Рейтинг теми:
  • Голосів: 0 - Середня оцінка: 0
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Про мовну політику української влади
#1
     
В Україні йде війна з Росією. У цей час, як ніколи, необхідна єдність народу, а українське суспільство роздирають суперечності, і однією із головних причин стала мова. Справжню бурю не тільки в середині країни, але і за її межами викликав прийнятий Верховною Радою 5-го вересня 2017 року закон «Про освіту», який за наміром авторів мав зазхистити  українську мову, а насправді запроваджував  насильницьку українізацію населення всіх регіонів України. Ця ситуація  викликала занепокоєння в сусідніх країнах і стала предметом обговорення у Парламентській асамблеї Ради Європи. Прийнятий закон був відповіддю на політику російської влади, яка на початку ХХІ-го століття, брутально  втручаючись у внутрішні справи України,   вимагала  надати російській мові статус другої державної. Так, наприкінці 2000-го року Міністерство іноземних справ  Росії заявило, що Москва «не намерена более игнорировать случаи дискреминации русского языка в Украине как малозначительное общественное яление». У жовтні 2002 року Державна Дума Росії виступила зі зверненням до Верховної Ради України, в якому відзначалася необхідність надання російській мові статусу другої державної, «что укрепит традиции русско-украинского двуязычия и будет способствовать дальнейшему развитию научных и культурных связей между двумя государствами».
Безпрецедентне втручання російської влади у внутрішні справи України було  намаганням  вплинути на російськомовне населення, викликати        в ньому проросійські настрої. Фактично це булла підготовка до анексії Криму і Донбасу, до розвалу України зсередини. На жаль, українська влада своєчасно не розгадала цих підступних намірів і не дала адекватної відповіді російським політикам, що ускладнило мовну ситуацію в країні. У відповідь на тиск російської влади Верховна Рада   прийняла  Закон   «Про освіту»,  який  фактично забороняв  навчання російською мовою у середній і вищій школі. Дуже показові результати голосування: за закон проголосували лише 255 депутатів із 450, тобто 56 %. Одностайної негативної рееакції на російську мову не було, і це не випадково. Цей Закон творився в умовах війни, на патріотичних емоціях, без об’єктивного, наукового розуміння складної мовної проблеми і за своїм сенсом виявився  більше антиукраїнським, ніж антиросійським. У Верховній  Раді взяли верх антиросійські настрої партії Свободи, в яких змішано в одну купу все -  Росію, Путіна, Радянський союз і  російську мову. Національна політика Свободи  ясна і однозначна: Росія – ворог України, все, що пов’язане з нею, необхідно викорчовувати. Така політика підбурювала антиросійські настрої вулиці, провокувала погроми російських банків і російськомовних телеканалів.  Не тільки освічені люди, що знають історію взаємин двох народів-братів, але й прості українці таку політику не сприймають. Свободівці живуть настроями українських націоналістів  початку ХХ-го століття, які Росію сприймали однозначно - тільки як ворога.
 
Іван Франко про Росію і російську мову.
З ними вів непримиренну боротьбу як політичний діяч, письменник і публіцист великий син українського народу Іван Франко. Викриття примітивного русофобства і захист російського народу, російської літератури і російської мови – провідна тема його публіцістичних статей того часу. Звертаючись до молоді, він писав: «Не вірте своїм духовним отцям...передусім в одному пункті: що ми, галицькі українці, тим тільки і дихаємо, і живемо, що «ненавистю до всього російського». Не вірте їм у цьому пункті. Бо це - свілома брехня.  Ми всі - русофіли, чуєте, повторюю ще раз: ми всі - русофіли. Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всілякого добра, любимо і вивчаємо його мову і читаємо на цій мові, мабуть, не менше, а можливо, більше, ніж ви».
 Були і в Східній Україні письменники, освітяни, діячі культури з загостреним національним почуттям, але таких антиросійських настроїв, як на Західній Україні,  не було. Це пояснюється історичними і політичними чинниками, відірваністю західних земель від материкових територій, а головне - репресивною політикою царської і радянської влади до свободолюбивих і гордих людей цього краю. Але не можна ототожнювати  російську мову  з політикою правителів Росії, як це роблять свободівці. На цьому наголошував і Іван Фрако: «Розуміється, - писав він, - держава московська, її жандарми і чиновники і їх гніт на всяку свобідну думку – одно діло, а література російська з Гоголями, Белінськими, Тургенєвими, Добролюбовими, Писарєвими, Щаповими, Решетніковими та Некрасовими – зовсім друге діло».
 
Віктор Ющенко про російську мову.
Антиросійську позицію в мовному питанні займає і колишній президент Віктор Ющенко, який у виступі у Facebook таким настроям намагається надати історичні обґрунтування і виправдання. У його статті є справедливі судження про сучасне і минуле у відношеннях України і Росії, про нагальні проблеми, що постали перед нашим народом в умовах війни. Як справжній патріот і досвідчений державний діяч він закликає: «Ким би ти сьогодні не був – ти на перше місце повинен ставити питання війни». Цей заклик адресований усім українцям, але передусім політичним лідерам – Тимошенко, Тягнибоку, Ляшку, Рабіновичу та іншим, які рвуться до влади, розколюючи суспільство  і руйнуючи країну зсередини. «У нас сьогодні, - наголошує він, - є війна. Це найбільший іспит нашому суверинітету і територіальній цілісності... Під час війни не займайтеся політичним цькуванням». Проте, незважаючи на такі тверезі патріотичні судження, Віктор Ющенко є однодумцем свободівців у негативному ставленні до російської мови і у розумінні причин русифікації. Щоб була зрозуміла його  позиція, наведемо уривок із статті, в якому досить виразно викладені його погляди на цю проблему.
«Путін зараз бродить по Східному Донбасу, - пише Ющенко, - не лише тому, що він агресор, а й тому, що, хай вибачать мені усі, хто не згоден, ця територія – найслабіша ланка нашої національної єдності. Бо коли Путін ходить по Донбапсу, він чує російську мову, він ходить у російську церкву, він читає російську газету, він ходить у російський театр, він дивиться російське телебачення. Це готовий «русский мир». Ті, хто добре знають українську історію, добре розуміють, чому Донбас русифікований і  руськооцеркований. Ми розуміємо, що це спрямована політика, яка велася більше трьохсот років. Люди стали жертвами такої політики, але коли ми говоримо, з чого починати, то не з Євроінтеграції, не з зовнішньої політики, не з демократизації, а з національного відродження». Віктор Ющенко не розуміє того, що російськомовні люди Донбасу – ніякі не жертви національної політики Росії, а коренні жителі України, її повноправні громадяни. Донбас був і залишається багатонаціональним краєм, відтак   концепція українського  відродження через тотальну дерусифікацію не тільки помилкова, але й шкідлива, бо в ній криється протипоставлення народів і неправильне розуміння причин і наслідків русифікації. Мрія відродити протягом кількох поколінь чисту, нерусифіковану  українську націю виглядає не те що наівною, а дикою, бо від неї тхне давно засудженими історією расовими теоріями.
         Примітивну антиросійську позицію протягом тривалого часу займає і українське міністерство культури. Ще за президента Ющенка Оксана Білозір, міністр і відома співачка,  відкрито ігнорувала російську культуру і хизувалася тим, що за всю свою кар’єру не виконала жодної російської пісні.  Її змінив Євген Нищук, який  своїм  антиросійським  настроям намагається надати наукове обгрунтування.  Виступаючи по телебаченню,  він заявив, що населення Південного Сходу України  "через недостатність  генетичної   чистоти" не може сприймати українську культуру.         "Ситуація, що склалася на Сході і Півдні, - стверджував він, - прірва свідомості. Більш того, коли ми говоримо про генетику в Запоріжжі, на Донбасі, то це міста завезені. Немає там генетики, це свідомо завезені. Черкаси - славний гетьманський і Шевченківський край,  саме місто Черкаси - наполовину завезені. Чому? Тому що боялися шевченківського духу. Це була технологія Радянського  союзу». Просто вражає рівень мислення і освіченості  державного діяча такого рангу. Відчувається не тільки незнання історії, не тідльки  нерозуміння  складного питання, але й неповага до російськомовних українців, які неначе  з’явилися невідомо звідки і нездатні сприймати українську культуру.
 Як бачимо, колишній преэидент і нинішній  міністр, занепокоєні відсутністю генетичної чистоти на Сході України. То ж давайте нагадаємо основні історичні факти, які проливають світло на генетичні і мовні проблеми Донецького краю і всієї Східної України.
 
Як з’явилися українці на сході і півдні України.
         Територія Донбасу в ХVI XVII століттях являла собою, за словами французького інженера Боплана, Дике поле. Це була своєрідна нейтральна смуга  між Московською Руссю і Кримським ханством, якою кримські тататари ходили грабувати міста і села Русі і яку змушений був пильнувати царський уряд. Ще  за Бориса Годунова на річці Оскіл почалося будівництво  міста-фортеці Цареборисів, а при Олексії Михайловичі були створені дві лінії оборони – Бєлгородская черта і Ізюмськая черта, які перегороджували шлях татарам ровами, засіками та кріпостями з постійними гарнізонами. Землі, що звільнялися,  заселялися  військовими руськими людьми і вільними руськими переселенцями, а також запорозькими козаками, які являли собою на той час незалежне адміністративно-військове обєднання. Але коли почалася масова втеча на вільні землі російських селян, цар заборонив переселення із Росії і наказав заселяти їх  «черкасами» - українцями. Після поразки Богдана Хмельницького  в наслідок агресивної експансії Польщі відбувалася масова міграція  українців із західних земель на схід, і  згодом в демографії краю вони стали домінуючим етносом. Пробиваючись до Чорного моря, Росія звільняла нову  стратегічно важливу територію, але внутрішніх людських резервів для її освоєння не вистачало, і вона змушена була заселяти її іноземцями.  У другій половині ХVIII–го - на початку ХIХ-го століть заселення донецького степу стало державною політикою російської імперії. У 1751-1752 рр. у межиріччі Бахмута і Лугані були поселені великі військові команди сербів і хорватів, а згодом переселилися македонці, волохи, молдавани, румуни, болгари, німці, цигани, вірмени, поляки і російські старообрядці. Уряд щедро роздавав вільні землі царським чиновникам під так звані «рангові дачі». Великі наділи між річками Кальміус і Міус були віддані отаману Війська Донського князю  Іловайському. У 1785 році його син Дмитро перевіз 500 селянських родин із Саратовської губернії і заснував  поселення - Дмитріївськ (нині м. Макіївка). Так діяли і інші російські  можновладці: на карті краю збереглося чимало їх імен і російських назв.  Навесні 1778 року на вільні землі із Криму переселилися близько 18 тисяч  греків, які заснували місто Маріуполь та 24 слободи.  
          Отака справжня історія заселення території Донбасу і Сходу України. Про яку чистоту української нації можна говорити, коли вона формувалася із мішанини етносів. Чого варта сама назва українців – черкаси, яку дав народ, що переселився із Північного Кавказу.
Українці не були аборегенами на східних землях, хоч згодом стали домінуючим етносом. Історичні факти свідчать, що українська мова  була сюди так само «завезена», як і російська.  Тогочасна мовна картина відбита в топоніміці краю: Руська Лозова, Черкаська Лозова, Руські Тишки, Черкаські Тишки, Волоська Балаклейка, Волохів Яр тощо. При переселенні на схід мешканці Західної України часто новим поселенням давали назви своїх рідних міст і сіл: Миколаїв, Золочів, Кременець, Стриліче, Чутове  та ін.
 
Національний склад населення Східної України.
За радянських часів, у роки індустріалізації та Другої світової війни відбулся така мішанина народів, що зовсім змінилася етнографічна, а значить, і мовна карта краю. За останнім переписом 2001-го року у Донецькій області проживає 133 національності, в тім числі  56,9 % українців,  38 % росіян.  А щодо мови, то 74,9 % мешканців  рідною мовою вважають російську, а 24,1% - українську. Аналогічний стан у Луганській і Харківській областях.  У Луганській – 120 національностей, із них українців – 58%, росіян – 39%. Російську мову вважають рідною 68,8%, українську – 30%. У Харківській відповідно – 111 національностей, українців – 68,7 % , росіян -  25,6 %. Російську мову вважають рідною 49,8 %, українську – 26%. Про яке тотальне українське мовне відродження можна говорити, коли половина населення цього краю говорить російською мовою? Можна відбудувати Батурин, Чигирин, Крути, про що пише Віктор Ющенко, але не можна відродити історичне минуле і українську мову у її первинному вигляді.
 На жаль, директор Інституту української мови Національної академії наук – найавторитетнішого наукового органу з мовної політики Павло Гриценко  займає теж не науково обгрунтовану, а політично заангажовану позицію. У промові на засіданні Верховного суду він  доводив, що російська мова насильно прищеплена українцям, що російських людей, які прибули в Україну  давно і живуть в ній три-чотири поколінн, всьго  5-7 %, що   основна маса – це ті, кому радянська влада не дала можливості отримати освіту на українській мові і зробила з них манкуртів.  За його словами,  їм треба дати лиш імпульс – і вони перейдуть на українську мову. Дотримуючись, як і Ющенко,  ідеї національного відродження, він вважає, що в Україні за короткий історичний час  можна здійснити повну українізацію всіх сфер духовного життя. Дуже прикро, що такі авторитетні люди не розуміють того, що  здійснити національне відродження методом дерусифікації - не тільки марна справа, але  й  небезпечна з соціально-політичних міркувань і  дуже шкідлива  в плані розвитку науки і культури українського народу.
 
Багатомовність – типове явище прогресу людства.
Російська мова набула поширення в Україні та Білорусії не тільки в силу  адміністративного тиску царської та радянської влади, але передусім тому, що Росія у певний період історії стала лідером у великому державному утворенні і посіла провідне місце у розвитку науки і культури. Російська нація, за терміном історика Гумільова, стала пассіонарною, тобто провідною, більш активною, впливовою і життєздатною. Подібний процес змагання націй і мов відбувається і в наш час. Так, значний вплив на життя і мову народів світу справляє англійська мова, що пояснюється авторитетом США як наддержави і великими досягненнями цієї країни в галузі науки і техніки. Після відкриття комп’ютера англійська мова зазвучала у кожній оселі, і сотні англійських слів увійшли в повсякденний ужиток. Отже, русифікацію української мови, що відбулася і відбувається, по-перше,  не можна пояснити тільки насильницькою політикою влади, а по-друге, це явище   не можна вважати тільки  як  негативне.
Історія свідчить, що двомовність притаманна українському народу з давніх-давен, що визначні його  діячі – письменники, вчені, актори користувалися двома мовами. Тарас Шевченко, Григорій Квітка-Основ’яненко, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Євген Гребінка і багато інших письменників писали українською і російською мовами. Іменем українця  Миколи Гоголя російський критик Вісаріон Бєлінський назвав цілий напрям у тогочасній російській літературі – гоголівський період російської літератури. Україномовне і російськомовне українське письменство розвивалося єдиним потоком протягом ХІХ-го і ХХ-го століть, змагаючись і збагачуючи одне одного. В історію літератури Росії і України увійшли десятки імен талановитих письменників, творчість яких одинаково належить російському і українському народам. Серед них – Микола Гоголь, Володимир Короленко, Всеволод Гаршин, Михайло Булгаков,  Анна Ахматова, Ілля Ільф, Євген Петров, Микола Островський, Валентин Катаєв, Антон Макаренко, Борис Чичибабін, Михайло Жванецький та багато інших. У наш час українські письменники, що пишуть російською мовою, обєднані в Асоціацію російськомовних письменників України і в Південно-російський союз письменників. У регіональних організаціях існують  секції російськомовних письменників, а в деяких містах – Донецьк, Сімферополь, Одеса – вони посідають  провідне місце.
 
Руська мова – материнська мова українців, росіян і білорусів.
Негативне ставлення до російської мови, заперечення чи обмеження її вживання у сфері освіти, науки і культури – це велика помилка української влади, яка може загальмувати  процес духовного розвитку народу і викликати у суспільстві гостре протистояння. В умовах війни, яку розв’язав російський диктатор Путін, у певних колах України   поширилися антиросійські настрої, але освічені люди розуміють, що російська мова не винна, що вона існувала, існує і буде існувати незалежно від політики тимчасових правителів. Намагання замінити російську мову  українською  в усіх сферах життя, як про це дехто мріє,  неможливе, бо російська мова  з діда-прадіда казками, піснями, творами великих письменників та композиторів увійшла в духовний світ міліонів українців. Визнання російської мови чужою  означає не тільки відмову від великих цінностей, створених російськомовними українцями у галузу науки і культури в минулому, але й параліч успішно діючих сучасних російськомовних установ – телебачення, тетрів, кіно, засобів масової інформації.  Реальні наслідки такої політики передбачити не складно. Нашим законотворцям варто було б прислухатися до голосу відомих державних  діячів нашого часу Леоніда Кравчука та Івана Драча. «22 відсотки українського населення, - пише Леонід Кравчук, - це росіяни. Російською мовою говорить майже половина українців. Історія наша зв’язана віками. Ми зв’язані сім’ями, економічними відносинами, виробництвом, туризмом, культурою. Я б хотів, щоб це відновилося». А ось що говорить колишній ідеологічний супротивник Кравчука, один із очільникі РУХ’у Іван Драч: «Я починав як учитель російської  мови і літератури. Мене русофобом зробити дуже важко. Я по суті своїй русофіл. І я проти тих, хто заявляє, що треба відкинути російську літературу, мову, поезію. Це велика дурниця».
Викликає  глибоке занекопоєння розпочате владою широкомасштабне витиснення  російської  мови із усіх сфер духовного життя народу: із школи, вищої освіти, закладів науки і культури. Дійшло до того, що Національний комітет по телебаченню і радіомовленню заборонив продавати в Україні книги «Илья Муромец и Соловей разбойник. Русские народніе сказки», «Богатырские русские сказки». Наведені факти дають підстави для таких висновків.
1. Українська і російська мови  мають спільне коріння і хоч у певний історичний час вони набули суверенності, але залишилися зрозумілими обом народам і широко використовувалися ними в усіх сферах  життя. Визнання російської мови як чужої, ворожої  – це відмова від духовних цінностей, створених  протягом віків  російськомовними українцями – письменниками, вченими, діячапми культури.
2.  Відмова від російської мови чи обмеження її вжитку в освіті і закладах науки може  привести тільки  до негативних наслідків, бо загальмує науково -технічний прогрес,  економічний і духовний розвиток України.
3.  Відмова від російської мови чи обмеження її вжитку в культурній сфері приведе до занепаду театру, кіно,  телебачення і інших видів мистецтва.
4. Визнання російської мови як другої державної – це реальне і історично виправдане право українського народу на створені ним значні духовні цінності, які зараз завдяки політиці влади під загрозою добровільного відчуження. Той факт, що російська влада теж вимагає надання російській мові в Україні статусу державної, не повинен нас лякати, бо він більше відповідає інтересам України, ніж Росії. Ідеологічні прислужники Путіна  переслідують тимчасові політичні цілі, а для нас  друга мова – це не тільки  визнання  права  на  долю російської культурної спадщини, але й широкі перспективи розвитку науки і культури нашого народу.  
5. При державному вирішенні мовного  питання необхідно керуватися не емоціями політиків, а висновками науки,   набутим  історичним досвідом і реаліями народного життя.
6.  Щоб піднести престиж української мови, необхідно не забороняти російську, а розробити такі масові і довготривалі заходи  в сфері освіти, науки і культури, які сколихнули  б  у народі патріотичне почуття і викликали глибокий інтерес до нашої історії, нашої культури і нашої  мови. Нижче подаємо план можливих заходів по всій освітній вертикалі – від Академії наук до школи.
  
Гетьманець Михайло Федосійович  (1923)  - доктор філологічних наук, професор, Почесний член Харківської обласної організації  письменників України. Народився в селі Китайгород неподалік від Чигирина. Під час голодомору батьки переїхали до Харкова на будівництво тракторного заводу. До війни закінчив з відзнакою школу і поступив у Харківський університет. Пройшов війну старшим сержантом артилерії як розвідник-спостерігач.  Нагороджений Орденом Вітчизняної війни, медаллю «За відвагу»,  ювілейними медалями, а також орденами і медалями України.  Після закінчення Харківського університету і аспірантури 62 роки працював у Харківському педагогічному університеті ім. Г.С.Сковороди доцентом, завідувачем кафедри, деканом, ректором, професором. Автор понад 300 праць із  російської та української літератури, історії, мови, педагогіки, теорії літератури. Відомий дослідник «Слова о полку Ігоревім» та спадщини Антона Макаренка. Окремими виданнями вийшли: Вибрані праці в 3-х томах», «А. С. Макаренко и концепция нового человека в советской литературе 20–30-х годов», «Я – писатель Макаренко», «А. С. Макаренко і Україна»,  «Макаренко и религия», «Тайна реки Каялы»,  «Каяла», «Статті про «Слово о полку Ігоревім», «Тайна Каялы в свете науки, логики и здравого смысла», «Слово о полку Ігоревім» у школі», «Сучасний словник літературознавчих термінів», «Введение в литературоведение», «Про себе і про час»,  «О Харькове и не только», «Размышления педагога», «История как педагогика»,  «Педагогические этюды» та ін.

 
 
 
Відповісти
#2
(11-12-2017, 12:46 )Михайло Гетьманець писав(ла):
 
Національний склад населення Східної України.
У Харківській відповідно – 111 національностей, українців – 68,7 % , росіян -  25,6 %. Російську мову вважають рідною 49,8 %, українську – 26%. Про яке тотальне українське мовне відродження можна говорити, коли половина населення цього краю говорить російською мовою? 

Що ж насправді?

Українську мову вважали рідною 53,8% населення області, що на 3,3 відсоткового пункта більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську визначили як рідну 44,3%, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник зменшився на 3,8 відсоткового пункта.

http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/kharkiv/ 
Відповісти
#3
(11-12-2017, 12:46 )Михайло Гетьманець писав(ла):     

Стаття п. Гетьманця має одне завдання, переконати читача що в Україні з культурних, літературних, розвиткових, історичних, наукових, політичних, етнічних, та економічних причин російська мова повинна бути включена в двомовність держави.  Головно звернути увагу, що Росія веде війну проти України в усіх вище наведених відтинках як також військових та релігійних, і то отверто та підступно (гібридно).  Перш всего звучить що Укрїнці повинні бути особливо ухильні Росії за більш як 300 років угноблення.  Друге, коли в Україні стільки різних етносів та народів чоми не включити Англійську як двомовну мову, щоби Україна була на рівні Німеччини чи іншої європейської держави, щоби краще спілкуватись із всіма народами світу?  Щодо мовного братерства, то російська не ближча українські як мацидонська.  Хоть я ходив до ромунських, українських, німецьких та англійських шкіл, то я розумію поляка, чеха та словака а не росіянина.  Щодо племінного походження, то росіян ДНК більш зхожий до фіннів ніж середньо-єврпейских словян.  Щодо сусідів України, то кождий має надто багато вимог, чому, бо`ж то було в їх зарядженню і вони не хотять втрати той вплив а може із часом назад придбатии.  Волкер недавбно заявив що Росія хоче мати повний вплив рядити Україною і мова одна із чинників, котре сусідні народи добре розуміють та використовують..  Стаття п. Гавроша найкраще відповідь всім сусідам, хоть вона спрямована до Угорщини >http://svoboda-news.com/svwp/wp-content/uploads/current-pdf/Svoboda-2017-44.pdf<.  То правда що багато письменників, військових та інших видатних українців працювали охоче чи неохоче на славу Росії.  Світ змінився та став многомовним, однак ДЕРЖАВНА МОВА ОДНА в Польщі, Росії, Ромунії, Угорщині та Україні.
 
Може більш відповідно додати, що ці народи що так гарненько жили на землях України, тепер із вдячности моглиб вивчити українсььку мову.
Відповісти
#4
(31-12-2017, 23:53 )hrushka писав(ла):
(11-12-2017, 12:46 )Михайло Гетьманець писав(ла):     

Стаття п. Гетьманця має одне завдання, переконати читача що в Україні з культурних, літературних, розвиткових, історичних, наукових, політичних, етнічних, та економічних причин російська мова повинна бути включена в двомовність держави.  Головно звернути увагу, що Росія веде війну проти України в усіх вище наведених відтинках як також військових та релігійних, і то отверто та підступно (гібридно).  Перш всего звучить що Укрїнці повинні бути особливо ухильні Росії за більш як 300 років угноблення.  Друге, коли в Україні стільки різних етносів та народів чоми не включити Англійську як двомовну мову, щоби Україна була на рівні Німеччини чи іншої європейської держави, щоби краще спілкуватись із всіма народами світу?  Щодо мовного братерства, то російська не ближча українські як мацидонська.  Хоть я ходив до ромунських, українських, німецьких та англійських шкіл, то я розумію поляка, чеха та словака а не росіянина.  Щодо племінного походження, то росіян ДНК більш зхожий до фіннів ніж середньо-єврпейских словян.  Щодо сусідів України, то кождий має надто багато вимог, чому, бо`ж то було в їх зарядженню і вони не хотять втрати той вплив а може із часом назад придбатии.  Волкер недавбно заявив що Росія хоче мати повний вплив рядити Україною і мова одна із чинників, котре сусідні народи добре розуміють та використовують..  Стаття п. Гавроша найкраще відповідь всім сусідам, хоть вона спрямована до Угорщини >http://svoboda-news.com/svwp/wp-content/uploads/current-pdf/Svoboda-2017-44.pdf<.  То правда що багато письменників, військових та інших видатних українців працювали охоче чи неохоче на славу Росії.  Світ змінився та став многомовним, однак ДЕРЖАВНА МОВА ОДНА в Польщі, Росії, Ромунії, Угорщині та Україні.
 
Може більш відповідно додати, що ці народи що так гарненько жили на землях України, тепер із вдячности моглиб вивчити українсььку мову.

“Я трошки вивчаю мову, але я не хочу казати неправду, і тому кажу всім, і вам також, що я не розмовляю українською. Для мене була велика честь, що він мене запросив, адже я говорю значно гірше, ніж усі інші запрошені."

"Але я можу читати, вже можу розуміти українську, я вчуся. Це важливо, бо це – знак поваги до країни.”
 
Посол Франції: Чи обговорювали припинення безвізу? Так! Те, що ми побачили, для ЄС стало шоком
 
http://www.eurointegration.com.ua/interview/2017/12/21/7075362/
Відповісти
#5
(01-01-2018, 18:45 )hrushka писав(ла):
(31-12-2017, 23:53 )hrushka писав(ла):
(11-12-2017, 12:46 )Михайло Гетьманець писав(ла):     

Стаття п. Гетьманця має одне завдання, переконати читача що в Україні з культурних, літературних, розвиткових, історичних, наукових, політичних, етнічних, та економічних причин російська мова повинна бути включена в двомовність держави.  Головно звернути увагу, що Росія веде війну проти України в усіх вище наведених відтинках як також військових та релігійних, і то отверто та підступно (гібридно).  Перш всего звучить що Укрїнці повинні бути особливо ухильні Росії за більш як 300 років угноблення.  Друге, коли в Україні стільки різних етносів та народів чоми не включити Англійську як двомовну мову, щоби Україна була на рівні Німеччини чи іншої європейської держави, щоби краще спілкуватись із всіма народами світу?  Щодо мовного братерства, то російська не ближча українські як мацидонська.  Хоть я ходив до ромунських, українських, німецьких та англійських шкіл, то я розумію поляка, чеха та словака а не росіянина.  Щодо племінного походження, то росіян ДНК більш зхожий до фіннів ніж середньо-єврпейских словян.  Щодо сусідів України, то кождий має надто багато вимог, чому, бо`ж то було в їх зарядженню і вони не хотять втрати той вплив а може із часом назад придбатии.  Волкер недавбно заявив що Росія хоче мати повний вплив рядити Україною і мова одна із чинників, котре сусідні народи добре розуміють та використовують..  Стаття п. Гавроша найкраще відповідь всім сусідам, хоть вона спрямована до Угорщини >http://svoboda-news.com/svwp/wp-content/uploads/current-pdf/Svoboda-2017-44.pdf<.  То правда що багато письменників, військових та інших видатних українців працювали охоче чи неохоче на славу Росії.  Світ змінився та став многомовним, однак ДЕРЖАВНА МОВА ОДНА в Польщі, Росії, Ромунії, Угорщині та Україні.
 
Може більш відповідно додати, що ці народи що так гарненько жили на землях України, тепер із вдячности моглиб вивчити українсььку мову.

“Я трошки вивчаю мову, але я не хочу казати неправду, і тому кажу всім, і вам також, що я не розмовляю українською. Для мене була велика честь, що він мене запросив, адже я говорю значно гірше, ніж усі інші запрошені."

"Але я можу читати, вже можу розуміти українську, я вчуся. Це важливо, бо це – знак поваги до країни.”
 
Посол Франції: Чи обговорювали припинення безвізу? Так! Те, що ми побачили, для ЄС стало шоком
 
http://www.eurointegration.com.ua/interview/2017/12/21/7075362/

Загляньмо на життєпис поетеси Рупі Кауг (Rupi Kaur). 
Прибула з родиною до Канади з Пунджаб.
Англійську мову навчилась в Канаді й тепер пише вірші що захоплюють молодь цілого світу.
Як я не стратив свою "українську культуру" бо розмовляв тільки ромунською від першої народної кляси до виїзду з України, так і поетеса Каур що далі живе в Канаді. І без сумніву, я набагато менш талановитий ніж Каур. 
Розгорнена битва на "захіст культури меншин" є політична сваволя котру головно розпалює Мосва.
Чи хтось може довести, що здібна людина, будь якого етнічного походження, що виросла та ходила до державних шкіл в Україні, не може осягнути той успіх та задоволення що поетеса Каур в Канаді?  Ні, стократе НІ!
Приватні школи український уряд не забороняє.
Відповісти


Схожі теми
Тема: Автор Відповідей Переглядів: Ост. повідомлення
  Десять гарних слів з української мови (/) Бойко 0 514 12-06-2017, 10:32
Ост. повідомлення: Бойко
  Милозвучність Української Мови hrushka 0 630 16-11-2015, 01:09
Ост. повідомлення: hrushka
  Карта говорів української мови pani 7 2910 14-02-2014, 21:49
Ост. повідомлення: Max

Перейти до форуму: