Рейтинг теми:
  • Голосів: 0 - Середня оцінка: 0
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Парк.
#1
Після обіду я люблю гуляти по парку. Тут нема машин, мало людей, можна ходити і мисляти, ні на що не відволікаючись. Особливо мало людей зараз, в грудні. Сірі мокрі дні, листя з дерев  опало, але снігу ще нема.
Взагалі дивно, чому так мало людей гуляє в парку. А якщо й гуляють, то не  самі. Одному ж краще, йдеш куди хочеш, думаєш про що хочеш, не потрібно зважати на співбесідника.

Ні, я розумію, якщо цікава, приємна людина, і є про що з нею поговорити, є якісь спільні інтереси, то... Але де ж таких візьмеш. Тому й гуляю один.
Коли хочеться просто помисляти, то гуляю доріжками; можна просто йти і думати, не відволікаючись ні на що і не дивлячись навіть під ноги.
А коли душі хочеться якихось матеріальних скарбів, то заходжу в ліс, в гущавину. Тут завжди можна щось знайти.
 
Ось тут, наприклад, якщо розгорнути опале листя, можна знайти слюду. Хтось влітку викинув конденсатори. КСО-13.
Великі такі слюдяні конденсатори, опресовані товстим шаром коричневої пластмаси. Не самі конденсатори, звичайно, а те, що від них лишилось після того як їх побили і забрали мідні клеми. Варварство, звичайно, побити конденсатори заради мідних виводів. 
Але слюди мені більше не треба, я колись назбирав її вже цілу торбу. Буде і на плоскі паяльнички для випаювання мікросхем і на інші плоскі нагрівачі..

А ось тут в кущах ціла купа порізаних кабелів. Точніше пластикової оболонки від них. Алюмінієві жили добрі люди вийняли на металолом, а оболонку викинули. Треба подумати, що з неї можна зробити. Може якісь шестерні, корпуси чи пропелери. Хоча з поліетилену чи поліпропілену шестерні нікудишні. Краще вже з поліетилентерефталату. Тобто з пластикових ПЕТ пляшок. Раніше їх тут в парку було навалом, хоч мішками набирай. Зараз бомжі їх визбирують і здають. 
ПЕТ - хороший матеріал. В вигляді тканини лавсаном називається. В мене штани лавсанові. Вже років зо 30 в них ходжу, а їм би хоч що. Навіть стрілки видно. Правда сестра, коли приїжджаю до неї в Київ, вже років зо 20 хоче їх викинути, каже, що вони вже порвались. Але то неправда. То вони пропалені знизу. Хтось був листя в парку підпалив, а я гасив, затоптуючи ногами. Ну штани знизу трошки підгоріли, звичайно. Але зверху вони ще як нові.

Часом можна знайти алюмінієві банки з-під пива. Класна штука, але рідко попадається, вони довго не залежуються.
От чого багато і постійно є в парку, так це шприци. В деяких місцях штук по 20 на квадратний метр. Любого розміру від 2 до 20 мілілітрів. І чисто пластикові і з гумовим поршнем. Але їх мені вже не треба. Запасся ними на всю решту життя. Для технічних цілей, звичайно. Дуже корисна і універсальна штука. І голками запасся. Крім того, що кожен шприц з голкою, так ще є повно голок окремо, навіть в пластикових футлярчиках. Ну де ще таких тоненьких трубочок візьмеш? А вони ще й нержавіючі. Хоча не зрозуміло, навіщо робити для одноразового використання нержавіючі...
Тут під ноги треба дивись добре, щоб не напоротись на шприц з голкою.

А ось тут бомжі монітора розбили. Все металеве забрали, звичайно. Але товсте темне скло з кінескопа лишилось. І куски плати з радіодеталями теж. Деталями з моніторів і телевізорів потрібно запасатись. Бо апарати з кінескопами вимирають як мамонти. І де тоді візьмеш радіодеталі для високовольтних пристроїв? 
Гади, високовольтного трансформатора горизонтальної розгортки спалили ось на пеньку. Теж заради міді. Лише куски феритового сердечника залишились. А ось з трансформатора кадрів ізоляційна стрічка. Поліімідна. Це треба взяти, поліімід на дорозі не валяється. Краще всяких інших плівок температуру тримає. Обвуглиться, а не розплавиться. Але йдемо далі.

Раптом мою увагу привернуло щось незвичайне. В кущах, прямо на мокрому коричневому листі лежала новенька купюра. З металевими смужками і великими цифрами 50. Але це не гривні. І не долари. Долари, кажуть, зелені, а ця - біла. Напевне євро чи рублі. 
Ех, тільки половина купюри. Половинка від 50 російських рублів. Може десь тут і друга половинка? Я почав ходити навколо того місця, уважно придивляючись кругом. Другої половинки не було.
Але що це? Велика червона гвоздика з довгим стеблом стоїть, сперта на дерево. В гущавині лісу і свіжа гвоздика. Щоб це означало? Щось тут видно сталось, але що? Пів російської купюри, гвоздика під деревом, прямо якийсь конспірологічний сюжет. Може тут десь в кущах і труп знайдеться?
Я розширив зону пошуку, але більше нічого незвичайного не знайшов. Ну, хіба що метрах в десяти, невеличка прямокутна огорожа з прутиків. Хтось там, видно, похований. Але розміром не більше кота. 
А може там  яка зброя чи шпигунська апаратура? Може розрити і подивитись? Ні, купюра і гвоздика, схоже, сьогоднішні, а могилка більш давня, судячи з вигляду землі. Навряд чи вона має якесь відношення до купюри і гвоздики.
День в грудні короткий, починало вже темніти і я вирішив, що пора вже й додому. Пішов прямо лісом, не виходячи на стежки. Раптом метрів через сто чи трохи менше я побачив ще одну велику гвоздику, сперту на дерево. Що б це означало? Кому це взимку в лісі здумалось гвоздики ставити? Я почав оглядатись в різні боки, чи не побачу ще.
Зненацька спіткнувся об якийсь пеньок і впав, витягнувши руки. Відчув різкий біль в лівій руці. Підвівся, в руці стирчав шприц, голка повністю зайшла в руку. З трудом витягнув голку з руки і викинув. Ще цього мені не вистачало. Треба швидше додому, промити рану, а то невідомо що там було, якась червона рідина. Я швидко пішов, картаючи себе за необережність.

Через деякий час біль в руці пройшов, тривога і роздратування минулись, я відчув себе спокійно і впевнено. 
Що ж це за чортівня така з тими гвоздиками? Якщо є дві, то повинні ще бути, треба дослідити куди вони приведуть. Ця думка зайняла всю свідомість, витіснивши все інше. Я повернувся до попередньої гвоздики, прикинув напрямок і пішов, дивлячись під дерева. Метрів чере 50 побачив ще одну гвоздику, потім ще, і ще...
В лісі стало вже зовсім темно, але це мене не зупинило. В мене ніби відкрився дар бачити в темноті. Незабаром я знайшов цілий букет з чотирьох гвоздик, двох червоних і двох білих. Я відчував, що розвязка наближається, істина десь поряд.

Але, схоже, ліс чомусь не хотів відкривати мені свою тайну. Гілки з землі стрибали мені під ноги, намагаючись підчепити, кущі чіплялись за одежу, не пускаючи далі, дерева про щось перешіптувались між собою і вигинали свої стовбури, щоб я натикався на них. Але нічого в них не вийде, в мене розігрався азарт і палала рішучість. Я піднімався і знову йшов вперед, сміючись над їхніми дитячими спробами зупинити мене. 

Раптом я вийшов на цілий масив квітів. Але то були не гвоздики, а якісь паперові і пластикові квіти. Балда, та це ж цвинтар тварин, тут люди закопують своїх померлих котиків і собачок. Я завжди оминав це місце, але зараз не можу, мені треба тримати напрямок. 
На одній з могилок сидів кіт і дивився на мене зеленими очима, що світились в темноті.
- Тихон? Ти що тут робиш?- запитав я. Кіт був дуже схожий на мого Тихона, що помер кілька років тому, тільки якийсь худий і шерсть не гладенька, а стирчала в різні боки. Я простягнув руку, щоб погладити його. Кіт присів, підібгав вуха, вишкірив зуби і загрозливо зашипів. 
Я відсмикнув руку і повернувся йти далі. Не ступив ще й кроку, як мою ліву ногу щось обпекло ззаду ніби кропивою. Це кіт стрибну на неї і вп’явся зубами і всіма чотирма лапами з випущеними широко довгими кігтями. Я замахнувся на нього рукою. Він відстрибнув на крок, але не тікав, а стояв нерухомо трохи боком і лише помахував кінчиком хвоста. 
Я став  тихенько задкувати від нього, не випускаючи з поля зору, зашпортнувся за якусь могилку і впав на спину, обдерши потилицю об гілки загорожі. Прикрив руками лице, очікуючи нападу, але кіт кудись зник.

Піднявшись, обережно пішов далі, придивляючись до тіней, що ховались за дерева і кам’яні брили. Нарешті цвинтар скінчився і я полегшено зітхнув, настрій покращився, я знову став бадьорим і впевненим, хоч дерева і продовжували бити мене гілками і несподівано вигинати стовбури, щоб натикався на них.
Прямо переді мною на поваленій колоді сидів якийсь чоловік, дивлячись собі під ноги. Велика чорна собака, що була біля нього подивилась на мене жовтогарячими очима, що світились і загарчала. Чоловік щось сказав їй, слів я не розібрав, почулось, що він сказав: "це наш". "Я свій",- сказав я собаці і обережно пройшов мимо.

Дерева закінчились, і, продершись через якісь густі кущі я опинився на величезній галявині. Якраз напроти якоїсь невеликої гранітної споруди. Обійшов її кругом. Все стало зрозуміло. Цілі оберемки живих гвоздик лежали на гранітній полиці. Трохи вище дві руки тримали в долонях атом, що старався вирватись на волю. Пам’ятник ліквідаторам Чорнобеля. Але чому квіти в грудні? Аварія ж була в квітні.
Я почав читати написи на граніті. Але букви не давались. Перебігали з місця на місце і кривлялись. Я перестав напружувати зір і  подивився спокійно. Букви ще трошки пометушились  і стали в рядок. 
ВИКОНАННЯ БАЖАНЬ,- прочитав я. 
"Виконання бажань" - це добре,- майнула думка, "але чиїх бажань"?
ЛАСКАВО ПРОСИМО, АНАТОЛЬ,- показали букви. 
"Якщо мене просять зайти, значить виконання моїх бажань"- здогадався я.
Гранітна стіна раптом зникла і на її місці появився вхід в якесь приміщення, прикритий лише тоненьким напівпрозорим, ніби з місячного світла, захисним екраном.  Я підійшов ближче. Захисний екран не зник. Торкнувся легенько його рукою. Рука відчула щось тверде і холодне.
СМІЛИВІШЕ,- підбадьорили букви.
Я підняв ногу, щоб пройти, але вона наштовхнулась на це матове світло.
СУМНІВИ. ЗАЛИШ СУМНІВИ. З СУМНІВАМИ СЮДИ НЕ ПРОЙТИ,- пояснили букви.
Я відступив на крок назад і рішуче, з розгону, всім тілом ринувся в прохід.
І лицем і колінами відчув твердь екрану, але рішучість перемогла, екран блиснув сліпучим світлом і я опинився в темному приміщенні. Хоча темним воно здалось мені тільки спочатку, через деякий час я побачив, що опинився в довгому коридорі. Він був слабо освітленим, але тут панував спокій і комфорт.

Я повільно пішов вздовж коридору. По обидва боки на стінах висіли якісь портрети чи то вчених, чи політиків. Деякі обличчя здавались знайомими, але згадати хто це я не міг. Не покидало відчуття, що за мною хтось стежить, навіть чулось якесь перешіптування за спиною. Я різко оглянувся. Портрети замовкли і постарались зробити  обличчя байдужими і нерухомими, але, зрозумівши, що розкриті, перестали прикидатись, і, вже не ховаючись, поглядали на мене, щось обговорюючи. Постоявши ще кілька секунд, я пішов далі.
Один портрет здався мені особливо знайомим і я зупинився, намагаючись згадати хто  цей чоловік. Але чим більше я на нього дивився, тим менше впізнавав. Нарешті я зрозумів в чому справа. Він весь час змінювався, перетворюючись в зовсім іншу людину. 
"А жінкою він може стати?"- виникло в мене питання. І тільки я про це подумав, портрет плавно перетворився на жіночий. 
"Старою жінкою", - подумки наказав я.
Портрет виконав моє побажання.
"Молодою дівчиною". "Світліше волосся і трошки довше". "Платтячко в горошинку". "Коротше". "Усмішку"...
Нарешті я зрозумів, що можу міняти портрет як захочу, робити об’ємним, навіть перетворювати в різні предмети. Найменше бажання зразу ж реалізовується, не обов’язково його висловлювати й словами. А коли нема ніяких побажань, портрет живе своїм життям, плавно змінюючись, за чим теж цікаво спостерігати. Може він вловлює і якісь підсвідомі бажання?

Далі йшла галерея якихось механізмів, які ніби висіли в повітрі і працювали. Я підійшов до простенького. Два вали, вхідний і вихідний, з’єднані через якісь три зірочки. Перший обертається весь час в один бік, а другий через кожні сім обертів міняє напрямок. При тому ніяких перемикачів напрямку нема. Як же воно працює? Ніби вловивши моє питання механізм збільшився в розмірах, деякі частини його стали напівпрозорими, на певних етапах він зменшував швидкість і повертався таким боком, щоб було добре видно, що там відбувається. Все було видно настільки ясно, що я зразу все зрозумів. 
"А якщо я хочу, щоб напрямок мінявся через 11 обертів",- подумав я. Зірочки змінились і вихідний вал почав міняти напрямок через одинадцять обертів. 
"Сім обертів в одному напрямку і п’ять в іншому". Добавилась ще одна зірочка і механізм закрутився по новому.
"Таке просте, а таке хитре",- подумав я відходячи від цього механізму. 
"А як цей фунциклює?"- підійшов до набагато складнішого. Це був куб, заповнений шестернями, валиками, важелями, якимись дисками з вирізами і пазами так щільно, що здавався суцільною залізякою. І він працював, там щось крутилось, клацало, дзижчало... Як же можна таке придумати, чи хоча б зрозуміти як воно працює? Тільки я це подумав, як куб почав рости, збільшуватись в розмірах, але не пропорційно, а ніби схематично, між не взаємодіючими частинами його деталей був значний простір. Я міг поміщати свою точку зору в будь-яке місце механізму і дивитись звідти в будь-якому напрямку. Навіть не так. Я міг дивитись зразу в усіх напрямках, зразу на всі відстані, і близько і далеко і бачити роботу механізму зразу всього, бо дивився я не очами, а якимсь паралельним сприйняттям і розумінням. 

В галереї архітектури, меблів і дизайну я не затримувався. Відмітив лише, наскільки фантастичними можуть бути мебельні трансформери і як легко тут бути дизайнером.
В галереї електроніки погрався з схемами на мікроконтролерах. Наскільки це зручно, коли бачиш одночасно і схему, і зміну напруг, струмів, зарядів на затворах транзисторів, розумієш логіку алгоритму, роль і роботу кожного компонента.
Що хочу відмітити? Недосконалість мови. Хоч мова і породила цивілізацію, але вона і гальмує її розвиток. Бо вона послідовна. Зір краще, він паралельний, дозволяє бачити зразу всю картину, але лише плоску. Бо дивитись можна лише в певному напрямку і концентрувати зір на певній відстані. Але і зір є вузьким місцем порівняно з тим, як може сприймати і моделювати мозок.

Надовго затримався в галереї молекулярних машин, спостерігаючи роботу полімераз, синапсів, іонних насосів, рибосом, мітохондрій... 
Відчув, що починаю втомлюватись. Мозок занадто збудився, обробляючи таку кількість інформації, з такою деталізацією і ясністю. 
А ще ж охота подивитись на субатомний світ, на світ елементарних частинок.
Мене завжди цікавив фундамент матерії. Йдучи вглиб пізнання матерії ми весь час відкриваємо лише структури. Те, що раніше здавалось цеглинкою матерії виявляється лише структурою з інших елементів. І от цікаво, чи є десь в фундаменті природи щось таке, що можна назвати власне матерією, чи завжди ми матимемо справу лише з структурами.
Але вже на рівні кварків і глюонів я відчув, що не можу одночасно сприймати в цілісній взаємодії всі їхні  спіни, заряди, дивності, кольори, зачарованості... Приходиться звужувати кут зору, концентруючись на певних аспектах. Чи це наслідок втоми, чи більш фундаментальна причина цього, але в міру заглиблення до фундаменту природи промінь мого сприйняття, моєї свідомості все звужувався, перетворюючись з конуса в лінію, з лінії в точку. Потім і світла точка на темному фоні почала гаснути, від неї залишилась лише чорна пляма, зрештою і та повільно розчинилась.

Не знаю скільки пройшло часу, але свідомість і відчуття почали поволі пробуджуватись. Я почувався замороженим в кригу, було холодно і не міг поворухнутись. Звідкись, з якогось тягучого туману доносились голоси, але що вони говорили розібрати я не міг. "Напевне ангели",- невідомо чому появилась така думка.
Неймовірним зусиллям мені вдалось ледь-ледь відкрити праве око. На фоні сірого неба виднілись дві товсті чорні фігури. "Не сильно вони й схожі на ангелів",- подумав я без всякого розчарування, "але тоді хто вони і де це я?".
- Понапиваються як свині і валяються де попало. Так же і замерзнути можна,- бурчала одна жінка.
- А на вигляд ніби інтелігентний,- сказала друга, - тільки лице все розбите.
- Та не інакше на обеліск мордою напоровся, розминутись не зміг. Розвелось тут останнім часом цих бомжів і наркоманів.
- Як можна так жити? Нічим не цікавитись, ні про що не мріяти, ні про що не думати.  В мене, наприклад,  голова обертом від турбот: що на Новий рік приготувати, кого запросити,  що надіти...
Відповісти


Перейти до форуму: