Рейтинг теми:
  • Голосів: 0 - Середня оцінка: 0
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Павловка
#1
Екзамен з історичного матеріалізму.

З викладачем мені, можна сказати, повезло. Практичні заняття, чи як їх ще називали - семінари, вів молодий, але розумний і грамотний кандидат наук. Не солдафон, завжди підкреслено ввічливий, не уникав гострих запитань і дискусій, оскільки вважав, що в нього достатньо знань і розуму, щоб перемогти опонента аргументацією,  не звертаючись до адміністративних методів. Його  борідка, мала свідчити чи про  належність до справжніх філософів, чи про свободолюбні погляди.
Для ілюстрації його достоїнств наведу такий діалог, що стався якось між нами.
- Анатоль, Ви знову пропустили семінар.
- Так сталось.
- Статись може раз, два, а коли...
- Не було часу, - уточнив я.
- Часу не може не бути, - аргументація філософа була бездоганною.
- Ви хочете сказати, що я потратив його на щось інше? - висловив я здогадку.
- Я хочу сказати, що в час, відведений на семінар, Ви займались десь чимсь іншим.
Що мені залишалось крім як визнати його правоту і точність формулювань. Не буду ж я заглиблюватись у дискусію ким і на що був відведений мій час.
Заняття, які я все ж часом відвідував проходили в дискусіях на філософські і політичні теми. Але, оскільки це було не часто, то загального навчального плану не ламало. Тож особливих претензій у нас один до одного не було.
Лекції у нас читав зав. кафедрою історії Марксизму-Ленінізму, чи як там вона називалась. З ним ми взагалі були не знайомі, і зустрівшись випадково в коридорі, я б не впізнав його, а він мене.
І от ці двоє приймали екзамен з історичного матеріалізму.
Прочитавши питання і продумавши відповіді, я вирішив йти відповідати. Оскільки мені було однаково, хто мене екзаменуватиме, пішов до першого, хто звільнився. Ним виявився мій добрий знайомий. Але  він засовався на стільці, і запропонував мені здавати екзамен лектору. Для об'єктивності.
Лектор мовчки, і якось байдуже, вислухав мої відповіді, взяв залікову книжку, погортав її і почав задавати додаткові питання.
- Який найвищий орган влади в СРСР? - запитав він.
Я знав, що це питання на засипку, але вирішив походити трохи по лезу.
- Фактично, чи за конституцією? - відповів уточнюючим питанням.
- А хіба у нас влада не конституційна, - пожвавішав він.
Далі ризикувати я не захотів, це все-таки екзамен, а не семінар, де можна дискутувати.
- За конституцією Верховна Рада, - відповів я.
- А фактично? - так просто відпускати рибку, що була вже на гачку він не хотів.
- Джерелом влади в нас є народ, а Партія - авангард народу, його направляюча і керівна сила, - почав я викручуватись. - Тож важливі для країни рішення приймаються і на з’їздах Партії, і в ЦК КПРС, і в Політбюро. Але впроваджуються вони, звичайно ж, не напряму, а представниками Партії в державних органах влади.
По спохмурнілому обличчю екзаменатора я зрозумів, що рибка зірвалась.
- А хто такі дисиденти і чого вони хочуть? - розпочав він нову атаку.
- Дисиденти - інакодумці, хочуть реформування СРСР, свобод, демократії, - я знову грав на грані фолу.
- А хіба ж Партія проти реформ, свобод, демократії? - знов оживився завкафедрою.
- Вони хочуть таких свобод і демократії як там, на Заході, - кивнув я кудись вбік.
- А чим ті погані?
- Там демократія для буржуазії, свобода експлуатації трудящих, а в нас демократія для трудящих, для всього народу, - відрізав я.
- Ти, ніби, до Сахарова їздив в Москву, навіщо?
- Просто хотів поговорити.
- І як, поговорив?
- Я не зміг до нього попасти.
По обличчю екзаменатора пробігла усмішка.
- А що ти скажеш про українських націоналістів? Чого вони домагаються?
- Хочуть незалежної самостійної України.
- Хіба це погано? - довірливим тоном спитав він.
- Тільки в союзі з іншими братніми радянськими республіками можлива вільна Україна, - відрубав я. - А інакше вона опиниться в кабалі капіталістичних держав.
- Ти так справді вважаєш, чи говориш це по необхідності? - в голосі екзаменатора почулось легке роздратування.
- Свобода - усвідомлена необхідність, - випалив я.
- А на семінарах ти ж інакше говорив.
Так ось звідки вітер дує, здогадався я. Мій ввічливий філософ доніс. Але що йому залишалось? Не доніс би він, донесли б на нього. В кожній групі є щонайменше пару стукачів, завербованих КГБ.
- Коли студент ще тільки вчиться, то має право і на помилки і на нерозуміння, чи може й ставати в дискусії на якусь альтернативну точку зору, щоб почути від викладача побільше аргументів, а на екзамені зобов'язаний показати знання і розуміння матеріалу, -  пояснив я.
- Ну, матеріал ти знаєш, - він взяв в руку мою залікову, в іншу ручку і почав гортати сторінки. - Хотілося б поговорити про твоє особисте бачення ситуації.
- Так не на екзамені ж про це говорити, а десь за чашкою чаю, - мені чомусь подумалось, що залікову він взяв, щоб поставити оцінку.
- Вважай, що ми не на екзамені. Ну, чаю нема, але ж можна людям і без чаю побесідувати, - довірливим тоном сказав лектор.
- Я вважаю, що тоталітаризм не має майбутнього, він програє демократії в мирному змаганні, - осмілів я.
- Скільки років радянській владі стільки й прогнозів було, що й місяця не протримається чи року, чи десяти. І де ті пророки? - опонував він.
Дискусія мене завжди заводить, мій мозок перемикається на аргументацію опоненту, забуваючи про небезпеки.
- Тоталітаризм може бути ефективним на коротких дистанціях, бо в змозі мобілізувати всі сили на вирішенні якихось очевидних задач, проблем, в період війни, наприклад. А на довгій дистанції він програє. Бо відсутність свободи приведе до застою, до неможливості появи чогось нового. Невільними людьми легше керувати, але і толку з них мало.
- І скільки ж років ти даєш ще Союзу?
- Років десять - п'ятнадцять. За цей час відійде клуб геронтократів в практично повному складі, і стане очевидним відставання і технологічне, і економічне і в соціальній сфері. А нові люди при владі вимушені будуть проводити реформи.
- Що за клуб геронтократів?
- Політбюро.
- І що буде через 10-15 років?
- Союз розпадеться. Україна стане самостійною демократичною державою.
Я подивився на екзаменатора. Він сидів спокійний, розслаблений, задоволений собою. Залікову книжку і ручку поклав на стіл.
- Ну ти ж розумієш, що при таких поглядах я не можу поставити тобі оцінку, не маю права, - сказав він майже дружнім тоном, подаючи мені залікову.
Я його розумів. Можливо це рішення приймалось не зараз, не тут, і не ним.
Відповісти
#2
Розмова в деканаті.

Ну, що, Анатоль, скінчились твої університети. Для людини, що хотіла займатись наукою це, звичайно, серйозний привід задуматись.
Але я не сприймав це як трагедію. Вчитись не любив. Лекції, семінари... нудно. Та й не зрозуміло навіщо воно здалось. Мені здається треба просто над чимсь працювати, і під час цього вчити те, що тобі потрібно для роботи. Тоді і цікаво і зрозуміло для чого воно.
Ну що ж, займатись наукою і щоб ще й за це платили, виділяли гроші на обладнання тобі вже не світить. Прийдеться наукою займатись в вільний від заробляння хліба час. Але в цьому є й свої переваги, сам вибираєш чим займатись. Потрібно лише правильно зорієнтуватись в чому ти сильний, вибрати тему, щоб була і перспективна і посильна одному.
Звичайно, накатана колія має і свої переваги - по ній швидко просуваєшся по вже освоєному на передній край. Вчишся, чому  навчають, потім робиш, що скажуть, особливо не задумуючись над вибором дороги і стратегій. Вибір зробили вже за тебе, тобі треба лише вписатись в систему, одержати там відповідне місце. 
Але ці переваги є й недоліками. Якщо хочеш знайти щось принципово нове треба звернути з колії, йти по бездоріжжю.

Психологічно я був уже поза університетом, але оскільки наказу про звільнення ще не було, то по інерції ходив на екзамени, заліки. Та й не хотілось полегшувати їм життя, щоб звільнили за неуспішність.
До честі викладачів треба сказати, що ставились вони до мене об'єктивно, деякі навіть співчутливо, не старались докльовувати. Тож решту екзаменів я здав успішно. Залишився лише хвіст по істмату.
Є таке поняття як перездача. Це коли студент, який одержав незадовільну оцінку, чи й задовільну, але хоче кращу, йде перездавати з іншою групою.
Для цього треба одержати дозвіл деканату.
Не особливо надіючись, оскільки мій випадок був нестандартним,  я все ж пішов в деканат за таким дозволом.
Декан, огрядний чоловік років п'ятдесяти, сидів насуплений з червоним лицем. Ситуація йому явно не подобалась. Такий скандал, в нього на факультеті виявили дисидента.
- І навіщо ти рота розкривав, хто тебе просив? - апелював він до моєї совісті.
- Екзаменатор, - чесно відповів я. - Цікавився моїми особистими поглядами.
- Ну кому, кому вони потрібні, твої погляди! - майже кричав декан. - Маєш їх собі - то й май, але держи при собі. Думаєш ти один такий розумний?
Тут в кабінет декана зайшов парторг факультету - моложавий, підтягнутий, в костюмі напіввійськової форми, напевне Павкою Корчагіним себе уявляє.
- А, Анатоль! - радісно вигукнув він. - Прийшов попрощатись з нами? І Куди тепер? В армію? На БАМ?
- Чого ж мені зараз з вами прощатись? Ще пару років планую тут побути, повчитись. 
- Він планує! Але ми не плануємо! Відучився тут ти вже своє. Тепер тебе в армії вчитимуть, як Батьківщину треба любити.
- Вам то яка різниця? Я ж не на парторга вчусь, а на фізика. 
- А нам другого Сахарова не треба. Одного не знаємо куди подіти.
- Та ясно, навіщо вам сахарови, вам побільше павликів морозових подавай.
- Ну нічого, будуть там таким розумникам і сахарови, і павлики морозови, і джавахарлари неру, - засміявся він, задоволений своїм жартом.
- Тут люди з чотирма хвостами ще з минулої сесії є, причому з профільних предметів, а ви збираєтесь відрахувати мене за один хвіст, та й той несправедливий?
- Може то люди після армії чи з села. Нічого, вони підтягнуться і будуть нормальними радянськими спеціалістами, а з твоїм хвостом тільки коням хвости підв'язувати, - зареготав задоволено парторг. - Не можемо ми такого, з такими переконаннями пропустити, - додав вже серйозно.
- За конституцією я маю право на освіту. І нема там обмежень цього права через переконання, - заявив я.
- Ти маєш право, а ми зобов'язані випускати спеціалістів, що відповідають певним критеріям, - розвивав свою думку парторг. - От уяви конвеєр, на вхід якого поступають необтесані чурбани. А на виході повинні вийти готові вироби.  Наша ж задача, щоб ці вироби відповідали певному стандарту. І тут  бачимо, рухається по конвеєру зовні ніби блискучий напівфабрикат, а всередині з гнилизною. І що, ми маємо його пропустити? Щоб тоді десь, колись через нього нам стались великі проблеми? Ні, ми зобов’язані його з конвеєра, - продемонстрував він рух ногою.
- Мене ваші проблеми з чурбанами не цікавлять, - сказав я парторгу. - Я маю право на освіту і буду його відстоювати. 
- Дайте мені дозвіл на перездачу з іншою групою, або я вимагаю назначити комісію для здачі екзамену, оскільки вважаю ставлення екзаменатора до мене упередженим і оцінку  необ'єктивною, - спокійно, але твердо сказав я декану.
- Так ти ще будеш тут права качати? - веселий настрій парторга кудись пропав. - Тоді ти не в армію, а на Соловки попадеш ліс валити, чи на Колиму руду добувати. Тут на тебе стільки вже зібрано про твої художества. Як мінімум загримиш по статті: "Поширення завідомо неправдивих, наклепницьких вимислів, що порочать радянський державний і суспільний лад". Якщо не за гвалтування малолітніх, - хіхікнув він.
- Так, тут на тебе за три роки багато надійшло і від студентів і від викладачів, - декан вийняв зі столу товсту кіпу списаного паперу.
Як я дізнався значно пізніше, через багато років потому, варіантів в них було насправді ще більше. Товариш, що жив зі мною в одній кімнаті гуртожитку, розказав, як він під диктовку кагебіста писав, що я виготовляв в гуртожитку вибухівку і їздив тайком в Москву, якраз тоді, коли там був вибух в метро. Притому картинка була з деталями, напевне для достовірності. Як вночі, через вікно другого поверху вилазив з гуртожитку, щоб не помітила вахтерка.
Але в той раз терористами призначили інших.
Відповісти
#3
Збори активу.

Колись бачив цікавий фільм  50-х років. Дія відбувається в університеті. Виключають з комсомолу студента. На зборах комсомольці палко і безкомпромісно викривають і засуджують свого колишнього товариша. Його дівчина зі сльозами на очах питає,  як він до такого докотився, що фактично зрадив і Батьківщину і товаришів і її особисто. 
Провина комсомольця величезна і не має виправдання. Він загубив свій Комсомольський Квиток.
- А може його ворог знайшов і в цей час глумиться над Ним, топче Його ногами, плює на Нього! - з біллю і гнівом каже один з обвинувачів.
Комсомолець в повному розпачі. Це для нього справжня трагедія. Товариші відвернулись.  І як же  жити без Комсомолу? Нема для нього без Комсомолу життя.
Але все закінчується добре. Справжнього ворога викрили. Ним виявився викладач, який і вкрав у студента Комсомольський Квиток. А заодно було розкрито  ціле кубло ворогів - буржуазних націоналістів, що окопались в університеті.
Зараз це виглядає, напевне, смішно. Але і в сімдесяті вже не виглядало нормальним.
Та все ж хтось вирішив провести подібний викривально-виховний процес. Не думаю, що це була ідея декана. Напевне парторг чи якийсь товариш в цивільному згадали молодість. 
Їхня аргументація зрозуміла - відчисляти за неуспішність студента, що три роки вчився майже на одні п’ятірки за один екзамен по істмату виглядало якось не дуже переконливо. А от за численними просьбами трудящих, в лиці студентського колективу, здавалось більш надійним. Ми ж колективісти. Думка колективу у нас - закон. 
Могли б, звичайно, і судовий процес організувати, не проблема, алгоритм відпрацьований. Але це зайвий розголос, ще Гельсінська група зацікавиться, тож краще вирішити це питання тихо, по-домашньому.
Студентський актив складали  староста і комсорг з кожної групи курсу. Були ще декан, парторг і хтось з співробітників деканату. Всього чоловік біля п'ятнадцяти. Проводились збори активу в деканаті, що було тактично правильним, адже мало сприяти відповідальному і консолідованому рішенню.
Почав декан. Говорив  про рішення з'їзду Партії, направлені на покращення навчально-виховної роботи, про відповідальність викладацько-студентського колективу за якість роботи по підготовці кадрів для народного господарства, про складну зовнішньополітичну обстановку в світі, що вимагає консолідації зусиль всього народу на захист завоювань Великого Жовтня, про підривну діяльність західних спецслужб і ворожих радіоголосів, що намагаються сіяти зневіру серед радянських людей у правильності курсу Партії і Уряду, вносити розкол між Партією і Народом, про відщепенців-дисидентів, що допомагають в цьому ворогам, ллють воду на їх млин. 
Говорив він з опущеною головою, не дивлячись на слухачів. Слова були правильні, але звучали якось без вогнику, ніби він витягував їх з себе.
Потім слово надали активістам. Промови виступаючих були написані в них на папері. Ну, це зрозуміло, який же студент без шпори.
Але, напевне, декан задав не той тон, бо говорили активісти також мляво, опустивши голови і дивлячись в свої шпаргалки.
Починали з того, що вони - діти звичайних робітників, селян чи інтелігенції, і якби не радянська влада, що дала їм можливість навчатись і вийти в люди, доля їх була б нещасна, довелося б десь батрачити на буржуазію і глитаїв. Що  своєму щасливому теперішньому і світлому майбутньому вони завдячують виключно радянській владі. 
А далі, коли по тексту йшло, що не всі ще цінують своє щастя, трапляються й такі, що плюють  в колодязь, з якого п’ють воду  не лише вони, а й інші, починали затинатись, заїкатись, крутити в руках шпаргалку. А підійшовши до розвінчування конкретного гада і його шкідницької діяльності взагалі замовкали і сідали. Сценарій розвалювався на очах, і його потрібно було терміново рятувати.
Слово взяв Павка Корчагін, точніше його теперішня реінкарнація. Це був не той весельчак-жартівник, що розказував мені про конвеєр з чурбанами, а справжній трибун, полум'яний агітатор-пропагандист, що вміє запалювати натовп, доводити його до потрібного емоційного стану.
На мене посипався такий шквал звинувачень, образ і принижень, що я не витерпів і зі злістю огризнувся.
- Чого це ти на мене пащеку розкрив? Вдома на жінку будеш кричати.
Це була помилка. Колись подібний хід у мене був спрацював, коли старий солдафон-комендант гуртожитку за щось кричав на мене. Після різкої відсічі той зразу замовк. А тут ефект був прямо протилежний. 
До цього моменту в присутніх були якісь психологічні гальма. В їх очах я був невинною, беззахисною, мовчазною жертвою, на яку їх нацьковують.
А тут раптом став таким же як і вони. Парторг засяяв, навіть декан підняв голову. Спала неприємна напруженість і в активістів.
- Такі як він стріляли нам в спину, здавали наших людей ворогу, йшли  в поліцаї, вирізали нам зірки на спинах! - розійшлась реінкарнація Павки Корчагіна.
Далі все пішло як по маслу. Активісти бойко зачитували свої шпаргалки, парторг з деканом про щось весело перешіптувались.
Може піти звідси? Тут все ясно, подумав я. Навіщо своєю присутністю освячувати їхнє дійство?
Але ні, залишусь до кінця. Цікаво ж подивитись, на що здатні твої товариші, друзі і знайомі. Коли я ще такий досвід знов зможу мати.
Збори активу одноголосно прийняли рішення просити ректорат відрахувати мене з університету.
Відповісти
#4
Військкомат.

Про військкомат розказувати  не буду. Всі ви там були і навряд чи за сорок п'ять років щось там змінилось.
Той же конвеєр. Проходить ряд голих хлопців повз ряд тіток в білому. Ті їх зважують, міряють зріст, заглядають в різні дірки і випуклості, мацають яйця, ну все як завжди. Розкажу лише про особливості мого проходження через цей конвеєр,  в результаті яких мене і тут відбракували.
Перша особливість сталась коли одна з тіток заглянула мені в рот і сказала, що їй не подобається мій зуб. Ну, не подобається так не подобається, я ж його не збирався їй продавати. Так ні, тітка виявилась наполегливою і таки намірилась його свердлити. На що я, звичайно ж не погоджувався, оскільки зуб мене не болів і взагалі нічим себе не дискредитував. 
- Не болить зараз, пізніше болітиме, - зрекла  вона пророчі слова.
- От коли болітиме, тоді й поговоримо, - сказав я.
Жінка не хотіла відкладати збуття свого пророцтва на далеке майбутнє і вирішила максимально наблизити цей час. Але, оскільки наші погляди в цьому питанні кардинально відрізнялись, і консенсусу не передбачалось, вона звернулась до такого аргументу як воєнком.
Воєнком пообіцяв заслати мене кудись туди, де я і ведмедям буду радий. Я визнав його аргументи переконливими і дозволив жінці наблизити її пророцтво. 
Жінка з задоволенням, чого не можна сказати про мене, висвердлила в зубі дірку, зіжмакала пальцями кусочок алюмінієвої фольги і запхала її пінцетом в ту дірку. Потім розплавила на вогні сірника кусочок воску і капнула на фольгу.  
Так я познайомився з військовою стоматологією. Не знаю, чи то була вже випробувана військова технологія, чи експериментальна, але наступного дня пломба вилетіла, через 5 років зуб почав боліти, через 10 смердіти, а через 15 я змушений був його вирвати, оскільки біль і сморід  були  вже нестерпними.
Наступний, кому я не сподобався, точніше не сподобалось моє довге волосся і борідка, був якийсь мужик, теж в білому халаті. Йому, видно, подобались лисі і без бороди, бо він і сам був таким. Тож місцевий прокруст вирішив підігнати мене під свої стандарти.

Аргументи, що мені подобається так як є, на нього чомусь не діяли. Він навіть пробував навести свої, що в довгому волоссі можуть воші завестись. На що я сказав, що краще зробити в армії належні умови, ніж боротись з вошима в такий спосіб.
Я прекрасно розумів, що воші - то лише привід, насправді справа зовсім в іншому. З дуже різних чурбанів, що поступають на військовий конвеєр потрібно зробити стандартного солдата, який би виконував накази. А для цього першим ділом треба позбавити його індивідуальності, подавити волю, принизити, щоб він відчував себе ніким, нічим і ніяким.
Тож, не треба пояснювати, що наша дискусія з прокрустом продовжилась в кабінеті воєнкома. Воєнком мовчки вислухав аргументацію сторін і звернувся до мене з якимсь дивним питанням.
- Ти чому тут українською говориш? - запитав він.
- Не знаю китайської, - чесно зізнався я.
- Дурника з себе клеїш? - здогадався він.
- А якою мовою я, українець, маю говорити в Україні? - поцікавився я.
- Ти в радянській армії і повинен говорити тут російською, - постарався не зірватись на крик воєнком.
- Це не правильно, - пояснив я йому. - Україна повинна мати свої збройні сили і там мають говорити  українською.
- Я тебе на Місяць зашлю, чортові в зуби! - запаси спокійного тону в воєнкома якось швидко вичерпались.
Оскільки на  цей раз аргументи воєнкома були  нереальними, а тому несерйозними, я продовжив пояснювати йому шкідливість для України такої військової політики, що веде до русифікації і асиміляції українців. Бо не раз спостерігав, як повертається з армії в село хлопець і деякий час говорить російською. Навіть з батьками.
Звичайно, для перетворення народів СРСР в єдиний радянський народ така політика, коли в армії єдина мова і служити посилають в інші регіони Союзу, цілком розумна і правильна. 
От тільки чому цього не розуміють в керівництві незалежної України? Чому в армії нема єдиної для всіх громадян української мови, чому служити залишають за місцем проживання? Хіба не розуміють, що це не сприяє формуванню єдиної української нації на всій території України, всеукраїнського патріотизму? Хіба не розуміють, що це консервує зросійщеність України, сприяє формуванню місцевих патріотизмів і сепаратизму?
Що тут, недолугість чи свідома антиукраїнська політика? Думаю відсотків на 20 недолугість, на 80 антиукраїнська налаштованість керівництва країни і армії зокрема і відсотків на 90 зручність розкрадання армії, якщо служиш за місцем проживання.
Ви скажете: "Як це так? В сумі більше ніж 100 відсотків виходить."  В армії все може бути. Для армії це нормально.
Але щось я відхилився від теми. Та й тема, власне, закінчилась.
За результатами нашої дискусії мене направили на психіатричну експертизу. Хоча, здавалося б, експертизу мала б проходити інша сторона.
Відповісти
#5
Психіатрична експертиза.

Психіатром виявилась привітна жінка середніх років з такою ж середньою фігурою. Обличчя в неї було добре, домашнє, яке більше б підходило вчительці, а не психіатру. Хоча щось я не згадаю вчительок з добрим лицем. Така в них робота. Та й в психіатрів, напевне, не набагато краща. Але мені важко порівняти.
Вона поводила молоточком біля мого носа, постукала по коліну, і стала щось записувати.
- Що означає фраза: "Ліс рубають – тріски летять"? - раптом запитала вона.
- Незначний побічний ефект якоїсь значної події, - відповів я.
- А "Краще синиця в руці ніж журавель в небі"?
- Пріоритет чогось малого, але реального, перед великим, але недосяжним.
Вона з цікавістю подивилась на мене.
- Кажуть ти в університеті вчився? - спитала вона.
- Була така пляма в моїй біографії, - відповів  я. 
- А на якому факультеті?
- На фізичному.
- І як вчився?
- Ви про оцінки чи про старання?
- Про оцінки.
- В основному на 5.
- Чуму ж покинув? - співчутливо спитала вона. – Здоров’я?
- Вирішив, що солдатом в армії з мене буде більше користі державі і народу.
- Я серйозно.
- Так Ви не вірите в мої патріотичні мотиви?
Вона з докором подивилась на мене.
- Відрахували мене, - пояснив я.
- За що?
- За погляди.
- Які ж в тебе погляди?
- Я за демократію  і самостійну Україну.
Жінка зразу посерйознішала, обличчя з доброго домашнього якимсь дивом зразу перетворилось на відсторонено-офіційне. Вона більше нічого не питала, схилилась над столом і стала щось писати.
Я крадькома подивився на папір, але почерк був нерозбірливим. Єдине, що вдалось розпізнати, це "Schizo"  латинськими літерами.
Відповісти
#6
Павловка.

Колись тут був монастир. Місце монахи вибрали досить зручне. Розташовувався він  на горі, майже з усіх боків якої був крутий обрив, порослий густими колючими чагарниками. Лише з одного боку на гору вела  більш-менш полога дорога. Зараз тут була психіатрична лікарня, яка займала кілька невеликих будівель. Одна будівля відрізнялась від інших тим, що була двоповерховою, простої прямокутної форми, і оточена парканом колючого дроту висотою біля чотирьох метрів. В кутках огорожі височіли чотири сторожові вишки. Напевне її побудували тут пізніше і вже не монахи.
Не зрозуміло з яких причин, я ж ніби нікого не вбивав, не потрошив і не їв сиру печінку чи ще тепле серце, але мене направили саме сюди. 

Кажуть, що театр починається з гардеробу. Тут це називалось приймальним відділенням.
На відміну від театрального гардеробу тут роздягали догола, проводили санітарну обробку, медогляд, одежу забирали, а натомість видавали полосаті штани, таку ж сорочку і шльопанці.
Початок конвеєра відновлення психічного здоров’я не набагато відрізнявся від початку армійського конвеєра. Хоча були й відмінності.
По-перше - це нечисленність клієнтури, в приймальному відділенні я був один. По-друге - це ставлення персоналу до клієнта. 
І в військкоматі на тебе не дивляться як на особистість, а тут це набирало абсолютних форм. 
Хотів сказати, що  ставляться до тебе як до якоїсь тварини, але подумав, що тут мене не зрозуміють. Особливо мешканці міст. Бо в багатьох вдома є тварини  і сприймаються вони майже як члени сім'ї. Але порівняти зі ставленням до тварин все ж можна. На м'ясокомбінаті.
Я мовчки, відсторонено, навіть приречено рухався цим конвеєром. Але коли одна з співробітниць закладу, нічого не кажучи, намірилась запхати мені в сраку якусь скляну трубку, моє терпіння урвалось. Я запротестував, бо вважав це просто знущанням і приниженням.
- Покличу санітарів, - нарешті вона звернулась до мене як до істоти, що може розуміти людську мову.
- А пояснювати мету ваших маніпуляцій з людиною у вас не прийнято?
- Ми не зобов’язані нічого пояснювати пацієнтам, - роздратованим тоном відповіла вона.
- А все ж попробуйте, - порекомендував я, - може це полегшить Вам задачу.
Вияснилось, що так береться проба на глисти, які відкладають свої яйця в задньому проході, викликаючи свербіж. Пацієнти чухають це місце пальцями, потім пальці беруть в рот і таким чином замикають  цикл розмноження, підтримуючи і поширюючи популяцію паразитів.

Ще одне непорозуміння сталось коли співробітниця мовчки взяла мою руку, протерла ваткою, змоченою в спирт, з явним наміром встромити в вену голку шприца. 
- А це ще що і навіщо? - запитав я.
- Не бійся, укольчик, маленький укольчик, зовсім не боляче, - пробувала заспокоїти мене.
- Я питаю що за укол і навіщо, - повторив я.
- Та це навіть не укол, а так тільки, крапельку крові для аналізів, це не боляче, - продовжила заспокоювати.
- Кров можете брати, - дозволив я, - але нічого в мене не вливати.
- А чому нічого не вливати? - поцікавилась вона після того як взяла кров. Видно, спочатку подумала, що я боюсь болю від вкола.
- Бо я здоровий.

Взагалі-то мені було навіть цікаво попасти в психушку. Коли ще випаде така можливість побачити цікавих, нестандартних людей - наполеонів, агентів інопланетних розвідок. Не кожній людині так везе в житті як мені.
Палата моя знаходилась на другому поверсі. Десь біля двадцяти ліжок, пригвинчених до підлоги, гладеньких, без виступаючих частин. Вікна, засклені склом, яке неможливо розбити (це я пізніше взнав), загратована кватирка. Біля вхідних дверей єдиний столик з стільцем, за яким цілодобово сидів санітар. Також цілодобово в палаті горіло світло.
Контингент мене, правда, трохи розчарував. Знаменитих особистостей тут чомусь не було. Чи конспірувались?
Всі були ніби на одне лице. Не в прямому сенсі лице. Обличчя, фігури, вік в них були дуже різні. Але щось у всіх було спільного, якийсь спільний образ заляканої, зацькованої, загнаної, забитої тварини. 
З цієї безликої маси виділялись двоє. Молодий хлопець років вісімнадцяти з красивим інтелігентним обличчям і сухорлявий, жилавий чоловік років сорока з лицем садиста. Напевне перевели його сюди з якоїсь тюрми. І що він там такого накоїв, що і для тюрми було забагато?
Про чоловіка говорили, що він вже одужує. Можливо тому, що  часто і охоче допомагав санітарам в їх нелегкій праці.

Хлопець не виглядав психічно хворим, тож я вирішив дізнатись хто він і чому тут. Можливо його дорога сюди подібна до моєї. Судячи з мови був він з Західної України. 
Але на контакт він  не йшов. Значить не дисидент. Напевне косить від армії, вирішив я, дізнавшись, що він регулярно сцить і сере в ліжку.
В цій палаті це не було рідкістю. Срали в ліжку, сцяли, займались онанізмом чи не більшість тутешніх пацієнтів. А ще часом безпричинно кричали, верещали, плакали. 
Тож санітарам роботи вистачало. Зводилась вона в основному до того, що порушника режиму били кулаком по тім'ячку, що його заспокоювало. 
Не знаю, чи це був офіційний метод лікування, чи експериментальний, чи й просто раціоналізаторство місцевих санітарів, але він був тут поширеним і, судячи з усього, ефективним.
До цієї медичної практики добровільно підключався і наш видужуючий. Напевне частіше навіть ніж санітари. Бо поки санітар встане зі свого стільця, поки підійде, щоб зробити хворому заспокійливу процедуру, видужуючий вже тут-як-тут. Любив він це діло. Можливо, коли остаточно видужає, санітаром візьмуть. Хоча й зараз він вже цілком опанував основи професії.

Деякий час мене не чіпали. Приходила пару раз медсестра зробити якийсь укол. Казала, що глюкоза, для підтримки здоров'я. Я відмовлявся, бо на здоров'я не жалівся. Санітар, правда, хотів переконати мене не відмовлятись від уколів, але швидко зрозумів, що зі здоров'ям в мене й справді все в порядку. При моїх 67 кілограмах його 90 кілограм не були переконливим аргументом, адже я був від природи дуже сильний,  ще в четвертому класі вдвічі більших восьмикласників боров. В університеті навіть пробував на секцію боротьби ходити, але швидко покинув, не цікаво. Там треба було навіщось якісь прийоми розучувати в чому я не бачив жодної необхідності, адже і так легко боров всяких розрядників. На медкомісії мені сказали, що такої крові, такого гемоглобіну і в олімпійських чемпіонів ще треба пошукати. Пам'ятаю  як поламав силоміра, що був розрахований на 250 кілограмів. Зазвичай студенти витягували 130-150 кілограмів, максимум 170. Силомір був на два з половиною оберти стрілки. Я потягнув, стрілка дійшла до позначки 70 і зупинилась. 170, записав тренер. Я запротестував, адже стрілка зробила більше двох обертів, а це як мінімум 270. 
Той не повірив, тож мені довелось тягнути повільно, щоб він міг порахувати оберти. Стрілка пройшла повну шкалу в 250 кілограм,  пройшла ще далі до позначки 70 і зупинилась, ніби у щось вперлась. Я потягнув сильніше. Всередині механізму щось хруснуло і стрілка назад вже не верталась. Тож записали мені 270 кілограмів.
Наступного разу аргументувати мене не відмовлятись від уколу (думаю це була не глюкоза) прийшли вже два санітари. Цього разу вони були більш наполегливими, тож мені довелось трохи покидати і потягати їх по палаті, поки вони не зрозуміли, що аргументів в них недостатньо.

Ці вправи з санітарами мали неочікуваний побічний ефект. Полягав він в тому, що інші пацієнти, побачивши медсестру з шприцом, чи санітара, що йшов до них, тікали і ховались за мене.
Така популярність мені не подобалась. Бо я ставав ніби організатором бунту, чого зовсім не планував. Я розумів, що до якихось організованих дій вони не здатні, максимум, це ховатись за мене. 
Схоже, що ця популярність не сподобалась і адміністрації закладу, бо наступні три санітари були ще більш мотивованими.
Довго тягатись з ними я не захотів, щоб не виснажувати себе, на лікарняних харчах не до спортивних досягнень. Тож трохи пововтузившись з ними для зарядки я застрибнув на підвіконник і схопився рукою за грати кватирки.
- Розіб'ю вікно, - попередив я їх. І, оскільки це не справило на них ефекту, вдарив ногою по шибці. Та задзвеніла, але не розбилась. Вдарив сильніше. Той же результат. Це розвеселило санітарів.
- Скло загартоване, - сміялись вони. - Злазь.
- Голови то ваші, сподіваюсь, не загартовані, - застеріг я. 
Навряд чи став би я їх бити ногами, якби пробували стягнути з підвіконника. Бійки - не моє. Боротись - інша справа, а от бити людину... якісь гальма були в мене щодо цього. Я ніколи не бився. Не міг. Та й мене рідко хто намагався побити. В усякому разі знайомі - ніколи.
Колись була сутичка з одним бичком-каратистом. Він встиг нанести один удар, та й той мимо, перш ніж я його схопив і позбавив можливості рухатись.
Бити санітарів я б не став, але ж вони цього не знали, тож стояли в нерішучості. Єдине чого я боявся, чи нема в них в арсеналі стріляючих шприцами пристроїв, якими тварин присипляють. Якщо нема, то відірвати мене від вікна зможуть лише разом з гратами чи рамою.
Ті вийшли порадитись. Через деякий час зайшов один.
- Ладно, не хочеш уколів - не треба, - сказав він примирливо, - Злізай, не будораж хворих.
Я зістрибнув з підвіконника і пішов до своєї койки. Хоч і не вірив його словам, але одного й не боявся. А ввійдуть знов - встигну на підвіконник. 
Я сидів на своєму ліжку лицем до вікна. Санітар сів на сусідню койку і почав щось говорити.
Зуби заговорює, зрозумів я, тож прислухався, чи не відкриються двері і не прийде йому підмога.
Зненацька ззаду хтось накинув мені мотузку на шию і повалив на койку. В цю ж мить санітар схопив  за ноги, не даючи можливості перевернутись ногами до нападника. Відчинились двері, забігли ще два санітари і схопили за руки. Попався.
Сестра вколола якийсь укол і всі, задоволені, розійшлись. Залишився лише один черговий санітар біля входу.

Як же це я забув про видужуючого?! Це він ззаду накинув мені на шию скрученого рушника. Треба його провчити.
Я встав і повільно пішов до койки видужуючого. Побачивши, що я йду до нього, той встав і вичікувально дивися на мене. Дивився також санітар, але не вставав. Вся палата, здається, завмерла в очікуванні. Пройшовши дещо далі, щоб одужуючий закривав мене від санітара, я блискавичним рухом тикнув його пальцями під ніс. Під носом є цікава точка, крім того пальці рук в мене тверді, я міг стояти на двох пальцях, протикати пальцями кабачки чи гарбузи, легко розбивати плитку доміно, тож ніхто нічого не помітив, але одужуючий повільно сів, а потім ліг на свою койку.
Я пішов, не оглядаючись, до своєї. Одужуючий почав блювати. Задоволений, я ліг на ліжко. На деякий час санітари залишаться без помічника.
 
Але що це? Я відчув як слабнуть мої м'язи, руки і ноги стають як вата, намокла водою, повіки закриваються від власної ваги. Напевне почав діяти укол.
Але  в овоч перетворити мене в них не вийде. Зібравши залишки волі я встав і почав ходити навколо ліжка. Санітар з цікавістю спостерігав.
З кожним кроком йти ставало все важче. Навіть не те, що важче, а просто ноги не тримали, вигинались в колінах в різні боки. Та й голову і плечі важко було тримати. Я зрозумів, що на ногах встояти не вдасться, можна суглоби вивихнути, тож вирішив повзти. Але і повзти ставало все важче, та й почало зводити судорогою спину. Як же це може бути, щоб таке розслаблення і одночасно судорога? Тим часом судорога посилювалась. Нестерпний біль примушував все більше вигинати спину назад і вбік, поки я не втратив від болю свідомість.
Не знаю скільки пройшло часу, але, очунявши, помітив, що лежу скрючений на підлозі. Ніхто на це уваги не звертав.  Я повільно піднявся і ліг на свою койку. М'язи спини біля правої лопатки боліли від недавнього перенапруження, але кінцівки вже не випадали з суглобів. Це добре.

Наступні дні я зробив неприємні для себе відкриття - я вже не можу опиратись санітарам,  а від фізичного навантаження починається судорога спини.
Не зрозуміло чому мене найбільше підводить спина, адже це далеко не найслабше в мене місце. 
Коли був в студентському будзагоні, то запросто ломи гнув. Ми працювали на трасі Сургут-Уренгой. Залізниця проходила через болотисту місцевість і помаленьку вгрузала. Тож кожен рік її потроху піднімали, вирівнювали і підсипали азбестом. Були і спеціальні поїзди, що могли це робити, але після них приходилось переробляти все вручну. Ломами вирівнювали полотно, зсовуючи в потрібне місце, домкратами піднімали і утрамбовували під шпали азбест дерев’яними лопатками - штопками. Тож після третього зігнутого лома спеціально для мене десь знайшли здоровенний ломише товщиною з руку.

Я перестав опиратись і після уколів лежав, боячись поворухнутись, щоб не почалась судорога.
Раз в кілька днів в палату заходив лікар, робив обхід пацієнтів. Я просив його відмінити ці уколи, бо вони мене тільки калічать, на що він весело заспокоював: - Не хвилюйся, ми і тебе вилікуємо.
 А говорити з медсестрами чи санітарами взагалі не мало сенсу.
Тож я почав серйозно непокоїтись. Це м’яко кажучи. Адже перспектива стати стандартним виробом цього конвеєра мені зовсім не подобалась. Зразки були перед очима в буквальному сенсі. А апелювати до совісті чи якихось інших почуттів персоналу було абсолютно даремною справою. На тебе ніхто не дивився як на людину.

Тож я вирішив, що треба звідси тікати. Почав спостерігати обстановку, тутешні порядки і обдумувати варіанти втечі. І через якийсь  час визрів ідеальний план.
Їсти нас водили в їдальню, що була прямо через коридор. Їдальня межувала з кухнею, з якої через досить широке віконце (явний недолік закладу) подавали їжу. Пацієнти по черзі підходили, брали їжу і сідали за столи. На кухні була спека, тож вікно на вулицю, як правило, було відкритим. Але найбільшою удачею було те, що часом під кухню під’їжджав фургон з продуктами. Відстань від фургону до приміщення і до колючого дроту була біля метра. 
І от настав підходящий момент. Підходячи до віконця я захопив з собою стільця. Раніше то я міг би одним рухом перелетіти через віконце на кухню, але зараз без стільця не обійтись. Підійшов, став на стільця і просунувся через віконце на кухню, поскидавши з гуркотом миски. Не швидко підійшов до столу (перенапружуватись мені не можна), взяв там великого ножа, щоб поварих не тягнуло на подвиги і пішов до відчиненого вікна. Там зірвав штори, обмотав ними руки і стрибнув на фургон. З вікна другого поверху це було зовсім не високо. З фургона переліз зразу на верх колючої загорожі і впав вже з іншого боку. Подряпався, але на свободі. Вдалось! Тепер швидше до обриву, де густі колючі чагарники.
Залишилось зовсім мало, але почалась судорога спини. Я побіг боком, вигнувшись назад, потім пошкандибав задки. Ще трохи, можна доповзти, а там скотитись з обриву. Але повзти не виходить. Скручений судорогою вбік-назад я лежав на траві за кілька метрів від обриву. Шкода. Я відчув як по щоках поповзли дві сльози.
Відповісти
#7
(30-06-2018, 08:11 )Анатoль писав(ла): Павловка.

Колись тут був монастир. Місце монахи вибрали досить зручне. Розташовувався він  на горі, майже з усіх боків якої був крутий обрив, порослий густими колючими чагарниками. Лише з одного боку на гору вела  більш-менш полога дорога. Зараз тут була психіатрична лікарня, яка займала кілька невеликих будівель. Одна будівля відрізнялась від інших тим, що була двоповерховою, простої прямокутної форми, і оточена парканом колючого дроту висотою біля чотирьох метрів. В кутках огорожі височіли чотири сторожові вишки. Напевне її побудували тут пізніше і вже не монахи.
Не зрозуміло з яких причин, я ж ніби нікого не вбивав, не потрошив і не їв сиру печінку чи ще тепле серце, але мене направили саме сюди. 

Кажуть, що театр починається з гардеробу. Тут це називалось приймальним відділенням.
На відміну від театрального гардеробу тут роздягали догола, проводили санітарну обробку, медогляд, одежу забирали, а натомість видавали полосаті штани, таку ж сорочку і шльопанці.
Початок конвеєра відновлення психічного здоров’я не набагато відрізнявся від початку армійського конвеєра. Хоча були й відмінності.
По-перше - це нечисленність клієнтури, в приймальному відділенні я був один. По-друге - це ставлення персоналу до клієнта. 
І в військкоматі на тебе не дивляться як на особистість, а тут це набирало абсолютних форм. 
Хотів сказати, що  ставляться до тебе як до якоїсь тварини, але подумав, що тут мене не зрозуміють. Особливо мешканці міст. Бо в багатьох вдома є тварини  і сприймаються вони майже як члени сім'ї. Але порівняти зі ставленням до тварин все ж можна. На м'ясокомбінаті.
Я мовчки, відсторонено, навіть приречено рухався цим конвеєром. Але коли одна з співробітниць закладу, нічого не кажучи, намірилась запхати мені в сраку якусь скляну трубку, моє терпіння урвалось. Я запротестував, бо вважав це просто знущанням і приниженням.
- Покличу санітарів, - нарешті вона звернулась до мене як до істоти, що може розуміти людську мову.
- А пояснювати мету ваших маніпуляцій з людиною у вас не прийнято?
- Ми не зобов’язані нічого пояснювати пацієнтам, - роздратованим тоном відповіла вона.
- А все ж попробуйте, - порекомендував я, - може це полегшить Вам задачу.
Вияснилось, що так береться проба на глисти, які відкладають свої яйця в задньому проході, викликаючи свербіж. Пацієнти чухають це місце пальцями, потім пальці беруть в рот і таким чином замикають  цикл розмноження, підтримуючи і поширюючи популяцію паразитів.

Ще одне непорозуміння сталось коли співробітниця мовчки взяла мою руку, протерла ваткою, змоченою в спирт, з явним наміром встромити в вену голку шприца. 
- А це ще що і навіщо? - запитав я.
- Не бійся, укольчик, маленький укольчик, зовсім не боляче, - пробувала заспокоїти мене.
- Я питаю що за укол і навіщо, - повторив я.
- Та це навіть не укол, а так тільки, крапельку крові для аналізів, це не боляче, - продовжила заспокоювати.
- Кров можете брати, - дозволив я, - але нічого в мене не вливати.
- А чому нічого не вливати? - поцікавилась вона після того як взяла кров. Видно, спочатку подумала, що я боюсь болю від вкола.
- Бо я здоровий.

Взагалі-то мені було навіть цікаво попасти в психушку. Коли ще випаде така можливість побачити цікавих, нестандартних людей - наполеонів, агентів інопланетних розвідок. Не кожній людині так везе в житті як мені.
Палата моя знаходилась на другому поверсі. Десь біля двадцяти ліжок, пригвинчених до підлоги, гладеньких, без виступаючих частин. Вікна, засклені склом, яке неможливо розбити (це я пізніше взнав), загратована кватирка. Біля вхідних дверей єдиний столик з стільцем, за яким цілодобово сидів санітар. Також цілодобово в палаті горіло світло.
Контингент мене, правда, трохи розчарував. Знаменитих особистостей тут чомусь не було. Чи конспірувались?
Всі були ніби на одне лице. Не в прямому сенсі лице. Обличчя, фігури, вік в них були дуже різні. Але щось у всіх було спільного, якийсь спільний образ заляканої, зацькованої, загнаної, забитої тварини. 
З цієї безликої маси виділялись двоє. Молодий хлопець років вісімнадцяти з красивим інтелігентним обличчям і сухорлявий, жилавий чоловік років сорока з лицем садиста. Напевне перевели його сюди з якоїсь тюрми. І що він там такого накоїв, що і для тюрми було забагато?
Про чоловіка говорили, що він вже одужує. Можливо тому, що  часто і охоче допомагав санітарам в їх нелегкій праці.

Хлопець не виглядав психічно хворим, тож я вирішив дізнатись хто він і чому тут. Можливо його дорога сюди подібна до моєї. Судячи з мови був він з Західної України. 
Але на контакт він  не йшов. Значить не дисидент. Напевне косить від армії, вирішив я, дізнавшись, що він регулярно сцить і сере в ліжку.
В цій палаті це не було рідкістю. Срали в ліжку, сцяли, займались онанізмом чи не більшість тутешніх пацієнтів. А ще часом безпричинно кричали, верещали, плакали. 
Тож санітарам роботи вистачало. Зводилась вона в основному до того, що порушника режиму били кулаком по тім'ячку, що його заспокоювало. 
Не знаю, чи це був офіційний метод лікування, чи експериментальний, чи й просто раціоналізаторство місцевих санітарів, але він був тут поширеним і, судячи з усього, ефективним.
До цієї медичної практики добровільно підключався і наш видужуючий. Напевне частіше навіть ніж санітари. Бо поки санітар встане зі свого стільця, поки підійде, щоб зробити хворому заспокійливу процедуру, видужуючий вже тут-як-тут. Любив він це діло. Можливо, коли остаточно видужає, санітаром візьмуть. Хоча й зараз він вже цілком опанував основи професії.

Деякий час мене не чіпали. Приходила пару раз медсестра зробити якийсь укол. Казала, що глюкоза, для підтримки здоров'я. Я відмовлявся, бо на здоров'я не жалівся. Санітар, правда, хотів переконати мене не відмовлятись від уколів, але швидко зрозумів, що зі здоров'ям в мене й справді все в порядку. При моїх 67 кілограмах його 90 кілограм не були переконливим аргументом, адже я був від природи дуже сильний,  ще в четвертому класі вдвічі більших восьмикласників боров. В університеті навіть пробував на секцію боротьби ходити, але швидко покинув, не цікаво. Там треба було навіщось якісь прийоми розучувати в чому я не бачив жодної необхідності, адже і так легко боров всяких розрядників. На медкомісії мені сказали, що такої крові, такого гемоглобіну і в олімпійських чемпіонів ще треба пошукати. Пам'ятаю  як поламав силоміра, що був розрахований на 250 кілограмів. Зазвичай студенти витягували 130-150 кілограмів, максимум 170. Силомір був на два з половиною оберти стрілки. Я потягнув, стрілка дійшла до позначки 70 і зупинилась. 170, записав тренер. Я запротестував, адже стрілка зробила більше двох обертів, а це як мінімум 270. 
Той не повірив, тож мені довелось тягнути повільно, щоб він міг порахувати оберти. Стрілка пройшла повну шкалу в 250 кілограм,  пройшла ще далі до позначки 70 і зупинилась, ніби у щось вперлась. Я потягнув сильніше. Всередині механізму щось хруснуло і стрілка назад вже не верталась. Тож записали мені 270 кілограмів.
Наступного разу аргументувати мене не відмовлятись від уколу (думаю це була не глюкоза) прийшли вже два санітари. Цього разу вони були більш наполегливими, тож мені довелось трохи покидати і потягати їх по палаті, поки вони не зрозуміли, що аргументів в них недостатньо.

Ці вправи з санітарами мали неочікуваний побічний ефект. Полягав він в тому, що інші пацієнти, побачивши медсестру з шприцом, чи санітара, що йшов до них, тікали і ховались за мене.
Така популярність мені не подобалась. Бо я ставав ніби організатором бунту, чого зовсім не планував. Я розумів, що до якихось організованих дій вони не здатні, максимум, це ховатись за мене. 
Схоже, що ця популярність не сподобалась і адміністрації закладу, бо наступні три санітари були ще більш мотивованими.
Довго тягатись з ними я не захотів, щоб не виснажувати себе, на лікарняних харчах не до спортивних досягнень. Тож трохи пововтузившись з ними для зарядки я застрибнув на підвіконник і схопився рукою за грати кватирки.
- Розіб'ю вікно, - попередив я їх. І, оскільки це не справило на них ефекту, вдарив ногою по шибці. Та задзвеніла, але не розбилась. Вдарив сильніше. Той же результат. Це розвеселило санітарів.
- Скло загартоване, - сміялись вони. - Злазь.
- Голови то ваші, сподіваюсь, не загартовані, - застеріг я. 
Навряд чи став би я їх бити ногами, якби пробували стягнути з підвіконника. Бійки - не моє. Боротись - інша справа, а от бити людину... якісь гальма були в мене щодо цього. Я ніколи не бився. Не міг. Та й мене рідко хто намагався побити. В усякому разі знайомі - ніколи.
Колись була сутичка з одним бичком-каратистом. Він встиг нанести один удар, та й той мимо, перш ніж я його схопив і позбавив можливості рухатись.
Бити санітарів я б не став, але ж вони цього не знали, тож стояли в нерішучості. Єдине чого я боявся, чи нема в них в арсеналі стріляючих шприцами пристроїв, якими тварин присипляють. Якщо нема, то відірвати мене від вікна зможуть лише разом з гратами чи рамою.
Ті вийшли порадитись. Через деякий час зайшов один.
- Ладно, не хочеш уколів - не треба, - сказав він примирливо, - Злізай, не будораж хворих.
Я зістрибнув з підвіконника і пішов до своєї койки. Хоч і не вірив його словам, але одного й не боявся. А ввійдуть знов - встигну на підвіконник. 
Я сидів на своєму ліжку лицем до вікна. Санітар сів на сусідню койку і почав щось говорити.
Зуби заговорює, зрозумів я, тож прислухався, чи не відкриються двері і не прийде йому підмога.
Зненацька ззаду хтось накинув мені мотузку на шию і повалив на койку. В цю ж мить санітар схопив  за ноги, не даючи можливості перевернутись ногами до нападника. Відчинились двері, забігли ще два санітари і схопили за руки. Попався.
Сестра вколола якийсь укол і всі, задоволені, розійшлись. Залишився лише один черговий санітар біля входу.

Як же це я забув про видужуючого?! Це він ззаду накинув мені на шию скрученого рушника. Треба його провчити.
Я встав і повільно пішов до койки видужуючого. Побачивши, що я йду до нього, той встав і вичікувально дивися на мене. Дивився також санітар, але не вставав. Вся палата, здається, завмерла в очікуванні. Пройшовши дещо далі, щоб одужуючий закривав мене від санітара, я блискавичним рухом тикнув його пальцями під ніс. Під носом є цікава точка, крім того пальці рук в мене тверді, я міг стояти на двох пальцях, протикати пальцями кабачки чи гарбузи, легко розбивати плитку доміно, тож ніхто нічого не помітив, але одужуючий повільно сів, а потім ліг на свою койку.
Я пішов, не оглядаючись, до своєї. Одужуючий почав блювати. Задоволений, я ліг на ліжко. На деякий час санітари залишаться без помічника.
 
Але що це? Я відчув як слабнуть мої м'язи, руки і ноги стають як вата, намокла водою, повіки закриваються від власної ваги. Напевне почав діяти укол.
Але  в овоч перетворити мене в них не вийде. Зібравши залишки волі я встав і почав ходити навколо ліжка. Санітар з цікавістю спостерігав.
З кожним кроком йти ставало все важче. Навіть не те, що важче, а просто ноги не тримали, вигинались в колінах в різні боки. Та й голову і плечі важко було тримати. Я зрозумів, що на ногах встояти не вдасться, можна суглоби вивихнути, тож вирішив повзти. Але і повзти ставало все важче, та й почало зводити судорогою спину. Як же це може бути, щоб таке розслаблення і одночасно судорога? Тим часом судорога посилювалась. Нестерпний біль примушував все більше вигинати спину назад і вбік, поки я не втратив від болю свідомість.
Не знаю скільки пройшло часу, але, очунявши, помітив, що лежу скрючений на підлозі. Ніхто на це уваги не звертав.  Я повільно піднявся і ліг на свою койку. М'язи спини біля правої лопатки боліли від недавнього перенапруження, але кінцівки вже не випадали з суглобів. Це добре.

Наступні дні я зробив неприємні для себе відкриття - я вже не можу опиратись санітарам,  а від фізичного навантаження починається судорога спини.
Не зрозуміло чому мене найбільше підводить спина, адже це далеко не найслабше в мене місце. 
Коли був в студентському будзагоні, то запросто ломи гнув. Ми працювали на трасі Сургут-Уренгой. Залізниця проходила через болотисту місцевість і помаленьку вгрузала. Тож кожен рік її потроху піднімали, вирівнювали і підсипали азбестом. Були і спеціальні поїзди, що могли це робити, але після них приходилось переробляти все вручну. Ломами вирівнювали полотно, зсовуючи в потрібне місце, домкратами піднімали і утрамбовували під шпали азбест дерев’яними лопатками - штопками. Тож після третього зігнутого лома спеціально для мене десь знайшли здоровенний ломише товщиною з руку.

Я перестав опиратись і після уколів лежав, боячись поворухнутись, щоб не почалась судорога.
Раз в кілька днів в палату заходив лікар, робив обхід пацієнтів. Я просив його відмінити ці уколи, бо вони мене тільки калічать, на що він весело заспокоював: - Не хвилюйся, ми і тебе вилікуємо.
 А говорити з медсестрами чи санітарами взагалі не мало сенсу.
Тож я почав серйозно непокоїтись. Це м’яко кажучи. Адже перспектива стати стандартним виробом цього конвеєра мені зовсім не подобалась. Зразки були перед очима в буквальному сенсі. А апелювати до совісті чи якихось інших почуттів персоналу було абсолютно даремною справою. На тебе ніхто не дивився як на людину.

Тож я вирішив, що треба звідси тікати. Почав спостерігати обстановку, тутешні порядки і обдумувати варіанти втечі. І через якийсь  час визрів ідеальний план.
Їсти нас водили в їдальню, що була прямо через коридор. Їдальня межувала з кухнею, з якої через досить широке віконце (явний недолік закладу) подавали їжу. Пацієнти по черзі підходили, брали їжу і сідали за столи. На кухні була спека, тож вікно на вулицю, як правило, було відкритим. Але найбільшою удачею було те, що часом під кухню під’їжджав фургон з продуктами. Відстань від фургону до приміщення і до колючого дроту була біля метра. 
І от настав підходящий момент. Підходячи до віконця я захопив з собою стільця. Раніше то я міг би одним рухом перелетіти через віконце на кухню, але зараз без стільця не обійтись. Підійшов, став на стільця і просунувся через віконце на кухню, поскидавши з гуркотом миски. Не швидко підійшов до столу (перенапружуватись мені не можна), взяв там великого ножа, щоб поварих не тягнуло на подвиги і пішов до відчиненого вікна. Там зірвав штори, обмотав ними руки і стрибнув на фургон. З вікна другого поверху це було зовсім не високо. З фургона переліз зразу на верх колючої загорожі і впав вже з іншого боку. Подряпався, але на свободі. Вдалось! Тепер швидше до обриву, де густі колючі чагарники.
Залишилось зовсім мало, але почалась судорога спини. Я побіг боком, вигнувшись назад, потім пошкандибав задки. Ще трохи, можна доповзти, а там скотитись з обриву. Але повзти не виходить. Скручений судорогою вбік-назад я лежав на траві за кілька метрів від обриву. Шкода. Я відчув як по щоках поповзли дві сльози.

Я двічі був у психлікарні - військовій, але не радянській. В 1986 та 1988рр.. Я тоді працював фізиком у військовому інституті при Генштабі НРБ. Але я не такий войовничий, тому і попав у психлікарню. У кожного в житті були колись граничні переживання. Важливо не те, як потрапляєш в пограничний стан, а як з нього виходиш. Я знайшов вихід, але залишився з розхитаною психікою...
Відповісти
#8
(02-07-2018, 16:28 )Василь Васьківський писав(ла): Я двічі був у психлікарні - військовій, але не радянській. В 1986 та 1988рр.. Я тоді працював фізиком у військовому інституті при Генштабі НРБ. Але я не такий войовничий, тому і попав у психлікарню. У кожного в житті були колись граничні переживання. Важливо не те, як потрапляєш в пограничний стан, а як з нього виходиш. Я знайшов вихід, але залишився з розхитаною психікою...

Наші на кожному кілометрі! Тут і Тоня Білоус розказувала про свої пригоди. Та й Пані щось говорила на цю тему. Голуб з наших, хоч і не зізнається.
А якщо судити з дописів, то тут наших відсотків 90.
Відповісти
#9
(07-07-2018, 19:49 )Анатoль писав(ла):
(02-07-2018, 16:28 )Василь Васьківський писав(ла): Я двічі був у психлікарні - військовій, але не радянській. В 1986 та 1988рр.. Я тоді працював фізиком у військовому інституті при Генштабі НРБ. Але я не такий войовничий, тому і попав у психлікарню. У кожного в житті були колись граничні переживання. Важливо не те, як потрапляєш в пограничний стан, а як з нього виходиш. Я знайшов вихід, але залишився з розхитаною психікою...

Наші на кожному кілометрі! Тут і Тоня Білоус розказувала про свої пригоди. Та й Пані щось говорила на цю тему. Голуб з наших, хоч і не зізнається.
А якщо судити з дописів, то тут наших відсотків 90.
Я розглядаю це як проблему, а не як успіх! Успіх був би, як би не була розхитана психіка...
Відповісти


Перейти до форуму: