Рейтинг теми:
  • Голосів: 1 - Середня оцінка: 5
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Эта точка зрения называется практической пользой для национального самосознания.
#1
Блискучий текст. Ставлю в продовження безумних флеймів про не таку історію України

http://journalby.com/news/belarusy-vstan...obedit-524

Беларусы, встаньте с дивана. Мы можем победить

Вчера у нас случился день национального баттхерта: беларусская писательница Светлана Алексиевич получила Нобелевскую премию.

Ой, извините, я хотела написать «День национального единства», но что-то пошло не так.

В первый раз. В истории независимой Беларуси. Наша соотечественница, голос нашего народа, писавшая о нашей страшной истории, собравшая тысячи голосов наших соотечественников, и переплавившая их в книги, которые читает весь мир.

Получила Нобелевскую премию по литературе.

ПО ТЕМЕ
О проигранной битве. Нобелевская лекция Светланы Алексиевич
Нобелевская лакмусовая бумажка
«Беларусы уже никому не отдадут "свою" Алексиевич»
Наш апошні Нобель
Три причины не замечать Нобелевскую премию по литературе
Вы хоть понимаете, что произошло? Алексиевич нанесла нас, беларусов, на литературную и даже на политическую карту Европы.

На карте мира, будем честны, для большинства европейцев в этом месте было серое пятно с контурно обозначенными усами и лысиной. Но теперь, в ответ на «I am from Belarus» мы будем слышать не «аа, Лукашенко, БАТЭ-Борисофф». Мы будем слышать «Алексиевич! Нобель!»



Я сегодня говорила с ивритоязычным знакомым. Он увидел в израильских СМИ новость о вручении Светлане Нобелевской премии и поздравил меня.

Вот поэтому евреи и смогли построить государство Израиль, воскресить иврит из мертвых, устроить рай посреди пустыни.

Они не понимают, представить себе не могут, как можно не гордиться своими.

Зато это слишком хорошо понимают беларусы, и поэтому мы сейчас на грани того, чтобы просрать свою независимость, которая свалилась нам на голову в 90-х, как мешок картошки.



Наши соседи, литовцы и поляки, спокойно гордятся даже теми историческими личностями, принадлежность которых к их народу не вполне однозначна.

Попробуй докажи литовцу, что Адам Мицкевич ни слова не написал на литовском языке, а Лев Сапега составил первый Статут ВКЛ на старобеларусском.

Попробуй докажи поляку и литовцу, что Игнатий Домейко, Кастусь Калиновский, Казимир Семянович, Микола Гусовский – не национальные герои его страны.

Пофиг, что Калиновский родился под Гродно, Гусовский написал поэму «Песнь про зубра» на латыни, а Семянович издал свое «Великое искусство артиллерии» тоже на латыни, да еще и в Амстердаме. Что поляк, что литовец скажут тебе: «Они наши – и точка».

И будут правы. Со своей точки зрения. Эта точка зрения называется практической пользой для национального самосознания.

Я практик до мозга костей. Мне хочется, чтобы беларусы осознали себя как нацию, осознали свое место в истории Европы. И это не место бедных родственников за богатым столом, что нам так часто внушают из Москвы. Нам есть. Чем. Гордиться.

Я хочу, чтобы наши дети росли, зная, что мы были частью большой европейской культуры, что наши предки писали выдающиеся научные труды и хорошие книги, что они сражались за свою свободу с оружием в руках. Мне не жалко, если поляки и литовцы будут учить своих детей тому же на тех же примерах (тем более, мы правда жили с ними в одной стране). Так и надо. Всё в дом, всё в семью, – то есть в свою национальную культуру.
Американцы считают Набокова своим, русские тоже – и набоковское наследие от этого не обеднело.

Все просто. Национальное самосознание надо кормить. И кормить его надо примерами созидания, а не разрушения, иначе у вас 88% будут считать, что Сталин – гениальный менеджер, пляскать в ладки и гуглить что-то неразборчивое про радиоактивный пепел.

С этой точки зрения, отказываться от сокровища нации, нашего единственного нобелевского лауреата по литературе, потому что она пишет «не на том языке» – это заведомо проигрышная стратегия. Стратегия лузеров.

У нас, беларусов как у нации сейчас есть та же проблема, что и у евреев в начале 20 века. Отсутствие психологии победителя. Неумение входить в конфликт с «чужими» и побеждать. Именно поэтому грызут – своих, тех, кто что-то делает, где-то высовывается, заставляя чувствовать комплекс неполноценности. Чужих – страшно.

Это очень плохая черта для нации. Евреи от этого осознано избавлялись уже в Израиле, выращивая поколения детей, которым все было можно, которых с детства учили настаивать на своем и гордиться – своим. Думаю, нам надо сделать примерно то же.

Алексиевич – наша, она русскоязычный беларусский писатель, лауреат Нобелевской премии, какие проблемы? Я ей горжусь, как горжусь Игнатием Домейко, Казимиром Семяновичем, Адамом Мицкевичем и князем Витовтом. Мне не жалко, пусть поляки и литовцы тоже считают их «своими». Я-то знаю, что они – наши.

Я также горжусь Казимиром Малевичем и Марком Шагалом, который до самой смерти рисовал по памяти улочки нашего Витебска.

Я горжусь тем, что в Беларуси родился Элиезер Бен-Иегуда – создатель современного иврита. Что на моей родине, в деревне Мотоль Ивановского района Брестской области родился первый президент Израиля – Хаим Вайцман. Они тоже отчасти «наши», пусть по национальности и не беларусы, но без евреев сложно представить нашу историю, экономику и культуры, со времен князя Витовта.

Все наши, всё в дом, всё в семью. Своим детям я расскажу, как плакала, когда Алексиевич читала свою речь. И что я выросла на ее книгах. И что она в своем деревенском платочке была похожа на мою маму... На всех наших беларусских женщин за 50.


Можно долго писать о том, что Светлана Алексиевич совершила, по человеческим меркам, подвиг. Что ее книги безумно тяжело даже урывками читать, – а она пропустила всю эту боль сквозь себя, погружалась в нее с головой, сцепив зубы.

Герои ее книг позже плевали в нее, осуждали ее за то, что она рассказала их истории миру. И она несла это на своих плечах все практически одна. Всю коллективную боль нашей истории, этот айсберг ледяной грязи, осуждение и гнев своих героев, нападки цензоров, лай завистливых идиотов... Женщина в платочке, как у моей мамы.
И она до сих пор говорит о любви...



И еще несколько тезисов.

Первый касается языкового вопроса, который для нас, беларусов, так болезнен. Многих задели слова Алексиевич о том, что в Беларуси ее дом, но при этом она считает себя «частью великой русскоязычной культуры».

Лично мне – практически все равно, на каком языке пишет Алексиевич. Пускай она считает себя частью великой русской культуры – она в то же время плоть от плоти наша, русскоязычная беларуска. Как Набоков – и русский, и американский писатель. Как Борхес – испаноязычный аргентинский классик.

Я понимаю, что в последние 2 года «русское» для многих беларусов и украинцев стало синонимом «плохого». Спасибо, млять, путиным и кургинянам с киселевым. Их молитвами мне тоже иногда хочется забыть русский язык- первый, на котором я заговорила.

Но это только морок. «Русское» не синоним «имперского» или плохого, как бы не пыжились фанаты «русского мира». Вчера в Москве дали три года тюрьмы хорошему парню Ильдару Дадину – за то что протестовал против военной агрессии России в Украине.

Ильдар тоже говорит по-русски.

Давайте не превращаться в тех же ватников, только с противоположным знаком. Ведь мы же хотим быть частью Европы: добро пожаловать в мир демократии и европейский ценностей.

В этом мире осуждать человека за культурную самоидентификацию – это жлобство и просто неприлично.

Да, нам всем, наверное, было бы приятнее, если б книги Алексиевич изначально были написаны на беларусском языке и изданы на родине.

Но внимание, вопрос. Почему их в последние годы издавали преимущественно в России, а не в Беларуси?

Почему за последние 10 лет Алексиевич получала награды в США, Польше, Германии, Франции, даже в России – приз читательских симпатий премии «Большая книга» – но не в Беларуси?

Это с Алексиевич что-то не так? Или в нашей консерватории надо чуток подправить?

Следующая моя мысль будет еще обиднее.

Друзья мои и соотечественники.

То, как вы остро реагируете на Нобелевскую премию Алексиевич, показывает, что проблема не только в языке. Все гораздо хуже.

У меня создается впечатление, что мы как нация просто не умеем выигрывать. Не привыкли. Не хотим и даже боимся.

Победа повергает нас в шок. А как же лелеемый на протяжении десятилетий образ «рахманага ціхага беларуса»?

А как же оправдания моего диванного нытья, мол, ничего в этой стране изменить нельзя?

Одна тетка пенсионного возраста в платочке и сером свитере смогла изменить многое. А значит, можешь и ты.

Это очень неприятно осознавать. Так уютно было всей нации плакаться в драный плюш общебеларусского дивана – и тут вот те нате.

Дальше неизбежно идет лютый баттхерт и отрицание: «Не-не-не, это не мы! Мы тут не при чем. Это не наше! Дайте нам и дальше сидеть на своем диване и ныть в свое удовольствие».

Я сейчас говорю не обо всех, кто негативно отнесся к нобелевскому награждению Алексиевич. Среди последних есть и очень активные люди, которых я уважаю, журналисты, активисты, общественные деятели, редакторы важных для всей нации изданий. Вот от них – замечания принимаются. От остальных – нет.



Я хочу попросить всех беларусов.

Ребята, давайте не отказываться так легко от своего. Тем более, от этого «своего» не убудет, если им будем гордиться не только мы.

Алексиевич считает Беларусь своим домом, а беларусских писателей Янку Брыля и Алеся Адамовича – своими литературными учителями. Что еще вам надо? Чтобы она «Погоню» набила на плече? Чтобы свергла Лукашенко? Это уж, извините, сами. Она и так сделала для нас очень много.

Я предлагаю каждому свядомаму беларусу, который чувствует баттхерт по поводу Алексиевич, просто встать с дивана и показать, как надо. Сделать для Беларуси хоть сотую, хоть тысячную часть того, что сделала она. Благо возможностей много – для этого вовсе не обязательно идти на противостояние с режимом и садиться в тюрьму.

Можно преподавать или учиться на курсах беларусского языка.

Можно делать «народные переводы» книг и фильмов на беларусский.

Можно идти в систему внешкольного образования – руководителем кружка по вечерам, после основной работы, – и воспитывать детей.

Можно помогать украинцам, в Беларуси уже есть такие волонтеры.

Можно и крайне важно – противодействовать «русскомирской» пропаганде в Беларуси, лжи российских телеканалов, выводить на чистую воду все эти «казачьи братства» и «патриотические клубы».

Можно проспонсировать деньгой какое-нибудь независимое издание.

Есть тысяча возможностей.

Так что дорогой соотечественник, встань уже с дивана.

Можно победить.

Нужно побеждать.
Відповісти
#2
(08-12-2015, 16:04 )pani писав(ла): Блискучий текст. Ставлю в продовження безумних флеймів про не таку історію України

(...)Попробуй докажи поляку и литовцу, что Игнатий Домейко, Кастусь Калиновский, Казимир Семянович, Микола Гусовский – не национальные герои его страны.

Мені дуже хотілося б, щоби нам, українцям, теж неможливо було довести, що князі Констянтин-Василь Острозький і Ярема Вишневецький, бояри Юрій Немирич і Адам Кисіль, гетьман Павло Скоропадський і інші "не-ррреволюційні" діячі нашої історії не є достойними діячами нашої історії.

Ну, і ще мені хотілося б, щоби з цього форуму зникло хамство, але це, очевидно, неможливо.
Відповісти
#3
(08-12-2015, 16:14 )gvp писав(ла): Мені дуже хотілося б, щоби нам, українцям, теж неможливо було довести, що князі Констянтин-Василь Острозький і Ярема Вишневецький, бояри Юрій Немирич і Адам Кисіль, гетьман Павло Скоропадський і інші "не-ррреволюційні" діячі нашої історії не є достойними діячами нашої історії.

Кому довести? В цьому є якась проблема? Хто це заперечує?
Анатоль? Ну сорі, це уніальний випадок, і точно не системний.

(08-12-2015, 16:14 )gvp писав(ла): Ну, і ще мені хотілося б, щоби з цього форуму зникло хамство, але це, очевидно, неможливо.

А я хочу, щоб зникли з планети земля всі моралісти. І що? Очевидно, це неможливо.

ПС. Всі люди, що волають про хамство, самі його і практикують. Винятків ще не бачила.
Відповісти
#4
Thumbs Up 
Чи не про те саме пишуть і Георгій, і Майкрофт?
Чи не про ТЕ САМЕ ота цитата, що її навів Майкрофт, і яка була піддана такий нищівній критиці?
http://forum.maidan.org.ua/T-%D0%86%D1%8...0%BA%D0%B0

Принаймні я її сприйняв саме так
Відповісти
#5
Бо руйнація концтабора, чи вбиство ворога - це ДОБЛЕСТЬ. Такі руйнації треба глорифікувати.

Навіщо ці протиставлення фігур в історії? Одні добрі - інші погані? КОМУ ЦЕ ТРЕБА?
Відповісти
#6
(08-12-2015, 17:54 )pani писав(ла): Бо руйнація концтабора, чи вбиство ворога - це ДОБЛЕСТЬ. Такі руйнації треба глорифікувати.

Навіщо ці протиставлення фігур в історії? Одні добрі - інші погані? КОМУ ЦЕ ТРЕБА?

Але щоб випрямити погнуту палицю, її потрібно перегнути у зворотний бік. Саме про це йдеться у тій цитаті: "якщо забрати з опису подій XVI-XVIII ст. штучну патріотично-романтичну риторику, то в результаті отримаємо історію соціальних низів, які тільки те й робили, що страждали, бунтували, повставали та вбивали."

Я, наприклад, з шкільного курсу історії запам'ятав саме це: "страждали, бунтували, повставали та вбивали". І в українській літературі цього "страждали, бунтували, повставали та вбивали" більш ніж достатньо. І сьогодення наше саме цим насичене.

Людська психіка не може сприймати довгий час і винятково тільки страждання, боротьбу і негатив. Вона або ламається, або просто відключається і перестає все це сприймати. Це будь-який психолог скаже.
Відповісти
#7
(08-12-2015, 18:13 )nykyta писав(ла): Я, наприклад, з шкільного курсу історії запам'ятав саме це: "страждали, бунтували, повставали та вбивали". І в українській літературі цього "страждали, бунтували, повставали та вбивали" більш ніж достатньо. І сьогодення наше саме цим насичене.

ДЕ?

Я вкотре прошу подати якусь статистичну базу цього твердження.
Ви запам'ятали з шкільного курсу (чи Георгій, чи ще кілька людей) то Не АРГУМЕНТ.

Я повторюю - більшість людей в Україні ВЗАГАЛІ ніяк не пам'ятають історію України, крім постатей на грошах, і то найбільших номіналів.

Новий шкільний курс такого ДАВНО не містить.

На чому грунтується ваше твердження, крім дитячих спогадів?
Відповісти
#8
(08-12-2015, 18:19 )pani писав(ла):
(08-12-2015, 18:13 )nykyta писав(ла): Я, наприклад, з шкільного курсу історії запам'ятав саме це: "страждали, бунтували, повставали та вбивали". І в українській літературі цього "страждали, бунтували, повставали та вбивали" більш ніж достатньо. І сьогодення наше саме цим насичене.

ДЕ?

Я вкотре прошу подати якусь статистичну базу цього твердження.
Ви запам'ятали з шкільного курсу (чи Георгій, чи ще кілька людей) то Не АРГУМЕНТ.

Я повторюю - більшість людей в Україні ВЗАГАЛІ ніяк не пам'ятають історію України, крім постатей на грошах, і то найбільших номіналів.

Новий шкільний курс такого ДАВНО не містить.

На чому грунтується ваше твердження, крім дитячих спогадів?

Майдан і війна - чи мало в них ""страждали, бунтували, повставали та вбивали"? Чи не досить?

А спогади мої НЕ УНІКАЛЬНІ - багато людей старше 40 років мають такі самі спогади. Цих людей ще рано списувати, вони - частина нації і суспільства...
Ви знаєте, в якому році змінили шкільний курс історії? Тобто хотілося б знати, люди якого віку вже отримують ці не викривленні знання...
Відповісти
#9
(08-12-2015, 18:34 )nykyta писав(ла): Майдан і війна - чи мало в них ""страждали, бунтували, повставали та вбивали"? Чи не досить?

А спогади мої НЕ УНІКАЛЬНІ - багато людей старше 40 років мають такі самі спогади. Цих людей ще рано списувати, вони - частина нації і суспільства...
Ви знаєте, в якому році змінили шкільний курс історії? Тобто хотілося б знати, люди якого віку вже отримують ці не викривленні знання...

Я не розуміла, ви про історію якусь давню чи про ЗАРАЗ? І зараз йде глорифікація і війни, і Майдану, а не опис страждань. Принаймні в телевізорі. І в музеях. І всіма тими, хто цим займається.

Звідки ви взагалі інформацію про стан історичної свідомості берете?

Шкільні курси історії змінили в 90х.

Виділене невірне, тому що більшість не має про це НІЯКИХ спогадів. Їм це байдуже.
Відповісти
#10
(08-12-2015, 18:44 )pani писав(ла):
(08-12-2015, 18:34 )nykyta писав(ла): Майдан і війна - чи мало в них ""страждали, бунтували, повставали та вбивали"? Чи не досить?

А спогади мої НЕ УНІКАЛЬНІ - багато людей старше 40 років мають такі самі спогади. Цих людей ще рано списувати, вони - частина нації і суспільства...
Ви знаєте, в якому році змінили шкільний курс історії? Тобто хотілося б знати, люди якого віку вже отримують ці не викривленні знання...

Я не розуміла, ви про історію якусь давню чи про ЗАРАЗ? І зараз йде глорифікація і війни, і Майдану, а не опис страждань. Принаймні в телевізорі. І в музеях. І всіма тими, хто цим займається.

Звідки ви взагалі інформацію про стан історичної свідомості берете?

Шкільні курси історії змінили в 90х.

Виділене невірне, тому що більшість не має про це НІЯКИХ спогадів. Їм це байдуже.

Тому не бачу гріха в тому, щоб судити по собі. Тим більше, що переважна більшість людей роблять саме так (я і в цьому не унікальний).

Отже, достатньо людей має саме такі спогади про викладання історії (і літератури) України в школі. А кому це байдуже - їм і наші бесіди тут байдужі, вони їх не прочитають.

А щодо Майдану і війни, то тут вже точно не варто протиставляти глорифікація і опис страждань. Все, що я знаю, всі матеріали, що я дивився і читав, містять два в одному - як і сама дійсність.
Відповісти
#11
В цьому році були опитування про уявлення українців в тому числі про історію.

Кількість історичних фігур, про які люди взагалі хоч щось знають - зашкаліває.
Я повторюю - незнання українцями історії - це факт. Уявлення про неї в середньому дорівнюють НУЛЮ.

Звісно можна для якихось причин самоствердження казати "я не унікальний, і нас багато". А скільки?
Відповісти
#12
(08-12-2015, 21:31 )pani писав(ла): В цьому році були опитування про уявлення українців в тому числі про історію.

Кількість історичних фігур, про які люди взагалі хоч щось знають - зашкаліває.
Я повторюю - незнання українцями історії - це факт. Уявлення про неї в середньому дорівнюють НУЛЮ.

Звісно можна для якихось причин самоствердження казати "я не унікальний, і нас багато". А скільки?
Хіба про це взагалі йдеться?
Це я повністю визнаю
Відповісти
#13
Я взагалі не розумію про що ці розмови?

Хтось (ХТО????) не так розуміє історію.
Ну хто? Про кого ви взагалі кажете?

Про себе? Тоді і пишіть. Я і мої знайомі (числом Х) сприймаємо історію України як.
Геволт.

А то ці розмови про астракції вже подзаєбалі, чесно кажучи.
Відповісти
#14
Exclamation 
(Якщо абстрагуватись від теми стартового допису.)
Відповісти
#15
Може і нам подарувати будинок якомусь нобелівському лауреату, щоб було чим гордитись?..
Відповісти
#16
щоб в Україні народився і мав українське призвище?

(08-12-2015, 22:33 )Анатoль писав(ла): Може і нам подарувати будинок якомусь нобелівському лауреату, щоб було чим гордитись?..
Відповісти
#17
і порівняв її з цитатою, яку виставив свого часу Майкрофт. НМД у цих цитатах йдеться про те, що викладання історії впливає на формування національної свідомості. Тому дуже важливо доносити до людей історичні факти не тільки про руйнування, але й про творення. Все.

Але Макс має рацію: цій дискусії місце на історичному форумі. Або взагалі вона непотрібна, - якщо й проблеми такої немає. Отже, ставлю крапку


(08-12-2015, 21:50 )pani писав(ла): Я взагалі не розумію про що ці розмови?

Хтось (ХТО????) не так розуміє історію.
Ну хто? Про кого ви взагалі кажете?

Про себе? Тоді і пишіть. Я і мої знайомі (числом Х) сприймаємо історію України як.
Геволт.

А то ці розмови про астракції вже подзаєбалі, чесно кажучи.
Відповісти
#18
(08-12-2015, 22:42 )Max писав(ла): щоб в Україні народився і мав українське призвище?

А це ще навіщо?
Якогось японця-пенсіонера можна.
Навіть не обовязково, щоб він приїхав сюди.
Достатньо, щоб в інтервю сказав, що в нього дім є в Україні.
Відповісти
#19
(08-12-2015, 23:12 )Анатoль писав(ла):
(08-12-2015, 22:42 )Max писав(ла): щоб в Україні народився і мав українське призвище?

А це ще навіщо?
Якогось японця-пенсіонера можна.
Навіть не обовязково, щоб він приїхав сюди.
Достатньо, щоб в інтервю сказав, що в нього дім є в Україні.
Відповісти
#20
Згоден, але чи той форум читають?
Відповісти


Схожі теми
Тема: Автор Відповідей Переглядів: Ост. повідомлення
  "ЩО" є дуже вразлива точка ... hrushka 0 110 21-02-2019, 17:56
Ост. повідомлення: hrushka
  Інша точка зору на причини перемоги Трампа (л.) gvp 6 704 17-11-2016, 19:59
Ост. повідомлення: gvp
  Точка зору: недовіра до держави є частиною постколоніального синдрому (л.) gvp 7 537 21-09-2016, 19:46
Ост. повідомлення: nykyta

Перейти до форуму: