Рейтинг теми:
  • Голосів: 0 - Середня оцінка: 0
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Судний день отця Михаїла
#1
Був пізній вечір.  Настоятель Свято-Вознесенського храму отець Михаїл їхав додому після чергового "хлібопереломлення" в ресторані "Москіто", що належав меру. Захід був приурочений такій важливій події в житті міста як злучка мерової сучки Айки з прокурорським кобелем Марсиком.
Як причетний отець Михаїл до даної події? Безпосередньо  ніяк, але ж всяке богоугодне діло має право на Боже благословення. Та й подія ця не така вже й дрібна, як може здатись декому. Бо символізує вона єдність влади, її спадкоємність.
Раптом попереду на дорозі Михаїл помітив чоловіка. Той з'явився раптово, ніби з неба звалився. Бородач в дивній одежі оглядався навкруги, ніби намагаючись зорієнтуватись, куди ж він попав.
Настоятель натиснув на гальма. Рука автоматично потягнулась до бардачка, де лежав подарований міністром Внутрішніх Справ Форт.

- Ісус?! - не повірив своїм очам Михаїл. - Ти чому тут? Хіба вже кінець світу?
- Так, це Я,- обличчя Ісуса світилось щастям, і через два тисячоліття його пам'ятають.
- І чого прийшов? - невдоволено буркнув Михаїл, дістаючи з бардачка пістолет.
- Радісну звістку приніс, наблизилось Царство Боже.
- І що тепер буде?
- Тепер все на землі перейде під Наше пряме керівництво, під керівництво Бога.
- А як же церква, тисячі служителів, влада, що вони робитимуть?
- Як Я й казав, стануть перші останніми, а останні першими, - радісно мовив Ісус.
Отець Михаїм вистрелив. Ісус завалився на бік: - Чому?
- Людям потрібна віра в Бога, а не Бог, - пояснив Михаїл. - Та й не знає ніхто часу приходу Царства Божого, навіть Син, - додав з сарказмом.
Він зробив контрольний постріл в голову.
- Пробач, Господи, мене грішного, - голос настоятеля був щирим, - але ж ми це заради людей зробили, чи не так? - звернувся він до бездиханного тіла.

(Так закінчився шістдесят перший прихід Сина Людського).


Настоятель був задоволений собою як людина, що тільки-що зробила неприємну, але дуже важливу і потрібну роботу. Кінець світу відтерміновується ще на 33 роки. І це завдяки йому, Михаїлу.
Шкода тільки, що ніхто про це не дізнається. Але тим цінніше воно в очах Бога.
Михаїл розслаблено відкинувся на спинку сидіння і насолоджувався швидкістю і вітром за вікном БМВ.
Попереду на дорозі стояла дівчинка з ведмедиком в руках і щось кричала, розмахуючи руками.

Тиснути на гальма отцю було лінь. Дівчинка туди, дівчинка сюди, яка нафіг різниця при тому, що він тільки що світ врятував. Однаково вона загинула б від вершників Апокаліпсису, бо грішна, як і всі. І, напевне, в муках. А так - хрясь, і в раю. Ще й дякувати повинна.

Але в останню мить настоятель різко крутнув кермо. Його думка опустилась з високого на землю і він згадав про бампер, який би довелось потім ремонтувати.

Та все ж повністю уникнути зіткнення не вдалось. Дзеркалом заднього виду з рук дівчинки вибило ведмедика, який покотився по дорозі.
Але чому такий сильний удар? Дзеркало ладно, чорт з ним, однаково БМВ пора вже поміняти на щось новіше, цьому вже років зо два. Колеги насміхаються, кажуть: "Що, втратив милість Божу?".
Але що було у ведмедику, чому такий важкий? Якийсь скарб дівчинки?
Може золото Полуботка? Ні, надто легкий.
Карта скарбів Наполеона? Теж ні, для карти надто важкий.
Може збив когось невидимого? І сіркою чомусь запахло. Невже Диявола?
Ну й щастить мені сьогодні. Не просто світ врятував, а й рівновагу в ньому відновив.

Приємні думки про високе перервав різкий дзвінок мобільника. 
Настоятель глянув на екран і скривився як від зубного болю. Марія. Знов буде питати коли додому повернешся, знов доведеться виправдовуватись надзвичайною занятістю. Як йому все це набридло!
Голос Марії був схвильований. Вона майже прокричала в трубку, що вдома сталась пожежа.
Михаїл почав згадувати, про який саме дім мова. Пуща Водиця? Петрівці? Конча-Заспа? Яснозерне? Козин? Ну хіба ж запам’ятаєш всіх своїх дружин і в якому маєтку вони живуть? А була ж думка скласти такий список. Пам’ять вже не та, що в молодості.
- І що згоріло? - мляво поцікавився Михаїл.
- Все! Начисто! І що тепер буде?
- Їдь поки що в монастир, я подзвоню сестрі Анні, щоб влаштувала тебе.
Настрій настоятеля різко покращився. Хух, нарешті позбувся цієї надокучливої Марії.
Ще й так дешево.
Виключно вдалий сьогодні день.


Знов різкий дзвінок примусив отця здригнутись.
"Викину цей телефон і куплю собі з приємнішим дзвінком" - вирішив Михаїл.
Знов ця Марія. Що на цей раз? Кобила здохла?
- Михасю, а чому в монастир? - Марія відійшла від шоку і говорила своїм звичним капризним голосом.
- Така, видно, воля Божа, - настоятель звернувся до свого універсального аргументу, - не випадково ж пожежа...
- Та яка в біса Божа воля! - як завжди не сприйняла цього аргументу Марія. - Просто заснула я з цигаркою, коньяк розлився і ось... Добре хоч Семен, ну, конюх мій, був поряд, то виніс мене, а то б...
"Знаємо ми чому це конюх був поряд" - подумав Михаїл, криво усміхнувшись. "І чому ти дзвониш кожен день, чи не приїду я сьогодні додому..."
- Муся, не богохульствуй і не переч Божій волі, видно Він виришив, що прийшов вже твій час послужити Йому,- впевненим голосом священика промовив Михаїл.
- Ах так! Так ти мене віддячуєш за все добре! То я йду від тебе! От Семен... - вона зупинилась, подумавши, що ляпнула зайве.
"Чи не забагато щастя за один день?" - Михаїл навіть не сподівався, що так добре все вирішиться з цією Марією. "Напевне винесли весь маєток, перед тим як пожежу влаштувати" - з задоволення подумав він.


До втрати маєтку Михаїл віднісся по-філософськи, навіть з гумором: Бог дав, Бог і забрав.
До зради дружини теж: Хай кине в неї каменем хто без гріха.
І взагалі отець Михаїл, як і згадуваний вже нами Ісус з Назарету, був доброю людиною і любив грішників. І грішниць.
Та й як їх не любити. Вони зрозумілі, прогнозовані, керовані, з ними легко, і самого совість не гризе.
І чим більший грішник - тим краще. Найбільші грішники фінансують будівництво нових храмів, куди менші грішники приходять відкуплятись від гріхів. Крім того грішники довірливі як діти. Вони вважають, що Бог швидше прислухається до священика ніж до простої людини. 
Грішникам священик потрібен більше ніж Бог. Бо його можна побачити, з ним можна домовитись.
Церква тримається виключно на грішниках і за рахунок грішників. Бо який же праведник піде туди і навіщо? Та й не лише Церква, а вся людська цивілізація.
Релігія Гріха - найбільший винахід людства, справедливо вважав Михаїл, і був гордий, що і він причетний до цієї величі.
Це вже пізніше політики зрозуміли, що підлеглих треба вибирати не за критеріями фаховості, компетентності, розуму, а треба брати чим побільших грішників (злочинців по-їхньому). Тоді вони керованіші. Але це - винахід Церкви.

Отець Михаїл був радий, що є однодумцем з Ісусом в цьому питанні. Саме такі глиби як Павло і Петро лежать в фундаменті Церкви Христової. Грішники-вбивці. Павло, який вбивав послідовників Ісуса, Петро, який вбив Ананія і Сапфіру за те, що не всі гроші з продажу своєї землі добровільно віддали апостолам...
Достойні люди, гордість Церкви. Є з кого приклад брати.
Та радісний настрій отця Михаїла псувало якесь незрозуміле смутне відчуття. Десь в глибині душі, в підсвідомості гриз якийсь червячок - щось він пропустив, щось не зробив, щось важливе, але що?
Бог давав йому якусь підказку, а він її проігнорував, не звернув уваги. Михаїл почав згадувати події сьогоднішнього дня.
Еврика!, Ну звичайно ж! Ведмедик! Не даром же він вибив ведмедика з рук дівчинки. Навіщось же Богу хотілось, щоб цей Ведмедик дістався йому, Михаїлу. А волю Бога не варто ігнорувати, навіть виражену в такій неявній формі.
Настоятель раптово розвернувся, мало не спричинивши аварії на дорозі, і поїхав назад.
Дівчинки на дорозі не було. "Ех, балда, чому зразу не зупинився?".
Та Бог був сьогодні милостивим до Михаїла. Дівчинка сиділа на узбіччі, схиливши голову і обнімаючи ведмедика.


- Ей, мала, давай сюди ведмедя! - тоном, з яким апостол Петро звертався до Сапфіри, сказав Михаїл.
Дівчинка підняла голову, злякано глянула і ще сильніше притисла ведмедика до грудей.
Отець Михаїл любив дітей. Як і Ісус. Бо всі вони від народження грішники. Беруть, що хочуть, хоч воно й їм не належить, рубають палицею бур’яни, з ентузіазмом давлять жуків на стежці, вішають котиків, вставляють собачці під хвіст петарду і підривають... І роблять все це без найменших докорів совісті.
Це вже пізніше внаслідок тиску оточення, виховання, моралі, ідеологій вони стають різними. Деякі починають годувати і лікувати бездомних тварин, ловити на вікні мух і випускати на вулицю, дивитись під ноги, щоб ненароком мурашку не задавити...
Інші розуміють, що грішити потрібно за певними правилами. Такі стають бізнесменами, злодіями в законі, священиками. Ще інші ніяких правил визнавати не хочуть. Цим судилось бути революціонерами, маніяками, політиками чи кримінальними беспредєльщиками.
- Дай мені будь ласка ведмедика, - звернувся Михаїл до дівчинки лагідним, батьківським голосом.
Та заперечливо похитала головою.
"Важкий випадок" - пробурмотів настоятель, вийшов з машини і пішов до дівчинки.

Красти, чи відбирати силою - то участь грішників нижніх розрядів. Отець Михаїл до таких не належав.
Вищим грішникам люди самі приносять і просять взяти. Для цього треба створити таку ситуацію, щоб людина залежала від тебе. Чиновникам, суддям, лікарям, прокурорам, викладачам... нема потреби брати щось силою. Достатньо того, щоб людина знала - від тебе залежить вирішення створених для неї проблем, її свобода, здоров’я, успіх чи переваги.
А найвищою кастою грішників, є, звичайно ж, священики. Тут достатньо віри, що від тебе щось залежить. І нестимуть, і проситимуть взяти, купляючи душевний спокій і надію уникнути пекла.
Не зайвим є і пояснити людині, що все, що в неї є, навіть життя, то не її, а від Бога. Бог дав і так же може й забрати. Тож триматись за це як за свою власність не варто.
Та й взагалі, як вчив Ісус, і Михаїл був в цьому повністю з ним згоден, скарби свої потрібно накопичувати на небі, а не на землі. Ну, якщо перепадає дещо і на землі як побічний ефект, то не відмовлятися ж від цього.
Але в випадку з дівчинкою все це не годилось. Вона ще надто мала, щоб перейматись проблемами душі і влаштуванням вічного життя. Тут потрібні інші підходи.

Настоятель простягнув руку, щоб погладити дівчинку по голові. Та різко відхилилась.
- Ти хто, дитинко, - лагідно запитав Михаїл, - як тебе звати.
Дівчинка мовчала і лише злякано дивилась на чоловіка.
- Де ти живеш? Де твої батьки?
Та продовжувала мовчати. Отець присів поряд на траву, намагаючись повторити позу дівчинки.
- Можеш не говорити, - по-дружньому почав Михаїл, - я й так знаю, що живеш ти в підвалі і не знаєш де твої батьки.
Дівчинка здивовано і майже вже без страху подивилась на настоятеля.
- Це видно і по вигляду і по запаху, - пояснив той. - Я колись теж таким був. І ти колись станеш дорослою, красивою, багатою, і буде в тебе така машина... Ні, краща, - додав після деякої паузи.
- Але ж з чогось пора починати свій бізнес, і я можу навіть допомогти тобі в цьому. Можу купити в тебе ведмедика. Тримай гривню.
Дівчинка заперечливо похитала головою.
- Дві гривні! - отець Михаїл сказав це таким тоном, ніби пропонував всі свої багатства.
Але дівчинка не погоджувалась.
- А що ти хочеш? Хочеш цукерку?
Та ковтнула слину, але промовчала.
- Може нового ведмедя тобі купити? Цей бач який брудний і порваний.
Ніякі аргументи чомусь не діяли на дівчинку. Отець Михаїл задумався.

- Це я тебе перевіряв, - продовжив він після довгої паузи. - Ти хороша дівчинка, молодець, не продаєш свого друга ведмедика, ти - справжній друг. І я тобі друг.  А знаєш, що друзі роблять? 
Дівчинка похитала головою.
- Друзі обмінюються подарунками. Ти мені подаруєш ведмедика, а я тобі... - отець на хвильку задумався, - хрестика.
Але і дружити ціною ведмедика дівчинка не захотіла.
- А знаєш, що мені недавно подарували? - Михаїл вийняв з кишені мобільника.
- Айфон? - вперше подала голос дівчинка.
- Верту! - гордо мовив настоятель.
- Е-е-е, - розчаровано сказала дівчинка, - я хочу айфон.
- Та це як сотні твоїх айфонів коштує! 
- Це не айфон, - вперто сказала та.
- А де ти збираєшся ночувати? Хочеш відвезу тебе в монастир?
- Монастир? А що це таке? Дитячий будинок?
- Та ні, що ти? Це санаторій такий. Там годують, можна спати в справжньому ліжку, телевізор є. То як їдемо?
На здивування отця Михаїла, дівчинка погодилась.
- Ну то йди в машину, а я зараз. Мені на хвилинку в кущики треба. До речі, тобі не треба, а то щоб в машині не...
Дівчинка пішла до автомобіля, а настоятель взяв телефон і натиснув іконку з написом "Анна".

- Привіт, сестро, я зараз приїду до вас, привезу...
- Я вже розпорядилась, - сухим офіційним тоном відповіла Анна. - Буде в твоєї Марії келія-люкс, тож навіть різниці не помітить...
- Забудь про Марію, я привезу бездомну дівчинку років п'яти, тож люкс їй не потрібен.
- Але ж вона ще зовсім мала! Це гріх великий! Вам що, мало повнолітніх монахинь, які б з радістю... Та й про мене Ви давно не згадуєте...
- Сестро, ревнивість - великий гріх, як і заздрість чи гнів. Та й ти мене не правильно зрозуміла, зовсім не про те подумала. Це Боже провидіння підказало мені привезти цю дівчинку. Господь для чогось послав мені її, а я не знаю навіщо. Якийсь тут є секрет, чи в самій дівчинці, чи в її ведмедику.
Ти там виясни в чому справа. Чи ненав’язливо, непомітно, чи з допомогою страху Божого...
Ну, не мені тебе вчити, це ж ти з відзнакою закінчила школу КГБ, а я був лише середнячком, трійошником. Може непомітно підмінити їй ведмедика, чи випотрошити поки вона спить... На твій розсуд, ти ж в мене розумниця.

Було вже досить пізно. Машина мчала майже пустою дорогою.
- Ми з тобою вже давні друзі, а я й не знаю як тебе звати. Давай знайомитись. Я - Михаїл, а ти?
- Сірка.
- Дивне імя. Може Зірка?
- Сірка.
- А, зрозуміло, це тебе так друзі по підвалу називають. А справжнього імені не памятаєш?
- Сірка.
- Ну добре, Сірка, так Сірка. А навіщо тобі Айфон?
- Мамі подзвонити.
- А ти її номер телефону знаєш?
Дівчинка заперечливо похитала головою.
- Як же ти їй подзвониш, не знаючи номера?
- Айфоном можна дзвонити без номера.
- Хто тобі таке сказав?
- Сірий. Він показував. Там натискаєш на потрібну картинку і говориш.
- Хто такий Сірий?
- Мій шеф.
- Ясно, шеф - Сірий, а підшефна - Сірка. І ти дзвонила мамі з його Айфону?
- Ти тупий? То ж його айфон. Там нема моєї мами. Мені треба свій айфон.

- А ти пам’ятаєш свою маму? Впізнаєш її на картинці?
- Не пам’ятаю, але думаю, що впізнаю.
- Як?
- Вона добра.
Нав'язливою мухою в голові отця Михаїла крутилась думка, що десь він цю дівчинку вже бачив. Щось знайоме було в її рисах. Чи може в погляді?
- Ану подивись сюди, може впізнаєш, - Михаїл дав свій мобільник, де було багато його знайомих жінок.
Дівчинка довго роздивлялась, потім мовчки повернула його Михаїлу.
- Що, нікого не впізнала?
- Це ж твій телефон, - ображено пояснила вона.

- А чому ти опинилась на дорозі? Втекла зі свого підвалу? 
Дівчинка втягнула голову в плечі і зіщулилась.
- Тебе хтось обіжав? Ведмедя хотів відібрати?
Ця тема чомусь привела дівчинку в ступор. Далі всю дорогу вона мовчала.
"Напевне ведмедик є тою єдиною ниточкою, що зв’язує її з матір’ю" - подумав Михаїл, - "Тому й так дорожить ним. Готова обміняти лише на дзвінок до матері".

Михаїл подзвонив Анні: - Сестро, ми вже їдемо. Приготуйте щось перекусити, помитись, перевдягнутись. Ні-ні, для мене не треба, тільки дівчинці.

Відвізши Сірку в монастир Михаїл поїхав на свою секретну квартиру, про яку його жінки не знали. Сьогодні йому охота побути самому. Таким напруженим виявився цей день, особливо вечір. Треба відпочити і подумати.

На відміну від багатьох, настоятель розумів концепцію  іпостасей і двох сутностей Христа, людської і божественної. Бо і в собі відчував дві особи - звичайного прихожанина Махайла і священика Михаїла.
Михайло постійно грішив і каявся, а Михаїл відпускав йому гріхи.
Добре зрозумілою йому була також роль церковних таїнств, особливо причастя і сповіді. В результаті сповіді  грішник ніби очищався від тягара гріхів, на душі робилось легко, навіть совість ставала ніби в дитини.

Тож, причастившись стопариком коньяку, Михаїл зручно вмостився в ліжку, заплющив очі, і, щоб швидше і спокійніше заснути, почав сповідуватись.
- Грішний я, отче, - подумки, з каяттям, звернувся Михайло до Михаїла.
- Цього можеш і не говорити, сину мій, - по-батьківськи так же подумки відповів Михаїл, - це - само-собою. В чому конкретно твій гріх?
- Я сьогодні Ісуса вбив.
- Вбивати, це гріх, звичайно. Але ж і Мойсей вбивав. Тисячами. Ілля власноручно кілька сотень пророків зарізав. А Бог - так взагалі, один Потоп чого вартий. Та й Святе Письмо каже: вбий за це, вбий за те, а за відступ від Господа  ціле місто виріж і спали до тла.  Разом з дітьми і худобою.
- Але ж отче, я самого Ісуса Христа вбив.
- Ну, це взагалі не вбивство. Він же оживе на третій день і на небо вознесеться. Ото буде хохма коли в морзі тіло зникне і не будуть знати куди ділось. 

Що там ще гнітить твою душу?
- Я мало дівчинку не переїхав, лінь було гальмувати чи звертати.
- Але ж не переїхав!
- Соромно зізнатись, отче, але звернув я не з якихось високих мотивів, а виключно щоб бампер не пошкодити.
- Сину мій, мотиви, наміри - це не головне. Ти ж сам знаєш, що добрими намірами дорога до пекла вимощена. Головне - результат. За плодами пізнаються, а не за намірами. Що ще?
- Ведмедика в дівчинки хочу відібрати.
- Ну так це ж ти не з якихось корисливих мотивів робиш, а тобою рухає благородна цікавість, що ж там за тайна. Ба більше того, можливо навіть волю Бога виконуєш таким чином...

Сповідь, особливо після причастя, дала очікуваний благотворний вплив. Тож скоро Михайло (а з ним і Михаїл) заснули спокійним, глибоким, дитячим сном. 

Але, не зважаючи на церковні таїнства, які до цього завжди діяли безвідмовно, вночі  настоятелю приснився дивний і страшний сон.
Ось Анна сама несе Сірці вечерю, кидає якусь пігулку в чай, з лагідною посмішкою подає дівчинці. Потім йде в свою келію і, не роздягаючись, лягає в ліжко.
Через деякий час встає і тихо, по-котячому ступаючи, йде до келії дівчинки. В руках у неї гострий керамічний ніж. 
Дівчинка спить, обійнявши ведмедика. Анна грубо відбирає іграшку в сплячої (чи мертвої?) дівчинки. І прямо тут, біля ліжка, ставши навколішки, розрізає і випотрошує ведмедя. Михаїлу цікаво подивитись що там, але він бачить лише спину Анни.
В руках монашки шелестить папір. "Щось знайшла", здогадується Михаїл.
Анна завмирає і довго, дуже довго стоїть нерухомо, не піднімаючись з колін. Потім повільно встає і, похитуючись, йде в свою келію.
Відкриває сейф, дістає табельну Беретту, кладе на стіл і сідає, майже падає в крісло. Сидить нерухомо, здається навіть, що заснула.
Бере папір і щось пише. Знов надовго завмирає.
Нарешті, на щось зважившись, мне і рве записку, бере пістолет і деякий час дивиться на нього.
Потім рвучко встає, дістає з сумочки мобільник, виймає з нього акумулятор, загортає телефон у фольгу і кидає в сумку. Туди ж кладе ніж і пістолет.
Підходить до сейфу, бере якийсь пакунок, кидає і його в сумку. Довго  і уважно оглядає свою келію. 
Потім рішуче йде до гостевої келії, бере на руки сплячу (чи мертву?) дівчинку і несе її до свого автомобіля.
На цьому отець Михаїл прокинувся. 

Він лежав з відкритими очима, боячись поворухнутись. Що б це все означало? 
"Перестань, це просто сон", - заспокоював він себе. Але заспокоїтись не вдавалось. Мороз пронизував хребет Михаїла, тривога стискала груди, а на чолі  виступив холодний піт. Було ясно, що сталось щось надзвичайне, що попереднього звичного життя вже не буде.

Подзвонити Анні? І будити її серед ночі як мала дитина, якій приснився поганий сон? Ні, зачекаю до ранку.
Але заснути вже не вдасться. Михаїл встав і почав ходити по кімнаті, не вмикаючи світла.
Що ж там Анна знайшла такого незвичайного? Карту скарбів? І вирішила скрисятничати?
Ні, тоді б вона була збуджена, метушлива. Тут щось зовсім інше. Щось зовсім інше, але що?
"Знов ти за своє. Це ж лише сон. Про що тут думати? Що тут аналізувати?"
Ледве дочекавшись ранку, настоятель зателефонував Анні. Її телефон був поза зоною досяжності. "Значить не просто сон" - серце болісно защеміло. 

Треба їхати.

Сестра Марта вже чекала його біля воріт монастиря. Її схвильований, зляканий вигляд говорив красномовніше всяких слів - сталось щось надзвичайне.

Біля пустого ліжка дівчинки лежав розрізаний і випотрошений ведмедик.  Михаїл взяв записку. 
Великим, розмашистим, явно жіночим схвильованим почерком там було написано всього три слова: "Її звати Марія".
Писала, очевидно, мати, перед тим як підкинути кудись дівчинку. 
Настоятель запитально глянув на Марту.
- Я нічого тут не чіпала, - відповіла та.

Михаїл порився в залишках іграшки, оглянув ліжко дівчинки, але нічого більше не було.
"Що ж вона там знайшла?" - гризло його питання. "Невже ця записка її так вразила?"
Він знову уважно оглянув папір. Ніби звичайна записка. Але щось в ній було особливого. Михаїл підсвідомо відчував це, але не міг зрозуміти що саме.
Раптом в голові  боляче вколола здогадка: "Це ж почерк Анни!"

Значить Анна - мати Сірки. Тобто Марії. Тоді стає зрозумілою її реакція на записку. Але як? Чому? Коли?
Михаїл згадав, як років шість тому Анна раптом припинила "нестатутні" стосунки між ними. Потім взагалі зникла на рік (пішла в відпустку), а коли повернулась, то виглядала якоюсь втомленою, сумною, замкнутою в собі.

Раптом Михаїл згадав, чому дівчинка видалась йому знайомою. Такий же погляд він бачив на  фотографії своєї матері.
Але що це означає? Настоятель не хотів зробити очевидного логічного висновку. Він вже зрозумів його, але боявся висловити, сформулювати.
Він - батько цієї дівчинки.

Але від розуміння цього питань не зменшилось. Що з нею? Де вона? Чи жива? Куди Анна її повезла? Що збирається з нею зробити? Чи вже зробила?
Судячи з усього Анна уже не повернеться, постарається зникнути. А при її оперативних навичках це не складно. І про дівчинку він більше ніколи нічого не дізнається.
Михаїл відчув, як земля попливла в нього під ногами і присів на ліжко.

Те, що батьками дівчинки були він і Анна сумнівів не викликало. Але загадка дівчинки була не лише в цьому. Щось надто багато дивного і неймовірного було навколо неї. Раптова поява Ісуса за хвилину до зустрічі з дівчинкою. Невидимий нападник (чи захисник?). Та й звідки взялась думка, що у ведмедику є якась тайна? А саме завдяки ній Михаїл повернувся і відвіз дівчинку до Анни.

Все це не випадково. Настоятель відчув  себе маріонеткою в чиїхось руках, що сліпо виконував чиюсь волю, не уявляючи навіть в чому вона. 
І навряд чи поява Христа (а можливо і Диявола) була лише для того, щоб сказати настоятелю, що в нього є дочка. Ні, тут щось більш масштабне. І роль Михаїла в цьому чисто епізодична, третьорядна. 
Очевидно, що вся справа в дівчинці.
Але хто вона? Новий Месія? Настоятелю стало душно, не вистачало повітря. Він розстебнув комір і підійшов до вікна.
 
Ще хвилину тому Михаїл був у відчаї, що більше ніколи не побачить свою дочку і навіть не знатиме що з неї. А зараз він був радий цьому.
Не доведеться робити важкого вибору. Чи зміг би він так же легко, як Ісуса, вбити свою дочку, щоб врятувати світ?
В голову прийшла аналогія з Абрамом. Тому теж Бог дав на старість єдиного сина, якого потім наказав принести в жертву.
Але ж вбивати Ісуса чи дівчинку Михаїлу ніхто не наказував. Це його власний вибір між долею світу і однієї людини.

А чи власний? Чи хоче Бог приходу Царства Божого? 
Чи може і Михаїл, як колись Юда і єрусалимські священики, що кричали "Розіпни!" лише виконував Божу волю? 
Не хотілося б йому бути виконавцем щодо своєї дочки.

А може дівчинка зовсім і не Месія? Може Антихрист? Адже перед кінцем світу спочатку повинен прийти Антихрист. І той невидимий, кого Михаїл збив, не нападник, а захищав дівчинку?
Але хіба може в священика і монашки народитись Антихрист? А від кого ж йому ще народжуватись, як не від такого гріховного союзу...

"Гріховний" для отця Михаїла звучало як комплімент. Адже Перша Заповідь Бога, Його благословення людям: "Плодіться і розмножуйтесь."
Це вже Церква пізніше оголосила гріхом те, що благословляв Бог. Релігія Гріха вимагала, щоб і священики і монахи були грішниками, щоб в них були постійні спокуси до гріха. 

Чомусь джерелом гріха оголошують Диявола. Але ж тоді виходить, що і Церква Гріха є церквою Диявола, а не Бога.
Михаїл відчув, що ні "причастя" ні "сповідь" вже не зможуть облегшити його душу, повернути психічну рівновагу.

І ось Антихриста зватимуть Марією? Але чому? В неї народиться Христос? 
Голова настоятеля не витримала такого навантаження і він повільно сповз на підлогу.
Відповісти
#2
О! Анатоль сам себе рожки сделал!!!
Так чо говорите, Христос придет только через 33 года?
Відповісти
#3
Суд.

Його тягнули  кудись за руки, але суцільна темрява не дозволяла роздивитись хто. Навіть не ясно було, тягнуть вгору, вниз чи в якийсь бік, бо не було 

гравітації. Не було і прискорення, звідки ж відчуття, що тягнуть? 
Опір середовища? Але і його не відчувалось. "Якась тут фізика неправильна" - подумав Михаїл.
Поступово почало сіріти і появились обриси тих, хто тягнув його. За одну руку ангел, за іншу чорт.
"Ну що ж, значить моя доля ще не вирішена, напевне волочуть на Суд".

Раптом попереду, просто в цій сірій пустоті постали ворота і біля них  чоловік з довгою бородою. "Апостол Петро"- здогадався Михаїл, - "значить прибули".
Чоловік був в формі швейцара. "Дослужився" - криво усміхнувся Михаїл. - "От і стали перші останніми".
При наближенні процесії (чи конвою) Петро привітно усміхнувся, вклонився і відчинив ворота. 

Далі Михаїл пішов сам. Зробивши кілька кроків він оглянувся. Петро проводжав його поглядом, сповненим заздрощів і ненависті.
"От хто щиро хоче кінця світу, щоб припинився цей потік душ і відпала потреба стояти біля воріт" - подумав Михаїл. " А може навпаки, він ще й задоволений і гордиться своєю посадою, бо чим тоді ще йому займатись?"

Після воріт сірий простір поступово почав розділятись на світлий зліва і темний справа. Михаїл пішов по границі. Попереду стояв трикутний стіл, гострим кінцем направлений на нього. Зліва сидів Ісус в білій одежі, справа, напевне, диявол в чорній. Його обличчя майже не було видно.
Стілець за третьою стороною стола, якраз навпроти, був пустий. "Напевне для Бога. Але чому він на границі світла і темряви, хіба Бог не повинен бути у світлій частині? Може то для мене? Ні, навряд чи. Тоді стіл був би повернутий стільцем до мене, а не кутом".

- Представтесь, будь ласка, - привітно усміхнувся Ісус.
- Вася, - вирвалось з вуст Михаїла.
Судді здивовано подивились на підсудного. Запала тиша.
- А він мені подобається, - розсміявся Диявол, - і на Суді бреше.
- Навіщо ж питаєте, якщо і так все знаєте? - огризнувся підсудний.
- Процедура така, формальність, - пояснив Ісус. 
- Бюрократи, - виніс свій вердикт Михаїл.
- Треба ж пересвідчитись, що підсудний адекватний, що розуміє хто він, де знаходиться, - виправдовувався Ісус. - Отже, назвіть себе.
- Настоятель Свято-Вознесенського храму отець Михаїл.
- Ой, тримайте мене за ратиці, - диявол завалився від реготу на стіл. - Настоятель, отець... ой не можу...
- Тут нема настоятелів, прокурорів, королів, суддів чи жебраків. Перед Богом всі рівні, - пояснив Ісус.

- А де ж сам Бог? - Михаїл кивнув на пустий стілець навпроти.
- Так я ж своєю жертвою викупив в нього право судити людей. Ну, тих, хто повірить в мене, християн.
- А що тоді цей тут робить, - кивком голови Михаїл вказав на Диявола.
- Так це ж не судилище якесь, а Суд. Повинні бути дві сторони, змагання сторін.
- Я вимагаю відводу суддів, - голос Михайла був рішучим.
- Як це? Чому? - здивовано вигукнули Ісус  і Диявол.
- Конфлікт інтересів, - пояснив підсудний. - Ви не можете бути об'єктивними, неупередженими щодо мене.
- Це ж чому? - не зрозумів Ісус.
- Напевне він натякає на те, що тебе застрілив, а мене машиною збив, - здогадався Диявол.
- Так навпаки, саме тому ми будемо максимально об'єктивними, щоб не було найменшої підозри у зведенні рахунків, - голос Ісуса був щирим.
- Вимагаю присутності Бога, - наполягав Михаїл.
- Як хочете, - знизав плечима Ісус. - Батьку, зайди сюди!

Нізвідки вийшов чоловік в костюмі і сів на пустий стілець. Михаїл остовпів: "Чи не дзеркало поставили навпроти мене?"
Пивний живіт, товста шия, жирна морда, маленькі очі прискіпливо розглядали клієнта. Освітлена частина обличчя здавалась усміхненою, чиновницькою, з затемненої проглядав зневажливий погляд кримінальника. Не вистачало тільки бороди до повної схожості з Михаїлом. А без бороди обличчя було ще менш привабливим, борода надає чоловіку інтелігентності, духовності. 

"Значить правильно Біблія Бога описує, його характер" - з сумом констатував Михаїл. - "Всі начальники чимсь дуже схожі. За образом і подобою Бога створені тільки начальники, а не всі люди".
Він вже пошкодував за свою принциповість. Краще б уже Ісус судив.
Але, з іншого боку, таких людей Михаїл добре знав, багато років він мав з такими справу, з ними  можна домовитись, на відміну від фанатиків типу цього Ісуса.

- Християнин? - невдоволеним тоном запитав Бог. - Так чого викобенюєшся?  Християн Ісус судить.
- Я його там на землі вбив і боюсь що...
- За що вбив?
- Щоб кінець світу не настав.
- Ну, це правильно. Я теж так робив. Ох, ці діти, не подобається, бач, їм мій світ, хочуть по-своєму переробити. Думають, що в них краще вийде.
- І вийде! - з викликом промовив Ісус.
- В мене - так обов'язково, - добавив Диявол.

- А чому ж тоді вони вдвох мене судять? - повторив своє питання Михаїл вже Богу.
- Та це, власне, і не Суд, а Відбір, селекція, якщо по-простому. Вони вирішують до кого з них ти попадеш.
- В Рай чи в Пекло?
- Та які нафіг... Піп, а в таку дурню вірить... - скривився Бог. Але, глянувши на розгублене обличчя Михаїла, продовжив: - Чув про нову землю і нове небо?
Той кивнув, хоч і не розумів, як і всі, про що ж мова.
- Так ось, щоб не псувати мого світу, але й дати можливість дітям погратись, я створив ще такі ж дві землі, але без людей. На одну з них Ісус набирає добрих, лагідних, миротворців, милостивих, гнаних, чистих серцем... ну одним словом вбогих духом. А на іншу Диявол активних, гордих, заздрісних, войовничих, бунтарів, злочинців, революціонерів...  І от кожен з них хоче доказати, що його земля буде кращою.

- Ніби цього ще не ясно, - в голосі Диявола прозвучала гордість і навіть деяка зверхність.
- На короткому етапі в тебе розвиток йде швидше, але в перспективі моє суспільство буде попереду, бо розвивається хоч і повільніше, зате без конфліктів, криз, відкатів, - заперечив Ісус. - Майбутнє за соціальними людьми. З асоціальних суспільство не буде стабільним і розвалиться.
- Поки що твоя гіпотеза не підтверджується, - усміхнувся Диявол.
- Це тому, що в твоїх бунтарів є певна інерція суспільних навиків, а в перспективі твій світ перетвориться в дикі джунглі.

- Ладно, теоретики, - перебив суперечку синів Бог, - практика покаже хто правий. Хоча й так очевидно, що ваші світи будуть гірші мого.
- А що з цим вирішили? - продовжив після деякої паузи. - Хто його бере на свою землю?
Ісус і Диявол опустили голови.
- Що, ніхто не хоче? Чим же він вам не вгодив?
- Формально то він його повинен бути, - Ісус кивнув в бік Диявола. - Вбивця, розпусник, хабарник, обманщик... Та й взагалі, фактично член злочинного угрупування...

- Ну, вбивство когось з вас не рахується, - заперечив Бог, - ви ж живі.
- Та він дівчинку мало не переїхав, - майже з відчаєм мовив Диявол, - я ледве встиг її відштовхнути. Власним земним життям пожертвував.
- І чому це ти так вписався за якусь дівчинку? - підозріло глянув Батько.
- А кілька років тому він жінку збив, будучи п'яним за кермом, - постарався  перевести розмову на інше Диявол.
- І що, йому за це нічого не було? - не повірив Бог.
- Відкупився. Родичам дав грошей і пообіцяв, що влаштує її в рай...
- Посприяє, - уточнив Михаїл.
 - А поліція... - продовжив Диявол, - він же дочку начальника поліції хрестив...

- Так в чому ж питання? Забирай його, - звернувся Батько до сина в чорному.
- Ні, він мені не підходить. Характер не той. Не бунтар, не революціонер, не войовничий, навіть не гордий і не заздрісний. А те, що злочинець - це не від його внутрішньої природи йде. Це від суспільних умов, в яких він живе.

- Так що, куди мені? - перервав мовчанку Михаїл. - А що з тими, хто не підходить ні одному ні другому?
- В архів, - байдуже сказав Бог.
- А що з тими душами, що в архіві?
- Нічого. Лежать, чекають.
- Кінця світу?
- Знов ти зі своїми попівськими вигадками.
- Це не мої вигадки, - образився Михаїл, - це його, - кивнув на Ісуса.
Батько запитально підняв брови.
- Треба ж їх якось стимулювати до праведного способу життя, - опустив очі Ісус.

- Так що з  архівними душами? - не вгавав Михайло. - Будуть вічно без руху лежати?
- Може хтось захоче і таких запустити в діло, - ліниво продовжив Бог. - Ая колись цікавилась такими.
- Ні, в архів я не хочу, - рішуче заявив Михайло.
- А куди ж хочеш?
- Додому.
- Щоб знов продовжувати грішити як і раніше? - підняв голову Ісус. -  В цьому нема сенсу. Однаково через деякий час опинишся тут і буде та ж сама ситуація невизначеності. 
- Я вже не буду більше грішити, - щиро заявив Михайло. Всі троє скептично подивились на нього.
- От... - Михаїл спробував перехреститись, але зразу зупинився, зрозумівши всю недоречність тут цього.

- Ну, що ж, я бачу щирість в Ваших намірах, - засяяв радістю Ісус.
- Я буду жити за твоїми заповідями! - в пориві якихось нових для нього почуттів пообіцяв Михайло.
- Це важко, Михайле - сказав Ісус, - я послаблю для Вас свої вимоги. Апостолам я наказував проповідувати наближення Царства Божого в містах ізраїльських, а в поганські міста не ходити, але Ви можете слідувати моїм заповідям там, де живете.
- Але ж пізніше ти казав проповідувати Добру Звістку всім народам, - здивувався Михаїл.
- Я такого не казав, то послідовники мої додали пізніше, коли побачили, що інші народи сприймають моє вчення краще ніж євреї. Але зараз я з ними згоден.
- Я буду точно дотримуватись твоїх заповідей, кожен свій крок звірятиму з ними, - пафосно мовив Михаїл.
- То не обов'язково, - втрутився Диявол. Можеш жити і за моїми принципами. Головне - не так як раніше. Щоб знов нам не довелось ламати голови куди ж тебе відправити.

- Ну що ж, - зробив  підсумок Бог. Компроміс між сторонами досягнуто, в якості експерименту чому б і ні?

Дружня вечірка.

Отець Михаїл відкрив очі і озирнувся. Він лежав в лікарняній палаті, підключений до якихось приладів. Біля ліжка сиділа монахиня сестра Марта.
Побачивши, що Михаїл прийшов до тями, вона радісно вскочила і стала цілувати його руку.
- Повернувся... Він повернувся, повернувся до нас... - радісно шепотіла вона і сльози текли по її щоках.

Весь день до палати отця Михаїла було паломництво. Священики, бізнесмени, чиновники... Провідали отця також мер, міністри освіти, культури і внутрішніх справ, голови СБУ і адміністрації президента.
Михаїл почувався цілком нормально, і міг би хоч зараз приступати до виконання своєї земної місії, але лікарі наполягли, щоб він ще на день залишився в лікарні під їхнім наглядом.

- Ну, Михайле, з приводу твого одужання ми таке "хлібопереломлення" влаштуємо! - підбадьорив отця мер.
"Все-таки добрі вони люди" - з задоволенням відмітив Михаїл. - "Грішники, але люблять ближнього. А це - головне".

Попри всі ці вітання, побажання і компліменти Михаїл не забував, що тепер кожен свій крок, кожне слово він повинен звіряти з заповідями Ісуса.
Чи ж можна тепер йому брати участь в усіх цих п'янках-гулянках з корупціонерами, бандитами, рекетирами?
Але ж Ісус не цурався грішників, і застілля з ними були буденною справою. Головне, щоб все це відбувалось за рахунок грішників. Як і в випадку з Ісусом. Тож відмовлятись від таких заходів не варто. Навпаки, така відмова суперечила б намаганню в усьому слідувати Ісусу. 
Ця думка заспокоїла отця Михаїла і надала впевненості. Все-таки це звичний твердий грунт під ногами. Не можна ж починати нове життя з нуля, висячи в повітрі.

Чи варто людям казати правду? Чи розказати, що нема ніякого раю і пекла, та й Суду? Чи буде це їм на користь?
Ні, не так. Чи вимагають заповіді Ісуса казати правду? Але ж сам Ісус брехав про наближення кінця світу, царства божого, про геєну вогняну...
Правда, він робив це, як сам визнав, задля страху грішити і стимулу до праведного життя. Тобто з добрих намірів. Значить можна й не казати правди і навіть брехати, якщо наміри твої чисті. Це добре. Дає більше можливостей. Для добрих справ, звичайно.

Лише вирішивши для себе ці два питання настоятель відчув, що тепер він твердо стоїть на обох ногах і може впевнено слідувати заповідям Ісуса.

Дружня вечірка з приводу одужання отця Михаїла відбулась в ресторані Континенталь-Люкс, що належав обласному прокурору. Чи, точніше, його дружині. 
При низьких зарплатах наші чиновники і політики живуть не гірше, а часто навіть краще ніж  їх західні колеги в багатих країнах. А все тому, що завдяки якомусь щасливому збігу обставин їхні родичі завжди виявляються успішними бізнесменами. І особливо успішними бізнесвуменами. Які й допомагають матеріально своїм рідним, що принесли себе в жертву служінню державним інтересам.

Присутніми на вечірці були лише найближчі друзі Михаїла, чоловік 200, не більше. Атмосфера була радісна, щира, дружня, всі тости були за дружбу, співробітництво, процвітання, удачу і, звичайно ж, за отця Михаїла і його чудесне одужання.

Вливши в себе достатню кількість "крові Христової", з'ївши трохи "Христового тіла"  на додачу до тіл осетрів, фазанів і ще якоїсь погані, слово взяв Михаїл. Він встав під бурхливі овації і радісні вигуки присутніх, щоб подякувати друзів за теплі слова, за чуйність, співчуття і відданість, за руку підтримки, за товариську взаємовиручку...

Чи то "Христова кров" так подіяла, чи її кількість, але з вуст отця Михаїла прозвучало таке, чого ні присутні, ні він сам не очікували.
- Друзі, - почав Михаїл, - всі ми грішники. 
Радісна хвиля схвалення і оплесків прокотилась залою.
- Всі ми вважаємо себе християнами, - продовжив він, - ходимо до церкви, молимося, причащаємось, сповідуємось, хрестимо дітей... Але чи виконуємо ми заповіді Ісуса Христа, чи живемо згідно них?
Зал притих, всі уважно, з задоволенням і передчуттям чогось веселого слухали, очікуючи і намагаючись вгадати, що таке смішне скаже зараз святий отець.
- Ми вважаємо себе елітою, господарями життя. В наших руках економіка і фінанси, засоби інформації і законодавство, поліція, прокуратура і суди. В наших руках земля, а ми вважаємо, що і небо також, що і влада і все, що в нас є - то від Бога.
Залою прокотився смішок.

- Але любі мої, Ісус вчив, що все це - марнота, що на небі треба складати скарби свої, а не на землі. Не про блага матеріальні треба думати, а про свою 
вічну душу. Не проблемами земними перейматись, а готуватись до скорого приходу Царства Божого.

Отець Михаїл оглянув залу. Всі мовчали, не знаючи як реагувати.
- Дорогі мої, - продовжив він, - Ісус прямо і недвозначно сказав, що легше верблюду пройти через вушко голки, ніж багатому в Царство Боже попасти.
В залі почались перешіптування.
- Тож який вихід? Продавайте землі свої і маєтки, роздавайте все добро жебракам - вчить Ісус. Не думайте, що завтра будете їсти і у що одягатись - Бог краще за вас знає, що вам насправді потрібно і дасть все необхідне.
Михаїл ковтнув  з келиха "крові Христової", бо пересохло в горлі.

- Але багатство - це ще далеко не все, чого треба позбутись. В Царстві Божому стануть перші останніми і останні першими. Ви думаєте, що добившись високих звань, погонів, нагород, посад, регалій ви цим звищуєтесь? Але буде понижений, хто звищувався. Будьте як немовлята, станьте вбогими духом, бо їхнє Царство Небесне.
Настоятель перевів дух і вказав кудись пальцем в залу.

- Я звертаюсь до прокурорів і суддів - не судіть і судимі не будете, блаженні милостиві, бо помилувані будуть. Я звертаюсь до поліції і СБУ - не рвіть кукіль серед пшениці, бо корені їх переплелись. Вирвавши бур'ян нашкодите і пшениці. Не справа людини судити і встановлювати справедливість.
Ваша справа - не противитись злому, підставляти другу щоку, коли вдарять по одній, віддавати і плаща, коли хочуть забрати сорочку. А Бог в кінці світу всіх розсудить і воздасть кожному належне.
 
Михаїл замовк і оглядав присутніх. В залі було незвично тихо. Ніхто не міг зрозуміти, чи вже сміятись, чи отець ще щось скаже наостанок.
Мовчання переростало в напруженість. Потрібно було щось робити.
- Подякуємо нашого дорогого отця Михаїла за цю прекрасну проповідь. Всім нам часом потрібно і до високого доторкнутись, а то дивимось тільки під ноги, як свині - усміхнувшись сказав мер і зааплодував. Бурні овації потрясли залу.

- Перебрав наш святий отець "крові Христової", - шепнув меру на вухо прокурор.
- Дай Бог, дай Бог. Але боюсь, чи одужав він...

Хоч аплодували отцю Михаїлу всі, але його жарт мало кому сподобався. Чогось в ньому не вистачало, була якась незавершеність, що не дозволяло 
посміятись від душі. З'явилась і деяка напруга у стосунках з друзями, ніби  він розказав якийсь невдалий і недоречний анекдот. Це відчувалось при 
прощанні після закінчення вечірки.
- Ну що, отче, продасте свої маєтки і роздасте жебракам? - пожартував при прощанні мер.
- Так в мене нічого нема, все на жінок записане.
- Так у нас теж! - щиро розсміявся мер. Цей жарт Михаїла йому сподобався. Він був близьким і зрозумілим. Ось яких слів не вистачало в кінці його виступу.


Проповідь у храмі.

Настоятель брав участь в церковних служіннях лише на свята. Решту днів правили службу інші священики. Але тепер отець Михаїл вирішив виступити 
з проповіддю і в звичайний вихідний. Адже справедливо вважав, що тепер йому є що сказати про Бога не з книжок, а як очевидцю, з першоджерел.

Раніше отець Михаїл готував свої проповіді, але зараз це видавалось йому зайвим. Адже Ісус, посилаючи  апостолів нести людям Добру Звістку, не 
казав їм продумувати наперед  що будуть говорити, - Бог сам вкладе в їхні вуста потрібні слова.
Михаїл же вважав  себе вищим за апостолів і місію свою важливішою.
Хто такі апостоли? Зазвичай прості рибалки, яких Ісус посилав розповідати про нього і про скорий кінець світу. Нічого більше від них і не вимагалось.
А от Михаїла  послала на землю сама Трійця, (чи Трійка?) Прямо з Суду.
І місія його куди складніша - не просто розказувати щось людям, а власним прикладом показати дорогу до Царства Небесного. А це, погодьтесь, не те саме.

Тож отець Михаїл сміливо починав говорити, будучи в абсолютній впевненості що все, що він скаже, йде прямо від Бога.

- Христос помер і воскрес, показавши нам, що смерть - це ще не кінець, - почав Михаїл. - Я теж був помер і попав на Суд Божий. І от я знову серед вас.
Отець зробив паузу і багатозначно подивився на присутніх мирян.
- Ви, звичайно, мені не повірите, та я й сам кілька днів тому нізащо б не повірив, але Бог - є. 
Я бачив його, говорив з ним, говорив з його синами, з Ісусом. І ось що хочу вам сказати, - Михаїл замовк, щоб присутні змогли налаштуватись на  сприйняття вкрай важливої інформації.

- Чому я тут? Бо я був посланий донести до вас всіх радісну звістку: Царство Небесне не наблизилось. Царство Небесне вже є.  Прямо зараз.
Ви знаєте пророцтво з Писання, що буде нова земля і нове небо. Тож знайте - вони вже є. Нова земля під новим небом.
Вона така ж прекрасна як і ця, але краща, бо туди попадають не всі. Там нема бандитів і злодіїв, насильників і брехунів, там панують мир і злагода. І 
кожен з вас може попасти після смерті туди - отець Михаїл підняв пальця вгору.

- Ви спитаєте, що для цього треба? Хто туди попаде? Для цього і посланий я, щоб сказати вам це - отець багатозначно подивися на присутніх.
- А треба всього лише бути як Ісус, жити як Ісус, слідувати його заповідям, - він замовк, спостерігаючи за реакцією на свої слова.

- Ви скажете: це важко, це неможливо, Ісус був безгрішним, а ми - грішники. Але посланий я саме для того, щоб не лише донести до вас цю важливу 
істину, а й власним прикладом показати, що це - можливо. 
Так, це важко, це вимагає перегляду всього свого життя, відмову від звичок, ламання стереотипів. Це вимагає мужності діяти не так, як очікують від вас навколишніі, мужності бути білою вороною. Це майже так же важко, як пройтись голому по Хрещатику, як в Харкові чи Одесі розмовляти українською.
 
Так, це дуже важко,  вимагає постійної зосередженості, кожен свій крок, кожне слово ви повинні звіряти з Ісусом. Але це можливо, при умові, що ви захочете цього. 
І моя місія - показати, що це можливо. А якщо це можливо для такого грішника як піп, то можливо й для кожного з вас. Чи майже для кожного.
Достатньо лише захотіти. Достатньо лише сказати собі: я хочу бути як Ісус. Я буду брати приклад з отця Михаїла. Я хочу бути як отець Михаїл!

Ви скажете: Ісус багато чого говорив. Але що з того найважливіше, чому ми повинні приділяти найбільше уваги, до чого повинні прагнути?
Попи весь час вам казали: - любити Бога і ближнього свого.
І що це дасть? Де сказано, що земля чи Царство Небесне дістанеться люблячим? Нема такого! Це шлях в нікуди.
А що ж є справді для нас важливим? Дивимось Ісуса: - лагідні успадкують землю, вигнаних за правду Царство Небесне.

Отець Михаїл знав, звичайно, що Царство Небесне і вбогим духом належить. Але то вузька дорога до нього. Не кожному ж так повезло бути вбогим  духом. А як ним стати, якщо таким не є? Та й не було в отця повної впевненості в тому, що сам Ісус задовольняв цьому критерію.
А от гнаним, переслідуваним, вигнаним за правду кожен може стати. 
Сказати, що Ісус був гнаний за правду Михаїл також не міг. Але ж в усякому разі за ідею, то точно.

- Тож  я прийшов, щоб донести вам правду, відкрити очі, вивести з омани, з тупика, куди віками вели вас попи, вказати шлях до спасіння і власним 
прикладом показати істинність і реальність цього шляху, разом з вами пройти його на Нову Землю в Царстві Небесному.

Щоб збити вас з істинного путі, затуманити вашу свідомість попи понавигадували повно всякої непотрібної мішури - церкви, священики, ікони,  хрести, ряси, кадила, причастя, сповіді, свічки, молитви, хрещення, відспівування, свята, хресні ходи...

Настоятель оглянувся, щоб побачити реакцію священиків, присутніх на проповіді. Ті стояли білі. Обличчя перекошені від страху, ніби вони бачать  перед собою не отця Михаїла, а самого Ісуса. 

- Нема цього всього в Ісуса! - Продовжив Михаїл.
- Ви скажете: Справді, більшості з перерахованого нема. Але ж є "Отче наш", є хрещення.
Дорогі мої, коротенький "Отче наш" Ісус дав взамін багатогодинних пустих молитов, а хрещення - це взагалі вигадка Івана. Хіба Ісус коли-небудь  хрестив кого?

Отже, що треба, щоб попасти на Нову Землю в Царстві Небесному?
Лагідність і вигнання за правду. 
Повторюйте за мною: Лагідність і вигнання за правду. Лагідність і вигнання за правду.

Кілька мирян повторювали за отцем Михаїлом, в деяких навіть очі світились фанатичним блиском, але решта знаходились в ступорі.
- Дружніше, дружніше, - підбадьорив настоятель, - повторюйте, хто хоче спастись: Лагідність і вигнання за правду. Лагідність і вигнання за правду.
Поступово всі присутні почали декламувати Формулу Спасіння. Настоятель повернувся до священиків. Частини з них вже не було, а решта під поглядом Михаїла розкривала роти в такт зі словами Формули.

- Добре. Пам’ятайте це і постійно повторюйте. 
Але слів мало. Треба, щоб ці принципи ввійшли у ваше життя.
І почати це ви можете прямо тут і зараз.
Скажіть мені, Ісус був лагідним?
 
Отець Михаїл почав згадувати, чи був лагідним Ісус. На Суді він був доброзичливим, ввічливим, але чи є це лагідністю?
А що кажуть Євангелії? З Марією Ісус, безумовно, був лагідним. З Магдаленою, звичайно, не з матір'ю. Родичів Ісус не балував лагідністю. І це правильно, бо для того, хто служить Богу, чи й всякій іншій ідеї, родиною є його однодумці, соратники, близькі по духу, а не по крові.
Судячи зі свідчень Івана, молодшого сина Заведея, Ісус і до Івана був лагідним. Отже...

- Був, - впевнено відповів собі Михаїл.
- Чи правдою є його слова, що торгашам не місце в Храмі Божому? Правдою.
Чи бачили ви як тут у кіосках продається всяка церковна мішура - свічки, хрестики, іконки? Бачили.
Що зробив Ісус з торгашами в Храмі? - отець Михаїл зробив паузу, щоб всі згадали і усвідомили, що треба робити з торгашами.

- Тож ідіть і зробіть те саме! Прямо зараз! Зі мною! - гучним голосом прокричав настоятель.
Натовп лагідних просвітлених кинувся громити матеріальні основи Церкви, заробляючи собі таке бажане вигнання за правду.
- Лагідність і вигнання за правду!  - чулось крізь гуркіт і брязкіт.
Відповісти
#4
(29-08-2018, 23:20 )luk писав(ла): О! Анатоль сам себе рожки сделал!!!
Так чо говорите, Христос придет только через 33 года?

Христос вже не прийде, в нього своя земля є.
Прийде Антихрист.
Відповісти
#5
Глюки....
Если так, то библия врет, не?
Счас народ аж стонет, и подыхает, если придет антихрст, то ваще конец света будет, не?
И чем же кончил ваш о Михаил???? Не по стопам ли гр Толстого пошел????
Как по моей версии, так поп не сможет убить Христа, он от пистоля в обморок свалится, Христа давно ждут не дождутся мосадовцы, их для того и создавали, поэтому они везде....
Відповісти
#6
Анатоль, вы же сами все знаете, вот почему вы при этом не христос или не антихрист???7
И чего не дали продолжения на фупе? Вас там забанили?
Відповісти
#7
Судний день отця Михаїла 3.

Отець Михаїл розумів, що людині  для повного щастя мало лише підставляти другу щоку. Що потрібні і більш активні вчинки. Розумів це, напевне, і Ісус. 
Тож вигнання торгашів з храму, ініційоване настоятелем, і було тим необхідним елементом, якого не вистачало людській душі.

Грабежі, руйнування, погроми -  найбільш приємні для людини заняття. А особливо коли вони здійснюються масово, в великих масштабах. Саме вони є найпривабливішою частиною всяких війн, бунтів, революцій. От де по справжньому проявляється колективістська природа людини. От коли людина по справжньому почувається вільною і щасливою.

Але в буденному мирному житті  умов для цього  майже нема. А п'янки, бійки, наркотики - лише жалюгідний ерзац, який не дозволяє піднятись людському духу до висот, доступних лише при масових діях. 
Сприятливі умови для грабежів і погромів виникають і при масштабних стихійних лихах, але тут не вистачає такого важливого компоненту  як почуття правоти. 

Нема високої ідеї, яка б освячувала подібні вчинки. А для людини, як істоти духовної, ідейний, моральний компонент є надзвичайно важливими.

В випадку очищення храму від торгашів такий ідейний компонент був. Та ще й освячений авторитетом Ісуса. Тож громити кіоски було не просто приємним  заняттям, а робили це учасники з почуттям виконання важливої духовної місії, що різко посилювало їхній ентузіазм, радість і задоволення від дійства.

Поліцейські прибули швидко і тупцювали на подвір'ї храму, не знаючи як їм поводитись в цій нестандартній ситуації. Все-таки в нас церква відділена від держави, стороннього нападу на храм не було, а духовні практики віруючих, хай і в такій екстравагантній формі, якщо вони не шкодять здоров'ю - то їхня внутрішня справа.

Всякий процес вивільнення енергії почавшись, має тенденцію кудись розвиватись. А колективна діяльність мас піднімає  окремих учасників до вершин духовного звільнення. Свідомість таких просвітлених звільняється від пут і умовностей, нав'язаних суспільством, тобто тими, хто при владі. І з висоти свого духовного підйому вони не бачать жодних причин чому це треба обмежуватись лише торговими кіосками. А розширення свідомості автоматично призводить до розширення сфери їх активності.
Інші, хто ще не настільки звільнив свою свідомість від суспільних пут, намагались стримувати духовно звільнених. Треті ж, розуміючи безперспективність намагань стримати енергію звільненого духу, старались врятувати від знищення хоч щось. Такі хапали ікони, срібні підсвічники, посуду і інші церковні атрибути, які вдавалось схопити і швидко покидали місце подій. Одні з них ловили таксі, інші дзвонили по телефону родичам, щоб ті швидко під’їхали машиною для врятування церковного добра.

Поліцейські намагались силою свого інтелекту переконати духовно звільнених громадян не чинити таких сумнівних з їх точки зору дій, але ті, прикриваючи свої обличчя від поліцейських камер іконами і канделябрами, швидко пробігали мимо тих і покидали територію храму.

Свідомість отця Михаїла не встигала за звільненою творчістю народних мас. Все-таки відчувався консервативний вплив багаторічної роботи священиком. Але і вона на хвилі духовного піднесення росла семимильними кроками. Те, до чого інші доходили інтуїтивно,  настоятель усвідомив лише застосувавши для оцінки подій такий авторитетний і надійний критерій, як позиція Ісуса з цих питань.
 
Чи ж казав Ісус, що в храмі повинні бути ікони, кадила, ризи і інші речі, призначення яких - підмінити справжню духовність цією мішурою?
Звичайно що ні. Більше того, Ісус вважав, що храм повинен бути в серці людини. Та й Бог був чітко й однозначно проти ідолянства в усякій його формі - мальованій, різьбленій, ліпленій, литій...
Усвідомивши це, Отець Михаїл спокійно, з задоволенням і навіть  гордістю спостерігав процес очищення храму не лише від торгашів, але й від ідолянства.
  
Знаючи методи роботи нашої нової поліції, хтось зі священиків чи охорони храму завбачливо викликав  охоронну фірму, по-народному тітушок і Корд, колишній Беркут.  В цих, на відміну від поліції, нестандартних ситуацій не буває. Якщо є кого бити і розганяти - значить ситуація цілком стандартна і задача зрозуміла. 

Першими прибули тітушки. Їм збиратись не довго, одягли білі рукавички для самоідентифікації і готові в бій.
Дійство зразу стало більш масовим,  енергійнішим і веселішим. Частина тітушок зайнялась своєю улюбленою справою, на яку їх власне і найняли. Інша ж частина приєдналась до тих свідомих прихожан, які намагались винести церковне добро з храму, рятуючи його таким чином від знищення. Все-таки в приватних будинках, квартирах і на дачах воно буде в більшій безпеці.

Нарешті прибули кордівці і зразу ж приступили до роботи, не розбираючись, хто  в яких рукавичках і чим тут займається. На голови, спини, руки і ноги активних прихожан і тітушок посипались удари кийків. У відповідь посипались прокльони, лайка, крик і удари підручними предметами, оскільки на підставляння другої щоки тітушки не наймались, а розминка з прихожанами привела лише до виділення адреналіну, і спортивного азарту. 
Загальний азарт передався і беркутівцям. 

Хоча амуніція кордівців більше схожа на космічні скафандри, але вони теж люди, і ніщо людське не чуже їм. Тож на хвилі масового піднесення і ентузіазму деякі з них  взяли участь у трощенні всього, що попадалось під руку. Але це все ж були поодинокі випадки, оскільки трощити голови і ребра співгромадян значно приємніше. Та й готували їх саме до цього.

Нарешті знайшлась робота і для поліцейських. Ті почали надавати першу медичну допомогу потерпілим, яким вдавалось виповзти з побоїща.

Отець Михаїл відбувся порівняно легко. Командир кордівців впізнав його і вивів з гущі подій. Йому доповіли, звичайно, що ініціатором безпорядків був саме настоятель, але суспільний статус Михаїла був поза його компетенцією. Його вчинки будуть оцінювати на зовсім іншому рівні. Тож отця Михаїла провели до його автомобіля і забезпечили вільний виїзд. 

Давно вже Михаїл не відчував себе таким щасливим і піднесеним. Нарешті він почав робити щось справді велике, важливе, значиме. Таки правду казав Ісус своїм апостолам, що при всіх гоніннях на вас ви отримаєте більше ніж втратите, і вже навіть в цьому житті.
Піднесений настрій Михаїла передався і його автомобілю, який мчав зі швидкістю 160 кілометрів за годину. Поліцейські при дорозі заметушились, коли повз них пролетів автомобіль на недозволеній швидкості, але, пробивши номер в базі даних, заспокоїлись. Хоча протокол порушення склали.

Різкий дзвінок мобільника примусив отця здригнутись,  так недоречно  перервавши його думки про високе. Мер. Вже донесли.
- Міша, блядь, що там у тебе за бардак! 
- Ну, вийшла ситуація трохи з-під  контролю, - Михаїлу не хотілось зараз вдаватись  в обговорення, тому вирішив обійтись загальними фразами.
- Та кажуть ти сам її і спровокував.
- Хто ж міг передбачити таке... Народ знервований, озлоблений, довели ви його...
- Ну, ти там стрілок не переводь.  І кінчай майданити, місту потрібен спокій і стабільність, а не потрясіння.
"Місту... казав би, що мені чи владі. Так завжди - хто добре влаштувався, тим потрібен спокій і стабільність, але така стабільність корупції, бідності і безперспективності навряд чи до душі і місту, і країні, і людям", - подумав Михаїл, але промовчав. "Хоча, якщо не видно альтернативи, то і такою стабільністю дорожать".

Наступний дзвінок був від прокурора.
- Михайле, мать твою, ти що твориш?!
"Будьте лагідні як голубки і мудрі як змії", - пригадалась настанова Ісуса апостолам.
- Експеримент проводив по визначенню рівня напруги в суспільстві. А то тим соціолухам довіри нема. Сам знаєш, за що заплатять - те й напишуть, - довірливим тоном повідомив Михаїл.
- Твої експерименти дорого нам коштують. Знаєш як це по рейтингам вдарить? Зараз кожна сука, кому тільки не лінь, використає інцидент для обсирання влади. 
- Яким чином? - зіграв простака Михайло. 
- Їм тільки б якийсь інформаційний привід був, і бажано резонансний, а за інтерпретацією діло не стане. 
- Я в ваших мирських справах не розбираюсь, але прокуратура ж ніби поза політикою. 
- Ні, ну він ще й жартує, - сердився прокурор. - Це серйозна політична провокація, направлена на підрив стабільності в країні і довіри до влади.
- От і займись розслідуванням хто влаштував цю провокацію, - вже твердим тоном сказав Михаїл. - Я б лише трохи пари випустив, ну розбили б віруючі зо дві свічних лавки, всіх то проблем. 
А якась сволота тітушню і беркут викликала. А це вже зовсім інший масштаб, сам розумієш.
- Ми то займемось, але і ти припини свої експерименти. Не на часі, вибори скоро.

"Хто наступний подзвонить? Ставлю дві гривні проти одної, що з адміністрації Президента" - думки Михаїла остаточно опустились на землю.
- Отче Михайле, в Адміністрації серйозно занепокоєні останніми подіями у Вашому храмі. І Вашою участю в них, - додав ввічливий голос.
- Я цілком поділяю ваше занепокоєння, - так же ввічливо відповів Михаїл. На тому кінці замовкли, не знаючи як реагувати на слова настоятеля. Знущається він,  чи щось там не так як доповіли?
- Ви ж розумієте, що цей інцидент б'є по міжнародному іміджу України і рейтингу Президента? - продовжив ввічливий голос.
- І по рейтингу? - здивовано вигукнув Михайло.
- Прямо зараз на каналі "113 Укросія" сидить Грабінович і, коментуючи  події, говорить, що в Україні нема влади, що привладні бариги думають не про людей і країну, а лише про збереження свого місця біля корита, про свої бізнеси і офшори. А на "Нюс Швайн" Мараєв з Нагімнським і Піхвошиком розводять демагогію, що дана провокація влади має за мету зірвати міжконфесійний мир, створити напруженість в країні, щоб, скориставшись цим, ввести воєнний стан, обмежити права і свободи громадян, відмінити вибори, на яких їм нічого не світить.
- А при чому тут я? - вже щиро здивувався Михаїл. - Ніби ці люди на цих каналах не кожен день це кажуть, а тільки сьогодні. 
Та й взагалі я з ними згоден в тому, що нема в нас української влади. Бо якби була, то давно б позакривала такі антиукраїнські рупори як цей "Нюс Швайн" і не надавала б ефіру всяким українофобам-піхвошикам. 
- Ми цього не можемо зробити, в нас демократія.
- Я ж і кажу, що не можете. А була б українська влада, то зробила б це в першу чергу. Яка може бути демократія і свобода слова для ворожих рупорів в період війни, свобода для антиукраїнської агітації, для русифікації інформаційного простору? 
На тому кінці знов запанувало мовчання. Видно розмова пішла в незапланованому напрямку.
- Якщо у вас не вистачає для цього сил, - продовжив Михаїл, - то я можу допомогти, закликавши прихожан прийти до цього диявольського гадючника і вимести звідти ту нечисть.
- Я доповім про Вашу пропозицію,  але що ж сталось у Вас в храмі?
- Реформа.
- Яка реформа? - не зрозуміли на тому кінці.
- Церковна реформа, - терпляче пояснив Михаїл.
- Ми, звичайно, не втручаємось в церковні справи, але чи  не можна проводити реформу якось спокійніше, непомітно, без таких ексцесів.
- Можна, але тоді вона розтягнеться щонайменше на тисячу років. А в мене нема стільки часу.
- Ну, Ви все ж там старайтесь якось делікатніше з реформою, а то вже іноземні посли цікавляться, що ж тут у нас відбувається.
- Ех, не було кому такі мудрі поради Володимиру давати, коли він киян в Дніпро заганяв і знищував культові споруди старої віри, разом з її служителями і прихильниками.

Думки Михаїла нарешті вернулись на землю і він захотів зрозуміти, куди ж власне їде. Подивившись на дорогу побачив, що автомобіль везе його до Лілі, найкрасивішої з його жінок. Лілі любить успішних, тож не дивно, що піднесений настрій Михайла вів його саме туди.
"Подзвонити їй, чи зробити сюрприз? А як Ісус вчинив би? Він посилав апостолів поперед себе в міста ізраїльські. Тож подзвоню, а то як би вона мені сюрприз не зробила".
До будинку Лілі залишалось кілька сотень метрів. Біля воріт стояв автомобіль. Чужий. Машину Лілі Михаїл добре знав. Тесла з електричним приводом. Її подарував йому один бізнесмен. Михайло хотів навіть залишити собі, зараз такі в моді, але подарував Лілі. 
Михаїл зупинився і набрав номер жінки.
- Лілі, я їду до тебе.
- Так, звичайно, я чекаю, - відповіла та після тривалої паузи.
Через пів хвилини з будинку Лілі швидко вийшов незнайомий чоловік, на ходу одягаючись, сів в машину і поїхав.
Михайло продовжував нерухомо сидіти. "А що ж ти хотів, мати багато жінок і бути в них єдиним?"
Думка була слушна, та все ж настрій Михаїла зіпсувався. Він розвернувся і поїхав назад.
"Чи подзвонити їй, сказати що не приїду, чи хай чекає, непокоїться? Подзвоню, бо буде сама питати що сталось".
- Вибач, кицю, я не зможу приїхати.
Трубка вороже мовчала.
- Ну не сердься, так сталось, обставини змінились.

З таким настроєм тільки до Анастасії їхати. Та завжди йому рада, і від неї можна не чекати подібних сюрпризів. Якби Михайло вирішив одружитись, то Настя була б ідеальною дружиною. "І в радості, і в горі..."
Спохватившись від таких думок Михаїл побачив, що автомобіль везе його на квартиру. "Ну що ж, йому видніше, хай буде воля його. Та й, як казав Ісус, рідні мої ті, хто слухає мене, хто поділяє віру мою".

Храм закрився на ремонт, але це ніяк не завадило отцю Михаїлу проповідувати в дворі храму. В цьому були навіть свої переваги. Атмосфера була більш вільною,  демократичною, майже мітинговою. Приходили послухати Михаїла навіть ті, хто ніколи до церкви не ходив. 
Такій популярності проповідей Михаїла сприяло в великій мірі те, що канали "113 Укросія" і "Нюс Швайн" широко освітлювали ці події. На відміну від провладних каналів, де дана тема повністю замовчувалась, як і багато інших, які на думку влади не сприяли стабільності. Така інформаційна політика вела до росту популярності цих двох каналів і падінню рейтингів провладних, які просто ставали не цікавими.
Крім суто релігійних тем на проповідях Михаїла обговорювались і інші, до яких був суспільний інтерес. Та й проповіді були досить незвичними. Слухачі могли 

задавати питання, навіть вступати в дискусії. Приходили і ті, хто не поділяв поглядів Михаїла, але їх приваблювали нестандартні, оригінальні підходи отця з багатьох  питань, екстравагантні висловлювання. Багато було й просто зівак, яких як магнітом тягне до всяких масових дійств.

Владі все це не дуже подобалось, але робити якісь кроки для припинення цього майданчику не наважувались. Хай собі мітингують у дворі храму, тільки б не чинили погромів і не перекривали вулиць.
Священики були більш нетерпимими до такої єресі. І намагались припинити це неподобство на території храму. Але момент було втрачено. Популярність Михаїла  була високою, зерна, кинуті ним, давали плоди. Тож намагання попів зірвати проповідь Михїла закінчилась тим, що з них позривали ряси, а з декого і більш спідній одяг і під загальні крики схвалення і сміх копняками виштовхали з території храму.
Але, зазнавши поразки в вуличній війні, попи взяли реванш за зачиненими дверима. На терміново скликаному архієрейському соборі було прийнято рішення про позбавлення Михаїла чину настоятеля, сану священика і відлучення від Церкви.

На що Михаїл відреагував фразою, яка стала знаменитою: "Відлучивши мене від церкви, вони відлучили себе від Бога".
Проповіді у дворі храму не тільки не припинились, але стали ще більш масовими. На них Михаїл виступав вже не як настоятель храму, а як посланець Бога і Сина.

Та популярність має і зворотний бік. З'являється багато тих, хто хоче тебе дискредитувати, скомпрометувати, чи, кажучи простіше, обплювати і обісрати.
Для цього вишукуються якісь епізоди з біографії, які не красять тебе. А в кого їх нема? Вони роздуваються, обростають ще більш шокуючими вигадками і з цього матеріалу ліпиться такий образ людини, що і Диявол би від такого відкараскувався, казав, що не знає його. Займаються цим в нас так звані журналісти.

Деякі слова можуть з часом змінювати своє значення. Інакше кажучи люди починають називати ними зовсім інші речі. Класичним прикладом цього вважається  слово "педагог". Так в древній Греції і Римі називали рабів, які водили учнів в школу чи підтримували палицею-стимулом дисципліну в класі. 
В наш час так називають вчителів. Хоча, напевне, це не слово змінило своє значення, а не стало вчителів як соціального явища, тож навчанням дітей займаються педагоги. Чи не навчанням, а вихованням, яке стало більш пріоритетним.

Для позначення нових речей, властивостей чи явищ не завжди придумують нові слова. Часто  беруть старі слова з зовсім інших сфер. Так в мікрочастинок  з'являються такі властивості як аромат, колір, дивність, чарівність... Але робиться це просто для економії пам'яті, а не з метою збити когось з пантелику чи обманути.
Інша ситуація в політиці. Тут слова використовують саме з цією метою. Кагебісти, напевне, надірвали собі животи від сміху, придумавши дати організації Жириновського назву "ліберально-демократичної".
В сучасній політиці для позначення зовсім різних, а то й прямо протилежних речей найчастіше застосовують такі слова як "свобода", "демократія", "антифашист"...  

До таких слів відносяться у нас також  "бізнес", "партія", "перемога" "соціологія", "журналістика".

Щодо журналістики. Яка може бути журналістика в країні, де вже давно ніхто нічого не читає і взагалі немає ЗМІ? А цим словом називають рупори олігархічних груп, в основному російських чи проросійських, які конкурують між собою за доступ до державного бюджетного корита України. 
Коло задач цих рупорів цілком конкретне - мочити українські національні рухи, проводити русифікацію інформаційного простору України і часом, в основному перед виборами, мочити конкурентів за місце  біля корита. Тож журналістами в нас називають професіоналів з мочіння по замовленню чи й просто людей, задача яких - вкидати в інформаційний простір компромат на когось. 

В міру росту популярності Михайло все частіше стикався з цим явищем. Починаючи від примітивних його проявів, типу криків з натовпу: "Михаїл, нагодуй нас трьома хлібами! Не можеш? То який же ти в біса пророк?" До більш підготовлених і масштабних.
Якраз на піку популярності Михаїла, знаний  викривач і розвінчувач корупціонерів, відомий журналіст Лєщенок оприлюднив список маєтків отця, з фотографіями, зробленими з дрона і оціночною вартістю. Правда, добра половина з них були не Михайлові, та все ж резонанс був великий і треба було якось реагувати. 
- Так я й не заперечую, що був одним з них, - не став виправдовуватись отець, - але після того, як  побував там, - він багатозначно підняв пальця, - і повернувся, -  Михайло зробив паузу для усвідомлення важливості сказаного, - я став одним з вас.
На підтвердження своїх слів Михаїл привселюдно доручив своєму адвокату оформити передачу маєтків чи коштів від їх продажу дитячим будинкам, сиротинцям  і притулкам.
 
Але соціальний статус посланця Бога і Сина виявився в очах жінок, на яких була записана нерухомість, значно нижчим за статус настоятеля храму і друга провладних політиків. Тож вони відмовились віддавати формально свої  маєтки, будучи впевненими, що в Михаїла нема вже важелів якось вплинути на їх рішення.
Єдиною, хто погодилась відмовитись від формально своєї власності була Анастасія. Вона переписала маєток на адвоката, який мав передати його дітям. 
Але і для адвоката аргументація жінок виявилась переконливою, тож він переписав Настін маєток на свого родича, справедливо вважаючи, що лишатись адвокатом Михайла нема вже жодного сенсу.

Михаїла такий результат не здивував і не сильно й засмутив. Він ніколи і не мав якихось ілюзій стосовно людей. Лише щодо вчинку Анастасії  були двоякі почуття. 
З одного боку Михайлу було приємно, що Настя, як він і вважав, виявилась чесною і доброю. Але ж хіба це справедливо, коли в виграші залишаються нечесні  користолюбці? 
І навіть надії не було, що Бог оцінить і воздасть кожному належне, адже Михаїл вже знав, що нема ні раю, ні пекла, ні Суду. 
В усякому разі Михайла все це вже не стосувалось. Що залежало від нього він зробив. Своєї власності позбувся.

Тим часом події біля храму розвивались по висхідній. Михомайдан став постійно діючим і займав уже не лише подвір'я храму, а й прилеглий скверик. 
З'явилась сцена, на якій виступали активісти, намети, в яких жили безхатченки і приїжджі з інших міст і сіл. Помічені були й деякі політики не першої величини, але з великими амбіціями.
Відчувалось, що самоорганізація мас має солідну матеріальну і організаційну підтримку якихось невідомих сил.

В один з вихідних, коли народу зібралось особливо багато, один екзальтований дідок інтелігентного  виду, в потертому костюмчику, виліз на сцену і почав кричати: 
- Михаїла - в президенти! Михаїла - в президенти!
Спочатку окремі несміливі голоси, потім все більше людей і голосніше, і ось вже весь натовп скандує: - Михаїла в президенти!
Очі присутніх світились радістю і енергією. Нарешті Михомайдан народив достойну і всім зрозумілу мету.
Якогось політика, який запропонував створити організаційний комітет по висуванню Михаїла в президенти, засвистали і прогнали з трибуни.
Народ хотів нового президента негайно. Пропозиції прямо зараз йти до Адміністрації і посадити Михаїла в перше крісло держави  зустрічались бурхливим  схваленням.

Але тут слово взяв молодий священик Митрофан, який в знак солідарності з Михаїлом відмовився від сану, чи як кажуть розстригся, і приєднався до реформаторів.
- Ми хочемо Михаїла президентом вже сьогодні! - прокричав він.
Народ бурхливо підтримав це побажання.
- Але нам потрібен легітивний президент, - продовжив священик.
Прозвучало кілька голосів в підтримку і цієї сумнівної тези.
- Та ми можемо мати і перше і друге! - вигукнув він.
Голосів підтримки збільшилось.
- Як? - крикнув хтось з натовпу.
- Ісус Христос вказав нам як! - ніби чекав цього питання священик. - Михаїл має в'їхати на Банкову на білому ослі! Тоді це буде і канонічно і легітивно!
"Канонічно і легітивно!" - скандував натовп.

Але, оскільки справжнього осла, здатного везти Михаїла, серед присутніх не виявилось, та й була неділя і сонце хилилось вже до вечора, вирішили відкласти цю церемонію до завтра.
Тут же створений  Організаційний Комітет, на чолі з Митрофаном, виголосив резолюцію, яка була одностайно підтримана всім народом, в лиці присутніх тут. 
Організаційному Комітету доручалось сформувати Виконавчий Комітет, який і мав провести до завтрашнього ранку необхідну підготовчу роботу:
1. Знайти осла.
2. Оголосити завтрашній день вихідним.
3. Перейменувати Свято-Вознесенський храм у Свято-Михайлівський.
4. Закликати мешканців і гостей столиці прийти завтра зранку до Свято-Михайлівського (колишнього Свято-Вознесенського) храму, де о 10 годині розпочнеться церемонія помазання Божого посланця Михаїла в Президенти.
5. Помазання проводити обліпиховою олією. (Спеціальному підкомітету доручається розробити і оприлюднити обгрунтування цього вибору, виходячи з української  національної ідеї).
6. Встановити 6 червня, (день помазання) всенародним українським і державним святом, яке відзначати кожен рік з особливою урочистістю.
7. Зобов’язати ЗМІ терміново оприлюднити дану резолюцію, і повторювати її трансляцію кожні пів години до початку церемонії помазання. Потім транслювати в прямому ефірі церемонію.
Відповісти
#8
Судний день отця Михаїла 4.

Михаїл з подивом спостерігав як процес, започаткований ним, розвивався далі вже самостійно.  Чи то за своєю внутрішньою логікою, чи під чиїмсь вмілим, але невидимим керівництвом. Але впливу на нього Михайло вже не мав. Він став просто символом, прапором. 
Періодично ще з'являвся на сцені, щоб привітно помахати натовпу рукою і сказати кілька загальних фраз, типу: "З нами Бог і Україна!" "Ви - надія і шанс України!" "Ми змінимо країну, бо ми змінились!" 

Чи то державна машина має свій власний інстинкт самозбереження, чи грають роль лише інстинкти людей, з яких вона складається - це питання філософське.
Фактом є лише те, що ця машина, задля свого збереження (чи для збереження свого конкретного складу) запрацювала енергійніше, ніж під час гібридної війни.
В зоопарки, цирки, приватні звіринці і ферми столиці і області полетіли телефонограми з вимогою нікому не давати і не продавати ослів, сховати їх в надійному місці, а в разі чого вбити, щоб не дістались ворогам держави.
На дорогах, що ведуть в столицю почались тотальні перевірки фур і фургонів на предмет наявності в них віслюків. 
Фотографії ослів були розіслані у всі відділки поліції для ознайомлення, розпізнавання і знешкодження. 
В столиці оголошений режим карантину щодо копитних.
На дахах будинків вздовж доріг, що ведуть до храму і урядового кварталу з'явились снайпери з задачею розстрілювати всякого осла, що зазіхне на державний лад України.
Почалися вилучення з аптек обліпихової олії. Але в зв'язку з величезною кількістю даних закладів і тим фактом, що вдома в багатьох людей вже присутня ця загроза державній безпеці, операцію вилучення довелось припинити.
Керівникам державних і приватних підприємств столиці розіслані рекомендації попередити своїх працівників про відповідальність за невихід на роботу.
Всім ЗМІ рекомендовано утриматись від подачі будь-якої інформації щодо запланованої провокації.

Та все ж інформація про очікуване помазання отця Михаїла на пост Президента стала відома всім хто хоч трохи цікавиться  суспільним життям. В основному  завдяки телеканалам "113 Укросія" і "Нюс Швайн", які оголосили цілодобовий інформаційний марафон, приурочений цій події. Та  й деякі інші канали, щоб повністю не втратити своїх глядачів, давали інформацію про Михомайдан.

Вечоріло. Михайло їхав додому, на свою таємну квартиру, що залишалась ще в його розпорядженні. Квартира була записана на зниклого безвісти чоловіка, якого ніхто не шукав, що було надійніше, ніж на жінок, родичів чи друзів. Їхав сам, від охорони відмовився, аргументуючи це тим, що посланцю Бога і Сина людська охорона не потрібна. 
Йому потрібне було усамітнення для роздумів. А подумати було про що.

Михаїл розумів, що його тягнуть на Голгофу і з покірністю плентався в хвості ініційованого ним руху. При будь-якому розкладі результат для нього був цілком передбачуваним і сумним.
При поразці руху його дискредитують і посадять. А при перемозі він стане найненависнішою людиною в країні, бо не зміг дати манни небесної, перетворити воду на вино, нагодувати країну п'ятьма хлібами, і взагалі не виправдав покладених на нього великих надій і сподівань.
 А в тому, що змінити в країні йому нічого не вдасться Михайло був впевнений, бо люди самі не хочуть мінятись, а лише чекають чуда від когось.
 
Найкращим для нього варіантом була б смерть від рук ворогів. Бажано мученицька. І ще до того, як його дискредитують. Тоді він залишився б героєм, що віддав своє життя за народ, за ідею, за справедливість. Тоді він би став прапором нового руху, з яким інші люди йшли б у бій за якісь свої інтереси.
Героєм, символом, прапором не може бути жива людина, це дуже незручно для послідовників. З живим проблем набагато більше ніж з мертвим. Він може дискредитувати себе (а з собою і рух)  якимись вчинками, чи стати некерованим, змінити свою позицію, чи навпаки, опиратись змінам. З мертвими героями таких проблем нема.
Та й взагалі, живому важко відповідати необхідним високим вимогам. Живий може бути лише сином людським, а щоб стати Сином Божим - треба померти.
Але щось робити для реалізації саме цього варіанту Михайлу теж не хотілось. Тож він, як і його знаменитий попередник, сказав: "Хай буде воля Твоя, а не моя" і покірно віддав себе в руки долі.

Ці не надто оптимістичні думки як для лідера руху, що показував стрімкий ріст, перервав поліцейський патруль, що наказував автомобілю Михаїла зупинитись. 
Раніше настоятеля ніколи не зупиняли на дорозі, тож ситуація була для нього новою, незвичною, а тому стресовою.
На вимогу поліцейських показати документи Михайло чесно зізнався, що паспорти його десь вдома, а може в його адвоката, він їх з собою не возить. 
Але тих цікавили якісь права на водіння автомобіля, про що Михаїл взагалі не мав найменшої гадки. Виявилось, що нема і талону техогляду і чогось там в аптечці. А розбите дзеркало заднього виду може свідчити про можливу участь BMW в якійсь ДТП. 
Колишній настоятель з подивом відзначив, скільки  дрібних і непотрібних вимог придумано для звичайної людини, з якими ніколи не стикаються люди його кола. Вже колишнього.

Тож автомобіль вилучили для проведення слідчих дій і до вияснення ситуації з документами.
Вилучили також пістолет Форт, на який теж не виявилось документів. Крім того в протоколі вилучення було відмічено, що в магазині не вистачає двох патронів.

Всі ці процедури Михайло переніс стійко, зі спокоєм приреченого.
Коли поліцейські поїхали він опинився на дорозі один, не знаючи, як йому добратись додому. Про громадський транспорт Михаїл нічого не знав, а пішки йти було далеко. Крім того й телефон його чомусь не працював. Можливо розрядився. А може була й інша, менш тривіальна причина. 
Та й взагалі, брати від когось таку важливу річ як телефон в якості подарунка - недопустима безпечність. Краще вже обвішатись мікрофонами і камерами і транслювати все це прямо на Ютюб. Так може хоч лайки заробиш.

Посланець стояв в нерішучості, не знаючи, що йому робити.
Раптом біля нього зупинився чорний автомобіль з затемненими вікнами.
- Отче, Вас підвезти? - запитав ввічливий голос.
Михайло сів в машину на переднє сидіння. Автомобіль зразу ж рушив з місця. Крім шофера, на задньому сидінні були ще два чоловіки. Один років сорока в костюмі, другий років двадцяти п’яти, одягнений по-спортивному. 
"Фігури накачані, погляди зверхньо-оцінюючі як в спецслужбістів чи охоронців" - відмітив Михаїл. Йому стало в автомобілі ще менш комфортно ніж одному на дорозі.

- Вам куди? - поцікавився шофер.
- Додому, - розгублено сказав Михаїл.
- А де твій дім, на небі, чи поки ще на землі? - пожартував молодший, що сидів позаду Михайла.
- Всі ми на землі тимчасові гості, - відповів Михаїл.
- Хто гості, а хто і господарі, - спробував пофілософствувати молодший.
Михайло не став продовжувати дискусію. Молодим властивий оптимізм. Думає, якщо має великі кулаки, то вже й господар.

Далі їхали мовчки. Водій не став уточняти адреси, не говорив нічого і Михаїл.
"Ну що ж, Михайле, пощастило тобі. Реалізовується найкращий для тебе варіант - будеш героєм-мучеником".

Але доля не була такою прихильною до Михаїла і приготувала для нього значно менш приємні і більш драматичні сюрпризи.
Автомобіль зупинився біля таємного житла Михайла. Двері відчинились.
- Все ж не варто відмовлятись від охорони, отче, - сказав старший, і автомобіль поїхав, залишивши Михайла біля його під'їзду.
Після оціпеніння, що настало внаслідок такого неочікуваного повороту подій, до Михаїла нарешті повернулась здатність рухатись і думати.
"Значить в під'їзді"- гірко всміхнувся він. "Пограбування... як банально..." Він приречено зайшов  в під'їзд.
Але нічого не сталось і Михайло без пригод попав у свою квартиру.
"Чи якась організація взяла мене під негласну охорону, чи влада боїться, щоб зі мною нічого не сталось до дискредитації..."

Вперше за довгий час Михаїл ввімкнув телевізор і став перемикати канали. "Чим же живе країна напередодні?.."
Джекі Чан тероризує шанхайську мафію, а Гюрем-Роксолана османську імперію, англійська королева з'явилась на людях в новому капелюшку, але до нашої Каті їй ще тягнутись і тягнутись. Каблучок з цим неперевершеним унікальним синім каменем залишилось всього 47 штук, тож хто встигне подзвонити в студію...

Ага, ось, нарешті воно. На каналі 1*1 журналіст Лєщенок з новими розвінчуваннями цинічного і брехливого попа, який, щоб сховатись від правосуддя за свої численні злочини, будоражить народ, видаючи себе за пророка,  реформатора, чи політика.
Його вже тикнули мордою в численні маєтки, отримані від грабунку бідних довірливих віруючих. І він змушений був привселюдно пообіцяти передати їх дітям, доручивши своєму адвокату зробити це. 
І що маємо в результаті? Всі маєтки як були записані на численних коханок брехливого донжуана, так і залишились. Крім одного, який переписали на родича адвоката. Напевне в якості винагороди адвокату за "хорошу" роботу. 
І хто ж ця єдина нещасна, яку так цинічно викинув на вулицю наш "герой"? Бідна, скромна бібліотекарка, яка і квартири своєї не має, на відміну від фаворитних коханок Михаїла і мусила перебратись до своєї матері в однокімнатну комуналку. Але ж хіба це має для нашого "пророка" якесь значення, якщо вона стала йому непотрібною?
І ось це чудовисько, язик не повертається назвати його людиною, хоче нас вчити як треба жити, як проводити реформи, як змінювати країну.
Ми вже бачимо результати його реформ у ввіреному йому храмі. Але йому мало, він хоче і всю країну кинути в прірву погромів і мародерства, перетворити в руїну.

На каналі олігарха Ахмедова замість передачі, яку вела дружина президента, пустили журналістське розслідування з жіночого монастиря Тані Чорнобик.
Два десятки монахинь, бальзаківського віку і зовсім юних, хто з ностальгією, хто мрійливо, розповідали як їх спокушав отець Михаїл. Ті ж, хто зрозуміли суспільний запит, вдавали з себе нещасних жертв. 
На останок прозвучала страшна історія про загадкове зникнення настоятельки  монастиря сестри Анни, яке також, очевидно, зв'язано з цим сексуальним збочинцем.
 В ніч її зникнення старий педофіл привіз в монастир п'ятирічну дівчинку-сироту,  напевне для своїх утіх. Можливо сестра Анна втекла з дівчинкою, щоб врятувати її від цього маніяка. Але не виключено, знаючи його характер, що він їх обох вбив, або тримає десь в підвалі якогось з своїх численних маєтків.

Прозвучав анонс, що на каналі 5*0 виступить Прокурор з сенсаційними матеріалами щодо важких злочинів колишнього священика. Але пізніше виступ скасували, напевне розуміючи, що він матиме лише зворотній ефект, враховуючи досвід його попередніх сенсаційних виступів. Що після виступу Прокурора люди перестануть вірити і справжнім фактам. Та й треба залишити козирі для суду.

"Ні, вбивати мене вони не будуть раніше, ніж кожен бомж почне плювати в мій бік, не дурні. Ісуса теж не просто так вбили, а зробили попередньо йому відповідний імідж серед народу, якщо народ так дружно кричав: "Розіпни його!", "Відпусти Варраву!" "
Та й взагалі вбивати не вигідно. Гріхи, справжні чи приписані, з часом забудуться, а факт вбивства залишиться висіти тягарем на вбивцях. Та й з мертвого легше зробити мученика за якісь високі цілі. Навіщо давати теперішнім чи майбутнім опонентам таку можливість?
Може й не вб'ють, але змішають з лайном так, що вже й не відмиєшся. Але хто зна, надто довго Михаїл був у їх колі, занадто багато знає і про них...
Ну що ж, напевне така доля всіх реформаторів.

"Зі мною все ясно, але цікаво, якою буде доля започаткованого мною руху? Розтане разом з моїм іміджем? Чи хтось продовжить боротьбу, піднявши заплямований прапор? Чи вирішать, що краще починати з чистого листа, відрікшись від дискредитованого лідера?
Чому після страти Ісуса його учні не розбіглись, а продовжили його справу? Були фанатиками? А хіба серед моїх прихильників мало фанатиків? 
Можливо моя помилка в тому, що я не призначив апостолів? Все-таки це статус. Людина буде дорожити ним, триматись його, а тому не відречеться і від справи".

Після викиду на Михаїла такого компромату ніхто з більш-менш солідних політиків чи політичних сил ставку на нього вже не робив. А ті фанатики, що нікому і нічому не вірили крім Михаїла і дивились на нього як на пророка, нічого не вирішували.

Голова Організаційного Комітету отець Митрофан погодився увійти в список кандидатів в депутати від провладного Блоку Постійних Перемог (скорочено БПП). 

Але, дізнавшись, що його там записали почесним 401-м номером згадав, що він все-таки опозиційний діяч, тому пристав на пропозицію очолити список партії Батьківщина-Мати (скорочено Матьківщина). 
Інші лідери і активісти Міхомайдану,  простимульовані хто пряником, хто компроматом, теж згорнули свою майданну активність.
Найбільш стійкими майданівцями виявились безхатченки. Вони вже звикли жити на Михомайдані і не розуміли навіщо залишати таке хороше місце, адже тут було весело і ситно. Та ще й можна було вважати себе борцями за щось велике і світле, чого так не вистачало в їхньому житті. 
Але і їм скоро довелось припинити цю релігійно-політичну акцію, оскільки  вичерпався її матеріальний ресурс.
 
Михаїл був заарештований при виході з дому за підозрою у вбивстві невідомого чоловіка. Експертиза встановила, що вийняті з тіла чоловіка дві кулі випущені з його Форта.
Правда тіло чоловіка кудись зникло з моргу, але це тільки доводить, що, використовуючи свій високий соціальний статус, настоятель замітав сліди.
Прокуратура вимагала арешту без права виходу під заставу. Але, оскільки суддя не вірив, що Михаїл позбувся всіх своїх статків, то призначив смішну заставу у мільйон гривень. В надії, що це його рішення не залишиться без винагороди.

В камері попереднього ув'язнення було людно, тісно, душно. 
- Здраствуйте, де мені можна розміститись тут? - Михайло з матрацом стояв біля входу.
- Там біля параші і падай, - сказав худий чоловік непевного віку без сорочки, весь в наколках, який сидів на койці біля вікна.
- Але ж тут є пуста койка, - показав Михайло кивком голови.
- Її ще треба заслужити, заробити чи купити. Є в тебе за що купити? Лаве маєш?
Михайло заперечливо похитав головою.
- А що значить заслужити чи заробити? - поцікавився він.
- Заслужити можна марушкою. Але ти старий і неприємний.  Будеш шестерити на пацанів - заробиш койку. Пошестериш поки новий баклан не прибуде.
Михайло мовчки підійшов до пустої койки, поклав на неї матрац і став стелити. В камері стало тихо. Всі мовчки спостерігали, сюжет ставав цікавим.
- Ти що, бик? - перервав тишу наколотий. - Дохлий, приведи його до тями, вріж між ріг.
Сусід по койці, худющий, з запалими грудьми, напевне хворий на туберкульоз, підійшов до Михаїла і мовчки скинув його матрац на землю.
"Точно дохлий" - подумав Михайло, - "такого штовхни, то ще й скопититься". Він нагнуся підняти матрац. Дохлий з неочікуваною від нього швидкістю і силою вліпив Михаїлу підстрачника.
 Було дуже боляче і образливо. Михайло повільно випрямився, кулаки його рефлекторно стиснулись. Дохлий очікувально дивився на нього презирливим поглядом.
- Я прощаю тебе, сину мій, - сказав Михаїл. - "Ісус вчинив би саме так" - подумав він.

- Пацани, та це ж отець Михаїл! - вигукнув хтось, впізнавши Михайла.
- Та ну, чого б це його до нас кинули, таких у VIP камери селять, - опонував йому інший.
- Напевне бабок нема, всі на своїх марух витратив.
- А може це його шобла презент вирішила йому зробити, він же хотів бути з народом.
- Так що, не розчаруємо святого отця?
- Ха-ха, "святий отець"... Анекдот про святу діву Марію хочеш? Ну слухай. Поїхала свята діва Марія в турне по світу. І пише листи додому. " В мене все добре, все йде по плану" і підпис: Свята Діва Марія. Через деякий час другий лист: "Все добре, все йде по плану. Діва Марія". І третій: "Все йде по плану. Марія".
Так ти хто? - звернувся розповідач анекдоту до Михаїла, - святий отець Михаїл, чи вже просто Михайло?
- Я посланий Богом і Сином, щоб власним прикладом показати життєвість заповідей Ісуса, - скромно і просто повідомив Михаїл.
- Пацани, ви чули? Яка радість, яке щастя, посланець самого Бога явився до нас! – чоловік  встав і з сяючим лицем пішов до Михайла,  розвів руки, ніби для обіймів і раптом вдарив того долонею по щоці. - Святий отець  продемонструє нам, як треба слідувати заповідям Господа нашого, - радісно продовжив.
Михайло інстинктивно приклав руку до вдареної щоки. Чоловік вдарив по другій.
- Дивіться, все як Ісус казав! Він таки справді посланець з неба!
- Не вірю! - підбіг пацан років шістнадцяти і вдарив кулаком в обличчя.
- А що треба підставляти якщо вдарять зразу по двох щоках? - хтось підійшов ззаду і ляснув Михаїла долонями по вухах.
- Мужики, перестаньте над людиною знущатись, гріх це, - подав хтось голос з дальнього кутка камери.
- Так він же всіх прощає. Правда ж святий отче?
- А що там ще Ісус казав робити? Сорочку віддати? - в розвагу втягувались все нові люди.
- Здається плащ.
- Нема в нього плаща.
- Тоді хай штани знімає. 
- Точно, знімай, отче, штани. Ісус без штанів ходив.
- Та й без трусів.
- Мужики, припиніть над людиною знущатись. Ви вже загрались.
- Так ми ж для нього стараємось, де б він ще показав, як треба за заповідями Ісуса жити.
Михаїл стояв ошелешений, відчуваючи, що одні тримають його за руки, в той час як інші стягують штани.
- Ану покажіть що там в нього таке, за що його жінки так люблять. Що там за харизма в нього така.
- Нічого особливого, чим моя гірша?
- Його послали з неба, а на землю він так і не дійшов. Так що, опустимо святого отця з неба на землю?
- В кого вазелін, давайте сюди.
- Вазелін не канонічно, потрібна обліпихова олія, сьогодні в нього день помазання.
- Точно, давайте кладіть його на осла. Щоб все було канонічно і легітивно.

Прийшов до тями Михаїл в тюремному лазареті. Побачивши, що пацієнт опритомнів, до нього підійшов лікар. Рукави білого халату були закачані, показуючи сильно волосаті руки. Напевне інші частини тіла були такими ж.
- Як себе почуваєш? - спитав він з сильним кавказьким акцентом.
Михайло промовчав.
- Нічого серйозного, - заспокоїв лікар. - Просто стрес, перезбудження, надлишок емоцій. Все від неправильної психологічної установки. 
- А справа ж звичайна, - продовжив після деякої паузи. - Цим займаються всі дорослі люди в тій чи іншій формі. А для немолодих чоловіків навіть дуже корисно. Масаж простати допомагає при простатиті, збільшує потенцію. Люди в поліклініках немалі гроші платять за масаж, а тут все безкоштовно. Так що, будемо лікуватись, чи як?

"Ісуса мучили один день, а скільки мучитись мені? Хіба це справедливо? Але я пройду цей шлях до кінця."

Але пройти Ісусів шлях до кінця отцю Михаїлу не судилось. Хтось вніс за нього заставу і його випустили з камери попереднього ув'язнення.
Михаїл не дуже то й зрадів, оскільки небезпідставно вбачав в цьому якусь підставу. Хто б міг внести за нього заставу? Хіба що Анастасія, але в неї нічого нема. Всі інші навпаки, зацікавлені, щоб він ніколи і не вийшов з тюрми.
Видно доля, чи добрі люди, його колишні друзі,  підготували для нього якесь нове випробовування, більш підступне, і чекають Михайла  ще більш екзотичні і вишукані знущання чи тортури.

Може, випустивши з в'язниці, його зразу ж знов заарештують під якимсь формальним приводом. Можливо передадуть бандитам чи  секретному відділу поліції чи спецслужб, не обтяженому вимогами діяти хоч в якихось рамках.
Ну що ж, він сам зголосився йти дорогою Ісуса, ніхто його до цього не змушував, то ж і уникати сюрпризів і поворотів на цій дорозі він не буде.

Михаїл вийшов за ворота в'язниці, вдихнув на повні груди повітря свободи і, озирнувшись навкруги, побачив таксі, що наближалось.
"Яка удача, який щасливий збіг" - з сарказмом подумав він. "Ну що ж, Михайле, підставляй другу щоку". Він приречено підняв руку, зупиняючи машину. 

Краще вже самому сісти ніж через сто метрів тебе силою запхають в якийсь фургон. 
Таксі зупинилось, Михаїл сів, шофер зразу ж рушив, не спитавши навіть куди пасажиру їхати. "Краще за мене знає куди" - криво усміхнувся Михайло.
Він зовсім не здивувався, коли автомобіль, попетлявши провулками, виїхав за місто і звернув на лісову дорогу. "Лопату дадуть, чи до дерева прив'яжуть біля мурашника?"- подумав він відсторонено, ніби мова йшла не про нього, а про героя з якогось фільму. 

На розвилці лісової дороги їх чекав інший автомобіль, куди і пересадили Михайла, одягнувши йому на голову темний мішок. Машина довго петляла грунтовими  дорогами і асфальтованими. Нарешті кудись приїхали. Михайла вивели з машини і  повели, не знімаючи мішка. 
"Значить вбивати поки-що не збираються якщо хочуть приховати хто вони і де знаходяться. 
Хоча не факт. Тим, кого вішали, теж мішок на голову одягали. Напевне, щоб не бачити і не відчувати того жаху, який чинять. Особливо, якщо це знайомі, колишні друзі. Хоча, можливо саме вони і захотіли б насолодитись його страхом, болем, відчаєм."
Відповісти
#9
Коли мішок зняли, Михаїл побачив, що знаходиться в невеличкій кімнаті без вікон. Напевне підвал. Навпроти сиділа Анна.
- Де Сірка? Що з нею? - перше, що запитав він.
Анна здивовано підняла очі.
- Ну, Марія. Що ти з нею зробила?
- А що ти з Ісусом зробив? І навіщо вона тобі? Хочеш світ врятувати?
- Просто непокоюсь.
- З нею все нормально.

- Чому я тут? Це ти витягнула мене звідти? Навіщо?
- Сподобалось там? Хочеш повернутись? - посміхнулась Анна.
- А яка альтернатива?
- О, це вже ділова розмова. Альтернатива і вибір завжди є. Чи майже завжди.
- В мене нема. Я повинен жити за заповідями Ісуса, жити як він.
- Так це ти вже попробував. І побачив результат, до чого веде ця дорога. Залишилось лише вмерти як він.
- Я готовий і вмерти. Зате в мене буде вічне життя на його землі, з праведниками, - пафосно заявив Михаїл.
- Думаєш йому сподобається твій результат? Та над ним насміхатимуться, якщо він визнає тебе своїм і цим підтвердить, до чого веде слідування його заповідям.
 
- А що ж ти мені порадиш, принципам Диявола слідувати? - з викликом мовив Михайло?
Анна розсміялась: - А ти хоч знаєш в чому ці принципи?
- Ну як же... - почав Михаїл і зупинився. Він ніколи над цим не задумувався, та й не знав, чи вони взагалі є десь сформульовані. - Ісус - добро, Диявол - зло, - закінчив він не так впевнено.
- Ну і багато ти добра зробив, слідуючи заповідям Ісуса? Що доброго і кому ти зробив? 
Михайло мовчав, намагаючись знайти потрібні аргументи. Він якось ніколи не аналізував свої вчинки в розрізі добро-зло. Лише слідкував за тим, відповідають вони заповідям Ісуса, чи ні. Ніби це було само-собою, аксіомою, що слідування Ісусу є добром.

- Спровокував людей на хуліганство і погром храму, - почала допомагати йому Анна. - В результаті ті отримали свою долю добра в вигляді поліцейських дубинок, арештів і штрафів. 
- Вони зазнали переслідувань за правду, а це є добре, - відповів Михайло, - бо таких Царство Небесне.
- Ну добре, хуліганство і погроми є правдою і добром. Що ще доброго ти зробив?
- Я не противився злу насильством, підставляв другу щоку.
- І кому від цього якесь добро? Тобі, чи тим, хто знущався над тобою?
- Мені, бо я буду з Ісусом, я слідував його заповідям.
- Багато ж ти добра зазнав, слідуючи їм, - з сарказмом сказала Анна. - Але нехай, приймемо, що це для тебе є добром. А для інших, кого ти провокував своєю поведінкою на насильство і знущання? Задля ілюзорного добра собі ти, виходить, спричинив зло багатьом. Якесь егоїстичне це добро.
- Ти займаєшся демагогією і маніпуляціями, - Михайлу не хотілось продовжувати цю суперечку.

- Ну ладно, а що доброго в закликах все продавати і роздавати жебракам? Не думати що завтра будеш їсти і у що одягатись, а покладатись в усьому на Бога? До чого привело б слідування цим заповідям? Всі стали б жебраками, нічого б не робили і чекали кінця світу і Царства Божого. А якщо не дочекаються? Якщо Бог не хоче кінця його світу? Що тоді станеться? Просто вимре на землі такий вид як гомо ісусе.
- Зате після смерті вони попадуть на землю Ісуса, - не здавався Михаїл.
- І будуть продовжувати займатись цим же і там? Нічого не робити і чекати кінця світу? І хто їх там буде годувати і одягати? Ісус? Навіщо це йому потрібно? Навіщо йому нероби і паразити?

- Ти маніпулюєш, вдаєшся до крайнощів. Але ж живуть люди, трудяться, християнські країни успішно розвиваються.
- А хто  в тих християнських країнах живе за заповідями Ісуса? Вони підставляють другу щоку? Не судять, чекають Божого суду? Не трудяться, чекають Царства Божого?
- А хто казав, щоб не трудитись? Павло навпаки проголосив: "Хто не трудиться - той не їсть".
- Так за заповідями Павла треба жити, чи Ісуса? - очі Анни азартно заблищали.
- Хіба ж між ними є протиріччя?
- Скажи мені де Ісус казав, що треба трудитись? Він орієнтував на протилежне говорячи, що птахи небесні не орють і не сіють, а Бог їх годує, і лілію польову Бог одягає краще ніж Соломон одягався.

- А чим твій Диявол кращий? - Михаїл вирішив, що кращий метод захисту - це напад.
- А коли я щось про Диявола казала? - здивовано глянула Анна. - Це ти його весь час згадуєш. До речі, чому?
- Я не хотів навіть про це говорити, але і в Диявола є своя планета, куди він відбирає людей, які йому підходять. Тож для вічного життя треба відповідати  критеріям або Ісуса, або Диявола.

- О, так ти і  це знаєш, - здивувалась Анна. - Звідки?
- Був я там, але повернули, бо не підійшов жодному з них.
- Якби кожен, хто не підходить повертався...
- Я не кожен, - з гордістю в голосі сказав Михаїл. - Так чому я тут, і хто ви такі?
- Ми ті, хто не хоче рівнятись ні на Ісуса, ні на Диявола.
- А ви знаєте куди такі попадають?
- Знаємо. Нікуди. Тобто в Архів.
- Ого, а ви то звідки це знаєте? - здивувався вже Михайло.
- Ти не єдиний, хто звідти повернувся за сотні чи тисячі років.

- І ви свідомо відмовляєтесь від вічного життя?
- Ми відмовляємось від вічного життя з Ісусом чи Дияволом.
- Але ж іншого варіанту нема! - майже вигукнув Михаїл.
- Поки що нема, але скоро буде, - загадково сказала Анна.
- Що буде? Ще одна земля? Для тих, хто не підходить цим двом?
- Не для всіх, хто не підходить. А тільки для тих... - Анна замовкла.
- Хто у вашій секті, - здогадався Михаїл. - І що у вас за секта? І якими принципами ви керуєтесь? І які цінності розділяєте? І чому впевнені, що скоро буде для таких нова земля?

- Багато питань. Але відповіді ти на них отримаєш тільки тоді, якщо вирішиш бути з нами.
- Ти пропонуєш мені кота в мішку. Притому за дуже високу ціну. За моє вічне життя.
- Ніби воно в тебе вже є, - посміхнулась Анна. - Але може бути. А там тобі нічого не світить. Та ти й сам це вже зрозумів, але не хотів визнавати, бо не було альтернатив.

- І коли я маю дати відповідь?
- Коли будеш готовий.
- А що буде до того?
- Відвезуть тебе де взяли, чи куди скажеш, і живи як хочеш.
- Мені треба подумати.
- Звичайно. Куди тебе відвезти?
- Додому.
- На дєрєвню к дєдушке? - посміхнулась Анна.
- В мене є таємна квартира.
- Адресу якої ти в суді вказав? Раніше вона формально тобі не належала,  а зараз і фактично. Ти туди й зайти не зможеш. Нові господарі напевне замок поміняли. До речі, невірно вказана адреса є приводом тебе знову в кутузку посадити. Не дивлячись на внесену заставу.

- Куди ж мені тепер? - ця дрібна новина чомусь неприємно вразила Михайла.
- "І лисиці мають свої нори і птахи небесні свої гнізда, лише Сину Людському нема куди прихилити своєї голови" - процитувала Анна Ісуса. - Нема тобі чого непокоїтись, бомжувати не довго доведеться. Після першої ж неявки до слідчого тебе знову повернуть в камеру до старих знайомих, які вже, напевне, скучили за тобою.

- А коли я вирішу приєднатись до вас, як я зможу повідомити про це?
- Уявлення не маю. 
- А якщо я зараз погоджусь, як вирішаться мої проблеми з правосуддям?
- Так ти вже торгуєшся? За своє земне життя? Ти ж готовий був засунути його собаці під хвіст заради вічного з Ісусом.
- Але ж ви вічного не гарантуєте. Лише натякаєте, що можливо, колись, буде такий варіант.
- Ну що ж, дорожити цим життям - це правильно. Хто ним не дорожить той і вічного не заслуговує, - задумливо сказала Анна.
Обоє надовго замовкли, думаючи про щось своє.

- Я знаю, ти жінка розумна, не фанатичка, не авантюристка, тож якщо ти вступила в цю е-е-е... організацію, значить є в цьому сенс. Я тобі довіряю, твоєму вибору. Я згоден.
- Ну добре, тоді відпочинь, перекуси, подумай, а ввечері скажеш своє остаточне рішення. Там твоя кімната, - кивнула Анна на двері.

Кімнатка була невеличка, теж без вікон, але в ній було все необхідне для життя. Ліжко, столик, стілець, санвузол, холодильник, електроплита. Були навіть телевізор і комп'ютер. 
"Камера одиночка для VIP клієнтів" - подумав Михайло. Чомусь камера одиночка вважається більшою карою ніж спільна. Невже люди настільки колективні істоти, що їм так потрібне спілкування? Михаїл цього не розумів. Він почувався краще і комфортніше наодинці зі своїми думками. Зараз йому навіть телевізора не хотілось вмикати.

Поївши і прийнявши душ він ліг у ліжко. На душі стало спокійно. Події останнього часу здались йому якимсь божевільним кошмаром. Невже це був він? Невже він серйозно все це робив, говорив, думав? Жити за заповідями Ісуса - це таки безумство. Це ще можна недовго витерпіти, якщо кінець світу справді вже на порозі. Але для життя вони категорично непридатні.
 
"А може це Ісус ще одне випробовування послав мені?" - промайнула думка. "Я пройшов випробовування втратою всього - становища в суспільстві, друзів, багатства. Пройшов випробовування гоніннями і знущаннями. І от тепер завалив екзамен, одним рухом перекреслив все. І всі мої страждання були даремними".
 
Знову стало неспокійно на душі. Михаїл встав і почав ходити по кімнаті. "Але ж я ще не сказав остаточного рішення. Я ще можу відмовитись. Ще нічого не втрачено". 
"Ні, втрачено" - впевнено заявив внутрішній голос. "Ти втратив головне - віру в цей шлях. А без віри це буде лише жалюгідна імітація, а не слідування Ісусу. Можна примусити себе щось зробити чи чогось не робити, щось сказати чи промовчати, але неможливо себе примусити у щось повірити".

"Ну що ж, той шлях я чесно пройшов до кінця. Чи майже до кінця. Там все ясно. Тож чому б не спробувати інший?" Це рішення вернуло в душу Михаїла спокій. Він знову ліг у ліжко і заснув з передчуттям чогось нового і цікавого в своєму житті, з передчуттям нового життя.

Якась кімнатка без вікон. "Де це я?" Двері є. Не замкнені. Михаїл вийшов в коридор. "Куди він веде?" За дверима в кінці коридору чулись голоси.
- Ну що він? - незнайомий чоловічий голос.
- Погодився, як я й передбачала, - голос Анни.
- Можна приймати в кандидати?
- Я даю рекомендацію.
- Потрібно дві.
- Я теж даю, - голос мера. 
"Значить  і мер в них. Цікаво хто ще з моїх знайомих ?"
- Я теж рекомендую, - здається голос патріарха.
"Ну ніфіга  собі,  що ж це за організація така?"
- Так коли будемо приймати? - незнайомий голос.
- Я ще поговорю з ним, і тоді вирішимо остаточно, - Анна.
- Пропоную, щоб на церемонії прийому в кандидати не було знайомих йому, - голос мера. - Випробувальний період він має пройти без сторонньої підтримки.
- Це розумно.

Розбудив Михайла стукіт в двері. Ввійшла Анна.
- Відпочив? - спитала привітно. - Чайком вгостиш? Не спіши, не спіши, я сама заварю, ти поки-що одягайся.
Вони сиділи біля столика, Михайло на ліжку, оскільки стілець був лише один, і мовчки пили чай з бутербродами.

- Ну і що вирішив? - перервала мовчання Анна.
- Якщо ти повірила в нову дорогу, а я тобі довіряю...
- Вірити можна у що завгодно, у всяку фігню, віра сліпа. Я цю дорогу цілком свідомо обрала.
- Твоєму розуму я ще більше довіряю. Ти завжди була розумнішою за мене.
- Отже... - Анна очікувально дивилась на Михайла.
- Я з вами.

- Це остаточне і свідоме рішення? Ніхто тебе до нього не змушував?
- Це моє добровільне і свідоме рішення. А що значить остаточне? А  якщо я розчаруюсь у вашій організації і захочу покинути її? Як розчарувався в Ісусовій дорозі.
- Як ти правильно відмітив у нас організація. Йти чи не йти якоюсь дорогою - це виключно твоя особиста справа. А члени організації мають певні зобов'язання щодо організації і інших її членів.
- І що ж це за зобов’язання?
- Це ти взнаєш при прийомі в організацію.
- Знову кіт в мішку? Чи петля на шию? - Михайлу не подобалась ця таємничість і невизначеність. - Я матиму право вийти з організації, чи тільки через трубу крематорію?
- Право вийти матимеш. Але зобов'язаний будеш не розголошувати нічого, що стосується організації.

- Ну, це прийнятно. А до офіційного вступу я можу взнати хоч загальну інформацію про вас? 
- Звичайно, оскільки ти вирішив до нас приєднатись, то маєш знати хто ми, які наші цілі, задачі.

- Ви - альтернатива Ісусовій церкві? - висловив здогадку Михаїл.
- Дякую, розсмішив. Де це ти бачив Ісусову церкву?
- А християнські церкви? - по інерції спитав Михайло, хоч вже й наперед знав відповідь.
- Якщо з церкви виганяють священика, що почав слідувати заповідям Ісуса, то чи є вона церквою Ісуса? – цей аргумент Анни Михаїл передбачив.

- Але ви не є й церквою Диявола. Як ти вже раніше сказала у вас третій шлях до безсмертя. Який? Чия буде четверта земля?
- Антихриста.
- А хіба Антихрист і Диявол - це різні сутності? Я уявляв собі, що Антихрист - це земне життя Диявола, як Ісус - земне життя Сина.
- Ні, це зовсім різні речі. Антихрист - земне життя Дочки.
- Якої дочки? В Бога і дочка є? - здивувався Михаїл.
- Є. Ая.
- Щось таке пригадую, пригадую... Бог казав, що якась Ая цікавилась душами архіву, які не попадають цим двом. А чому вона не має до цих пір своєї землі і свого неба?
 
- Бог поставив таку умову: якщо хтось з його дітей хоче мати свою землю, то має прожити людське життя на його землі за тими принципами, за якими буде відбирати душі на свою землю, пояснила Анна.
- І які ж вони, люди Антихриста? Чим відрізняються від людей Ісуса і Диявола?
- Від людей Ісуса відрізняються активною життєвою позицією.
В Анни задзвонив мобільник. Вона вибачилась і вийшла з кімнати.

"Що ж це за сон такий мені приснився? Цікаво, за цими дверима те, що я бачив у сні?" Михайло вийшов з кімнати і попав в уже знайомий коридор. Пройшовся до кімнати, де чув голоси. Там було тихо. Він повернувся в свою кімнатку і ліг у ліжко. Було про що подумати.
Сон про те,  як Анна вивезла Сірку з монастиря, відповідав дійсності. Ніби Михаїл був очевидцем тієї події. А якщо і теперішній сон такий же? 
Мер в організації, що готує прихід Антихриста? Мер ладно, але патріарх! Ні, не віриться. 
Ну що ж, подивимось, хто буде на церемонії прийому. Але ні, це нічого не дасть, їх же там не буде. І що за церемонія? Якусь клятву давати? І чому прийом тільки в кандидати?

Роздуми Михаїла перервала Анна, що знову ввійшла в кімнату. Вона була чимсь стривожена, але старалась не показувати це.
"Розказати їй про сон? Чи сказати, що знаю, що мер і патріарх входять в їхню організацію? Цікаво подивитись як вона прореагує. Ні, краще притримати це при собі. Хай думають, що я нічого не знаю. Та й про віщі сни не варто розказувати, хай і в мене буде козир в рукаві.

- А хіба люди Ісуса не активні? - продовжив перервану розмову Михаїл. - Скільки там активних фанатиків, що заради своєї віри йшли на муки і смерть, починали війни і христові походи, їхали в чужі країни, джунглі і пустині проповідниками і місіонерами, терпіли голод, холод, муки, знущання...

- По-перше серед названих тобою більшість попадає до Диявола, хоч і щиро вірили, що служать Христу. А по-друге, і це головне, ти не звернув уваги на слово "ЖИТТЄВОЮ". Ти правильно сказав, що робили все це вони заради своєї віри. Земне ж життя  вони й у гріш не ставили. 
А активність людей Дочки, людей Антихриста орієнтована на життя. На його збереження, зміцнення, розвиток.

- А чим люди Аї відрізняються від людей Диявола? Ті теж активні, - Михайло вже здогадувався відповідь, та все ж хотів почути її від Анни.
- І цілі, і результати активної діяльності можуть бути дуже різні. В тому числі направленими проти життя. Чи проти соціальної форми життя. 
Якщо говорити в термінах добро-зло, то для людей Антихриста добром є те, що сприяє життю, а оскільки суспільна форма життя людей є вищою формою життя, то люди Антихриста - соціально орієнтовані. 
Для Диявола ж головне активність, не важливо в якому напрямку. Навіть і антисоціальна.
- Так може й антисоціальна діяльність є в певній мірі корисною, дозволяє змінювати суспільства, що застоялись, а тому сприяє суспільному розвитку?
- Це так і є, звичайно. Тому в суспільстві повинні бути механізми його змін. Бажано еволюційних, без його руйнування "до основанья".

- Ну добре, Ая проживе земне життя в вигляді людини Антихриста і матиме свою землю, куди відбиратиме активних, соціальних, орієнтованих на життя. А навіщо здалась ваша організація?
- Не все так просто. Ні Син, ні Диявол не зацікавлені в цьому. Особливо Диявол. Бо тоді частина активних людей, що мали б належати йому відійдуть до Аї. І вони намагаються не допустити цього.
- Як? вбивають людину Антихриста? 
- Не обов’язково. Є багато й інших способів. Готовим Антихристом не народжуються. Як і Христом чи людиною Дияволом. Він повинен пройти ще певний шлях становлення, формування, усвідомлення себе і своєї місії. А для цього потрібні певні умови. Чи, краще сказати, можна цю людську дитину поставити в такі умови, що вона не зможе пройти цього шляху становлення і самоусвідомлення.

- Ясно, а ваша задача - допомогти, посприяти такому становленню, захистити від Ісуса і Диявола - зрозумів Михайло. - Але звідки ви знаєте, хто саме має стати Антихристом зі ста мільйонів дітей, що народжуються щороку? 
- Цього ніхто не знає. Навіть Син і Диявол. Це дуже складна задача і для нас виявити таку дитину. Є різні непрямі критерії...
- Які?
- Це найбільш таємна інформація.

- Сірка, тобто Марія і є тим потенційним Антихристом? - прямо спитав Михаїл.
Анна здивовано підняла брови.
- Це теж дуже таємна інформація...  Але вона вже відома і Сину і Дияволу - продовжила вона після невеличкої затримки.

- Але ж Диявол захищав дівчинку! -  майже вигукнув Михайло.
- Звідки ти це взяв?
- Він сам казав це Богу. Що в останній момент встиг її відштовхнути від автомобіля. При цьому пожертвувавши своїм земним життям.
- Він може говорити що завгодно, - похитала головою Анна.
- Я теж не помітив, щоб її хтось відштовхував, просто я в останній момент різко крутнув кермо, - Михайло замовк, намагаючись в деталях пригадати той епізод.

Хтось постукав у двері і, не питаючи дозволу, відчинив їх. На порозі стояв чоловік років сорока в військовій формі без розпізнавальних знаків. Він кивнув Анні. Та підійшла. Чоловік щось шепнув їй.
- Продовжимо пізніше, - сказала Анна, глянувши на Михаїла, і швидко пішла кудись з військовим.

Анни довго не було. Двері були відчинені, ніхто йому не забороняв виходити, тож Михаїл вирішив зробити екскурсію по місцю свого перебування.
По обидва боки коридору були такі ж кімнати. Двері їхні були не закриті, і там нікого не було. В кінці коридору була велика кімната з круглим столом і стільцями. Напевне зала для зборів чи засідань. Голоси, що приснились Михаїлу, йшли саме звідси.

З протилежного  кінця коридору були технічні приміщення. Цистерни з водою, кімната холодильник з продуктами, якісь невідомі Михаїлу установки, можливо для регенерації повітря. Закінчувався коридор дуже масивними круглими дверима, відчинити які Михайло не зміг.
"Напевне житловий блок якогось колишнього військового підземного командного бункера. Може урядового. А може і не колишнього. Організація з таким складом може і в діючому урядовому командному бункері мати  штаб-квартиру".

Михаїл повернувся в свою кімнату і ліг на ліжко. "Хто ж вони такі і навіщо я їм здався? Ну, я добрий знайомий Анни. Батько Сірки-Марії, майбутнього Антихриста. Крім того так сталось, що вбив Ісуса і Диявола, земне його втілення. Говорив з Богом, вернувся на землю... 
Цього цілком достатньо, щоб зайняти достойне місце в організації. Та навіть більше ніж достатньо. Щось забагато щасливих збігів. Щось тут не так..."
В цих роздумах Михайло задрімав.

І приснився йому дивний сон. Ось він в мерському ресторані "Москіто" відзначає "День Злучки". Йде в туалет. Падає. На медичному автомобілі його доставляють в лікарню. Над ним схиляються  люди в халатах, під'єднують до якихось приладів...

Михаїл проснувся з почуттям тривоги і ще з якимсь дивним відчуттям, ніби він втрачає грунт під ногами.
"Що означає цей сон? Якщо він є правдою, то не було моєї поїздки додому нічною дорогою, ніякого Ісуса, дівчинки з ведмедиком, Божого Суду... Все це наснилось під час втрати свідомості?  Але ж чому тоді мене заарештували за вбивство невідомого чоловіка, якщо в цей час я був в лікарні без свідомості? Треба вияснити коли і звідки я попав у лікарню, ввечері з ресторану, чи зранку з монастиря. Але в кого вияснити? В тих, хто це організував? 
Повинно ж бути багато свідків в ресторані. Хоча, якщо там мені щось підсипали чи підлили, то ті, хто це зробив, вже чекали на мене в туалеті, і без зайвих свідків вивезли в лікарню, а решті сказали, що я поїхав додому.
Як же все помінялось. Те, що здавалось реальністю, може виявитись лише сном, та ще й спеціально навіяним, а через сон проривається скупа інформація про справжню реальність. Але ж є ще свідки, які допоможуть встановити, що було насправді, чи була та моя драматична поїздка з ресторану додому. По дорозі зустрівся Ісус, дівчинка, я говорив по телефону з Марією про пожежу, дзвонив Анні, зранку бачився з Мартою. 
Ну, Ісуса я спитати не можу, Анна з Ними, тож лишається Марія, Марта і дівчинка.  
Але якщо це організовано, то навіщо? Та й чи є зараз технічні можливості, щоб поміщати в пам'ять такі видіння, які сприймаються як таке, що реально було?
В людей, схоже, поки-що нема. Так хто ж вони? Інопланетяни? І навіщо я їм здався, щоб навколо мене такий цирк розігрувати? 
Цей сон напевне пустий. А може ні? В усякому разі треба прикидатись простаком і підігравати їм, ніби все це було зі мною насправді, і я вірю у їхні байки про Антихриста, а потім розпитати Марію і Марту, а можливо і дівчинку, чи було все це, що здається реальністю."

Ввійшла Анна. Чимсь дуже схвильована. Вона ходила по кімнаті, намагаючись заспокоїтись.
Почекавши хвилину Михаїл запитав, ніби ненароком, з байдужістю в голосі:
- А що там Марія, оговталась після пожежі? Де вона зараз?
- Кажуть виїхала кудись за кордон.
- З Семеном?
- Ну таких подробиць ваших відносин я не знаю.
- А як сестра Марта? Вона стала настоятелькою монастиря замість тебе? - вже більш зацікавлено спитав Михаїл.
Анна мовчала.
- З нею щось сталось? - вже схвилювався Михайло.
- Вона  переживала дуже за тебе. І коли в лікарню попав, і  коли компромат на тебе пішов, і коли заарештували...
- І що? - якісь погані передчуття з'явились в Михаїла. - Де вона? Що з нею?
- В психушці. Розум її не витримав таких переживань.

Настала тиша.  Ниточки, які могли прояснити ситуацію, обривались одна за одною. Залишалась одна - дівчинка.

- А можна її побачити? - перервав паузу, що затягнулась, Михайло.
- Кого? не зрозуміла Анна.
- Ну, дівчинку з ведмедиком.
- Зараз не можна.

- Цікаво, це перший прихід на землю Аї в вигляді Дочки Людської? - продовжив Михайло, ніби роздумуючи вголос.
- Та де там. Ти думаєш випадково Ісус і Диявол появились раптом біля неї? - Анна постаралась знову включитись в розмову.
- Мені теж здалось це підозрілим. Ісус, напевне, мене відволікав, а Диявол дівчинкою займався. І що вони хотіли зробити?
- Вони хотіли, щоб дівчинка не попала нам в поле зору.
- Але, здається мені,  нам хтось допомагав. Може Ая, а може і Батько, - задумливо сказав Михаїл. - Та й Ісус тут перехитрив себе брехнею про кінець світу. Він думав, що вона якось подіє на мене, а вона йому боком вилізла.
Михайло надовго замовк, думаючи про те, що навряд чи ті події були таким неймовірним збігом обставин.

- А яка надія, що в цей раз Ая проживе людське життя з усвідомленням себе? Адже навряд чи її брати змирились з цією невдачею.
- В цей раз ймовірність дуже висока, - впевненість звучала в голосі Анни. - По-перше, ми її вже знайшли. А по-друге, Ісус не зможе тепер прийти на землю найближчі 33 роки. А Диявол всі 66. Тож часу для становлення і усвідомлення Дочки Людської достатньо.

- А чому вони не зможуть прийти протягом цього часу? 
- Така умова Батька. Частіше він не дозволяє їм являтись на його землю, щоб не псували її. В них свої землі тепер є.
- А чому Дияволу дозволено відвідувати землю вдвічі рідше ніж Ісусу? - Михаїлу було незрозумілим таке різне ставлення Батька до синів. - Ісус що, його любимчик?
- Та ні. Просто вплив Ісуса на людей значно менший ніж Диявола. Тож Батько менше побоюється, що той зіпсує його людей.
- А чому саме в два рази?
- Є два прояви диявола: активність на добро і активність на зло. Хоча в нього нема критерію, що таке добро, і що таке зло. Він цим не переймається. 
Такий критерій появляється лише в Антихриста.

- Ясно. Ая забере в Диявола активних на добро. А від Ісуса їй нічого не перепаде? 
- Як я вже сказала, більшість активних прихильників Ісуса дістанеться Дияволу, оскільки їх діяльність не направлена на життя, а лише на поширення віри. 
- Ага, от що значить "Стануть перші останніми, а останні першими". До Ісуса попадають ті, хто вбогі духом, як немовлята. А хто активно працював на поширення його віри - ті попадуть до Диявола. Ну що ж, логічно. 
- Але частина з них, яка хоч і вважає себе послідовниками Ісуса, але працює на життя, попаде на Аїну землю.

- А що являє собою ваша організація? Скільки членів нараховує, в яких країнах поширена, як давно вона існує?
- Можу сказати лише, що існує давно і досить могутня і впливова.
- Щось типу масонів? А може ви і є масони? Символ циркуля означає букву А? Антихрист? Ая?
- На даному рівні участі в тебе нема доступу до цієї інформації. Лише про загальні цілі діяльності організації.

- Ну, загальну ціль я зрозумів - забезпечити прихід Антихриста. Але ж не може так багато людей займатись тільки цим.
- Ми виявляємо потенційно наших людей, стараємось зорієнтувати їхню діяльність, активність в потрібне русло. І навіть якщо вони й не стануть членами організації, і навіть нічого не знатимуть про Антихриста, однаково це люди Аї. Чим більше буде таких людей тим вагомішими будуть аргументи Аї на отримання своєї землі.

- Тобто нема жодного сенсу ставати членами організації чи й щось знати про неї? Достатньо правильно поводитись?
- Ні, сенс є. Члени організації свідомо відмовляються йти на землю Диявола і вибирають Архів, будучи впевненими, що рано чи пізно Ая їх візьме на свою землю.
Відповісти
#10
- Ну що ж, картина в цілому зрозуміла. А яка моя роль чи участь? Чим я вам можу бути корисним в ув'язненні?
- І серед в'язнів можна працювати. Але тобі це не обов'язково. 
- Як же я виберусь з лап правосуддя? Там стільки матеріалів на мене...
- На кожного більш-менш відомого матеріалів не менше ніж на тебе. Питання лише в тому чи пускати їх в хід.
- Але ж на мене вже відкрили справу. І не одну.
- Як відкрили, так і закриють. Ще й вибачаться.
- Як таке може бути?
- Побудеш кілька днів у хорошій приватній клініці. Після цього буде повідомлено, що нарешті  ти одужав, а твої минулі витівки пов'язані з тим, що тебе зарано були виписали після приступу.
- І ви можете це зробити?
- Без проблем.

- А що я робитиму в тій клініці?
- Нічого, відпочинеш. Якщо захочеш, пройдеш обстеження, підлікуєшся, щоб часу даром не витрачати. В кожного ж є якісь болячки.
Знову в Анни задзвонив мобільник. Вона встала.
- А коли мене прийматимуть в організацію? - зупинив її Михайло.
- Можливо сьогодні, якщо все готово. А поки відпочивай.
"Сьогодні це коли? Я навіть не знаю день зараз чи ніч", - подумав Михаїл. - "А що каже мій організм?" 
Організм сказав, що не зайвим було б і перекусити.

Після перекусу організм побажав прилягти, а оскільки в Михайла ніяких інших планів не було, то зійшлись на цьому.
"Може знов якийсь віщий сон побачу" - загадав він.  Морфей почув побажання посланця і взявся їх виконувати.

В шикарно обставленому кабінеті, де стояли скульптури, висіли картини і старовинна зброя, а антикварні речі займали надто багато місця, за величезним столом сидів маленький чоловічок. Навіть не чоловік, а якась потвора з маленьким дитячим тільцем і великою безволосою головою, вкритою сіткою рожевих судин.
В кабінет зайшла Анна. Потвора жестом маленької ручки запропонувала їй сісти навпроти.
- Як клієнт? - неочікувано низьким голосом спитала потвора.  - Готовий?
- В принципі то готовий, але... - зам'ялась Анна. 
Чоловічок очікувально мовчав.
- Розумієте, - продовжила вона не впевнено, - після останньої розмови з ним в мене склалось враження... як би це сказати... що він не зовсім щирий, щось приховує, веде якусь свою гру...
- Де ж ти бачила щирих людей? Хотів би я подивитись на таких. Якби ми розраховували на те, що наші люди вірні і щирі...
- Я може неточно виразилась. Тут серйозніше. Я підозрюю, що він має доступ до інформації, яка йому не по статусу. І  приховує це.
- Звідки? Через який канал?
- Не знаю. Можливо стався якийсь збій при ініціації.
- І що ти пропонуєш?
- З прийняттям поки-що зачекати.  Хай в клініці його обстежать, скоректують, якщо там якась помилка. А тоді вже...
- Добре, хай буде так. Нам спішити нікуди.
- Взагалі-то ми зараз в цейтноті, якщо не встигнемо до її приходу...
- Встигнемо, кілька днів ролі не грають. Але зайве не затримуйте. Це ж лише твої підозри.

Михайло прокинувся. "Як же вона дізналась, що я щось знаю, але приховую? Чи нічого вона не підозрює, а це лише звичайний сон, творчість моєї підсвідомості, яка ж то знає про мої сни і про те, що я про них не розповідаю.
А до чого ж це вони готуються? До її приходу... До чийого, Аї? Чи просто якоїсь події? І навіщо я їм здався? Що з мене візьмеш крім жирних тельбухів... 
А може саме до цього мене й готують? До якоїсь церемонії ритуального жертвоприношення? Не могли якогось бомжа взяти? Чи треба для цього породистого, статусного бичка? 
Та ні, хіба такі солідні люди стали б такою фігнею займатись? Хоча, з іншого боку, чим ще займатись тим, у кого є все, а хочеться ще чогось незвичайного, загадкового, з таємними ритуалами, з викидом адреналіну і чорт зна яких ще гормонів...
Ладно, подивимось, що вони запропонують першим, прийом чи клініку. А поки-що можна поспати".

Михаїл лежав в ліжку, вставати не хотілось, хоч він і добре виспався. Напевне проспав чимало часу. В двері постукали.
- Лежню, вставай, снідай і поїдемо, - прозвучав бадьорий голос Анни.
- Куди? - насторожився Михайло.
- В клініку. Будемо спасати тебе від лап правосуддя.
- А прийом?
- Краще ж вступати в статусі психічно здорового і реабілітованого, ніж в такому непевному як зараз в тебе. А то це може виглядати як примус до вступу. Та  може ти й сам вже не захочеш, коли будеш на коні, - так же бадьоро аргументувала Анна. - Ну, я чекаю. Через пів години щоб був в повній бойовій.
"Щось дуже це схоже на підтвердження мого сну", - Михаїл сів на ліжку і задумався. "Аргументи її, звичайно ж, переконливі, і якби  не цей сон..."

Через пів  години Михайло з Анною вийшли з житлового блоку бункера, піднялись  ліфтом, проїхали з-пів кілометра на електрокарі, знов піднялись поверхів на двадцять і опинились в невеликому гаражі на десяток автомобілів. Біля одної з машин стояв водій. По-військовому підтягнутий, в костюмі, напевне возить важних персон, відмітив Михаїл.
- Ну що ж, до зустрічі через кілька днів, - дружнім тоном сказала Анна. - Відпочинь, підлікуйся, якщо треба, а я поки займусь вирішенням твоїх проблем.

Автомобіль виїхав з гаража на невеличкий дворик, з дворика, оточеного високим парканом з камерами спостереження в якийсь тихий провулок. На воротах Михаїл встиг прочитати: "Приватна фірма "Двері до Раю"". 
"А чи не до пекла?" - подумав він. "А офіційно, напевне, гаражні послуги надає. Чи двері продає. А може тур-агентство..."

Попетлявши провулочками машина виїхала на вулицю, і Михаїл з подивом відзначив, що знаходяться вони майже в центрі столиці.
"Навіщо ж я їм здався?" - гризло Михаїла. - "Думай, Михайле, думай. Все залежить від того, чи була насправді дівчинка і Божий суд, чи це мені лише помістили в пам'ять.
 Але цього вияснити я не можу. Може вони прокололись в чомусь іншому?
Який результат тих подій, чи маніпуляцій з моєю пам'яттю? Я став слідувати заповідям Ісуса. В результаті втратив все і опинився в тюрмі. 
Вони цього добивались? Навіщо? Щоб потім витягти мене з тюрми і я вступив в їхню організацію? 
Та я й не проти. Боюсь тільки чи не в якості жертовного бичка. Але ж і в моїх снах мова йшла лише про вступ, а не про щось інше. Так чому ж я боюсь? 

Вони проводили  якісь маніпуляції з моєю психікою і збираються ще щось підправляти.
В результаті цього виправлення я, напевне, втрачу свої віщі сни. Такий канал інформації мені поки що не по статусу. Але ж решта людей не мають його і не комплексують. А можливо пізніше, коли мій статус в організації зросте, я одержу і інші цікаві можливості.
 
Яка ж мета їхньої маніпуляції з моєю свідомістю? Сни - це побічний ефект, помилка, збій. А що крім цих снів з'явилось в мене нового, чи чого не стало?
Ага, я став вірити в існування Бога, Сина, Диявола, якоїсь Аї, що має стати Антихристом. 

Це було їх ціллю? Це їм потрібно? А насправді нічого такого нема? Чи є, але я б інакше не повірив? Чи все ж нема, і їхній Антихрист така ж вигадка, як Бог, Христос, Диявол? 

Але якщо й вигадка, то хіба це погано? Чим ця вигадка гірша за інші? Чому є організації, що поширюють віру в інші вигадки, а не має бути організації, що поширює вигадку про Антихриста. Тим більше, що цінності, які вона сповідує кращі за ті, які сповідують прихильники Христа чи всяких богів.

І що ж виходить? Незалежно від того, чи події після ресторану мали місце насправді, чи лише вкладені в мою пам'ять, це нічого для мене не міняє. Чи міняє? 
Різниця лише в тому, що мені не подобається факт маніпуляцій з моєю психікою. Ну, ще трохи не подобається, що можуть забрати ці сни - цікавий канал інформації. 
Але ж може бути, що це лише звичайні сни. А якщо і незвичайні, то вони ж їх дали, тож мають право і забрати.

А може віра в Бога і його дітей не єдине, що мені вклали в голову? Може при тій так званій ініціації закладена і можливість непомітно керувати мною? Потвора з мого сну натякала на щось таке, що вони не дуже й надіються на вірність чи щирість членів. Значить є якісь інші методи забезпечення контролю за членами, функціонування і безпеки організації.

Та й хто вони? Хто за цим стоїть? Може й люди, технології подібних маніпуляцій з психікою не такі вже й фантастичні, можливо вже й є. 
А якщо не люди, а якісь інопланетяни? І ця організація - просто спосіб непомітно взяти під контроль все людство?
 
Навіть якщо й цілі в них добрі - щоб люди жили за принципами Антихриста,  але ж ця доброта нав'язується. 
А ніби життя за якимись іншими принципами чи законами не нав'язується... 
Але це нав'язування може стати монопольним, а це вже таїть в собі загрози.
Та й цілі в цих інопланетян можуть бути не такими вже й гуманними.

А якщо це втручання не інопланетян, а богів, Аї, наприклад? Чим це краще? 
Люди чомусь вважають, що втручання богів - це нормально, визнають навіть право за богами судити людей, вбивати, мучити, навіть кінець світу влаштовувати. 
А втручання монопольного Бога взагалі вважають ідеалом. 
Складно це все. Незрозуміло. А що ж мені робити?"

Тим часом автомобіль виїхав за межі міста і звернув на дорогу, що вела в сосновий ліс. Михаїл знав це місце, але ніколи туди не їздив.
- Зупини, мені треба до вітру, - спокійним впевненим тоном начальника наказав Михаїл, розраховуючи на рефлекси шофера.
По обличчю водія пробігли тіні сумнівів, невпевненості, намагання знайти рішення в непередбаченій ситуації, але він зупинився.

Михаїл поважно вийшов з машини і пішов у ліс. Зайшовши за дерева, і, впевнившись, що його вже не видно,  побіг вглиб лісу. 
Він знав, що там далі, за кількасот метрів знаходиться дорога з пожвавленим рухом, тож можна сісти на попутну машину і... 
От тільки куди їхати, в місто, чи кудись подалі? До знайомих не можна, здадуть з радістю. 
Можна було б до Анастасії, та б не здала, але Михайло не знав де вона тепер живе. А якби й знав то й що? В тієї теж шукатимуть.

Бігти ставало все важче, відчувались наслідки нездорового способу життя і відсутності фізичних навантажень. Ці кількасот метрів здавались марафонською дистанцією. Михайло все частіше зупинявся і відхекувався, опершись на сосну. Про плани подальших дій думок вже не було, тільки б добратись до дороги.

А ось і дорога. Втікач ледве тримався на ногах, серце калатало, в горлі пекло, нудило. Він вийшов на середину дороги. "Сідаю на першу-ліпшу, однаково зараз не вирішу куди ж краще, тож хай буде воля Твоя" - вирішив Михаїл.

Першим виявися поліцейський патруль, що їхав до міста. "Ну що ж, це навіть краще. Я ж не себе збираюсь рятувати, а землю. Треба повідомити людство про загрозу".
 Михайло замахав руками, намагаючись зупинити автомобіль. Той зупинився неохоче. "Якийсь п'яний, судячи з вигляду, проситиме до міста підвезти, ще наблює в машині" - подумали поліцейські, та все ж зупинились, бо Михаїл вийшов прямо на їхню полосу.

В автомобілі були молоді хлопець і дівчина, видно з нового набору.
- Що ж Ви під колеса лізете! - вигукнула дівчина.
- Йому, певне, у відділок захотілось! - хлопець ледь стримував себе.
- Можна й у відділок, - Михайло оперся на машину. Поліцейські не спішили запрошувати його в середину. - Ви знаєте що там? - Михаїл кивнув на ліс.
- Якась приватна клініка, - відповів хлопець. - Ви що, втекли звідти?
- Ні, я там не був, - чесно зізнався втікач. - Але знаю дещо дуже важливе. Поїхали звідси швидше, по дорозі я вам все розповім.
- А може його все ж повернути в клініку? - дівчина запитально подивилась на напарника.
- А раптом він не звідти? Потратимо час і бензин попусту. Їдемо у відділок, а там подивимось.

Опинившись в автомобілі Михайло трохи відійшов від бігу, постарався  заспокоїтись і обдумати, що робити далі. Поки машина в дорозі потрібно виробити план дій. 
Очевидно, що до високопосадовців звертатись не можна, не виключено, що вони вже серед Них. Розказати цим поліцейським? Не повірять, та й нічого вони не вирішують. А якби й повірили то що вони зроблять? Доповідять начальству? Щоб виставити себе на сміх? Ні, потрібна прес-конференція, чи виступ на телеканалі в прямому ефірі. Щоб не можна було замовчати.
- Ви, я бачу, люди толкові і чесні, - звернувся Михаїл до поліцейських. - І патріотичні. Ви не з таких, що "моя хата скраю" і "гори воно все, а я і пальцем не рухну зробити щось, що прямо не вимагають інструкції чи начальство". І вам випала можливість зробити щось справді велике і важливе. І для країни, і, можливо, для всього людства. Дуже важливе. Можна сказати, що доля людства зараз у ваших руках, - Михайло замовк, даючи поліцейським можливість усвідомити важливість моменту.
- І що ми маємо зробити для врятування світу? Дати Вам на пляшку горілки? - спитала дівчина.
- Жарти і гумор - це дуже похвально, - сказав Михаїл, - я і сам це люблю, але зараз ситуація справді серйозна, просто повірте мені.
- Так що Ви від нас хочете? - спитав хлопець.
- Я маю надзвичайної ваги інформацію про небезпеку, яка загрожує країні і всім нам. І потрібно її терміново оприлюднити, поки мене не вбили чи кудись не запроторили.
- Назад в психушку, звідки Ви втекли? - дівчина була налаштована на жартівливий тон. - І від кого Ви там цю важливу інформацію отримали? Від Наполеона, чи агента галактичної розвідки?
- Я не сподіваюсь, що ви зможете організувати мені прес-конференцію, - Михаїл не став вступати в обговорення жартів. - Просто підвезіть мене до студії якогось телеканалу.
- До якого Ви хочете? - поцікавився поліцейський?
- До "113 Укросія" чи "Нюс Швайн".
- Найбільш патріотичні канали вибрали для оприлюднення важливої для країни інформації? – уїдливо спитала дівчина.
- Не в тому справа, просто там можливо простіше попасти в прямий ефір. Та й сенсації вони люблять.
- Це ми можемо. В нас нема підстав Вас затримувати, тож зробити пару зайвих кілометрів для спасіння людства ми можемо собі дозволити, - сказав хлопець. - Та й цікаво буде подивитись, якщо дадуть ефір, а то все Зелінський та Зелінський.
- Дякую.
"Ну що ж, тепер основна задача - пробитись в ефір. Думаю, це цілком можливо. Мене там знають, вони широко освітлювали  події, пов’язані зі мною, тож будуть раді запросити. 

Але наперед про тему виступу, про Організацію, нічого їм говорити не буду, бо невідомо як відреагують".
Заспокоєний тим, що все складається поки-що вдало, Михаїл почав обдумувати свій виступ.

Перервав роздуми виклик по поліцейській рації. Вона була ввімкнена на голосний режим, тож Михаїл почув, що він розшукується.
- Його ж, здається, тільки вчора випустили під заставу, - байдужим тоном сказала дівчина.
- Суд випускає, а поліції - лови,  ніби робити нам більше нічого, - її напарник був налаштований більш критично.
Знов запала тиша. Михайло сидів, боячись поворухнутись, щоб не привертати до себе уваги.

- А чи не нашого це гостя розшукують? - дівчина з підозрою подивилась на Михайла.
- Чому б він тоді зупиняв поліцейську машину і просив підвезти його на телеканал? - хлопець сидів за кермом і на Михаїла не дивився.
- А точно, це той Михаїл. Він мені з самого початку видався знайомим, тільки не могла згадати де ж я його бачила.

- Так, це я, - Михайло зрозумів, що відпиратись йому нема вже сенсу. - Я ж казав, що вони зроблять все, щоб я не оприлюднив цієї інформації.
- Хто вони? - запитав поліцейський. - Це ж рішення судді.
- Та суддя там - нуль без палички. Але як оперативно вони спрацювали. Кілька хвилин - і рішення суду є, і в розшук оголосили. Тепер ви бачите які в них можливості, наскільки вони небезпечні? - Михаїл старався бути переконливим.

- Так хто ж вони? Чи Ви таки справді втекли з клініки?
- Я втік по дорозі в ту клініку.
- Я ж казала, що він втік з психушки, - вигукнула дівчина.

- Послухайте мене уважно. Ви молоді, розумні, повинні зрозуміти, - Михайло відчував,  як руйнуються його плани. - Те, що я зараз розкажу, здаватиметься вам неймовірним, але це правда. Правда, про яку мають дізнатись всі.
Він зробив паузу, щоб слухачі налаштувались на сприйняття важливої інформації.

- Існує таємна і дуже могутня організація, мета якої мені не відома. Вони самі кажуть, що їх задачею є сприяти приходу Антихриста. Хоча це не факт. Можливо їхні цілі набагато гірші. Може це інопланетяни таким способом непомітно захоплюють Землю.
- Так організація людей, чи інопланетян? - перебила дівчина.
- Людей, але їм змінюють психіку за допомогою спеціальної апаратури. Напевне для контролю.
- Схоже, Вам вже змінили, - в голосі дівчини відчувався явний сарказм.
- Міняли, але стався якийсь збій. І замість стати одним з них я одержав можливість дізнаватись дещо про них.
- Яким чином?
- Я в снах бачив, що вони говорять про мене, що планують.
- Все ясно. Про інопланетян Ви знаєте зі своїх снів. І це Ви хочете повідомити телеглядачам?
Михайло зрозумів, що про сни  ляпнув явно зайве. Він почав нервувати.

- Та ні, організація існує реально. Це завдяки їм мене випустили під заставу. І посадили, схоже, теж. Та й всі події, що стались зі мною останнім часом, напевне спровоковані їхнім впливом. В клініці. Коли в мене стався приступ. Хоча і приступ скоріш за все - то їхня робота. Та його, напевне і не було, то вони мені в ресторані щось підсипали. 
- Чи підлили, - куснула дівчина.
- Чи підлили. Це не важливо.
- Навіщо ж Ви їм здались? - поцікавився хлопець?
- Вони хотіли, щоб я вступив в їхню організацію. Там багато впливових людей. І мер, і патріарх, можливо й прокурор і міністри. Не здивуюсь, якщо й президент...
По мовчанню поліцейських Михаїл зрозумів, що чим більше він говорить, тим менше йому вірять.

- Я був в їхньому штабі! - з відчаєм в голосі продовжив Михайло. - Він знаходиться глибоко під землею, в центрі столиці.
- І бачили там мера і патріарха? - знов дівчина.
- Я чув їхні голоси.
- Вві сні?
Михайло замовк. Адже це справді інформація з його снів.

- В мене стали віщі сни. Після їхньої ініціації, - вже майже без надії сказав Михаїл. - Вони якось запідозрили, що стався  збій і замість керованості я одержав можливості не відповідні моєму статусу. І везли в ту клініку, щоб виправити допущену помилку. Напевне там теж їхні люди.
Тим часом автомобіль під’їздив до міста.

- Я не про себе непокоюсь, зі мною все ясно, - після довгого мовчання Михайло вирішив зробити ще одну спробу. - Ви відвезіть мене до студії, а після виступу заарештуєте, я сам підійду до вас.
- Після Вашого виступу, якщо допустити, що він  буде, на Вас вже й без нас чекатимуть, - сказала дівчина. - І не лише в чорній формі, а й у білих халатах.
- Ну ось бачите, я нікуди не дінусь. А хіба для вас так важливо, щоб саме ви мене затримали? Якась сумнівна подяка для вас важливіша ніж... ніж помилка всього вашого життя, яка матиме жахливі наслідки для всього людства?
- Там кругом повно камер, - сказав хлопець. - І те, що саме ми привезли Вас до студії не залишиться непоміченим. 
- І не відзначеним нашим керівництвом, - добавила дівчина.
Михаїл був у відчаї.

- Тоді зробимо ось що, - сказав він після деяких роздумів. - Дайте мені телефон, я запишу звернення. А ви розішлете його потім в редакції, студії, помістите в Інтернеті, на Ютубі. Можете зробити це інкогніто, можете заробити собі лайків, на ваш розсуд.
Хлопець подав Михаїлу свій телефон. 
- Ну, це навіть прикольно буде, - усміхнувся він.

Записавши звернення до людей Землі, Михайло заспокоївся. Що міг він зробити для людства - те зробив. 
І що далі? А які є варіанти? Назад в камеру? Чи в психушку? В камері  вже був. Тож чому б не попробувати щось нове? Тим більше, що і грати психічно хворого не треба, достатньо правду розказати. 
Може і Марту там побачу. Спитаю чи був  я зранку в монастирі, чи там стався зі мною приступ... Це б розставило всі крапки над і.

-------------------- 
Вже в психлікарні до Михайла дійде, що, схоже, даремно він підозрював Анну і її соратників. Адже єдиним його сном, який  одержав надійне підтвердження, був перший сон про Анну. Але ж тоді виходить, що дівчинка з ведмедиком таки була. І, ймовірно, що все, що сталось по дорозі з ресторану теж було. 
Але ж сон той був до лікарні, а значить  не є наслідком втручання організації в його психіку. А от історія про Суд, Бога і його дітей, напевне є вигадкою його підсвідомості після приступу, що стався в монастирі. 
Та й сни в бункері, які й викликали підозри Михаїла і його втечу, теж, скоріш за все, були просто фантазіями підсвідомості, викликаними психічними напруженнями останніх днів і незвичайністю ситуації, що сприяла підозрам і фобіям.
"Ну і що ти добився цією втечею? Психушка для тебе краще ніж членство в якійсь могутній організації? Тут в тебе більше можливостей для врятування людства?"
---------------------------
Яка подальша доля отця Михаїла?
Можливо решту свого життя він проведе в психлікарні. І в короткі проміжки між періодами медикаментозного сну згадуватиме минуле і мучитиме себе питанням, що ж він зробив не так в своєму житті.

А може після тривалого лікування його випустять звідти, і останні роки він щасливо проживе з Анастасією на невеличкій дачці, що залишилась від її матері. Вдень вони будуть порпатись на шести сотих городу, а довгими осінніми вечорами Михаїл писатиме свої спогади і роздуми, читатиме їх Насті, і та, слухаючи їх, буде коли сміятись, коли плакати.

А може й...
Але це мені не відомо. Мій статус не дає доступу до цієї інформації.
Відповісти
#11
То что вы описали, это типичные масоны, они да давно готовят приход антихриста и непосредственно под руководством дьявола. Ну и методы ваших каменщиков, типичные сатанинские.
Відповісти
#12
(12-10-2018, 16:22 )luk писав(ла): То что вы описали, это типичные массоны, они да давно готовят приход антихриста и непосредственно под руководством дьявола. Ну и методы ваших каменьщиков, типичные сатанинские.

Вам видніше. Може й масони.
Відповісти
#13
(13-10-2018, 18:07 )luk писав(ла): То что вы описали, это типичные массоны, они да давно готовят приход антихриста и непосредственно под руководством дьявола. Ну и методы ваших каменьщиков, типичные сатанинские.

Ще разів зо 5 це повторите і я буду змушений з Вами погодитись.
Відповісти
#14
бл дьявол уничтожил последний ответ
повторение моих постов, это глюки сайта при открытии страницы.
Відповісти
#15
ваша тема про 20 20 20 как то сдохла, ну сами понимаете, что Украина идет сейчас в направлении полной деградации науки и техники, то что вы писали, оно никак не согласуется с реалиями.
Відповісти


Схожі теми
Тема: Автор Відповідей Переглядів: Ост. повідомлення
  Битва за день olex.veresen 1 749 13-07-2014, 10:49
Ост. повідомлення: Василь Васьківський
  12 червня - Зміїний День stryjko_bojko 1 842 15-06-2014, 04:36
Ост. повідомлення: Гоголь
  09 січня - День св. Стефана stryjko_bojko 2 965 10-01-2014, 06:41
Ост. повідомлення: stryjko_bojko

Перейти до форуму: