Рейтинг теми:
  • Голосів: 0 - Середня оцінка: 0
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Сlassic Humour
#1
Олег Чорногуз, голова Республіканської комісії сатири і гумору

Спілки письменників України

ВИШНЕВИЙ СМІХ
Допоки сміх — не вмре, не згине
Святої правдоньки вогонь!..
Завжди сміялась Україна
В обличчя ворога свого.
І кидала об землю лихом,
І жартувала: «Гріх — у міх!..»
І запорожців дужим сміхом
Карала недругів своїх.
В часи безправ'я і неволі,
В години скрути і невдач,
Затамувавши люті болі,
Вона сміялася крізь плач.
Бо невластиві «ахи» й «охи»
Були для неї з давнини...
У найтрагічніші епохи
Сміялися її сини.
І побороли злу годину,
І підняли червоний стяг!
Вишневий сміх прийшов на зміну
Гіркому сміхові нетяг.
Вишневий сміх —
дзвенить, снується!
І переконуєшся ти:
Так мудро, сонячно сміється
Од сил духовних повноти.

Микола Карпенко

ГУМОРЕСКИ БАЙКИ ФЕЙЛЕТОНИ

Режисер мав таку вагу, що міг провалити яку завгодно п'єсу.

Тягти свого хреста найзручніше на ближньому.

Пігмеї теж сподіваються на акселерацію.

Справжній герой нашої літератури — це читач

Г. ЯБЛОНСЬКИЙ

Народився у сорочці з каменем за пазухою.

Вітер у голові? Але ж попутний!

Багатоборство: біг по інстанціях з відомчими бар'єрами.

Епітафія: «Зайнято».

ОЛЕГ СЕЇН

Графомани! Збільшуйте золотий фонд макулатури!

АНАТОЛІЙ ШЕВА

Взявся б за розум, та де його взяти?

ІВАН СЕНЮК

Самокритичний фіміам.

МИКОЛА СЛЬОЗКО

Погана та копія, яка краща за свій оригінал.

ОЛЕКСАНДР КУЛИЧ

Виробнича травма — ударився в амбіцію.

ОЛЕКСАНДР ЗАЄЦЬ


Віктор Бакланов
ВЕРШИНА МИШКІНА

Умостившись у кріслі, Мишкін смачно жував «Баблгам» та розмірковував над сенсом свого земного існування. Ось дістав нарешті фірмові джинси «Суперрайфл» з омріяним зарубіжним ярликом: «Після прання линяють». Оце обнова! Правда, трохи задовгі. Зате можна підботфортити — ниньки це модно. Деякі підгортають аж до колін...

А саламандрівські черевики на платформі? Підвищують особистіть майже на шість сантиметрів! Простуєш впевнено, на багатьох уже дивишся згори вниз. А це вже зовсім інший коленкор. Приємне, незабутнє почуття! Ще вчора ти був невисоким, майже непомітним, а сьогодні виріс у всіх на очах. Вгору пішов!

Або взяти, приміром, ось цей палас. Нічого собі килимок — чотири на п'ять з половиною метра. Бузкові відтінки, сплетення загадкових орнаментів, схожих на космічні орбіти. Лежить, бісова штуковина, око радує. Навіть ступити боязко. Краще згорну його в рулон.

Погляд Мишкіна ковзнув по оправах особистої бібліотеки. Крізь солідне скло стелажа (зроблений на замовлення!) вітчизняні та світові класики сприймалися якось по-іншому. Вони стали ближчими, а головне — дорожчими...

А югославська стінка, змайстрована під старовину? Стоїть могутньо, неприступно, як фортечний мур. На дверцятах — масивні бронзові ручки «левина паща». З піні таємниче виглядають африканські маски — творіння народних умільців Беніну, Мозамбіку, Камеруну, Гвінеї-Бісау. «Поспілкуватися б з вами, дерев'яні друзяки, та мови вашої не знаю,— зітхнув Мишкін.— Та грець з вами, несіть свою службу, а я гляну у вікно. Як там?» Глянув униз, заспокоївся. Порядок! «Жигулі» з двома секретними замками, з квакушою-сиреною спокійно й недоторкано спочивали під липою...

Заспокоєний Мишкін знічев'я увімкнув дванадцятиріжкову люстру. Вона сліпуче заіскрилася усіма сотнями кришталиків...

«Нашкірився, наджинсувався, навельветився, моторизувався,— розмірковував Мишкін.— Відгрохав бар-камін.

Навіть гостродефіцитне мачете дістав! Ніби всього досяг. А їй, Насті, все замало. Збігла до Усть-Пузька. Ну чому, чому?» — Мишкін здійняв руки до сяючої люстри і з горя вимкнув її...

Кажуть, від яскравого електричного світла кришталь тьмяніє...

Віктор Баранов
МОВЧУН БОРЯ

У понеділок до нас у відділ призначили новенького.

— Боря,— відрекомендувався він і сів до столу.

Цей день пропав для нас марно, усіх цікавило одне: як Же поведе себе в новому колективі наш молодий колега. І ми, не змовляючись, не спускали з Борі очей.

Він трудився, навіть нашої пильності не помічав. Працювалось йому, мабуть, навдивовижу легко, аж охоче. Рівно о тринадцятій нуль-нуль він пішов обідати. Повернувся вчасно. На перекури не виходив. Щоб пересвідчитись, чи не піде він додому раніше, ми теж змушені були висидіти до самого кінця робочого дня.

Боря не пішов.

У вівторок повторилось те ж саме.

У середу ми чекали, що Боря зірветься. Не зірвався.

У четвер знову працював увесь день, як заведений... Назрівав конфлікт, це було ясно, і в повітрі пахло порохом.

У п'ятницю вирішили влаштувати Борі іспит. Не минуло й години від початку робочого часу, як до кімнати влетіла захекана Віра Павлівна й повідомила:

— У гастрономі на розі дають розчинну каву! Черги майже ніякої.

Ми всі кинулися до дверей. Боря провів нас байдужим поглядом.

Через півгодини ми повернулися. Заглиблений у роботу, Боря навіть не помітив нашого повернення.

Це вже було занадто.

— Шановний колего!— звернувся до Борі Василь Васильович.— Чи не підказали б ви мені слівце до кросворду? Свійська тяглова тварина. Чотири літери, починається на «і»...

— Вибачте, кросвордами не захоплююсь,— мило усміхнувся Боря.

Василь Васильович виокруглив очі й безпорадно розвів руками. Мовляв, коментарі зайві.

— Колего,— підійшов до Борі Семен Семенович,— чи не знаєте, як у такому становищі дати кооперативний мат у два ходи?

— У шахи граю рідко, та й то лише на дозвіллі,— зашарівся Боря.

Семен Семенович дістав із кишені таблетку. Ми стривожено перезирнулись.

— Як ви гадаєте,— спитав Борю Павло Павлович,— хто буде нашим наступним суперником у європейському турнірі — «Мальме» чи «Галатасарай»?

— А про який турнір ви кажете?— перепитав Боря. Оце вже нас доконало.

— Даруйте,— сказав я Борі,— у вас є якесь хобі?

— Ага,— кинув ствердно Боря.— У вільний від роботи час пишу гуморески.

— І кого ж ви в них оспівуєте?— мовив я з притиском на останньому слові.

— Таврую бюрократів, ледарів, прогульників і так далі. Цього ми вже стерпіти не могли.

У понеділок пішли до директора.

— Ми не бажаємо працювати разом із вискочкою (Семен Семенович згадав французьке слово «парвеню»), наклепником, паплюжником, кар'єристом, який зневажає інтереси колективу. І взагалі, людина з обмеженим світоглядом не робить честі нашому відділу!

У вівторок у наш відділ призначили новенького. Замість Борі.

— Аполлінарій Якович!— відрекомендувався він.— До речі, хто з вас дивився вчора тринадцяту серію телевізійного фільму «Лише одна мить»?

І дістав свіжий номер «Шпильок». Ми полегшено зітхнули: своя людина.

Михайло Білецький
ВОВК І ЗАЄЦЬ
Вовчисько в Зайця ікла запустив.
(Таке, на жаль, подеколи буває).
Та, вгледівши людей, заголосив:
— Пусти-и!
Рятуйте!
Заєць Вовка убиває!
— Чи ти не збожеволів, не здурів?—
Хтось обізвавсь.
— Чого роззявив пащу?
Ти ж сам на нього кинувся ні за що!
Та й хто повірить завиванням диким,
Коли злодюги більшого нема.
Поглянь лишень на себе,
Недарма
В крові завжди і пазурі, і пика!—
Почувши те, Вовк випустив Зайчиська,
Ошкірився, очима люто блиска.
— Даруйте,— каже,— коли що на так:
Я вчивсь
У заокеанських розбишак!

Микола Білкун
ДУРНІВ НЕ СІЮТЬ

Проте їх багато. От нашій Олені Сергіївні не пощастило. Жила вона в оточенні суцільних дурнів. Кругом самі дурні, дурні, дурні...

Під тобою, на першому поверсі,— дурні, над тобою, на горішніх поверхах,— дурні. Ліворуч — дурні, праворуч — так само.

Хочеш у собаку каменем кинути, а не певна, що натомість не поцілиш у дурня.

На першому поверсі — Коропчуки.

Що про них Олена Сергіївна може сказати?

— Бачили таких дурнів? Діти їм онуків на суботу та неділю покидають, самі на гульки, а старі з онуками забавляються, носи їм зашмаркані витирають! Тьху ти, господи прости! Дурні, як є дурні. Замість того, щоб посидіти на лавочці, як годиться, стара Коропчучка моркву тре, сік чавить, бо малим, бачте, вітаміни потрібні! Ну ви бачили таку дурну?

На третьому поверсі — Адамчуки.

Що про них Олена Сергіївна сказати може?

— Бачили таких дурних? Всі гроші на книжки, та на газети, та на журнали тринькають. Ну не дурні люди? Не мають куди гроші подіти. Він мало не щодня стосами книжки з книгарні пре, вона з поштової скриньки оберемками журнали та газети виймає! Це ж, дурні, яку прорву грошей на передплату всадили? А книжки? Де вони складати їх збираються? Коли ви вже такі грамотні, бібліотека громадська є. Ні-і, дурних не сіють, вони самі родяться!

Праворуч — Лісовенки.

Що про них Олена Сергіївна сказати може?

— Дурні, їй-бо, дурні. Обоє, що він, що вона. Він на якісь вечірні курси записався, бігає, як підвіяний, а вона їхнього Генку конопатого у музшколу водить. Ойстраха, дурепа, хоче з нього зробити. Та й Ойстрах, як розібратися, що таке? Забери у нього скрипку — ціле нічого.

Ліворуч — Баранови.

Що про них Олена Сергіївна може сказати?

— Він, дурний, мало не щодня на отой свій самашечий футбол бігає, а вона, дурепа, нічого йому не каже! Сміється, радіє, дуреписько, що чоловік десь гасає. Хе, чоловік на футболі! А ти, дурна, знаєш, чи він на футболі? А може, він до якоїсь Дуськи завіявся? Ти, дурепо, піди перевір спершу, яким повітрям, на якому футболі він дихає і з ким дихає, а тоді вже й радій. Та що ти з дурної візьмеш? Дурна і є дурна. І він дурний, і вона дурна.

Самі бачите, не пощастило Олені Сергіївні на сусідів. Іншим випадає таке щастя, так уже на роду написано, жити-бути серед розумних людей, а Олені Сергіївні не судилося.

Та коли б то лиш сусіди — суцільні дурні, ще півбіди, але ж поспіль усі!

Он двірничка махає мітлою.

— Мете? Дурна — дурна і є. Що ж ти, дурепище, теє листя змітаєш-згортаєш, як завтра воно знову насиплеться? Виходить, знову мети? Ну і мети, коли потерпіти не можеш, доки все листя з дерев опаде. Мети, дурна, мети! Мені однаково, не моїми руками мететься, але ж обидно, що такі дурні люди на світі є!

Листоноша пошту несе.

— Несе! Пре! Бачили таку дурну? Дурна — бо дурна. Це ж треба було отак сумку напакувати? Це що ж тобі, дурній, ліньки двічі за листами та газетами сходити? Ні-і, таки дурна-а-а! Дурна, аж крутиться!

В газеті:

— Читали таке? Дівчина на пожежі обпеклася. Телят на фермі рятувала, ферма зайнялася, вона, дурна, обгоріла. Чому дурна? Бо не розумна! Чого ж ти, дурище, у вогонь лізеш, хіба не знаєш, що він пече? Бачиш, що горить,— тікай щодуху. Ні, вона у вогонь полізла. Телят врятувала, хай би горіли б вони вогнем ясним, а сама обпеклася. Ну добре, обгоріла, то дурній вічна пам'ять. Але ж кругом неї дурні! Півсела дурних збіглося у лікарню, шкіру їй свою позичити на вічне віддання. Щоб їй, дурній, шкіру нову пересадити на тих місцях, де вона обгоріла. Ну, бачили таких? Власну шкіру — на вічне віддання! Що вона, потім віддасть вам ту шкіру, поверне, як оклигає? Та скажіть ви мені, хіба у розумної людини є зайва шкіра, щоб отак, ні сіло ні впало, комусь її позичити на вічне віддання? Ні-і, у розумних людей зайвої шкіри не буває, то тільки в дурнів!

Настав час, прийшла смерть за Оленою Сергіївною... Прийшла, стала в порозі, косу мантачить:

— Збирайся, небого! Досить потоптала моріжку, тепер упокоїшся!

А Олена Сергіївна їй — як з кілочка:

— Тю, дурна! Таке вигадала! А чого ти худюща така, одні кості? Знаю, знаю, тому, мабуть, що сала не їла, а коли б не була така дурна та їла сало і за сніданком, і за обідом, і особливо на вечерю, то не була б така худа...

Смерть отетеріла, розгубилася і попхалася назад у двері, об одвірки косою видзвонюючи.

Зосталась на цьому світі Олена Сергіївна. Невмируща вона якась. І то сказати — мабуть, самі лиш дурні мруть. Просто дивно, чому їх так багато на цьому світі залишається?

Дмитро Білоус
НЕЗВИЧАЙНИЙ ТРОФЕЙ

Іванові Васильовичу Гальченку,

колишньому фронтовику

Стоїть промовець на трибуні,
киянин Гальченко Іван.
І слухають гуртківці юні,
що повідає ветеран.
А він то друзів пригадає,
то грім могутніх батарей.
І раптом згорток розгортає,
а в ньому — ручка од дверей.
— То що за ручка?— грають очі.
А слухать ладні день і ніч.
І ветеран війни охоче
розповідає, в чому річ.
Як наших військ важка лавина
дійшла до вражого кубла,
частина їхня до Берліна
уже не першою ввійшла.
Уже явили тут відвагу,
рейхстаг три дні тому взяли,
й ключі, звичайно, від рейхстагу
уже розібрані були.
Він зиркнув: ручка сяє мідно.
І за струментом не ходив.
Поручкавшись із нею гідно,
штиком солдатським одкрутив.
Одколюючи мовні штучки,
сміялись хлопці-жартуни:
— Дивись, Іван дійшов до ручки!—
гукали весело вони.
Він кидався в атаки рвучко,
в боях вимішуючи гнів.
Дійшовши ж до цієї ручки,
до ручки Гітлера довів...
Тож хто заслужить прочухана,
тим нагадать про це не гріх...
Пишу про Гальченка Івана,
а в нас же — міліони їх!

Дмитро Білоус
КОЛИ ВСЕ ЗА СЛОВНИКОМ
Для діалогу до п'єси
переклав один поет
з вірша пушкінського «Бесы»
найвідоміший куплет.
Пушкін слово легко ронить,—
скільки чару в нього тут:
«...Домового ли хоронят,
Ведьму ль замуж выдают?»
Перекладач «строчку гонит»,
а слова його повзуть:
«...Дідька лисого хоронять,
відьму заміж оддають...»
Він читав мені, я слухав.
— Ну то як?— він брови звів.
Я потилицю почухав,
обережно відповів:
— Є рядки, слова, є рима,
Пушкіна ж — нема й знаку.—
Зміряв він мене очима:
— Тут усе по словнику!
— В тім-то й річ: коли буквально
підставляєш точно те ж,
дідька лисого нормально
хоч рядок перекладеш!

Дмитро Білоус
Я - ЗА
Скаже Харків, скаже Київ,
скажуть Лопань і Дніпро:
«Як новий прогресу вияв —
пречудова річ метро».
Хоч була, як біг я в Спілку,
придибенція така:
у метро, як у копилку,
опустив я п'ятака.
Стерта ж ця монета клята
не добрала щось ваги:
йду — аж автомат лещата
защепив біля ноги.
Недобачиш — так і влупить!
Люди ж дивляться з боків:
«Автомат — і то не любить
надто стертих п'ятаків!»
Я розсердивсь — от морока:
не пуска мене п'ятак!
Та коли отямивсь трохи,
то про це подумав так:
«От загальній би культурі
корисніш було в сто крат,
щоб у нас в літературі
був подібний автомат.
Щоб стояв, як у дозорі,
не пускав творців таких,
що слова в їх кожнім творі,
наче стерті п'ятаки».

Дмитро Білоус
ХОДУМЕНТ
Збагнувши назви: Хотів, Літки,
сказав професору студент:
— Це зрозуміло. Але звідки
походить назва «Ходумент»?
Такий є хутір на Сумщині
десь біля їхнього села.
Тому й цікаво знать хлопчині,
від чого назва ця пішла.
Протер професор окуляри,
шукаючи еквівалент.
Перебира словесні пари:
і постамент, і позумент,
і рудимент, і монумент,
і перманент, і реманент...
Народ же звідки хочте візьме:
в історії якийсь момент
зійшлись грецизми й латинізми —
то, певно, звідси й Ходумент…
Ось експедицію послали
у мовну зону вздовж Сули.
Тож наші інтелектуали
і на Сумщину прибули.
На схилі при шкільнім подвір'ї
стоять професор і студент.
Через долину на узгір'ї
лежить і хутір Ходумент.
Вони й питаються у тітки,
що йде з сусіднього села,
про Ходумент:— Скажіть нам, звідки
цікава назва ця пішла?
Не вчившися латині зроду,
їх тітка та розбила вщент:
— Та звідси ж мент єдиний ходу,
тому й зоветься Ходумент!

Василь Большак
ПЕДАГОГІКА

Аспірантці і дисертантці Оксані Коваль добряче пощастило. Керівник її кандидатської роботи про виховання дошкільнят в родині — не хто інший, як неперевершений авторитет у цій галузі науки професор Степан Артемович Дитяткін. Дошкільнята, скажемо просто, годують і одягають професора Дитяткіна. Адже Степан Артемович і кандидатську, і докторську дисертації захистив на маленьких діточках.

А скільки книг написав шановний професор про те, як треба вестися батькові й матері, тітці й дядьку з Петьком чи Митьком!

І коли знайдеться той, хто подумає, буцім Оксана не хвилювалася, поспішаючи до Степана Артемовича, той погано подумає. Бо сьогодні професор скаже своє слово про її дисертацію. Чи варто з нею виходити на люди, тобто на вчену раду. Вимоги до дисертації тепер серйозні. Он до простого уроку в школі яка строгість: мусиш свій урок тісно пов'язати і з подіями в Гані, і зі збиранням металобрухту чи кукурудзи.

А про дисертацію годі й казати. Треба виявити обізнаність з представниками шкіл, і течій, починаючи з Конфуція, Квінтіліана, Кампанелли, Песталоцці...

Особливо професор любить посилатись на Песталоцці: «Ще знаменитий Песталоцці вчив, застерігав, закликав...» Можна забути Рабле і Еразма Роттердамського, а Песталоцці обов'язково де-небудь треба приткнути.

А сама архітектоніка дисертації, як любить говорити професор Дитяткін, теж складна. Він звелів розікласти всі інгредієнти (улюблене слівце Степана Артемовича) на свої місця в процесі науково-педагогічного дослідження: а) спостереження, б) експеримент і таке інше.

Щоб вивчити пункти «а» та «б», Оксані довелося більше року попрацювати у дитячому садку. Важко було застосовувати оті інгредієнти професора Дитяткіна на практиці, бо діти ніяк не хотіли укладатися в пункти «а» та «б». І вели себе просто як діти, а не як об'єкти для «а) спостереження» і для «б) експериментів» дисертанта.

Степан Артемович полюбляв питання: «А як би на це подивився Песталоцці?»

Оксану не дуже обходило, як би Песталоцці оцінив її дисертацію. От як подивиться строгий і безкомпромісний професор Дитяткін? Оце хвилювало. І чим ближче підходила Оксана до будинку, де жив Степан Артемович, тим швидше колотилося її серденятко. Бачила в уяві строгого професора: він у темному костюмі, білосніжній сорочці і чорній краватці. Чула його зауваження до дисертації: «Да-с, шановна Оксано Петрівно. Відчувається: дисертантка надто ліберальна у ставленні до своїх вихованців». Ще й зітхне, додасть: «Жіночий лібералізм. М'якотілість жіноча. Ще Песталоцці казав... Да-с!»

А ось і той будинок, а ось і квартира, в якій уже доводилося бувати і на консультаціях, і на заліках. Двері чомусь прочинені, чути собачий гавкіт. Але ж у квартирі професора Дитяткіна ніколи не було собак... Може, тепер завели?

Оксана увійшла, сторожко оглянулась довкола, боячись аби не пошматував Рябко чи Сірко її нової сукні. Та собаки не було. І тут вона почула з кабінету:

— Гав, гав-гав, грр... Гав, гав-гав... Гррр...

— Дідусю! Ну, дідусю! Ще погавкай! І погарчи. Ну, кому я сказала!

Впізнавши голос професорської онуки Еллочки, дисертантка сторопіла.

— Еллочко,— жалібно просив пощади Степан Артемович,— дідусь уже стомився.

— Не буду їсти, не буду їсти!— затупала-забила каблучками об паркет онука.— Ще погавкай, тоді їстиму...

Професор Дитяткін зітхнув і став далі гавкати й гарчати.

«Експеримент, — здогадалась дисертантка. — Степан Артемович здійснює педагогічний експеримент. Це один з інгредієнтів у системі виховання». У напіврозчинені двері Оксана побачила керівника своєї роботи... під столом.

— Гав, гав-гав, гррр... Гав, гав-гав, грр...

Онука заливалася срібним, розкотистим сміхом. Професор виліз з-під столу, обтрусив піжаму, зітхнув:

— Ну, тепер їж...

Онука затупала ніжками і зарепетувала:

— Ти обіцяв ще жабкою поплигати. Поплигай жабкою!

І строгий, безкомпромісний професор, покрутивши головою, заходився плигати по кабінету жабкою... А онука весело сміялася.

— Дід жабка, дід жабка!..

Нарешті задиханий, втомлений підвівся і впав на диван, витираючи щедро зрошену потом лисину.

— Ну й мучителька... Їж уже, а то он реміняку дістану...

Еллочка закопилила губку і знехотя почала копирсатися виделкою у тарілці.

На порозі стала Оксана і кинула погляд на Еллочку:

— Степане Артемовичу, це експеримент?

— Який там експеримент,— зітхнув професор і у пом'ятій піжамі підвівся назустріч дисертантці.— Таке вреднюще дитя вдалося. Ради не дамо. Просто мучителька.

— Пробачте... А як же Песталоцці?

— Пе-ста-ло-цці,— глузливо протяг професор і махнув безсило рукою.— Теоретично воно легко... а) — спостереження, б)— експеримент...

— А ваші книги і лекції?— не могла заспокоїтись дисертантка.

— Книги і лекції про дітей взагалі. А ця мучителька — рідна онука...

Василь Большак
ЛЕДІ, ЛОРД І ГАЛЬКА

І в наш «Ранок» іноземні делегації навідуються. Дзвонять якось з райцентру.

— Не одлучайтесь далеко, англійці приїдуть.

— Хай їдуть. Я з ними ще на Ельбі стрічався, і з Айками, і з Майками.

Аж ось і гості.

— Хав ду ю ду. Чеамен колектів фам.— Драстуйте, мовляв. Я голова колгоспу.

— Містер чеамен розмовляє по-англійськи?— аж роти пороззявляли гості.

— Йес. Так. Трохи навчився на Ельбі... Трохи в Тімірязєвці... Кого маємо честь приймати?

І тут довелося мені роззявити рота. До нас у гості приїхав сам лорд, він же міністер без портфеля...

Лорд свою жінку представив мені. Смішна така молодиця і худа. Ось як воно, значить: чоловік без портфеля — і жінка худа. І по-російськи тямить. Ходили ми довгенько. Гостям уже треба їхати обідати. А лорд нишпорить по хазяйству, придивляється до всього, принюхується. Побували ми на фермі. А таки добряча у нас ферма, цирком називають. Повернув рубильник — і побігли по транспортеру буряки, натиснув на другий — і сінне борошно зашелестіло.

— Оу! — видихнув лорд.— О'кей!

— От тобі й на!— сказала по-російському, а скривилася по-англійському худа леді.

І немов аж скисли обоє.

Та ось загорілися в гостей очі, націлились фотоапарати, задзижчали кінокамери. Знайшли потрібний їм об'єкт, знайшли!

То був старезний телятник. Він єдиний залишився після фашистського розгрому. Тепер це наш музейний експонат. Делегаціям показуємо — ось із чого починали господарювати по війні. Пояснюю це безпортфельному лорду, цибатій леді.

Перестали дзижчати камери. Питаю про обід.

— Може, перекусите? У нашій чайній?

Присіли лорд і леді, інша іноземна челядь. Та й люд колгоспний надійшов — не щодня ж зустрічаємось з лордами!

І Галька моя тут, сидить поруч, моя цариця, красива, навіть лордиха похвалила:

— А леді Галька — гарна. Я саме такою і уявляла українку.

Я тим часом виголошую тост:

— Фо ніс енд френшіп! За мир і дружбу тобто. Будьмо!

Міністр пригубив і поставив чарку. Моя Галька роз'яснила — у нас звичай такий: першу треба допити. Лорд благально подивився на свою худу. Та кивнула — звичай є звичай. Сьорбнув гість нічогеньку чарчину і аж крякнув — губами водить, наче карась на березі.

І знову тости: «За королеву Єлизавету! Будьмо!»

Лорд зирк на леді, а та — звичай є звичай...

По тому — за леді-міледі. А лорду заманулося ще й за леді Гальку.

Я вже бачу — треба зупинити цього, без портфеля. Натякаю — тільки першу до дна належиться... А міністр

без портфеля кричить:

— Я полюбив юкрейніан горілку. Як там у вас: дьорнем іншої

Розвезло безпортфельного: «Ви гегемоністи, у вас є сателіти!» Диви, думаю, це ж ти без портфеля та такий хоробрий. А як дадуть портфель? Натякаю: у нас у гості ходять з добром. Та куди там...

І тоді я даю лордові несподіваний бій. Довга леді ледь встигає витлумачувати лорду. Згадав я й Індію, і Близький Схід, і Кіпр, і Йємен... І історію, і географію. Питаю гостя: «Ду ю андестенд мі?» Чи второпали?

Зиркає безпортфельний на мене.

— Містер чеамен — супермен. Так одбрить міністра. Була б моя воля, я б містера чеамена призначив прем'єром Англії.

Може, я не захочу? А лорд лізе цілуватися. Що ж, і я цмокнув містера для годиться. А леді оченята свої аристократичні примружила і питає мене розпроєхидно:

— Це у вас теж звичай — цілувати тільки чоловіків? Галька моя на ногу наступає: «Гляди, поцілуйся з таранею англійською! Тоді й додому не приходь».

Подумавши, кажу:

— Пі, мила леді. Цілують у нас чужу жінку, коли чоловіка дома немає.

Як зарегоче леді-міледі, аж на стіл упала:

— Їв пас так.

І Довго гомоніло село по тому. Буває, як забарюсь коли районі, леді моя, Галька, натякає:

— Що тобі тепер Галька, як з тією сухореброю мало не поцілувався. А мо', й поцілувався... Недарма ж телеграми з самої Англії надходять...

Де вона взялась на мою голову, та леді! Мало мені свого клопоту, так на тобі ще й міжнародний!

Володимир Бондаренко
ПІДКЛАЛИ ПОРОСЯ

У двері тихенько пошкрябали. Потім до кабінету голови колгоспу Сидора Калениковича Чорноіваненка просунулася схожа на більярдну кулю голова. Голова ця непомітно переростала в шию, а шия — в тулуб.

— Що трапилося, Солохо?— запитав голова.

— Неприємності, Сидоре Калениковичу,— трагічним голосом повідомив Петро Солоха, завідувач ферми.— 3 отієїгрупи, що на спецраціоні, зникло порося за номером вісімнадцятим.

— Як це зникло?

— Я тут збоку,— забожився Солоха,— моя рука без вашого дозволу не підніметься на тих, що на спецраціоні. Це сторож Петро Чуприна не догледів. Звечора я перевіряв — тринадцять їх було, а вранці — лише дванадцять. До речі, цей Петро, як тільки я натякнув про оце нещастя,— і ваш, і мій авторитет почав підривати.

— Як це — підривати?— насторожився голова.

— У присутності доярок висловився, що у вас і в мене голови з «козою», а в нього здорова, і ми зі своїх голів на його голову хочемо щось перекласти. Що саме, я не розібрав, бо доярки зареготали.

— Ти диви, який мудрак! — мовив Сидір Каленикович.— Ще невідомо, у кого голова з «козою». Карбованцем таких карати треба, щоб знали, як колгоспне добро берегти. Тільки от що, критика має бути обгрунтованою. Ти впевнений, що номер вісімнадцятий зник саме цієї ночі?

— Аякже,— підтвердив Солоха.— У мене записано, коли яке порося зникло.

.— Записано то записано,— все ще вагався Чорноіваненко,— а мені чомусь здається, що вісімнадцятого з'їли на іменинах у головбуха Квочки.

— Дозвольте вам заперечити,— мовив завідувач ферми, глянувши у записник, пухкенький, як і щоки господаря.— На іменинах Гавриловича ми з'їли двадцятого номера. Ось, погляньте, у мене значиться: Квочка — 90 кг живої ваги.

— Ти чого з секретними даними носишся? Хочеш і собі, і мені свиню підкласти? Я ж у записках вказую: прочитай, зроби і порви.

— Не турбуйтеся, Сидоре Калениковичу,— гаряче запевнив його Солоха.— Коли що — пожую і проковтну.

— Ну, гляди мені,— попередив голова.— Що там далі?

— Далі дев'ятнадцятий. Пригадуєте ювілей завгара?

— Авжеж,— підтвердив Чорноіваненко.— Завгар на день раніше від мене народився.

— Правильно,— погодився Солоха,— але до ваших іменин вісімнадцятий ще не сягнув кондиції, тому головою наклав сімнадцятий. А вісімнадцятого я тримав до ювілею вашої Степаниди Іванівни. І раптом...

— Та-а-к,— з притиском вирік Сидір Каленикович,— треба кінчати з безгосподарністю. Пиши!

Написалося таке: «За безгосподарність, допущену сторожем Чуприною П. І., вважати, що зникле порося він купив і з'їв. Вирахувати з нього за м'ясо за собівартістю».

Тижнів через два у двері кабінету голови колгоспу знову пошкрябали.

— Неприємності, Сидоре Калениковичу,— прошепотіла кулеподібна голова.

— Та підійди ближче!— наказав Сидір Каленикович.— Які неприємності?

— Та все з отим вісімнадцятим!

— Що — Петро Чуприна кудись накапав?

— Та ні, знайшовся вісімнадцятий. Приходжу сьогодні на ферму, а всі свині в куток збилися. Зирк — а біля корита якийсь гончак. Вуха мало не по землі волочаться, сам аж світиться. Я на нього: «Пішов геть!»— а воно не йде. Коли дивлюся, а в нього хвіст свердликом. Я — до вуха, а на ньому цифра вісімнадцять витаврувана.

— Що — зовсім негодящий?— перепитав голова, згадавши, що за кілька днів до них мають приїхати по досвід.

— Хіба що на мило,— розчарував його Солоха.

— Ну то вивези його подалі від ферми. А то потрапить на очі начальству, всю картину зіпсує.

— Е-е,— зітхнув Солоха,— в тому й заковика, що не можна вивезти. Свинарки його побачили і давай гомоніти: «Як тепер буде з Чуприною? Він же, мовляв, постраждав безневинно».

— Воно так,— сказав Сидір Каленикович,— з Чуприною треба щось робити. Справедливість — над усе. Пиши!

Написалося таке: «За бездоганну роботу по збереженню свинопоголів'я преміювати сторожа Чуприну П. І. поросям».

Леонід Бондарчук
ПРЕМІЯ НА НАУКОВІЙ ОСНОВІ

За вікном, вивергаючи із ринв старі пташині гнізда, плюскотіла гроза. Начальник бюро погоди Іван Христофорович Цидулка метав блискавиці:

— Ваш творчий доробок за день уміщається в одній попільниці,— роздратовано гримав він на підлеглих, й інколи його капітанський голос розчиняв у собі гуркіт стихії.

— Над нами збираються хмари!— продовжив начальник.— Цілий циклон!

— Комісія?— озвався із кутка завідувач відділу завірюх і хурделиць Пакутра.

— Так,— розпустив краватку Цидулка.— І їде вона, звісно, не пригощати нас цукерками.

Наближався кінець року, тож треба було якось рятувати премію за четвертий квартал. Тим паче, що в рахунок останньої дружина Івана Христофоровича, котра крім чаю і кави, нічого зварити не вміла, вже встигла придбати супермодне обладнання для кухні.

— Доповідайте,— тицьнув олівцем Цидулка у завідувача відділу рідких опадів Кундиля.

— За даними науки,— почав той,— за рік у нашій області має бути сімсот шістдесят вісім міліметрів опадів.

— Скільки ж випало згідно з прогнозами вашого відділу?— запитав начальник.

— Сімсот,— винувато відповів Кундиль.

— Де ви поділи шістдесят вісім міліметрів?

— До кінця року ще далеко. Надолужимо...

— Становище ганебне,— перебив його Цидулка.— Чим раніше ми дамо, тобто передбачимо оці нещасні шістдесят вісім міліметрів, тим раніше впораємо план. А прогноз на сімсот шістдесят міліметрів треба було виконати ще у третьому кварталі. І з преміями у кишені працювати в рахунок наступного року. Беріть приклад з Пакутри. Він під час роботи комісії спатиме спокійно, бо ще влітку встиг свої прогнози привести у відповідність із контрольною цифрою.

Усі, крім Пакутри, опустили голови.

— Продовжуйте,— показав олівцем Петро Христофорович на завідувачку відділу погожих днів Пурчиху.

— Як свідчить наука,— почала вона,— в області за рік має бути сто п'ятдесят сонячних днів.

— Скільки передбачили?

— Сто тридцять п'ять.

Цидулка стривожено глянув на календар. Було 15 грудня.

— От що,— мовив він після деяких роздумів і висушив прес-пап'є піт на чолі.— Вихід один: до кінця року видавайте прогноз «сонячно»!

— А надворі — дощ!— промимрив Кундиль.— І за усіма нашими даними литиме аж до першого січня.

— Іншого виходу немає,— мовив Цидулка.— За мізерію — недодані шістдесят вісім міліметрів опадів — шию милитимуть менше, ніж за непередбачені погожі дні!

...До самого Нового року стояла напрочуд тепла і сонячна погода. На деревах, що буває раз у 350 років, набухли бруньки. То був єдиний правильний прогноз за всі чотири квартали. До нестями радісний Цидулка сидів у своєму кабінеті — не встигав відповідати на телефонні дзвінки мешканців міста, котрі дякували працівникам гідрометслужби за чудову роботу. Це ж треба мати таку сміливість, досвід і, коли хочете, інтуїцію, аби серед примхливої зими наважитись і твердо сказати: «Буде тепло!» І буде не якихось там кілька днів, а півмісяця.

От що означає у роботі наукова основа. І преміальні, що не кажіть, чудовий стимул до приборкання будь-яких стихій!

Олексій Вусик
НЕ ПАЛІТЬ, ПАНОВЕ!

В Сполучених Штатах Америки видано солдатський розмовник — своєрідний посібник для спілкування з радянськими людьми.

Серед інших в цьому розмовнику є така фраза: «Я хочу сигару!»

Все-таки як різко міняються часи!

Сорок з лишком років тому озброєні до зубів непрохані іноземні зайди завчено-нахабно вимагали від наших матерів:

— Млеко! Яйка!

А це, бач, подавай їм ще й сигару...

І, певно, авторам недавно укладеного розмовника уявляються майбутні діалоги па радянській землі неодмінно в таких рожево-райдужних тонах.

Пикатий Боб, рядовий американської армії (пика — хоч пацюків бий!), в одна тисяча дев'ятсот... затертому році вривається в мою домівку, вдоволено, як повний господар, розвалюється в кріслі, закидає ноги на стіл, де парує смачний український борщ й пірамідкою викладене сало, затим поволі виймає з нагрудної кишені англо-російський розмовник і, трохи гаркавлячи на американський штиб, по складах читає першу російську фразу:

— Я хо-тшу си-га-ру!

Він говорить повільно, мов жує недоварене м'ясо. Але це справляє на присутніх сподіваний ефект.

Моя старенька мати, злякано позираючи на обвішаного кольтами Боба, силкується пояснити па мигах, що сигар у домі немає. Вона хоче почастувати Боба сигаретою «Прима», але той погрозливо надимається, як лопух на вогні, й уперто повторює ще дома завчену фразу:

— Я хот-шу си-га-ру!

Й одною рукою хапається за кольт.

Мати сполохано задкує до порога й тихо, ніби винувато, повторює:

— Зараз, сер... Зараз...

— Што ест «зараз»?— заглядає до свого розмовника Боб.

— Принесу сигару...— кидає від порога мати.

— О, йес, йес!— радіє пикатий Боб, почувши знайоме слово.— Я хо-тшу си-га-ру!

Через кілька хвилин мати вносить Бобові пачку гаванських сигар, які вона десь таки зуміла роздобути, і, низько вклоняючись, подає гостеві на тарілочці...

Не війна — мармелад!

Приблизно так за океаном декому уявляються «прогулянки» американських «джі-ай» на окупованій ними радянській землі.

Тільки ж чи так воно буде, панове?

Б'юся об заклад, що ота вифантазувана вами й мальована рожево-райдужними барвами картина зустрічі пройшла б у нас, їй-право, за іншим сценарієм.

Не таким райдужним і благополучним для Боба.

Ну, приміром...

А втім, навіщо приклад? Чи варто вдруге відкривати Америку?

До того ж американські вояки нам можуть і не повірити на слово. Скажуть — пропаганда.

Тому настійно радимо «обмінятися досвідом» із колишніми недобитками третього рейху, котрі не так уже й давно нахабно практикувались на вимові слів «яйка», «млеко». А весною сорок п'ятого змушені були надривати австрійське горло чисто німецькою фразою:

— Гітлер капут!

А ще згодиться воякам США «інструктаж» колишніх військових найманців. їх по-різному називають: «зелені берети», «дикі гуси», «солдати удачі»... Назви різні — а суть одна: неприкритий тероризм.

Так от, усі оті «берети-гуси-невдахи» можуть продемонструвати свої зарубіжні візитки — гулі та синці, історія яких тісно пов'язана з вивченням іншомовних фраз типу: «Я хочу сигару!».

Хотіли хлопці сигари, а їм дали... прикурити.

В Нікарагуа й Анголі, на Сейшельських островах і на кордоні з Афганістаном...

Так дали, що тепер жоден зубний лікар не береться зарадити лихові.

Передні зуби збере — кутніх не вистачає...

Отака це фраза: «Я хочу сигару!».

Часом дуже небезпечна.

Але, на жаль, не всі про це знають. Ще є «сміливці», котрі вставляють цю фразу в солдатські розмовники.

Сидить пикатий, розгодований на щедрих пентагонівських харчах Боб, гортає англо-російський розмовник й по-учнівськи зазубрює:

— Я хо-тшу си-га-ру!

Й нікому йому підказати:

— Слухай, Боб! Кидай палити! Від радянських сигар тебе може заканудити...

І взагалі, курити — шкідливо для здоров'я!

Олексій Вусик
ФРАУ РОБИТЬ БІЗНЕС

Законодавцями моди здавна вважаються французькі модельєри.

Наскільки цей факт достовірний, автор стверджувати не береться, бо сам він носить переважно костюми мелітопольської швейної фабрики.

І все-таки...

За давньою, ніким не писаною традицією, модельєри цивілізованого світу найчастіше бувають повернуті обличчям до Франції.

Ми згадали про цей незаперечний факт ось із якого приводу.

Віднедавна законодавці французьких мод неждано-негадано почали переживати кризу. Затяжну і в глобальному масштабі...

Стали до них надходити невтішні вісті: мовляв, ота ваша елегантна й добротна продукція не знаходить збуту в країнах «Спільного ринку». Попит на ваші костюми, куртки та інший одяг останнім часом упав до рекордного рівня.

Перевірили — справді: лежать на прилавках і куртки, й модні молодіжні костюми... Припадають пилом у Федеративній Республіці Німеччині, в Голландії, Італії, Англії...

Раніш ішли на «ура», а тепер як відвернуло!

У французьких ательє негайно змінили фасони, пустили на пошиття ще модніші тканини, кинули на потік найкращих модельєрів, не пожаліли коштів на рекламу.

Минає місяць — картина та ж сама: не купують!

Півроку минає — весь товар, як і раніш, осідає на прилавках магазинів.

Що за морока?

В багатьох французьких ательє запахло банкрутством.

Керівництво знаменитих фірм змушене було терміново розіслати гінців у всі країни «Спільного ринку». Щоб вони, отже, понишпорили там по магазинах, поприслухалися між покупцями, звідки на модний одяг взялась така напасть? Чому він не знаходить збуту в тамтешніх магазинах?

Роз'їхалися гінці в усі кінці.

Довго не було ніяких вістей.

Аж ось приходить повідомлення з Федеративної Республіки Німеччини.

Коротеньке повідомлення, але воно одразу прояснило заплутано-зловісну ситуацію.

Виявляється, в усьому винна фрау К. (вона побажала не розголошувати свого прізвища).

У західнонімецькій газеті «Брілонер анцайгер» мадам К. вмістила таке оголошення:

«Прекрасні куртки для тих, хто має намір самовільно захопити незаселені будинки. Можна но
"All Safety Rules Are Written By Blood"
Відповісти


Схожі теми
Тема: Автор Відповідей Переглядів: Ост. повідомлення
  Humour from Life.2. stryjko_bojko 19 6785 30-06-2018, 07:56
Ост. повідомлення: stryjko_bojko
  Humour Pictures stryjko_bojko 22 6886 18-03-2018, 21:04
Ост. повідомлення: stryjko_bojko
  Marine HUMOUR stryjko_bojko 1 1525 05-06-2016, 09:15
Ост. повідомлення: stryjko_bojko

Перейти до форуму: