогадку.
- Ні, аналогові комп’ютери теж є класичними, тільки алгоритм обчислень заданий конструкцією. Функції і операції його моделюються макроскопічними фізичними ефектами. А в квантовому використовується властивість частинок ніби прораховувати всі можливі шляхи в своїй поведінці.
- А квантовий ефективніший, швидший за класичного?
- Для деяких алгоритмів на багато порядків. Але цим  його переваги не вичерпуються. 
- Так і зараз є квантові комп’ютери, - Петрович не приховував свого критичного ставлення до теорій Нюпа.
- Є, на кілька кубітів, - посміхнувся Нюп.
- На кілька десятків, - поправив Петрович.

- Це мало? - поцікавився я. - А в чому проблема зробити більше?
- Проблема в ізоляції від зовнішніх впливів, - пояснив Петрович. - Нам потрібна суперпозиція хвильових функцій цілком певних частинок, а зовнішні впливи приводять до її деградації, колапсу.
- Ось тут я не згоден, - очі Нюпа засвітились азартом. - Колапсує інформація при переході від квантового до класичного представлення.
- А з цим можна якось боротись? - по вигляду Нюпа я зрозумів, що в нього є  ідеї для вирішення цієї проблеми.
- От в цьому моє ноу-гау! - урочисто заявив Нюп. - Я придумав, як зберегти суттєву інформацію при переході від квантової системи до класичної, ефективний інтерфейс між ними, і без всяких наднизьких температур, складних і громіздких приладів, і практично з необмеженою кількістю кубітів. І що найважливіше, без ізоляції від зовнішнього світу. А це дасть можливість одержувати інформацію про світ безпосередньо, без спеціальних датчиків-рецепторів, які є завжди класичними.
- Як це безпосередньо, звідки одержувати інформацію? - не зрозумів я.
- Не важливо як це називати. Екстрасенсорика, телепатія, яснобачення, інтуїція, передчуття. Інформацію і про неживу природу, і про інших живих організмів, і від глобальних джерел типу егрегори, ноосфери, Космічний Розум...
- І тут Остапа понесло... - посміхнувся Петрович і пішов долити чаю.

- А в загальних рисах Ви можете розказати в чому Ваше ноу-гау? - слова Нюпа мені теж здалися фантастикою, тож я надіявся спіймати його на якихось деталях.
Нюп на хвилину задумався. Видно було, що в ньому борються два бажання: похвалитись своїми ідеями і притримати свої знахідки для більш підходящого випадку.
- Ну, якщо в загальних рисах... - почав він, ретельно підбираючи слова, - що таке фізичне вимірювання? Це одержання значення деякого параметра якоїсь складної системи. Тобто мізерна інформація про систему. Можна сказати, що при вимірюванні відбувається колапс інформації про систему. Але чому вона для нас цінна? Бо в нас є моделі цієї системи, і одержане значення параметра дозволяє відсіяти деякі з них.
Він замовк, спостерігаючи реакцію присутніх. Ми мовчали, не розуміючи, яке відношення має сказане Нюпом до теми розмови.
- Ладно, - сказав він, - намалюємо на площині якусь складну фігуру і спроектуємо її на вісь. Що одержимо? Просто відрізок певної довжини. Тобто вкрай мало інформації про фігуру.
- Це  все зрозуміло, - не витримав Петрович. - В чому Ваша ідея?
- В тому, що інтерфейс класичної системи з квантовою повинен бути не точковий, а типу мережевого, голографічного, тоді не буде такої сильної деградації хвильової функції, чи, точніше, інформації про неї. Мережа, чи голограма може вміщувати набагато більше інформації ніж параметр, число.
- Це неможливо, - впевнено сказав Петрович, - спрацює лише один датчик і хвильова функція сколапсує в точку. 
- Якби це було неможливо, то не сидів би я з вами тут в підвалі, а спокійно працював би десь в лабораторії...

- Ну, добре, - вирішив я припинити їхню суперечку. - Погодимось з тим, що комп’ютер має бути гібридом класичного і квантового. А в чому найбільша помилка?
- Не комп’ютер, а інтелект, - поправив Нюп. - А головне, що його не можна робити на Землі.
- А де ж? - одночасно спитали ми  втрьох, і всі розсміялись з такої синхронності. 
- На Місяці.
- Нюпчику, тепер я розумію, чому ти тут з нами, а не в якомусь НДІ,  - весело сказала Киця.

- Даром насміхаєтесь, - спокійно відповів Нюп. Видно така реакція на його ідеї була для нього не нова і ніяких  емоцій вже не викликала.
- А чому на Місяці? - все ж запитав я.
- Мало того, що на Місяці, - так само спокійно продовжив Нюп. - Його треба робити таким, щоб він не міг жити в атмосфері, тим більше в земній.
- Ти так говориш, ніби про якусь живу істоту, - сказала Киця. 
Мені теж це впало в очі.

- Так він і повинен бути новою формою життя! - майже вигукнув Нюп.
- Чому, навіщо? - не зрозумів я.
- А як же ви збираєтесь обійти закон Нюпа? - продовжив він на таких же високих тонах.
- Ну, як Ви і казали. Щоб штучний інтелект придумав як вирішити проблеми зі старінням, якщо людина цього не може, бо спрацюють захисні механізми бар’єрів Нюпа.
- Ой, та ви не просто темні люди, а й наївні, - розійшовся Нюп. - Закон Нюпа неможливо обійти! Еволюція має продовжуватись!

- Але ж Ви казали...
- Я казав, що можна проблему безсмертя, чи старіння людини вирішити. Але для цього той інтелект повинен бути не просто інтелектом, а новою формою життя, здатною розвиватись, еволюціонувати, розмножуватись, поширюватись... Тоді еволюція на людині не зупиняється, естафета передається іншій, більш розвиненій формі життя. А людина може вічно залишатись людиною. Як амеба амебою, чи мавпа мавпою. Навіть індивідуально вічною.
- А Місяць, отруйне земне повітря, це щоб та нова форма життя на Землю не претендувала? - Киця з захватом дивилась на Нюпа.
- Його конструкція має бути найкраще пристосована для життя в космосі, в вакуумі, при низьких температурах - підтвердив той. Хай життя, його розумна форма поширюється в космосі.
- Ніби такому інтелекту важко придумати, як пристосувати себе для життя на землі, - Петрович продовжував скептично ставитись до прожектів Нюпа.
- Ви можете придумати як жити в діжці з киплячою смолою, - парирував Нюп, - треба вирішити тільки такі дрібниці як проблеми з теплоізоляцією, диханням, їжею, водою, орієнтуванням... Але навіщо вам зайві проблеми, якщо зручніше жити в тому середовищі, до якого ви пристосовані? Навіщо йому тісна Земля з несприятливими умовами, якщо є нескінченний космос, в якому він почувається як риба в воді?

- До речі, а чому припинили польоти на Місяць? - перевів я розмову на тему, яка мене теж цікавила.
- А чого туди літати? Що там хорошого? Там нема контейнерів зі сміттям, - пожартувала Киця.
- Проскакувала інформація ніби при останніх польотах Аполлонів там інопланетян виявили, і ті заборонили подальші польоти, - сказав Петрович.
- Це така ж "інформація" як і та, що американці взагалі на Місяці не були, - схоже Нюп з Петровичем помінялись ролями фантазера і скептика. - Вигадки це все.
- Можливо й вигадки,  а може й ні, - таємничим тоном продовжив Петрович. - Але саме після цього почався бурхливий розвиток електроніки, комп’ютерної техніки, з’явились мобільники, Інтернет... І все це в американців, як плата за відмову від подальших польотів.

- От з чим я можу погодитись, - Нюп зразу став якимсь сумним і серйозним, - що саме з тих пір розвиток людства пішов не туди, пішов в тупик.
- Якраз навпаки, - оживився Петрович. - Розвиток сильно прискорився. Знаєте який "комп’ютер" був на радянських місячних кораблях, що керував навігацією? 
Механічний. Електричний моторчик з коліщатками, шестернями і дисками з дірочками. А зараз... - Петрович підкинув на долоні свій смартфон.

- І при тому люди літали на Місяць, планували польоти на інші планети, мріяли про польоти до зірок. Жили перспективою, дивились в небо, почувались першовідкривачами нового, незвіданого. Людська раса була орієнтована на розвиток, на пізнання, на експансію, на освоєння Всесвіту. А що зараз? Чим сьогодні цікавляться люди? Чого хочуть? Про що мріють? 
- Може Ви свій смартфон мрієте на Залізного Фелікса обміняти? До речі, в мене десь там є парочка, - Петрович кивком голови вказав на свою майстерню.

- Петровичу, може й мені виділиш штучку? - зацікавилась Киця. - А то всі люди як люди, а я як здрасті...
- Обов’язково. Для Вас річ дуже потрібна. Будете свої доходи і капітали підраховувати, - Петрович старався говорити серйозним тоном. - Дамського варіанту в мене, правда, нема. Та й я не впевнений чи такий взагалі випускався...
- Та навіщо мені дамський? Так навіть солідніше, - погодилась Киця.
- Треба тільки підібрати Вам до нього сумочку.
- Ой, навіщо мені сумочка? Я й в кишені можу носити.
- Думаю, в кишені не зручно буде.
- То він жартує, - пояснив Нюп. - "Фелікс" - це отакенний механічний арифмометр з шестернями і важелями, вагою три з половиною кілограм. Ручку крутиш і можна два числа додати.
- Ах ви ж старі козли! - під загальний сміх вигукнула Киця. - Насміхатись отак над дамою...

- До речі, в мене й майже новий є. Сімдесят восьмого року випуску.
- Їх так довго виробляли? - не повірив я. - Через 9 років після висадки людини на Місяць?
- Ото були темпи прогресу, ото був шедевр обчислювальної техніки! - Петрович насмішкувато дивився на Нюпа, - 50 років випускали. А зараз що? - Він зневажливим жестом відсунув від себе смартфон. -  Пару років, і вже морально застарів, новий давай. Як сповільнився прогрес!

- Темні люди, - скрушно похитав головою Нюп. - Ще й іронізує. Радіє своїм цяцькам і не бачить, що людство галопом до прірви наближається. Котяться вниз по схилу, а їм здається, що ростуть по експоненті. Пройшло людство вже свій апогей. В 20-тому столітті. А зараз йде стрімкий занепад, прикрашений цяцьками, картинками і казочками.
- Люблю я пишноє пріроди увяданьє! - продекламувала Киця.

Нюп встав з-за столу і почав ходити назад-вперед.
- Та в дев’ятнадцятому столітті був більший прогрес науки і технологій ніж тепер, в двадцять першому, - почав він. - Електрика, електромагнетизм, електродинаміка, телеграф, мікрофон, телефон, грамофон, електричні двигуни і генератори, двигуни внутрішнього згоряння, радіо, складна будова атома, рентгенівські промені, радіоактивність, фотоефект...
Про двадцяте вже й не кажу. Авіація, ракетно-космічна техніка, польоти на Місяць і до інших планет, будова атома і ядра, теорія відносності, квантова механіка, розширення Всесвіту, релятивістське випромінювання, надпровідність, електровакуумні прилади, магнітофони, відеокамери, телебачення, ядерна енергетика, термоядерний синтез,  напівпровідникові прилади, мікроелектроніка, лазери, голографія, квантові інтерферометри, комп’ютери, будова ДНК, структура генів, генна інженерія, стільниковий зв’язок, Жі-Пі-Ес,Інтернет, елементарні частинки, теорії фундаментальних взаємодій, електронні мікроскопи, томографи, прискорювачі, колайдери... 
А що нового відкрито, винайдено чи зроблено в двадцять першому?

- Ага, покритикуйте двадцять перший, що він не винайшов колеса, сірників і "Фелікса", - Петрович також встав з-за столу. - Щось принципово нове відкрити стає все важче, бо те, що легко було - вже відкрите. Якщо для відкриття електромагнетизму достатньо було куска дроту і банки з кислотою в яку два електроди всунули, то тепер колайдери, орбітальні телескопи і суперкомп’ютери потрібні. За показник прогресу краще взяти кількість вчених, інженерів, технологів, програмістів зайнятих наукою і розробкою технологій. А прогрес в електроніці і сліпий побачить, наскільки вона стала потужною і якісною за ці 20 років.
- Це не щось якісно нове, а просто кількісний ріст.
- Якщо стало якісніше - значить якісний ріст, - радо вступила в дискусію Киця. Адже  вона  самого Нюпа поправила. Але Нюп не звернув уваги на її зауваження.

- І чим переважна кількість цих програмістів зайнята? - Нюп зупинився і вперся поглядом в Петровича. - Розробкою іграшок, спец-ефектів для фільмів, сайтів, інтернет магазинів, соцмереж...
- І чим це погано? - Петрович також не відводив очей від Нюпа. - Створюється зручна і потужна система комунікацій між людьми.  Можна швидко знайти потрібну інформацію, не виходячи з дому, знайти людей зі спільними інтересами, де б вони не були в світі, організовуватись в якісь групи, клуби, обмінюватись досвідом і знаннями, робити спільні проекти.

- Теоретично то це так, але які в них тепер інтереси? Потусуватись з такими як і самі, покрасуватись, пофліртувати, сфоткати себе чи свого котика і виставити в соцмережу, щоб інші лайкали. 
До чого зводиться їхнє спілкування? Подивитись на фотку і натиснути смайлик. Максимум, це написати: "Клас!", "Круто!", "Прикольно!".. 
Та їм зараз вже менше потрібно слів для спілкування ніж Елочці, і читають максимум пару рядків тексту, а як більше - то: "Многа букафф". 
Скоро зовсім потреба відпаде вміти читати й писати. Та навіть і говорити. Навіщо? Фотку - шпок, смайлик - клац, і всі раді і задоволені. 
Раніше молодь цікавилась технікою, були гуртки радіоаматорів, авіамоделістів... 

- І магазини "Юний технік" де можна було часом щось цікаве купити для технічної творчості, - згадав я з своєї молодості.
- А куди зараз батьки своїх дітей водять? - продовжив Нюп. - На танцюльки, завивання чи пілікання.

- І тепер є діти які технічною творчістю цікавляться і займаються, - заперечив Петрович. - Це в часи нашої молодості дістати якусь радіодеталь було проблемою, а тепер купити все що треба можна в інтернет магазинах, з Китаю чи Гонконгу замовити. Від мікроконтролерів, Ардуїнок до станків, інструментів і матеріалів.  
- Я ж і не кажу, що люди біологічно змінились, - Нюп знов почав ходити по підвалу. - Звичайно, є певний відсоток таких, що чимсь цікавляться. Я говорю про систему, про тенденції. А вони такі, що йде масове обалванювання людей.
- Це при Союзі було масове обалванювання, а зараз свобода, хто чим хоче цікавиться, займається, - радісно вигукнув Петрович. Бо нарешті помилковість поглядів Нюпа стала очевидною.

- Та при чому тут Союз, - з досадою відмахнувся Нюп, я кажу про тенденції людства.
- Хороші тенденції, - задоволено сказав Петрович. - Збільшується свобода, полегшується  спілкування,  переміщення людей, товарів і послуг, полегшується доступ до інформації, збільшуються можливості людей займатись чимсь цікавим, чи технічною творчістю, чи художньою. 
Раніше які складні схеми приходилось придумувати і паяти, щоб реалізувати якусь автоматику. А зараз - запрограмував мікроконтролера і маєш що потрібно. Перепрограмував - і функціональність зовсім інша.
А ще можеш вчитись, не виходячи з дому, дивитись і слухати лекції з різних предметів. Можеш свої лекції, виступи чи заяви розміщувати на Ютубі чи на сайті. Картини можна малювати на комп’ютері. Не треба ні полотен, ні фарб, ні пензликів. Книжки можеш писати і виставляти в Інтернет без всяких рецензій, дозволів, цензури. Та про таке раніше і мріяти не можна було.

- Оце класичний приклад як за деревами можна лісу не бачити, - Нюп зупинився і пальцем вказав на Петровича. - А насправді ми маємо за цією красивою картинкою найгірший варіант розвитку подій.
- А що саме відбувається не так? - не розумів  я Нюпа. Мені здалось, що Петрович має більше рації.

- Відбувається формування штучного інтелекту на Землі. І його навіть не орієнтують в космос. Навпаки, він орієнтований саме для життя на Землі, в тісному симбіозі з людьми, де люди виступають лише обслуговуючим персоналом.
- Покажіть мені той інтелект, хочу його в руках потримати, - Петрович театральним жестом простягнув руки, ніби хотів когось схопити.
- Та ти в ньому всередині живеш.
- Підозрюю, Ви маєте на увазі Інтернет, - висловив здогадку Петрович.
- І Інтернет, і комп’ютери,  і програмістів, і фірми, і державні інституції, і Петровича.

- Ви ще покритикуйте електрику, водопровід, транспорт. До цих зручностей теж люди звикли, стали залежними від них, та й обслуговують їх.
- Це тільки починалось все як зручний сервіс. Ах, електронна пошта, як швидко! Ах, форуми! Яке зручне місце для спілкування, дискусій... 
А вже починаючи з Фейсбуку цей сервіс стає все більш нав’язливим: - Пропонуємо вам нового друга Васю, у вас є спільний знайомий. А де ви вчилися? А де живете? А які у вас інтереси? А у Наташі сьогодні день народження, поздоровте її. Напишіть щось вашому новому другу Васі. Ви давно вже своєї фотографії тут не оновлювали. А хто це з вами на фото? Назвіть їх, напишіть про них. Створіть нову групу. Запросіть туди ваших знайомих. Поширте цей матеріал серед своїх друзів...
І людина поступово стає  маріонеткою, яку смикають за ниточки, собачкою Павлова, яка має натискати на потрібні кнопочки при певних подразниках.

І всі задоволені. Користувачі - бо є можливість потусуватись серед подібних, звернути на себе увагу, заробити  нагороду в вигляді лайків. 
І це так просто і безплатно. Помістив фотку - збирай лайки, поширив щось - збирай лайки. І думати не треба, тільки реагуй. 
І робити це можна не лише вдома за комп’ютером, а і в транспорті, і в кафешці, і на роботі, на природі, на відпочинку. Смартфон комунікатор з якісною камерою і швидким Інтернетом завжди при тобі.

Задоволені корпорації, бо є можливість вивчати інтереси людей, формувати моду, поширювати цільову рекламу.

Задоволені політики і уряди, бо є можливість прослідковувати настрої, формувати уподобання, поширювати ідеології.

Задоволені спецслужби. Є можливість легко збирати бази даних. Люди самі викладають все про себе, і погляди і зв’язки. Тільки аналізуй і розкладай на полички.
Більше того, місце знаходження смартфону можна точно відслідковувати. А значить знати коли де був його власник, його дії, розмови...

Але люди  не в змозі обробляти такі масиви інформації, тож розробляються все складніші і розумніші програми, які мають все це проаналізувати, систематизувати, змоделювати ситуацію, зробити прогнози її розвитку, дати рекомендації як можна її змінити в певному напрямку...

І всі вважають, що  це служить їхнім інтересам і потребам. Але ж вся ця інформація і аналітичні потужності її обробки містяться в комп’ютерах. Тобто доступні глобальному інтелекту, який таким чином формується. Я називаю його інтегральним інтелектом.
Ви заперечите, що це не самостійний штучний інтелект, що саме люди все повністю контролюють. Так, поки що це гібрид, симбіоз людей, програм і обчислювальної техніки, зв’язаних комунікаціями. Але в цьому симбіозі роль машин, їхня складність і функціональність все збільшується, а роль людей зменшується і стає все простішою, зводиться до обслуговування, розвитку і наповнення цього інтелекту інформацією і функціональністю.

- Але ж не можуть люди, які стають все простішими розвивати штучний інтелект, який стає все складнішим, - перервав  цей монолог Нюпа Петрович.

- Неправильно  дивитись на ситуацію, ніби люди розвивають штучний інтелект. Цей симбіоз людей і машин вже сам розвивається. Без людей він поки-що не може обійтись. Але функції людей стають все простішими, люди стають все більш спеціалізованими детальками цього складного надорганізму, які вже не можуть бачити загальних тенденцій, як клітина людського організму не може знати про людину, про її потреби, інтереси, бажання, цілі, плани, а лише виконує якусь свою просту функцію, реагуючи на вплив сусідніх клітин чи глобальних систем організму.
Поведінка людей все більше визначається не їхніми самостійними рішеннями, прийнятими на основі аналізу ситуації, а простим реагуванням на зовнішні впливи.  І це реагування є цілком прогнозованим і програмованим.

- Така природа людини, людьми завжди маніпулювали, в усі часи, - заперечив Петрович. - А зараз люди мають доступ до всебічної інформації, тож можуть прийняти більш усвідомлене рішення ніж колись раніше, вільніші в своєму виборі.
- Природа людей то не змінилась, - погодився Нюп, - але змінюються умови в яких формуються їхні звички, уподобання, інтереси. Ці умови стають все більш глобальними, йде формування єдиного цивілізаційного надорганізму, єдиного інтегрального інтелекту.

- Не бачу в цьому проблеми, - сказав Петрович і пішов вглиб підвалу. Взяв у руку якусь дерев’яшку і, кумедно розмахуючи нею, закричав: - Ой, біда, катастрофа! Я вже не людина! Я вже навіть не людина з палицею, - я вже новий надорганізм, інтегральний інтелект, - замахав він і іншою рукою зі смартфоном.
Киця голосно розсміялась. Я теж усміхнувся.

- Смійтесь, смійтесь, - без образи в голосі, навіть весело, сказав Нюп. - Вони ще думають, що є собакою, який махає своїм хвостом. І не хочуть бачити, що самі вже є тим хвостом, який стає все меншим, і без якого собака скоро взагалі зможе обійтись. Люди деградують.
- Ага, кругом прогрес, а люди деградують, - Петрович викинув нарешті палицю.
- Прогресує Симбіот, цей Надорганізм, Інтегральний Інтелект, а  люди...

- А люди регресують, - Киця недвозначним поглядом обвела присутніх. - Зараз все гірше, ніж колись. І трава не така, і дівчата не дають...
- Та не дуже й хочеться, - в тон їй добавив Петрович.

- Та я якраз про молодь, - посерйознішав Нюп. - Не раз доводилось чути від викладачів, що учні і студенти стали якимись поверховими, не можуть на чомусь довго тримати увагу, концентруватись, зосереджуватись, заглиблюватись в суть. Прослідковується тенденція не до глибоких роздумів, а до простих реакції. В основному емоційних.
Колись книжки читали, а зараз що? Потусуватись, покрасуватись, пограти в комп’ютерні ігри, подивитись якісь відики чи фільми. 
А якщо дехто ще щось читає чи пише, то що саме? Абсолютно нічого для розуму, все розраховано лише на емоційну реакцію. Більша частина книжок про котячі інтереси, решта - примітивні казочки про драконів, чарівників, магів, вампірів, відьом, супергероїв, війнушки між ним за допомогою магічних сил... Відріж людині великі півкулі головного мозку то й різниці не помітиш - їй і лімбічної системи цілком вистачає для емоційного реагування.

- Ой, як страшно жити! - вигукнув Петрович. - Кицю, закрий вуха, а то заснути не зможеш після таких кошмарів. До речі, а знаєте котра година? - вже іншим тоном додав він. 
- Да, вже пізно, - погодився Нюп, - пора спати.
- Ви так і не розповіли про свою історію, - нагадав я.
- Ми ж не останній раз живемо, колись розкажу. Та й ти може щось згадаєш і нам розкажеш. Головне не замикайся там зі своїми мишками, вдень погуляй по парку, якщо так дуже хочеться,  а ночувати приходь сюди.
- Та тут і вдень є чим цікавим зайнятись, - Петрович кивнув на свої багатства.
- Добре, - погодився я. - Петровичу, а у Вас є будильник? Хочу завтра рано встати.
- Знайдеться.
Відповісти
#13
У вас на все один рецепт - ИИ, ну ну, только для бомжей его и не хватало, вон олигарх какой-то ходит с роботом Софией с ИИ и ИИ работает на олигархов, а не на население. Не спасет ИИ планету, ой не спасет, та же софийка грозилась уничтожить человечество.
Відповісти
#14
О п'ятій ранку було ще темно. Я тихенько зібрався і пішов на вихід.
- Моїх контейнерів не чіпай, - сказала спросоння Киця.
- Не буду, - пообіцяв я. Напевне думає, що я  рано встав, щоб на її території попастись. Нічого такого я, звичайно ж, не планував. Просто хотілось раніше покінчити з роботою, щоб піти в парк.

Заробивши свої 10 гривень я пішов в парк, гризучи по дорозі сухаря чи то в якості сніданку, чи обіду.

Помітно похолодало, хоча снігу ще не було. Ворони діловито розгрібали листя,  шукаючи  їжу.
Що вони там знаходять? Якщо повезе - можна знайти равлика, все-таки м'ясо. Але скільки там тих равликів... 

Цікаво, які вони на смак? Та ну, яке там м'ясо з тих слимаків... 
А у французів, кажуть, делікатес. Можна було б попробувати. Але їх треба шукати літом, після дощу. Зараз важко знайти, поховались. Можливо прийдеться цілий день листя розгрібати як ворона. Але ж людина - не ворона, що їй той равлик?..
Та й шкода. Все-таки жива істота. І життя в неї важче ніж в тебе. Тільки й життя, що день-два після дощу. А тоді треба десь ховатись. І як можна з такою горою на спині кудись сховатись, залізти під листя? І знов на пів року в сплячку. 

Цікаво чи пам’ятають вони що було з ними минулого року, чи як я, прокинувся - і наче й не жив цих пів століття. 
Але про що їм пам'ятати? Які такі події бувають в їхньому житті? Який в них  індивідуальний досвід? Їм і генетичної пам’яті вистачає. 

А чим твоє життя унікальніше? Чим твоя пам'ять цінніша? Це лише тому, що нічого не пам'ятаєш, тобі цікаво про своє минуле життя і здається, що це важливо.
А насправді то воно нічим суттєвим не відрізняється від життя мільярдів інших людей. Їв, пив, спав. Вчився, трудився. Жінки, діти, проблеми, турботи. Старість, болячки, втрати... От ти все й знаєш про себе.

Зараз ворони листя розгрібають, щось там знаходять. А що вони їстимуть коли все снігом засипле? Тільки й їжі, що подовбати собаче лайно. 
Єдиний плюс, що його шукати по всьому лісі не потрібно. Все на стежці. 

Собак я розумію, не охота їм в сніг лізти. Але от чому їхні господарі не відводять їх хоча б на метр від стежки. Їм же з своїми собаками кожен день ходити по цій стежці.
Кажуть, в деяких країнах собак з совочками вигулюють, щоб прибирати за ними. Тут хоча б на пів метра від стежки відводили. А то весною, коли сніг розтане, все лайно, що за зиму накопичилось, проявляється. Ступити ніде.
Напевне свідомість людей не набагато відрізняється від собачої.

Але в усьому є й свої плюси. Ворони, напевне, не мають претензій ні до собак, ні до їхніх господарів.
А от равлики від цього страждають. Влітку, після дощу вони виповзають на стежки, де багато органіки, яку вони можуть засвоїти, і попадають під ноги людей.

Все-таки людям, навіть в такому стані як я, жити набагато легше, ніж іншим тваринам. Особливо взимку. Що ти де знайдеш, коли кругом глибокий сніг? Та ще й на холоді цілодобово.
А в мене і запас сухарів є, і тепла труба, навіть теплий підвал. А ще одяг - куртка, светр. 
Светр, правда, міллю побитий, але ж від цього в ньому не менш тепло. А люди чомусь викидають...

До речі про міль. Ще одне диво природи. Умудряється якось без води жити. На сухій шерсті, зерні чи сухофруктах. А ще кажуть, - що без води нема життя, що вода - основа життя. Хочеш знайти життя на інших планетах - шукай воду.
Напевне воду вона якось з парів, що завжди є в повітрі, добуває. Чи з органіки, там же є і кисень і водень...

Щось я втомився. Присяду десь на пеньочку, щоб стежку було видно.
Сидіти холодно, треба ходити.
А ходити вже важко.
Поставити б камеру десь на дереві, а сам лежиш собі в теплі і дивишся. В Петровича можливо є. Треба спитати.
Та ні. Що з того, що побачиш? Тобі ж треба поговорити.

Ні, на сьогодні досить. Нема сил. Йду в підвал. Завтра продовжу.
Тут в мене  якісь капітали накопичились, треба купити щось їстивне. Не йти ж з пустими руками. Куплю чотири яйці і буханку хліба. Половинку хліба залишу на сухарі. Треба ж і запас якийсь мати.

Всі уже були в зборі, і зраділи моїй появі. Все-таки приємно, коли тобі раді.

- О, так ти, схоже, знайшов таки свій скарб, - весело сказала Киця, коли я поклав кульок з яйцями і хлібом на стіл.
- Поки ще ні, але шукаю.
- Як знайдеш - поділишся?
- Не знаю. Може то неподільний скарб.
- Ну, хоч розкажеш. А то ми голови тут ламаємо - що ж ти там шукаєш.
- Та мені теж це цікаво. А поки мені нічого розказати хай Нюп розповість свою історію.

За вечерею Нюп почав свою оповідь.
- Ви ж розумієте, що, знаючи як перемогти старість і досягнути безсмертя, я не міг сидіти, склавши руки. 
Більше того, я знав як не можна робити, щоб не поставити людство перед двома великими загрозами.

- Аж двома, - не втримався від скептичної репліки Петрович. - Ну одна, - це перетворитись на хвіст штучного інтелекту, якого той скоро відкине як щось непотрібне. А яка друга загроза?

- Я вже казав. Якби вдалось вирішити проблему з безсмертям на біологічному рівні, чим, до речі і займаються вчені, нічого не підозрюючи, одержимо удар з боку психологічного чи соціального рівня. Спрацюють захисні механізми закону Нюпа.

- Ну так, масові божевілля, руйнівні бунти, революції, війни, які відкинуть людство далеко назад, - насмішкувато сказав Петрович.

- Тож я закинув власне науку, - продовжив Нюп, не реагуючи на скепсис Петровича, - і зайнявся порятунком людства, тобто донесенням до нього своїх ідей, відкриттів і засторог.
- Виховувати людство пряником безсмертя і батогом апокаліпсису. Класика! - не вгавав Петрович.

- І що ж конкретно ви вчинили? - мені не хотілось, щоб знову виникла теоретична суперечка між ними, я хотів почути історію Нюпа.
- Спочатку пробував просувати свої ідеї в академічному середовищі. Але це виявилось таким стоячим болотом, - Нюп скривився, скрушно похитав головою і в серцях махнув рукою. - По-перше, вони бідні як церковні миші, заздрісні до чужих відкриттів і ідей, і нічого не вирішують.
Тож я зупинився на бізнесменах. В них і гроші є і еліксиром їх можна спокусити.

- А до влади, до уряду не пробували звернутись? - я, напевне, зморозив щось зовсім смішне, бо навіть Петрович і Киця розсміялись.
- Пиляти державний бюджет в них і своїх людей і схем вистачає, - пояснив Нюп, побачивши, що я не розумію їхньої реакції на моє питання. - Та й совість, чи жаба не дозволили б мені погодитись з тим, що 90% виділених на проект державних коштів піде чиновникам в вигляді відкатів.

- Ну, все-таки в бізнесменів свої гроші, їх більше шкода ніж чиновникам державних, - не здавався я.
- Наші бізнесмени охоче виділяють гроші на побудову церквушок, щоб купити собі вічне життя на небі, тож чому б їм не виділити дещо й для вічного життя на землі? Тим більше воно для них і тут не погане. Та й звичне, - додала Киця.

- Ну і що, багато грошей Ви наколядували в бізнесменів? - Петрович з скептичною посмішкою поглянув на Нюпа.
- Не багато, але кілька мільйонів.
- Кілька мільйонів чого?
- Ну не гривень же. Доларів.
- Так Ви - підпільний мільйонер, як Корейко? -  посміхнувся Петрович.
- Ні, він як Остап Бендер, що забрав гроші в Корейків, - поправила Киця. - Нюпчику, і де ж ті мільйони? Ти їх поштою в казну відправив? Чи закопав де? - з надією в голосі закінчила вона.
- Закопав. В парку. А Чахлик їх тепер шукає. В КВН вам треба йти, а не сидіти тут в підвалі. Веселі і кмітливі.

- І що ж було далі? Вам же мільярд був потрібен для початку, а не кілька мільйонів, - нагадав я.
- Так отож. Але і кількох мільйонів для реклами мало б вистачити, вирішив я.
- І?
- Я зареєстрував дві фірми. КДБ - Ключ До Безсмертя, та ІІІ - Інститут Інтегрального Інтелекту. Орендував для них офіси, набрав персоналу і розгорнув рекламну кампанію для збору вже солідних грошей на проект.
- Тратити гроші на рекламу ... - з докором похитав головою Петрович. - Був би в мене мільйончик, я б його краще для діла використав.

- Ясно, - зробив я висновок. - Мільйони  потратили на рекламу, а мільярда знайти не вдалось...
- Нічого тобі не ясно. В нас вже успішно йшли переговори з дуже солідними інвесторами. Я вже підбирав співробітників для Інституту Інтелекту для розробки плану реалізації проекту. Ми вже планували що якій фірмі доручити, які дослідження провести, яке обладнання виготовити. 
Всю основну роботу мали зробити сторонні фірми, але зібрати все до купи повинні були ми самі. Щоб ноу-гау, вся картина була тільки у нас.

- Так що ж пішло не так? на чому ви прогоріли?
- Я допустився помилок на першій стадії збору коштів. Не був надто вимогливим до підбору інвесторів.
- В якому сенсі? - не зрозумів я.
- Ну хто у нас бізнесмени? - майже вигукнув Нюп. Це зовсім не Гейтси, Цукербергери чи Маски, а звичайні бандюки, що при розвалі всього зуміли прихопити, заграбастати собі заводи-пароходи нерухомість і землі.

- Так що в цьому поганого? - знизав плечима Петрович. - Це навіть благородно використати гроші, які їм дістались, для хороших цілей. А то ж на що вони їх витратять крім п'янок, гулянок, маєтків і яхт? На підкупи, корупцію, приватні армії, владу, щоб мати ще більше можливостей для грабунку країни і перетворення її в кримінальні бантустани.

- Воно то так, - погодився Нюп, - але всяка медаль має і свою зворотну сторону.
- І в чому вона проявилась? - я то вже почав догадуватись, але хотілось почути підтвердження моїм підозрам від Нюпа.
- Бандюки є бандюки. По-перше - вони люди темні, - почав пояснювати Нюп.
- Як і всі ми, - не зміг утриматись від іронії Петрович.
- Вони думають, - продовжив Нюп, - що дав  якийсь вошивий мільйончик, а завтра йому безсмертя подавай.
- Ну так Ви ж їх не попередили, напевне, про грандіозність свого проекту, - усміхнувся Петрович.
- Ну й правильно, що не попередив, - заступилась за Нюпа Киця. - Якби він мені розказав, що це на Місяці треба щось будувати за трильйон доларів, то і я б йому не дала. 
Побачивши усмішки на обличчях присутніх Киця зрозуміла неоднозначність сказаного і додала: - якби в мене й були гроші.

- А по друге? - глянув я на Нюпа, оскільки хотів почути продовження його розповіді.
- В наших бандюків рефлекс прибирати все до своїх рук, - продовжив Нюп. - А тим більше якщо вони якісь копійки в це вклали. Тож почались спроби нав'язати мені своїх смотрящих.
- Спостерігачів? - не зрозумів я.
- Це слово не перекладається, як  і "беспрєдєл", - пояснив Нюп. Ми ж не перекладаємо "пальто" чи "комп'ютер". А це - внесок російської культури в світову.

- Ну і?
- Звичайно, що я не збирався працювати під ковпаком бандюків. Тож почались наїзди, погрози.
- Напевне і гроші хотіли назад повернути? Ще й з відсотками і моральними збитками, - чи то співчутливо, чи насмішкувато спитав Петрович.

- Мені б трохи більше часу і гроші я б їм з радістю повернув. Я ж кажу, в нас вже йшли переговори з солідними інвесторами.
- Так що вони, не могли трохи зачекати? - я, напевне, не зовсім розумів ситуацію.
- Вони подумали, що я їх розвів. А якби повірили, що скоро в мене будуть великі гроші, то це ще гірше було б.

- Тож наш Нюпчик ноги в руки і...- здогадалась Киця.
- А в міліцію звернутись? - по поглядах присутніх я зрозумів, що знову щось дике ляпнув.

- А як Ви тут опинились, як з Петровичем познайомились? - намагався я виправитись.
- Мені потрібні були дешеві телефони для одноразового використання, тож я пішов на базар. Дивлюсь, якийсь сухенький дідок риється в купі телефонів. На вигляд - алкаш-сантехнік, ще й двоє окулярів на носа начепив. Але рухи впевнені. Видно, що розбирається в цьому. Придивляється з різних боків, зважує на долоні, принюхується, мало на зуб не пробує. А от торгуватись зовсім не вміє. І, схоже, продавці це знають і користуються цим. Тож  я йому запропонував: ти відбираєш і відкладаєш годні на окрему купку, ніби браковані. Собі знаходиш  пару штук, а я купляю ту купку. Потім ділимось.

- А як Ви їх відбираєте, за якими критеріями? - спитав я Петровича.
- Та там без магії не обходиться, усміхнувся Нюп.
- Та яка там магія, - скривився Петрович. - Дивлюсь, якщо поганий зовнішній вигляд чи є якісь очевидні дефекти, значить велика ймовірність що всередині справні. 
- А нюхати навіщо, на долоні зважувати?
- Може щось згоріло чи акумулятор розгерметизувався. Чи не розбирався телефон, чи не розкомплектований.

- Це він скромничає, - сказав Нюп. - В нього явно якісь екстрасенсорні здібності щодо техніки. Він  відчуває її зсередини ніби томограф чи біополями якимись.
- Сама не раз помічала, - підтримала Нюпа Киця, - от не працює якась кавомолка, чи годинник, він візьме в руки, нічого не робить, а воно вже працює.
- Та ну вас, - відмахнувся Петрович і пішов ставити чай.

- Ну а що з Вашим проектом, - продовжив я допит Нюпа.
- Треба відсидітись трохи, поки все вляжеться, а там буде видно.

- Нюпчику,  якщо знов фірму на мільярд організовуватимеш, візьмеш мене секретаркою? - спитала Киця після деякої паузи, що виникла.
- Та навіщо ти йому здалась? - підійшов Петрович і почув останню фразу. - Він і молодшу собі знайде чай заварювати. Та ти й  мов не знаєш, як будеш спілкуватись з іноземними клієнтами?
- Зате я вмію секрети берегти, - відрізала Киця. - А що для секретарки головне? Надійність, вірність, щоб секрети фірми не продала комусь.

- І Петровича беріть, - вступив і я в цю гру. - Може Вам знадобляться його магічні здібності щодо техніки.
- Та я й до тебе придивляюсь, - чи то серйозно чи насмішкувато Нюп глянув на мене.
- Та кому я потрібен? Нічого не пам'ятаю. Та й що я можу крім пляшки збирати...

- Може ще все згадаєш, і виявиться, що в тебе десь там в парку штучний інтелект заритий. Чи хоча б пляшечка готового еліксиру.
- Мені він теж здається не таким простим, як здається, - Киця оцінююче глянула на мене.
- Знущаєтесь над старою, хворою людиною, - я зніяковіло опустив очі.

- Але ж ти планував займатись штучним інтелектом і еліксиром молодості?
- Чого тільки на першому курсі не планують... Якби бомжі не стукнули по голові і не втратив пам'яті, то, напевне, і не було б про що говорити.
- Якби я не був Нюпом, і не знав закону Нюпа, то так і думав би. Але, що цікаво, що згадав ти саме епізод вибору цього шляху, який стався пів століття тому. Та й може то зовсім і не бомжі були.
- Петрович каже, що бомжі.
- Могли зіграти бомжів.
- Хто?

- Може ти теж гроші на розробки брав у якихось бізнесюків.
- Навряд чи. В мене не такий характер, щоб в когось щось просити чи позичати. Я б швидше як Петрович, розраховував би лише на свої сили.
- Ну, може справді зробив щось цікаве, чим зацікавились спецслужби чи мафія.
- Ті якби хотіли вбити, то вбили б.

- Просто так вбити людину - це подія. Яка не яка але подія. Заводиться справа, може попасти інформація в ЗМІ. А бійка бомжів біля сміттєвих баків - це нічого. Тим більше, якщо без трупів. А те, що в лікарні помре - то на те і лікарня. В Україні щороку пів мільйона людей помирає. І значна частина з них в лікарнях.

- Навіщо ж вбивати того, хто може щось зробити? Можна ж взяти його під свій ковпак і використовувати.
- А якщо ти не захотів на них працювати.
- Думаю в таких є методи впливу, щоб переконати. І фізичні, і хімічні, і психічні.
- От впливали, переконували, в результаті чого ти втратив пам'ять і став не цікавим і не потрібним для них. От і викинули на смітник.

- Ей, конспірологи,  може досить вже воду в ступі товкти, - не витримав такого тривалого діалогу Петрович. - А то ще тільки інопланетян залишилось обговорити, які викрадають людей для своїх експериментів. Давайте вже закруглятись.

Коли всі встали з-за столу до мене підійшла Киця і тихо сказала:
- Мсьє, ми тут  Вам презент приготували. Нові штани. Ну, майже як нові. А то Ваші вже трохи того... Можна на доброчинність відправляти.
- Ні, ні, - злякано відповів я. - Не треба. Я вже до цих звик.
- Звикнеш і до нових. Це ж не жінка і не собака, щоб звикати.
Я заперечливо похитав головою, гарячково шукаючи аргументи для відмови.
- Це єдине, що залишилось в мене від минулого життя, - вимовив нарешті.
- Ну, якщо вони дорогі тобі як пам'ять, то давай я їх хоч виперу, позашиваю.
- В чому ж я завтра на роботу піду?
- До ранку вони висохнуть. Покладемо на гарячу трубу. А до тих пір в нових побудеш.
- Ну, тоді я сам виперу, дайте тільки якусь посудину, мило.

Прокинувшись зранку, я першим ділом поцікавився чи висохли мої штани. Але на трубі їх не виявилось. Нюп ще спав, а Петрович вже рився в своїх залізяках.
- Де мої штани? - З тривогою запитав я його, бо відчував вже щось неладне.
- Напевне Киця забрала, - спокійно відповів той, не відволікаючись від роботи.
- Навіщо? Зашити?
- Та вона сказала, що їх простіше викинути, ніж зашити.
- Де вона?
- Пішла вже на роботу.
Я швидко одягнув куртку, вибіг на вулицю  і поспішив на сміттєву площадку. Киця вже рилась в контейнерах.

- Де вони! - вигукнув я.
- О, мсьє, Вам так личить в нових штанах, Ви такий інтелігентний, - почала Киця.
- Де мої штани?
- Так Ви ж ніби в штанах.

Я не знаходив слів, мені хотілось вдарити її, тож я почав гарячково ритись в контейнерах.
Хух, знайшлись. Я трохи заспокоївся, але залишався злий на Кицю. Та й на інших теж. Вони ж знали її наміри, а може й підтримували.
Ненавиджу, коли хтось вирішує, що для мене є добре, а що погано.

Швидко розібравшись з своїми контейнерами я пішов обмінювати знайдені скарби на кольорові папірці, не чекаючи Киці.
"Все, більше до них ні ногою!" В мені продовжувала кипіти злість за таке хамське ставлення до мене.

Але по дорозі додому, в парк я вирішив зайти в підвал і віддати Петровичу їхній презент.
- Але ж Ваші знайшлись, - сказав той. - А ці хай будуть про запас. Та й похолодало вже. Краще двоє штанів одягати.

Почувши категоричну відмову залишитись в підвалі, Петрович дав мені ліхтарик з підзарядкою від сонця і рацію.
- На всяк випадок, - сказав він. - Тут все просто. Натискаєте цю кнопку - говорите, відпускаєте - слухаєте. А цей кусок дроту - до антени і хай стирчить з ями, щоб можна були і звідти говорити, не вилазячи на поверхню. А в мене теж така.
Я не став заперечувати, подякував і вийшов.

Вже в парку постарався переключитись на обдумування своїх задач: треба побачити жінку з рюкзаком і поговорити з нею. 
Але це мені погано вдавалось. Збуджений мозок був здатним лише на емоційну реакцію і все повертався до колег, що так підло вчинили зі мною.
"Вони ж хотіли як краще" -  намагався я виправдати їх. Та цей аргумент був нікчемним порівняно з тим внутрішнім обуренням, яке викликав їхній вчинок.

Походивши з годину доріжками парку я трохи заспокоївся, поступово повернулась здатність мислити.
Отже, що ми маємо? Про себе я не дізнався нічого нового, крім конспірологічних гіпотез Нюпа. Але як їх можна перевірити?

Допустимо, що Нюп правий. Що я й справді зробив щось цікаве, чим зацікавились спецслужби чи мафія. Відмовився співпрацювати з ними і в результаті якихось впливів втратив пам'ять.
 
Як би вчинили ці спецслужби? Викинули б на смітник і забули?
Навряд чи. Напевне спостерігали б, чи не повернеться пам'ять. Навіть робили б щось для цього. Але вже іншими методами.

Пам'ять - це асоціації, зв'язки. Щоб її розбудити, відновити, потрібні умови, які б сприяли відновленню розірваних зв'язків за допомогою підходящих асоціацій. І в той же час відсутність тих умов, які викликали цей розрив. Тобто відсутність почуття неволі. 

Зараз я почуваюсь вільним. Але які можуть бути в бомжа враження, щоб викликати пам'ять про науку? Інші бомжі? Смішно.
 
Але якщо це не звичайні бомжі-п’яниці? Якось дуже вдало підібраний тут колектив. Практик-технар Петрович, теоретик Нюп, що займався еліксиром і інтелектом.
Є в мене щось спільного і з першим і з другим.
 
Ще коли вчився в восьмирічній школі в глухому селі, то ремонтував телевізори. Це при тому, що ніхто мене не вчив цьому, не було в мене ні радіодеталей ні приладів, навіть простого тестера. Хіба що пробник з батарейки і навушника. Часто навіть схем не було.
Але якось знаходив неполадки і виправляв. 
Один випадок особливо запам'ятався. Запідозрив я несправність високовольтного трансформатора в генераторі  розгортки. Внутрішній обрив. Таке не ремонтується, він весь залитий пластмасою. 
Я відбив пластмасу, голкою проштрикнув кілька шарів витків, поки не вийшов на контакт, відмотав ті шари, припаяв, залив все парафіном і той телевізор працював ще багато років.
 
Отже, Петрович має розбудити в мене пам'ять експериментатора. А Нюп - теоретика. Дискусії між ними мають сприяти активній роботі мозку і відновленню асоціативних зв'язків. 
А яка роль Киці? Вона теж в цій команді? Схоже на те. Для створення невимушеної, неформальної атмосфери, щоб ніяких підозр не виникало.

Все це, звичайно, фігня. Але, на всяк випадок, якщо щось згадаю чи взнаю, то не спішитиму їм розказувати. Ну, хіба щось незначне, щоб не втратили надії і інтересу до мене. І не припинили цей експеримент несприятливим для мене чином.

Ну а жінка з рюкзаком, вона теж з цієї компанії, чи вони про неї не знають? В усякому разі такий варіант теж треба мати на увазі. Якщо раптом при розмові з нею щось згадаю, то не подаватиму виду. Але сьогодні, схоже, я її вже не побачу. Та й втомися, проголодався і замерз. Піду в свою барлогу, а завтра продовжу.

------------------------

Три дні чергування пройшли безрезультатно. Якщо мова не про здоров'я. Схоже, я таки простудився.
 Весь трясусь і не можу зупинитись. Напевне висока температура. 
Та й аритмія розгулялась. То три удари за секунду, то пару секунд жодного. То  сильні, що аж грудна клітка підскакує, то і пульсу не прослуховується. Слабкість, ноги підкошуються. Задишка, аж в горлі пече. Та ще й послідовність скорочень передсердя і шлуночка порушується. Серце калатнуло, а пульсу нема. В такому режимі воно довго не протягне.

Напевне є якісь препарати від аритмії, але де ти їх візьмеш? І за що?
Звернутись до колег? Не зручно. В них теж зайвих грошей нема, щоб на якогось чахлика витрачати. Кому він потрібен? Нема грошей - поганяй до ями.

Схоже, я її вже не дочекаюсь. Та  й що з того, навіть якби й дізнався про своє минуле. Вже однаково. Пізно.
Але я не можу просто так піти. Нічого не сказавши. А що ж  я можу зробити? Ні, таки дещо можу.

Я повільно пішов вглиб парку до своєї барлоги. Взяв кусок картону і моток  липкої стрічки. Як же Киця її називала? Не пам'ятаю. Та й не моток це, а так, пару метрів залишилось. Знайшов в смітті.

Ледве виліз нагору. Зіперся на дерево, треба відпочити.
 
Так, вперед. Ага, ось і вуглинка. Шашлики, напевне, хтось готував.

А ось і ця стежка, на якій я бачив її. І дерево помітне.
 
Прив’язав картонку до дерева і великими буквами написав: "Я любив тебе все життя". 

Постояв, подивився і дописав: "Прощавай". 

Ще постояв, подумав і закреслив добавку. 

Відійшов трохи назад, подивився і пішов навпростець до своєї ями.

На душі стало спокійно і легко. Ніби я зробив щось важливе. Найважливіше в цьому житті.
 
Тепер - додому. 

Як же далеко. 

Дійшов. 

Чи зможу спуститись? Треба відпочити.

Спустився. Тепер би ще забратись на теплу трубу. 

Стану на ящик. Як же трясуться ноги.

Ящик висковзнув з-під ніг і я впав на спину, сильно стукнувшись головою об бетон.
 
Треба встати. Але чомусь не можу поворухнутись.

Та,.. яка різниця...
Відповісти
#15
Очень редко пишете, как будто целые дни работаете, или чем-то заняты. или ждете вдохновения?
Відповісти


Перейти до форуму: