Рейтинг теми:
  • Голосів: 0 - Середня оцінка: 0
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Ще до історії наших мерзотників-різунів... тобто "борців за народ"
#1
Севастіан Якимович Карманюк (відомий в "народі" як Устим Кармалюк, або Кармелюк, або Кармель) народився у 1787 році в селі Головчинці Літинського повіту Подільського воєводства Річі Посполитої (у 1793 р. анексованого Російською імперією і приєднаного до Подільської губернії). Родина була кріпацька. Село було маєтком польського поміщика, шляхтича Пігловського. Малий Севастіан був здібним хлопцем; шкільної освіти не здобув, але навчився грамоти і розмовляв українською, польською, єврейською (ідиш), а згодом і трохи російською мовою. Мав двох сестер, Марію і Оксану. Мати звали Олена. У віці 17 років одружився з дівчиною на ім"я Євдокія, мав з нею сина і доньку. У 1809 р. став вдівцем і одружився вдруге, з дівчиною на ім"я Марія Щерба.

Кармалюк ніколи не займався сільськогосподарською працею. Очевидно, він подобався своїм господарям Пігловським, як гарний, меткий і розумний хлопець. Десь з початку 1800-х років його прийняли до гурту будівничих, які займалися розбудовою панського замку. Але юнак був неймовірно амбіційний, неохочий до праці і злодійкуватий. Після того, як його кілька разів зловили на крадіжці, пан Пігловський вирішив (у 1812 р.) віддати "лайдака" до війська. Це було досить жорстоке рішення, оскільки в Кармалюка вже підростала дитина від другої дружини. Але за тодішніми мірками це не було чимось зовсім страшним; в ті часи поміщик міг значно гірше покарати свого хлопа за крадіжку. Служити Kармалюк мав недалеко від рідного села. Служба мала продовжуватися 25 років, але сімейних часто відпускали через 10 (тобто Кармалюку було б тільки 35), і, до того ж, давали відпустки для побачень з родиною.

Менш ніж через рік Кармалюк тікає зі свого полку разом зі зграєю під проводом Данила Хрона. Навесні і влітку 1813 р. ця зграя горлорізів почала "гуляти" Літинським повітом. Бандити грабували не тільки поміщиків-поляків, а й селян-українців, які вважалися заможними. Вже в червні 1813 року Кармалюк уперше пішов на "мокру справу": разом з Хроном і зі своїм двоюрідним братом Миколою, він викрав селянина-українця на ім"я Іван Сало. Бідолаха не був особливо заможним, але про нього ходили чутки, що він десь ховає якісь скарби. Івана почали допитувати, тортурували і по-звірячому замучили.

У тому ж червні Кармалюк і Хрон підпалили винарню поблиз Головчинців. Який зиск був тим негідникам з того підпалу, незрозуміло (хіба що помста панові Пігловському); але очевидно, що перед тим, як підпалювати, вони добряче покористувалися продуктом тієї винарні. В момент підпалу вони були настільки п"яні, що дозволили себе без особливої боротьби скрутити руками своїх же колишніх односільчан. Їх видали місцевому урядникові і згодом судили. Як військовослужбовців-дезертирів, їх присудили до покарання шпіцрутенами. Після екзекуції Кармалюка відправили на продовження служби до Криму, але він по дорозі втік і повернувся до рідних Головчинців. З новою веселою ватагою грабіжників і вбивць він продовжив свій кривавий злочинний шлях. Ще більше року тривали напади на людські оселі, різанина, підпали, викрадення і тортурування ні в чому не винних жертв.

Восени 1814 р. Кармалюка знову спіймали і, на цей раз, засудили до смертної кари; проте на Поділля тоді вже розповсюджувалися закони Російської імперії, де кара на горло була скасована ще за імператриці Єлізавети Петрівни. Тому смертний вирок Кармалюку був замінений на биття канчуком і заслання на сибірську каторгу. Але спритний бандит знову тікає. Ширяться чутки, що "Кармель" нібито оселився десь у чорноморських степах. Але насправді він замешкав у своїх Головчинцях. Його навіть бачили разом з його дружиною Марією, яка скоро народила їх другу дитину, сина Тараса (у 1921 р.). Паралельно "Кармель" (якого бандити вже називали шанобливо, "Батько") продовжував напади на подільські села й хутори. До практики грабувань, підпалів, катувань і вбивств Кармалюк додав ще одну інновацію. Він почав обкладати більш-менш заможних українських селян "відкупним" податком, який нібито гарантував їм безпеку. Звичайно, в ті роки шаленого розгулу бандитів у безпеці себе не почував ніхто.

У 1823 р. Кармалюка знову спіймали, піддали тілесному покаранню і зіслали до Сибіру на довічне поселення. Але бандит знову втік. У наступні 12 років зграя різунів росте, і збільшується їх територія. Кармалюківські зграї вже нишпорять по всьому Поділлю, аж до Балти на півдні і до південних околиць Київщини і Волині на півночі. Невідомо, скільки точно було замордовано безвинних жертв. Особисто Кармалюк хвалився тим, що вбив трьох людей і безпосередньо приймав участь у 74 збройних нападах. Про "батька" Кармеля ходила слава, що він нібито грабує багатих для того, щоби віддавати награбоване бідним. Насправді мерзотники не мали жалю ні до кого і нещадно грабували, палили і вбивали всіх, хто потрапляв їм під руку. У цій шаленій різанині Кармалюк часто міняв ворогів на друзів і друзів на ворогів. Він товаришував з дрібним шляхтичем Янчевським, але згодом став друзякою з його заклятим ворогом Ольшевським, а згодом знову переметнувся до Янчевського проти Ольшевських тощо. До гурту злочинців приставали селяни-українці, дрібні шляхтичі-поляки, і євреї-торгівці й корчмарі. Не було серед тієї наволочі ані етнічних, ані статусних бар"єрів.

Кармалюковій вакханалії було нарешті покладено край восени 1835 р. Погану службу бандитові послужила його пристрасть до жінок. Окрім законної дружини, з якою він мав вже трьох дітей, "батько" жив також і з володаркою невеличкої садиби біля села Коричинці Шляхові на ім"я Олена Процькова. Мабуть, гультіпака, п"яниця і садист Кармалюк встигнув цій жінці набриднути. Так чи інакше, вона повідомила місцевого пана Волянського, що Кармалюк збирається на її подвір"ї зустрітися зі своїми друзяками для розробки плану нападу на його, Волянського, маєток. Пан Волянський дуже перелякався, але його приятель і сусіда, 18-річний шляхтич Рутковський, сказав, що не дасть злочинцеві здійснити цей план. І дійсно, в ніч на 10 жовтня 1935 року Рутковський заховався на подвір"ї Процькової і вбив Кармалюка точним пострілом з пістолета у голову.

Після смерті "батька Кармеля" його зграя розсіялася по центральній і південно-західній Україні, але багатьох злочинців скоро все-таки зловили. По кримінальній справі проти банди проходило близько 1200 людей. Деяких звільнили, оскільки не було прямих доказів їх участі в злочинах. Інші отримали різні терміни заслання або каторжних робіт.

Починаючи з 1860-х років, разом із зростанням т.зв. "революційно-демократичного руху" в Російській імперії, стала ширитися легенда про Кармалюка як, нібито, полум"яного, самовідданого, безстрашного борця за народ, проти "феодально-кріпацького і національного поневолення." Ні на чому фактичному ця легенда не будувалася, але її підживлювала загальна істерія, яку з величезним успіхом роздмухували - та й тепер роздмухують - різні "народні заступники," "просвітителі," "організатори мас," фахівці зі "зривання всіх і всяких масок," демагоги-популісти.

Дай Боже Україні нарешти прийти до тями і змінити своє традиційне ставлення до негідників-різунів як до "героїв..."
Відповісти
#2
Земляк мій. Головчинці за 2 кілометри від мого села.
Володимир Сабодан теж родом з Головчинець.
Хоча може Кармалюк і з інших Головчинець, бо ніби в сусідньому Літинському районі народився.

В Летичеві Кармалюк похований. В центрі Летичева йому памятник стоїть красивий - рве ланцюги, якими прикутий до гранітної брили.

Народний герой, що б там хто не казав.
Бо це несправедливо, коли одні - пани, а інші - кріпаки.
Від народження.

Для англійців їх Робін Гуд - народний герой, герой легенд і балад.
А нашого Кармалюка Георгій різуном називає.
Хоча це вже певне така українська традиція - своїх героїв з гімном змішувати.
Бузина от Шевченка вурдулаком називав..

Кармалюк повстав проти системи.
Несправедливої системи, яка не давала можливості талановитій людині з соціальних низів зайняти гідне місце в суспільстві.
Тож осуджувати його не варто.
А був він талановитою, сильною, сміливою, відчайдушною людиною.
І повстав проти системи, де одні пани, а інші кріпаки, тому завжди залишиться народним героєм.

Відповісти
#3
(24-03-2016, 09:47 )Анатoль писав(ла): Хоча це вже певне така українська традиція - своїх героїв з гімном змішувати.
Бузина от Шевченка вурдулаком називав..

Бузина накалякав пасквіль, але я, наприклад, теж не вважаю Шевченка якоюсь напів-божественною фігурою і українським національним пророком. Він був геніальний поет, але його творчість завжди намагалися приватизувати з одного боку пролетарські революціонери, а з другого націоналісти. А він не був ні першим, ні другим. Те саме у випадку Лесі Українки.

(24-03-2016, 09:47 )Анатoль писав(ла): Кармалюк повстав проти системи.
Несправедливої системи, яка не давала можливості талановитій людині з соціальних низів зайняти гідне місце в суспільстві.

Багато хто повставав проти системи. Народовольці теж. І бойовики-есери. Скількох ні в чому не винних людей цi "повстанці проти системи" вбили й покалічили? Дітей також... (Коли есери влаштували вибух під підлогою будинку Столипіна (якого, як пізніше з"ясувалося, в тому будинку навіть не було), загинуло кілька десятків людей - обслуговуючого персоналу, простих пролетарів, з яких майже всі були жінки і неповнолітні.)

Можна ж було зовсім по-іншому протестувати проти системи. Наші дійсно герої, генії-композитори Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель були дуже простого походження, з низів. Але прославили Україну. Іван Франко був селянським сином, але засідав в австрійському парламенті, і писав, писав, писав...
Відповісти
#4
В усіх народів розбійники, "різуни - садисти" є національними героями.
В турків Ататюрк, в українців Бандера-Шухевич (чи Ленін-Сталін), в Ваших любимих євреїв починаючи з Мойсея і Ісуса Навіна і закінчуючи родоначальниками теперішнього Ізраїлю - терористами.
Подивіться середньовічні епоси.
Хто там герої?
Хто більше вбив.
Кого, за що вбив?
Та кого-небудь, за що небудь. Чи за віру, чи за даму серця.
Чи просто для слави.
"І пішли вони війною, князю для слави, дружині для здобичі".

Не одним писанням історія робиться.
І навіть не стільки писанням як діями.
Майданівці теж були "різунами-садистами".
Замість сидіти вдома і щось писати, писати, писати вони вбивали, калічили, палили...


Цитата: Іван Франко був селянським сином, але засідав в австрійському парламенті, і писав, писав, писав...
Відповісти
#5
Про реального, живого Робіна Гуда ми рівно нічого не знаємо. Ця постать дійшла до нас з балад, створених десь між 1200 і 1500 рр. Найпершою з них була, мабуть балада про Робіна (або Робена, французи вимовляють "іn" в закритому складі як носове "е") і "діву Маріан," створена у Франції біля 1200 р. Там Робен був чимось типу трубадура, який вирішив присвятити життя діві Марії, і зустрів дівчину Маріан, яка для нього була чимось на кшталт символа чистоти й непорочності Пресятої Діви. Значно пізніше з"явилися англійські варіанти легенди, де Робена вже називають на середньоанглійский манер, Robyn Hode (або Robyn Of Ye Hode). Там романс Робіна з дівою Маріан відступає на задній план, а на передній виходить його боротьба з шеріфом Ноттінгема (Shryff off Notyngham), який, за деякими баладами, претендував на руку і серце діви Маріан. Ще пізніше, аж наприкінці 15 ст., з"являються балади, де Robyn of Ye Hode змальовується ватажком компанії "веселих хлопців" (Маленького Джона, брата Тука, Мача - сина мельника, Уілла Скарлетта і інших).

Цікаво, що ЖОДНА з цих ранніх балад про Robyn of Ye Hode не має згадки про те, що він і його "лісові брати" віддавали награбоване дійсно бідним, пригніченим, затурканим феодалами селянам. В одній з балад є епізод, де "веселі хлопці" ловлять у лісі якогось лицаря і обчищають йодо до нитки. Але Робін, коли дізнається, що цей лицар славно бився за короля Річарда, і не нажив ніяких статків, наказує віддати бідолазі його гроші й рeчі, і ще, на додачу, дає йому ПОЗИЧКУ і каже, що відтепер він буде допомагати "бідним" ("of my good he shall haye some, yf he be a por man"). Навряд чи мається на увазі бідне селянство. Сам Робін Гуд був, за баладами, "йоменом," тобто вільним власником невеличої ділянки землі. Якщо він взагалі жив, навряд чи він навіть щось знав про якихось бідних кріпаків. Поезії про те, як Робін Гуд робив подарунки бідолашним селянам, з"явилися значно пізніше, вже в єлізаветинські часи, а особливо в епоху літературного сентименталізму.

Взагалі пафос ранніх легенд про Робіна Гуда не в філантропії. І сам Робін, і його "веселі хлопці" вважають себе вірними слугами короля Річарда Лев"яче Серце. Тому вони дуже не люблять вискочок типу шеріфа Ноттінгема, яких у відсутності короля за невідомо які заслуги пригрів молодший брат Річарда, принц Джон. Кoроль Річард насправді був чи не найгіршим з англійських монархів, тому що майже і не мешкав в Англії - проводив все життя в битвах за маєтки Плантагенетів у Франції або в Хрестових походах. Принц Джон (з 1199 р. король Йоан, пізніше прозваний Йоаном Безземельним) теж був не подарунок, але, принаймні, у 1215 р. підписав Хартію вольностей, яка гарантувала людині (принаймні незалежним землевласникам) права на життя, на власність і на захист у суді. Проте в народі - як це часто буває - ходили легенди про "доброго" і "справедливого" короля Річарда.

(24-03-2016, 17:15 )Анатoль писав(ла): Майданівці теж були "різунами-садистами".
Замість сидіти вдома і щось писати, писати, писати вони вбивали, калічили, палили...

Ні, майданівці не були різунами-садистами. Майдан почався як масовий МИРНИЙ протест. Він переріс у "збройне" повстання (з камінням, палицями і коктейлями Молотова) вже після того, як почалося брутальне насильство з боку режиму Януковича.
Відповісти
#6
Напишіть про таких різунів як Мойсей, Магомет..
На чиїх руках кров цілих народів.
А їх ще й святими пророками зображують..
Відповісти
#7
Козенятко Біллі, або Біллі-Дитинка (Billy the Kid). Справжнє ім"я Генрі Маккарті (1859-1881). Народився в Нью-Йорку. Мати не була заміжня, свого батька Генрі не знав. Підлітком переїхав до матері у штат Нью-Мексіко, де вона вийшла заміж. "Повстав проти несправедливої системи" у віці 16 років: крав їжу, одяг, і вогнепальну зброю. Був спійманий і вкинутий до буцегарні, але вже на другий день втік. Переховувався в будинку чоловіка своєї матері, але невдовзі обікрав його і зник. Пізніше з"явився в Арізоні, де працював ковбоєм на ранчо.

У віці 18 років молодий бандит під час гри в покер застрелив свого суперника, Френсіса Кагілла. Маккарті зв"язали і посадили до в"язниці, але він знову втік. Переховувався у Нью-Мексіко серед індіанців-апачів, займався нападами на ковбоїв, які випасали коней "кінського магната" Джона Чізема (звичайно, гнобителя нещасних пролетарів). У 1877 році найнявся як "охоронець" до англійського бізнесмена-авантюриста Джона Танстелла, але той був застрелений поліцією штату під час спроби вкрасти коней. Біллі-Дитинка (так його стали називати через маленький зріст, ніжну будову тіла, і завжди бездоганно виголене обличчя) увійшов у довіру провідників свого округу Лінкольн, і, очевидно за хабарі, був піднесений до легального статусу командира зграї так званих "Регуляторів." На них покладали надію, що ці "Регулятори" з підтримкою поліції і військових частин відновлять мир в окрузі Лінкольн, але куди там. "Регулятори" влаштували самосуд і криваву різню; вони вбили шеріфа округу і всіх поліцейських, які були причетні до вбивства Танстелла. Їх оголосили поза законом.

В наступному 1878 році Біллі-Дитинка і зграя його товаришів захопили резиденцію одного з "Регуляторів," на ім"я МакСуїн. Там вони кілька днів і ночей відстрілювалися від поліції. Кінець-кінцем, будинок був підпалений, і Біллі з невеличкою групкою вірних йому бандитів втекли, перед тим пристреливши МакСуїна, який дав їм той притулок. В наступному році Біллі був знову заарештований, і знову втік. Ще через рік Біллі, під час п"яної бійки в якомусь салуні, пострілом Кольта в голову вбив чоловіка на ім"я Джо Грант, який тільки-но прибув, шукаючи роботу і житло, до Нью-Мексіко. Біллі і його друзяки втекли від поліції і оселилися на ранчо такого собі Джіма Грейтгауза, якого заворожили розповідями про свої пригоди і обіцянкаму багатої здобичі. Коли поліція знайшла їх, Біллі дав поліцейським знати, що він і його зграя тримають Грейтгауза в заручниках. Після невдалих перемовин Біллі застрелив Грейтгауза і втік. У грудні 1880 р. його знову спіймали, але він втік, застреливши заступника місцевого шеріфа.

Кривавий розгул Дитинки Біллі закінчився тільки в липні 1881 р. Його підстеріг і особисто застрелив поліцейський на ім"я Пет Гаррет.

Ще багато років (десь аж до 1940-х років) Біллі-Дитинку згадували, і розповсюджували про нього різні байки, аж до того, що він живий. Було двоє самозванців, один в Арізоні і один у Техасі, які стверджували, що вони насправді він, Козенятко Біллі.

Про цього дегенерата, мерзотника-різуна написано кілька книжок, поставлений кінофільм. Але от якось нікому у США в голову не спаде називати Біллі-Дитинку борцем за народ. Він був бандит, злочинець, злодій, грабіжник, убивця. Виродок.

(Далі буде)
Відповісти
#8
Певне тому, що "всяка влада від бога".
А от хто насмілиться проти попів і панів виступити - злодій, грабіжник, злочинець, виродок.

А між тим найбільше насильства, крові вбивств організовують саме попи і правителі. Саме вони організовують війни, на яких гинуть мільйони і розорюють цілі країни.

Порівняйте кількість крові і руйнувань в результаті діяльності мойсеїв-магометів з їх релігійними війнами і хрестовими походами, та всі кармалюки разом взяті і малого відсотка таких бід не зробили.

Але Вам якась колода в оці заважає це бачити, якийсь класовий підхід (певне себе асоціюєте з шляхтою і попами, а не з народом).

А народ не з всіх бандитів і грабіжників героїв робить.
А лише з тих, хто їх гнобителів шерстить.
Тому такі розбійники як робінгуди, кармалюки, довбуші завжди будуть народними героями.

От і Музичко (Сашко Білий) буде в очах народу не бандитом, а героєм, бо наводив страху на прокурорів, мусорів і депутанів.
Відповісти
#9
(25-03-2016, 08:07 )Анатoль писав(ла): А народ не з всіх бандитів і грабіжників героїв робить.
А лише з тих, хто їх гнобителів шерстить.
Тому такі розбійники як робінгуди, кармалюки, довбуші завжди будуть народними героями.

У США для деяких людей "дитинка Біллі," Джессі Джеймс, Бонні і Клайд - теж герої. Їх романтизують, героїзують, зокрема тому, що вони нібито повставали проти гнобителів. Але тих, хто називає цих злочинців народними героями, відносно небагато. Ну от тупі ці американці, тупі. Правильно сказав Задорнов. Тупі. Шанують усяких "попів" (Біллі Грема) і "правителів" (Вашінґтона, Тедді Рузвельта, Рейгана) значно більше, ніж "героїв"-бандитів. Ну не дано їм.

(25-03-2016, 08:07 )Анатoль писав(ла): От і Музичко (Сашко Білий) буде в очах народу не бандитом, а героєм, бо наводив страху на прокурорів, мусорів і депутанів.

А Ви впевнені, що в очах саме народу, а не деяких осіб? Я, чесно, не знаю, оскільки вже скоро три роки як не був в Україні. Не готовий дискутувати про це.

Щодо релігійних воєн, я думаю, це окрема тема.
Відповісти
#10
А в умовах соціальної нерівності (пани, кріпаки) то й завжди неправовий і несправедливий.
Бо пишуться закони і встановлюються порядки панами в їх інтересах.

Революції розчищають дорогу для еволюційного розвитку.

В США теж були досить криваві революції (війна за незалежність, громадянська війна).

В громадянській війні загинуло 620 тисяч американців (з 35 мільйонів).
Це більше ніж втрати США в двох світових війнах.

Але ж керівники (і учасники) цих війн не вважаються американцями бандитами, а навпаки, національними героями.
Відповісти
#11
Джессі Вудстон Джеймс (1847-1882) народився у штаті Міссурі (правильна вимова Мізурі або Мізура) в родині баптистського пастора. Коли він був ще дитиною, його батько помер, і його мати вийшла заміж за лікаря, доктора Рубена Семюела. Доктор Семюел був заможною людиною, мав багато землі і кількох рабів. У 1861 р., з початком громадянської війни між Союзом і Конфедерацією, Джессі і його брат Френк приєдналися до "бушвакерів" - партизанської армії, яка нищила прихильників Союзу і противників рабовласництва.

"Бушвакери" вкрили себе соромом, коли вони в серпні 1863 р. вчинили страшну різанину в містечку Лоренс, штат Канзас. Під час цієї різанини "бушвакери" вбивали не тільки солдатів армії Союзу, а й біля 200 поранених, хворих, жінок і навіть дітей (наймолодшій жертві було 12 років). В наступному 1864 році брати Джеймси взяли активну участь ще в одній різанині, на цей раз в містечку Сентралія, Міссурі, де бандити вдерлися до військового госпіталю і скальпували 22 поранених солдатів Союзу, а потім порозрубували їх тіла на частини. Місцевий гарнізон, не готовий до опору, вирішив здатися, але різуни методично повбивали всіх солдатів гарнізону (біля 100 осіб).

У 1866 р. Джессі приєднався до банди грабіжників банків, яку очолював недавній командир "бушвакерів" Арчі Клеменс. Наприкінці року Клеменса застрелив поліцейський, і Джессі Джеймс став ватажком банди. Горлорізи грабували головним чином невеличкі приватні банки, де не було сильної охорони. Їх не хвилювало, що в тих банках не було багато грошей - зате тих банків було багато, тож загальна "виручка" була чималенькою. Під час грабувань бандити вбивали касирів і інших службовців банків, а іноді навіть ні в чому не винних перехожих, які трапилися на вулиці поблизу пограбованого банку. Такими невинними жертвами стали, зокрема, мер і двоє його помічників у місті Річмонд. Після цього вбивства за голову Джессі Джеймса було призначено нагороду.

Починаючи з 1873 року, Джеймс і його товариші переключилися з грабування банків на грабування пасажирських поїздів. При цьому бандити вдягалися в білі балахони Ку-Клукс-Клану, граючи на почуттях ображених, принижених перемогою Союзу мешканців американського Півдня і Середнього Заходу.

У 1875 р. операцію проти банди Джессі Джеймса очолив знаменитий детектив Аллен ("Нат") Пінкертон. Поліції вдалося підсадити свою агентуру до маєтку його дружини Зерельди. Було організовано напад на садибу Зерельди, під час якого загинув родич Джессі, Арчі Джеймс, і було вибухом гранати відірвано руку його старенькій матері. Детективи також підпалили будинок. Це викликало бурхливий протест місцевого населення, яке все ще сприймало Джессі як борця за права пригноблених південців. Був складений білл про амністію Джеймса і його поплічників, але Конгрес штату Міссурі цей білл не прийняв, хоча проти нього голосувало тільки трішечки більше конгресменів, ніж за цей білл.

Втім, люди помалу почали прозрівати. Коли банда Джеймса у 1876 р. пограбувала банк у місті Нортфілд, зарізавши касира, вона втекла за межі міста, і по дорозі для чогось (очевидно, через алкогольне сп"яніння) вбила подружжя Ґустаффсонів і спалила їх садибу. Міссурійці тоді організували полювання за бандою, але воно не увінчалося успіхом. Навпаки, тікаючи від переслідування, негідники спалили аж чотирнадцять невеличких місцевих промислових підприємств, чим зробили безробітними тисячі ні в чому не винних людей. Гонитва продовжувалася; банда Джеймса втекла з Міссурі до штату Місісіпі, а потім до штату Луїзіана. Відбулося ще кілька сутичок між бандою і поліцією, де загинуло багато осіб з обох боків, але Джессі вижив і перебрався до свого рідного штату Міссурі.

Кривавий розбійник, грабіжник, вбивця і маніпулятор Джессі Джеймс був кінець-кінцем застрелений своїм власним товаришем на ім"я Роберт Форд 3 квітня 1882 р. Форд таким чином сподівався на полегшення своєї долі після арешту, і недарма: його спіймали, судили, і, за численні вбивства, присудили до повішення, але губернатор Міссурі офіційно дарував йому повне помилування.

Як і про "дитинку Біллі," про Джессі Джеймса створено багато поезій, пісень, написані книжки, поставлені кінофільми. Але дуже мало хто з американців вірить, що цей негідник був народним героєм. Американському Півдню все-таки довелося змиритися зі своєю поразкою у громадянській війні 1861-1865 р. Це було дуже важко, особливо через те, що за часи так званої Реконструкції 1865-1880 рр. Південь страшно занепав, збіднів, і втратив багато своїх мешканців, які перебралися до великих індустріальних міст Півночі. Тепер ще є окремі "героїзатори" чи "романтизатори" боротьби Півдня проти "Північної агресії," але їх мало, та й серед них Джессі Джеймс і подібні до нього різуни не є героями.
Відповісти
#12
Ця парочка займає мало не перше місце з харизматичності, романтичного ореолу серед "борців за американський народ" проти влади експлуататорів-капіталістів у часи Великої Депресії 1930-х років (яка чомусь не привела до штурму Білого Будинку революційними матросами з трьохлінійками). Про життя і діяльність цих мерзотників поставлений (у 1967 р.) фільм, де головні ролі грали голівудські супер-зірки Фей Данавей і Уоррен Бітті. Вони зображені там як нещасні, не оцінені тодішнім черствим буржуазним суспільством молоді романтики-ідеалісти. Фільм отримав два Оскари (один за режисуру і один за кращу жіночу роль).

Бонні Елізабет Паркер (1910-1934) народилася у крихітному містечку Ровена, штат Техас, у бідній сім"ї. Її батько, простий робітник, помер, коли дівчинці було 4 роки. Мати працювала як швачка. З молодих років Бонні виявила цікавість до читання, вела щоденника і писала поезії. Коли їй було 15 років, вона, ще школярка, зустрілася з юнаком на ім"я Рой Торнтон. Вони взяли шлюб, але разом жили зовсім недовго: Рой мав нахил до криміналу, часто зникав на тижні чи місяці, переховувася від поліції. Через три роки молоде подружжя вирішило піти окремими шляхами. Бонні повернулася до матусі, разом з нею переїхала до Далласу і почала працювати офіціанткою. Але вони з Pоєм ніколи офіційно не розлучилися, і Бонні до останнього дня свого життя носила обручку. Коли Бонні загинула, Рой був (як майже завжди) у тюрмі. Коли йому сказали про смерть його дружини, Рой відповів, "от і добре - краще піти з життя так, як вона, ніж гнити по трюрмах, як я."

Клайд Честнат Берроу (1909-1934) народився в надзвичайно бідній багатодітній фермерській сім"ї біля містечка Теліко, штат Техас. Коли він був ще малим хлопцем, батько розорився, кинув свою ферму і перевіз сім"ю до Далласу, де сподівався знайти хоч якусь роботу. Родина терпіла страшні злидні. Перші кілька місяців вони ночували просто на вулиці, під своїм возом. Коли тато нарешті підзаробив, він купив полотняного намета, який здався родині Берроу неймовірно комфортабельним. Клайд періодично влаштовавався на якісь роботи, але довго ніде не затримувався. Його значно більше цікавила кар"єра злодія. Він зі своїм старшим братом Марвіном крав індиків, годинники, згодом навіть автівки, і навчився взламувати сейфи. У 1930 році його нарешті запроторили до в"язниці. Там Клайд відрубав собі два пальці на нозі, і таким чином був звільнений від тяжкої фізичної праці. Але доля була до нього жорстока: його почав кожного дня гвалтувати сусід по камері. Кінець-кінцем Клайд проломив черепа своєму гвалтівникові, але його винуватість не могли довести, і в 1932 р. Клайда Берроу відпустили на поруки.

Незадовго до свого ув"язнення, Клайд Берроу зустрів Бонні Паркер. Вони дуже сподобалися одне одному. Коли Клайд вийшов з тюрми, він одразу знайшов Бонні і розповів їй про свої наміри продовжувати кар"єру злочинця. Бонні, ні миті не вагаючись, згодилася стати його помічницею. До банди приєднався брат Клайда Бак Берроу і його дружина Бланш, а також ще п"ятеро гультіпак-злодіїв. Ця весела компанія почала роз"їжджати по країні на крадених автівках, грабувати і вбивати.

В ті часи діяла заборона на алкогольні напої, але банда Бонні і Клайда не боялася розпивати спиртне в дансінгах і міських парках. Oдного разу до них підійшло двоє поліцейських і запитали бандитів, як вони сміють пити якусь свою сивуху в громадських місцях. У відповідь Клайд і його друзі блискавично, з холодним серцем, розстріляли цих двох служителів закону зі своїх Кольтів. Банда моментально посідала в автівки і зникла.

Навесні 1933 року банда Бонні і Клайда знайшла собі помешкання. Це був досить великий цегляний двохповерховий будинок у містечку Джоплін, штат Міссурі. Кілька днів і ночей бандити "гуляли" на пограбовані гроші, випивали, грали в карти і галасували. Кінець-кінцем хтось з сусідів звернувся до поліції. У поліцейській дільниці вирішили, що це "гуляють" бутлеґери, підпільні спекулянти спиртним. Їх особливо не боялися - бутлеґери не мали репутації вбивць. Тому на виклик поїхало тільки двоє поліцейських. Коли вони постукали в двері бандитського притулку, їх моментально розстріляли з пістолетів і рушниць. Сусіди почули постріли і побігли до поліції, кажучи, що там справа значно серйозніша. На місце прибув наряд добре озброєних поліцейських. Вчинилася довга і жорстока стрілянина. Клайда було поранено. Завдяки прикриттю, яке Бонні створила безперервним вогнем з кількох пістолетів, йому, Бакові, Бонні і Бланш вдалося вискочити з будинку і сісти в автівку. Їх не було кому навіть переслідувати: майже всі поліцейські були вбиті або поранені. Один поліцейський, сержант, загубив зір: куля, випущена Бонні, зірвала кілька шматків кори з дерева, за яким ховався полісмен, і ці шматки вп"ялися йому в обличчя і очі.

Втікши з джоплінського будинку, банда залишила там багато фотографій, плівку аматорського фільму, і велику збірку поезій, що їх написала Бонні. Це стало багатим матеріалом для преси. Бонні і Клайд моментально перетворилися на знаменитостей: про них писали всі газети, поезії Бонні читалися на вечірках богеми, фотографії злочинців розвішували у своїх спальнях романтично налаштовані підлітки. Але для банди життя стало тяжчим. Вони боялися зупинятися в готелях чи мотелях, ночували в лісах біля вогнища, милися в річках чи озерах. Ще одним обтяжуючим чинником стало постійне перебування разом "четвірки" Бонні-Клайд-Бак-Бланш. Виникли ревнощі (Клайд, попри свою заслужену репутацію відчайдуха, мав певні комплекси меншовартості), і всі четверо почали немилосердно лаятися, що дуже дратувало їхнього постійного водія Джонса. Під час цих блукань, їх автівка потрапила в аварію, і Бонні дістала тяжку травму ноги, яка майже не дозволяла їй ходити.

Кількома місяцями пізніше, банда все-таки вирішила відпочити в мотелі Червона Корона в Міссурі, недалеко від міста Канзас-Сіті. Їх зовнішність і поведінка були підозрілими, і власник мотелю викликав поліцію. Знову вчинилася багатогодинна стрілянина, і знову Клайд, Бонні, Бланш і Бак виявилися спритнішими. Їм вдалося перестріляти більшу частину атакуючих, а тих, хто залишився, вони обдурили (прикинулися, що здаються), і втекли. Під час стрілянини Бак був тяжко поранений в голову кулею, а Бланш - в обличчя уламками розбитого кулею скла. Через деякий час їх знайшли у закинутому парку в штаті Айова. Там поліції вдалося схопити Бака і Бланш (Бак через кілька днів помер від рани, а Бланш було ув"язнено на кілька років).

Але Бонні, Клайд і водій Джонс продовжували "гуляти." Більше того, вони спромоглися вчинити напад на техасську в"язницю і визволити звідти своїх товаришів Реймонда Гемілтона і Генрі Метвіна. Трохи згодом Клайд Берроу і Генрі Метвін вбили двох зовсім молодих поліцейських біля містечка Ґрейпвілл, штат Техас. Це безглузде, садистське вбивство спонукнуло техасського губернатора оголосити винагороди тому, хто вб"є бандитів. Брати їх живими губернатор не дозволяв. Але вже черз п"ять днів після цієї об"яви, Бонні і Клайд вбили (на цей раз у штаті Оклагома) ще одного поліцейського, 60-річного вдівця з дітьми на руках.

Бонні і Клайда вдалося підстерегти і вбити тільки 23 травня 1934 року, через аж два роки їх кривавої вакханалії. Це сталося в окрузі Бьєнвіллль у північній Луїзіані, можливо не без допомоги вже раніше заарештованого водія Джонса. Шестеро поліцейських - четверо техасців і двоє луїзіанців - заховалися в густому чагарнику по обидва боки гравієвої доріжки, де авто з Бонні і Клайдом не могло рухатися швидко. Коли авто порівнялося з поліцейськими, вони відкрили шквальний вогонь. Було випущено більше 130 куль, з яких біля 50 влучили в кожного з бандитів.

Одна з найвідоміших поезій Бонні Паркер, під назвою "Кінець стежини," має такі рядки:

"Ти, звісно, чув про Джессі Джеймса,
Як він жив, і як він помер.
Тепер, у випадку, якщо ти хочеш ще щось прочитати,
Ось тобі історія Бонні і Клайда.

Ми, Бонні і Клайд, були бандитами,
І, звісно, ми крали і грабували.
Ну а якщо хтось учиняв галас,
Його дуже скоро знаходили мертвим.

Про нас є багато неправдивих історій.
Ми насправді не були поганими людьми.
Ми просто ненавиділи закон, будь-який закон,
І вбивали служителів цього закону, як вбивають щурів.

Нас називали холоднокровними вбивцями.
Про нас казали, що ми не маємо серця, і що ми підлі.
А от я вам гордо скажу: одного разу, я зустріла Клайда,
І він був чесний, праведний, і чистий.

Але закони його затюкали,
Закони його задурили,
І його запроторили до камери, і замкнули там,
Але він мені сказав, "нічого, я з цими законниками побачуся в пеклі."

... Одного дня, ми обоє загинемо.
Це не буде великим горем для багатьох людей,
А для законників це буде полегшенням.
А для Бонні і Клайда це буде смерть."

Краще не скажеш.

Це була саме їх смерть. Їх безславний, дурний, жахливий кінець. Кінець їх безславного, дурного, жахливого життя.


Долучення Міні-зображення
   
Відповісти
#13
(За основу беру книжку Д.В. Журавльова "Хто є хто в українськой історії," Харків, 2011, і кінофільм Сергія Ейзенштейна, "Панцерник Потьомкін.")

Опанас Михайлович Матюшенко (1879-1907) народився в родині чоботаря в селі Дергачі Харківської губернії. Закінчив церковно-парафіяльну школу в рідному селі. З 1890 до 1900 року працював як робітник у паровозному депо в Харкові, потім вантажником в Одеському порту і кочегаром на кількох пароплавах.

З 1900 р. служив на російському військовому флоті. Навчався в училищі військовим моряків у Кронштадті, потім на навчальному кораблі "Березань." З 1902 року служив мінним машиністом на панцернику "Князь Потьомкін-Таврійський."

Наприкінці 1904 р. Матюшенко знайомиться з агітаторами-більшовиками і агітаторами-есерами. Залишається безпартійним, але, під впливом своїх нових друзів, стає на чолі зграї хуліганів, які вчинили жорстокий погром в Лазаревських військово-морських казармах у Севастополі. Ні про які політичні вимоги погромників ніде не згадується. Як це не дивно, Матюшенко не зазнав ніяких репресій (від "крррривавого царського режиму"), і навіть не був звільнений зі служби.

На початку наступного 1905 р. Матюшенко одержує військове звання мінно-машинного квартирмейстера і матроса першої статті. Для людини, яка прослужила на флоті тільки трохи більше за два роки, це було суттєве підвищення; очевидно, Опанас Михайлович мав клепку і технічні таланти. Але він на ту пору вже "професійний революціонер." Бере активну участь у зібраннях незадоволених життям матросів. Підтримує пропозицію готуватися до загального повстання на кораблях Чорноморського флоту.

У червні 1905 року Матюшенко підбурює команду "Потьомкіна" на повстання. Правда, спочатку він "помірний." На пропозицію революційно налаштованого унтер-офіцера Григорія Вакуленчука тихцем, вночі, перерізати всіх офіцерів він реагує негативно. Адже це було б просто криміналом, а потрібний якийсь вияв політичного, революційного руху. Матюшенко пропонує не вбивати офіцерів, а оголосити своє матросське незадоволення порядками на панцернику, що безумовно переросте в повстання з політичними вимогами. І дійсно, наприкінці червня група загітованих Матюшенком матросів демонстративно відмовилася обідати, тому що для них приготували несвіже м"ясо. При цьому скажені "революціонери" кричали, що це їхні офіцери навмисне їх труять, і що, взагалі, офіцери, дворяни, біла кістка, експлуататори трудового наррроду є мерзотниками, потворами, яких ні в якому разі не можна слухатися.

В якийсь момент цієї істерики великих, сильних, і озброєних дядьків чиїсь нерви не витримали. Пролунало водночас кілька пострілів. На підлогу палуби впав поранений Вакуленчук. І тут почалася справжня кривава, безумна вакханалія. "РРРеволюціонери" під проводом Матюшенка вбили командира корабля і кількох офіцерів. У розпалі цього шаленства кулею був поранений корабельний лікар Смірнов; озвірілі ррреволюціонери схопили його і, стікаючого кров"ю, викинули за борт.

У фільмі Ейзенштейна є епізод (який став класикою світового кінематографу, оскільки там дійсно події були показані з неймовірною, геніальною експресією, надзвичайно оригінальною, геніальною "кіномовою"), де загін царської армії розстрілює натовп одеситів, які йшли так званими Потьомкінськими східцями. Все було показано правильно, крім одного: насправді в одеситів стріляла не "царська армія," а... гармати з панцерника "Потьомкін..."

"Потьомкінська" епопея тривала аж одинадцять днів. За цей час, бандити-різуни встигли (очевидно, з метою нагнати страху) обстріляти Одесу з гармат (вбивши сотні мирних мешканців міста, в тому числі жінок і дітей) і захопити один корабель. Матюшенко також передав радіограму на адресу "всього цивілізованого світу" (!!!), де "пояснював" "цивілізованому світу" основи марксизму і необхідність боротьби з "експлуататорами." Все-таки наприкінці червня 1905 р. "Потьомкіна" було захоплено і інтерновано в румунському порту Констанца.

Матюшенко стає емігрантом. Він мешкав у Румунії, потім у США, Франції, і Швейцарії. Зустрічався з Леніним - але також з Борисом Савінковим, ватажком правих есерів, і з агентом "охранки" о. Георгієм Гапоном. Залишався безпартійним, але в розмовах і в листуванні з різноманітними "революціонерами" висловлював ультра-радикальні погляди. За Матюшенком, єдиною програмою справжніх революціонерів повинно бути тільки фізичне винищення всіх "панів," тобто урядовців, чиновників, землевласників, духівництва і просто всіх, хто має якісь статки, якесь майно.

В 1907 році Матюшенко з фальшивим паспортом подорожує до Одеси. Але доля йому не посміхнулася. Його заарештували і судили. За низку злочинів, зокрема вбивств, йому винесли смертний вирок. "Героя" повісили 20 жовтня 1907 року у дворі севастопольської міської в"язниці.

Досі в Україні є вулиці Матюшенка, кілька кораблів "Матюшенко," пам"ятник і будинок-музей Матюшенка.

Досі...
Відповісти
#14
[quote='gvp' pid='132250' dateline='1459029091']

[/quote]
Відповісти
#15
- Господи, что же происходит? - закричал Коган. - Чего вы хотите от
меня?
В круглом канцелярском графине мерцал блик от электрической лампы,
скрипели хромовые сапоги Трефняка, густо сопел Минька, всхлипывал Розенбаум.
Вода в графине стыла пузырем циклопической слезы.
Минька, дурак, не выдержал хода игры, не понял, осел, что Когана надо
ломать не на испуг, а на унижение собственной грязью, и вылез с вопросом:
- Мы хотим, чтобы вы рассказали о том, как вам удалось умертвить
кандидата в члены Политбюро, секретаря ЦК ВКП(б), первого секретаря
Московского городского и Московского областного комитетов партии,
заместителя наркома обороны СССР, начальника Главного политического
управления Советской Армии, начальника Совинформбюро генерал-полковника
Александра Сергеевича Щербакова...
Он это провозгласил торжественно, как дьякон литанию, но Трефняк,
оторвавшись от размышлений про плутоуку, присвистнул удивленно и спросил:
- Усех сразу ухайдакал? От жидюка злостный!..
Все сделали вид, будто не расслышали замечания Трефняка, и я наблюдал,
как часто дышит Коган, набирает воздуха в грудь, мнет дрожь в скулах, чтобы
достойно ответить нам звенящим от испуга и напряжения голосом:
- Товарищ Щербаков умер 9 мая 1945 года от остановки сердца вследствие
многодневного тяжелого запоя. Умертвить его я не мог по двум причинам.
Во-первых, в течение всего запоя охрана не подпускала к Щербакову ни одного
человека. Это легко проверить по журналу посетителей дачи Щербакова в
Барвихе, куда записывались паспортные данные каждого, кого ввозили на
территорию. А во-вторых, я не был лечащим врачом Щербакова и видел его живым
всего один раз во время консилиума по поводу прогрессирующего у него
склероза и ишемической болезни...
- А откуда вы знаете причину его смерти?
- Мне рассказал коллега, профессор Вовси... Он наблюдал Щербакова как
Главный терапевт Советской Армии...
- Вот и прекрасно, - заметил Минька. - Так и запишем: замысел умертвить
Щербакова сильнодействующими лекарствами и назначением пагубного режима был
подсказан Когану профессором Вовси...
- Вы с ума сошли! - взвизгнул Коган. - Я ничего подобного не говорил! И
не скажу! Никогда!
Коган больше не крутил взад-вперед головой, а вскочил со стула и
умоляюще протягивал ко мне руки, жарко бормотал:
- Ну вот вы, товарищ, у вас вид приличного, образованного человека, ну
вы хотя бы постарайтесь понять, что все эти обвинения - чудовищная чепуха!
Никто на всей земле не может в это поверить! Какие сильнодействующие
лекарства?! Какой пагубный режим?! Щербаков выпивал ежедневно до трех литров
водки и выкуривал несколько пачек папирос. Вы же его видели, наверное, он
весил сто сорок килограммов и один съедал за обедом свиной окорок с
гречневой кашей. Во время консилиума он сам мне сказал, что каждый день ему
привозят с бадаевского завода дюжину бутылок нефильтрованного пива. Это же
для почек - смерть!
- Не обливайте грязью память убитого вами великого сына советского
народа! - торжественно и печально сказал Минька.
- Почему я обливаю его память грязью? Я стараюсь вам объяснить! Ведь не
я же предписал ему пить водку и поглощать ящиками пиво!
Минька горестно закрыл глаза своей пухлой короткопалой падонью с
обломанными ногтями, с болью, глухо вымолвил:
- Александр Сергеевич Щербаков рядом с товарищем Сталиным вынес на
своих плечах весь груз войны и умер в День победы в сорок четыре года, а эта
старая жидовская вошь жива-здорова, всю войну по тылам отъедалась, а теперь
еще срамит память одного из преданнейших сталинских учеников... Не могу
слушать!
И громко хлопнул по столу. И Коган смолк. То ли понял, то ли устал. Я
подошел к нему, положил руку на плечо и сообщил душевно:
- Несмотря на мое возмущение совершенными вами преступлениями, вы мне
все равно чем-то симпатичны. Поэтому я хочу дать вам добрый и разумный
совет: напишите сами, можно сказать, добровольно, все, о чем вас просит
следователь. Чтобы это было и научно, и по-человечески убедительно...
- Почему? - прошептал Коган. - Почему я должен писать сам этот злой
сумасшедший вздор?
- Это глупый вопрос, поверьте мне. Ведь если бы в вас на фронте попала
пуля, вы ведь не стали бы спрашивать, почему именно вас убило? Убило - и
все! На войне убивают...
- Но ведь сейчас не война...
- Ошибаетесь! Война! И очень серьезная. Мы не допустим, чтобы в каждом
учреждении сидели Гуревич, Гурович и Гурвич и отравляли жизнь советскому
народу!
- Вы говорите, как фашист... - медленно, будто у него озябли губы,
вымолвил Коган.
- Споры - кто как говорит - сейчас неуместны. Я хочу вам объяснить, для
вашего же блага, почему вы должны как можно быстрее сообщить интересующие
нас сведения...
- Я ничего не скажу... - помотал головой Коган. - Ничего не знаю и ни
про кого ничего не скажу.
- Обязательно скажете! - засмеялся я. - Когда-то вы предали своего
учителя Плетнева, теперь Розенбаум рассказал о вас...
Мне пришлось остановиться, потому что Розенбаум на своей табуретке
замычал что-то тягучее и пронзительное, и Трефняк коротким, без замаха,
ударом в печень успокоил его, и я продолжил:
- ...Розенбаум рассказал о вас. Вы нам уже назвали Вовси...
- Я ничего дурного не говорил о Вовси!
- Говорили, говорили, успокойтесь. Вполне достаточно, чтобы его
арестовать сегодня же. Что мы и сделаем. А он расскажет о вашем брате Борисе
Борисыче, тот поведает о Фельдмане, и дело покатится.
- Куда же оно прикатится? - спросил Коган, и я увидел, что его
сотрясает крупная дрожь.
- В ад, - спокойно сказал я. - Прошу вас понять, что вы уже умерли,
примиритесь с этой мыслью.
- Тогда зачем все эти разговоры? - пожал он плечами.
- Затем, что, как всякий умерший, вы попали в чистилище, сиречь в этот
кабинет. И от вашего поведения зависит, куда вы сами отправитесь дальше - в
рай или в ад.
- А что у вас считается раем? - спросил Коган, и я подумал, что
все-таки в духарстве ему не откажешь.
- Рай не бывает без покаяния и отпущения грехов, так что об этом
поговорим позднее. В ад... ад... - Я сделал паузу, подумал и сказал: - Ад -
это то, что будет сделано с вашей семьей, с вашими детьми и внуками. Ад -
это то, что произойдет с вашими ближайшими друзьями. Ад - это позор и
презрение, которыми навеки вы будете покрыты. Ад - это то, что с вами будет
вытворять капитан Трефняк все то время, пока вы будете превращаться в такое
же животное, как ваш ассистент Разъебаум! Ад - это то состояние, когда вы
будете мечтать о беспамятстве и смерти, как о глотке холодной воды. Вам
понятно, что такое ад?
Трефняк, услышав свою фамилию, встал у Когана за спиной.
- Понятно... - Коган обреченно кивнул. - Но объясните мне, ради Бога,
скажите только - зачем это надо? Зачем это вам лично?
- Это долгий разговор. И сейчас неуместный. Надо, и все. А вообще жизнь
- это петушиный бой, и выходить на круг надо со своим петухом. Иначе ты не
боец, не игрок, а ротозей. Приходить надо со своим петухом.
- Может быть. Наверное, так и есть. Но вы-то на петушиный бой пришли не
с петухом, а с кровожадным стервятником... - тяжело вздохнул Коган и встал
со стула: - Как я вам уже сообщил, мне рассказывать нечего...
- Ну, это решайте сами, - сказал я и обернулся к Миньке: - Приступайте к допросу, я приду часа через два...

http://www.lib.ru/RUSS_DETEKTIW/WAJNERY/evangelie2.txt
Відповісти
#16
Пан Георгій хотів би, щоб Кармалюк був працьовитим кріпаком у свого пана, а потім самовіддано віддав 25 років життя на благо чужої імперії.
Відповісти
#17
(23-04-2016, 21:29 )Фенікс писав(ла): Пан Георгій хотів би, щоб Кармалюк був працьовитим кріпаком у свого пана, а потім самовіддано віддав 25 років життя на благо чужої імперії.

Ну й альтернатива! Або бути кріпаком на благо чужої імперії, або очільником банди вбивць, грабіжників і паліїв.

От Шевченко, наприклад, не був ні тим, ні другим.
Відповісти
#18
Такі, як Кармалюк, спонукали і спонукають світ до вдосконалення. А Ви, пане Георгію, хочете, щоб вони, опутані "законами" глитаїв і злодіїв в законі, тихо тягнули свою лямку і мовчки помирали, не порушивши спокою оних.
Відповісти
#19
(24-04-2016, 20:17 )Фенікс писав(ла): Такі, як Кармалюк, спонукали і спонукають світ до вдосконалення. А Ви, пане Георгію, хочете, щоб вони, опутані "законами" глитаїв і злодіїв в законі, тихо тягнули свою лямку і мовчки помирали, не порушивши спокою оних.

Та не був цей Карманюк одним з тих, хто "спонукав світ до вдосконалення." Про нього просто придумали казочку у стилі вічних революціонерів-народників-марксистів. Він був холоднокровний, жорстокий бандит, злодій, грабіжник, вбивця, який все життя думав виключно про самозбагачення. Його руки були по лікті в крові ні в чому не винних і часто навіть не заможних людей, звичайних селян.

Біда в тому, що в нас, українців, абсолютно перекривлене сприйняття власної історії. Нам її намалювали ррреволюціонери. Я дуже радий, що це вже трохи міняється: книжка Журавльова "Хто є хто в історії України," ма якій базувалися мої повідомлення в цій гілці - це таки крок у правильному напрямку. Але ще потрібний час, щоби з нас вивітрилася ота проклята традиція героїзувати бандитів, грабіжників, різунів (як Карманюк), або до ідіотизму короткозорих у політиці бравих рубак (як Хмельницький чи Сірко), або фанатичних геноцидальних бузувірів (як Залізняк і Ґонта). Нам є ким пишатися в нашій історії і без цих проданих нам різними ррреволюціонерами "героїв."
Відповісти
#20
(24-04-2016, 22:14 )gvp писав(ла): Нам є ким пишатися в нашій історії і без цих проданих нам різними ррреволюціонерами "героїв."
Пишатися Яремою Вишневецьким - катом українського народу? Вибачете, але це садомазохізм.
Відповісти


Схожі теми
Тема: Автор Відповідей Переглядів: Ост. повідомлення
  Україна. Повернення своєї історії. Частина 1 (відео) nykyta 1 826 26-08-2016, 17:08
Ост. повідомлення: gvp
  Україна може провести наступ на Росію у сфері історії - експерт. Відео stryjko_bojko 0 509 17-06-2015, 15:10
Ост. повідомлення: stryjko_bojko
  Невідомі "герої" української історії Киянин 2 1379 02-09-2013, 21:48
Ост. повідомлення: Киянин

Перейти до форуму: