Рейтинг теми:
  • Голосів: 0 - Середня оцінка: 0
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Явлення Христа народу, або чому я не став художником.
#1
Передмова.


Ви, можливо, до цих пір помилково вважаєте, що спочатку було слово. Але, насправді все почалось з фарб.
Слова з'явились значно пізніше. Та й вони лише приховували суть.
Отже, все почалось з набору фарб, який мені подарували в школі в зв'язку з успішним завершенням шостого класу. Так-так, зі звичайного набору тюбиків різнокольорових фарб в картонній коробці. Ще й з двома пензликами в комплекті.

Крім фарб велику роль в цій історії зіграв Сашко, мій однокласник і товариш, який жив неподалік.
Ми з ним часто ходили в гості один до одного, і разом пасли корови в лісі.
Чому я так довго описую такі банальні речі? Бо вони мають безпосереднє відношення до того, що сталось.

Малювати я любив ще з дитячих років. Ну, ще задовго до того, як почав ходити в школу. Тож ви, напевне, думаєте, що, прийшовши  додому з фарбами, я зразу ж почав випробовувати їх в ділі. 
Ага, як би не так. Я закинув їх кудись подалі, як річ зовсім не потрібну. Щоб вони й на очі мені не попадались.
Це може видатись вам дивним, але, запевняю вас, нічого дивного в цьому не було. І фарби, і все, що зв’язано з малюванням в мене викликало стійку відразу.

Чому так сталось? Це зовсім інша історія, і до даної не має ніякого відношення. Ніякогісінького.
Вам все ж  цікаво чому моя дитяча любов до малювання змінилась відразою? Добре, розкажу.

Чому я не став художником.

Талант художника проявився в мене досить рано. І як всякий справжній талант він не обмежував себе якимись канонами і умовностями, а шукав нових доріг, сміливо експериментуючи з різними техніками, матеріалами, технологіями і стилями. 
Малював я на стінах, на шафах, на підлозі, на простирадлах, на стелі, на одязі, на тілі... Використовуючи для цього цвяхи, виделки, зеленку, йод, чорнило, цукор, сіль, борошно, вуглинки, молоко, кашу, курячі яйця... Малював пальцями, долонями, ступнями, животом, спиною... Методом розливання, розсипання, розбризкування, розмазюкування... Як я тепер розумію мої творчі методи значно випереджали свій час.
Але художні смаки батьків були більш консервативними, тож  мою творчість вони намагались загнати в якісь тісні рамки за допомогою таких вічних і перевірених часом аргументів як пасок і цукерки, обмеживши її малюванням олівцями в спеціально купленому для цього блокноті.

Художником я був досить плодовитим, тож блокнот дуже швидко закінчився і мені довелось самому шукати підходящі матеріали для полотен.
На щастя батько  був бухгалтером, тож різних паперів вдома було вдосталь. Правда клав він їх на високій шафі, де дістати я не міг.
Та тяга до творчості була сильнішою за перешкоди. Підсунувши стіл до шафи і поставивши на нього стілець я таки заліз на шафу і запасся паперами.
Вони, правда, були більші за розмірами ніж блокнот, до якого я вже звик, тож довелось порізати їх на куски потрібної величини.
Ще одним недоліком було те, що вони були не зовсім чисті, а розграфлені лініями і списані якимись числами. 
Спочатку це мене трохи бентежило, але, розширивши свою свідомість і позбувшись стереотипів, я почав дивитись на них як на полотна з фактурою, що ніяк не зменшує художню цінність картин, а лише надає їм оригінальності і індивідуальності. 

Як ви вже напевне здогадуєтесь, батьки і в цей раз не оцінили моєї ініціативи і новаторства. Особливо не сподобались мої нові картини батьку.
Він навіть паска вже дістав, щоб оцінити мою творчість, але мати сказала, що нема чого йому брати роботу додому, навіть якщо це й річний звіт, то краще на роботі затриматись.
Вона чомусь називала  роботою батькову звичку гратись вечорами з рахівницею. Ні, ну рахівниця була чудовою, величезною, з багатьма білими і чорними коліщатками на осях. Але гратись з нею батько не вмів. Ну що це за гра - сидіти годинами і клацати коліщатками туди-сюди.
Я ж використовував рахівницю за її прямим і очевидним призначенням - катався на ній. Клав зверху дошку і...
Але їздила вона добре лише вдома по підлозі, а от на вулиці, навіть з горбка - погано. Крім того батько якимсь чином дізнавався, що я катався на ній на вулиці, і це йому теж чомусь не подобалось.
Та це все деталі,  які до справи зовсім не стосуються. І вам може навіть здатись, що батьки не були зацікавлені в моїй художній творчості.
Але це зовсім не так. Навпаки, вони всяко заохочували мене малювати. Особливо в першій половині дня, коли були на роботі, сестра в школі, а я залишався вдома один. Напевне розуміли, що для творчості потрібна тиша і усамітнення.

Як заохочували? Купляли олівці і папір, пізніше навіть акварельні фарби, книжечки з малюнками, щоб я бачив, як на малюнку виглядає собачка, зайчик, чи їжачок.
Але найбільше окрилює і стимулює до творчості - це, звичайно ж, визнання. Ну, ви мене розумієте.
То ж мало того, що батьки захоплювались моїми малюнками і хвалили мене, батько забирав їх і  відправляв в Москву на виставки і конкурси. Звідки регулярно приходили похвальні відгуки, і грамоти, які батько зачитував, прийшовши з роботи, а також нагороди - олівці, фарби, цукерки, папір...
Така увага до моєї творчості надихала створювати все кращі шедеври. Я навіть винайшов ефективний метод для цього - вирізати з книжок малюнки чи їх частини і комбінувати з них свої картини, наклеюючи на папір. Зараз для цього Фотошоп використовують. 
Але й це новаторство батькам чомусь не сподобалось. 

Та інтуїція підказувала мені, що в творчості потрібно опиратись на досягнення інших, а не починати все з нуля. Як я дізнався пізніше, навіть великий Ньютон старався залізти на плечі гігантів, а  не пнутись навшпиньки. Чи не менш відомий Кіркоров теж розумів, що не варто вигадувати своїх велосипедів.
Тож я прикладав малюнок з книжки до шибки вікна, зверху чистий аркуш, і обводив по малюнку, що просвічувався. Але оскільки на вертикальному склі робити це було незручно, та й залежність від сонця мені не подобалась, я став класти кусок скла на два стільчики, знизу ставив лампу і процес створення шедеврів поставив на конвеєр, щоб забрати всі призи всіх конкурсів і виставок.
 
Але одного дня я побачив всі свої шедеври на гвіздку у вбиральні. 
І на цьому моя кар'єра художника закінчилась. Стало ясно, що не було ніякої Москви, виставок і призів. 
Мене весь цей час дурили, тобто просто обманювали. 
Чому батько не викинув десь чи не спалив мої рисунки, а наколов на гвіздок, для мене до цих пір лишається загадкою. Чи шкода було стільки паперу викидати, який можна було ще використати з користю, чи бабуня приїхала і вже не було необхідності чимсь зайняти мене першу половину дня...
Отже, стати художником мені не судилось. Напевне призначалось на це життя щось зовсім інше, хоча я й до цих пір не знаю, що саме.
Але ладно, то було давно і до нашої історії про явлення Христа народу ніякого відношення не має. 

Початок історії.

А почалась історія з того, що Сашко, зайшовши до мене, зразу ж попросив показати йому фарби. (Йому подарували олівці).
Я нехотя взяв коцюбу, ліг на підлогу і став діставати з-під шафи ненависну картонну коробку, яку сподівався вже ніколи не побачити.
Фарби Сашка зацікавили і після випробовування їх пальцями він попросив намалювати його портрет. Але не на папері, а на чомусь соліднішому, щоб було на віки.
Зупинились на куску фанери, що знайшлась в гаражі.
Малювання портретів процес тривалий. Тож через хвилину позування з гордо піднятою головою Сашкові захотілось і самому активно долучитись до створення шедевру. Ми помінялись місцями. Ще через хвилину творчий запал товариша був вичерпаний і він передав пензлика мені. 
Так, чергуючись, хвилин за п'ять ми нарешті закінчили портрет. 

Недарма кажуть, що одна голова - добре, а дві - краще. Портрет вийшов на славу. З першого ж погляду було видно, що то - людина, а не корова чи курка.
Задоволені роботою, а я ще й тим, що нарешті вона закінчилась, поставили фанерку в гаражі сохнути. І, напевне, ніколи  більше про неї не згадали б, якби...
Як і всі діти кожне літо ми пасли корови в лісі. А лісник нас ганяв. Чому він нас ганяв було незрозуміло, але це було настільки звично, що сприймалось як само собою, як закон природи. Може корова причиняє лісу якусь шкоду? Але ж лісникові корови (штук шість) спокійно випасались там. Може тому, що лісові луги лісник використовував як сінокоси для своїх корів, а великі галявини розорував під свої городи, а наші корови не визнавали цієї прихватизації.

Але ж не могли ми знаходитись біля корів, бо це було і нудно і можна було попастись ліснику на очі. Тож,  покинувши корів в одному місці, ми йшли кудись в інше. До озера,  ріки,  ставка чи на стрільбище військової частини, розташованої в лісі за колючим дротом. 
Особливо цікаво було на стрільбищі. Коли не стріляли, можна було назбирувати цілі кишені куль від автоматів. А коли стріляли - було цікаво дивитись на мазил.
Чи вони очі закривали під час стрільби, чи п'яні були, але основна маса куль в мішені не попадала. А часто навіть не попадали в величезний насип поза мішенями, і кулі з тріском летіли через крони дерев і куші. Тоді-то я зрозумів, чому більшості солдатів за війну не вдається вбити жодного ворога.
 
Ви, напевне, думаєте, що феодальний лад почався лише за незалежної України, а до того був тільки рабовласницький колгоспний. Але це не так, паростки феодалізму були вже й тоді. І яскравий приклад цьому - наш лісник, який вважав ліс своїм феодальним угіддям. Думаю інші лісники були такими ж.
І ось одного чудового літнього дня цей феодал впіймав в лісі Сашка, який мирно збирав собі суниці й не думав тікати (корову в той день пасла його сестра), розбив літровий слоїк з суницями, нашльопав Сашка нижче спини і ще й в нецензурній формі лаявся і погрожував.

Це вже був перебір навіть для феодального ладу, залишити  без відповіді таку несправедливість не можна було.
А оскільки ми були звичайними піонерами, про вчення теслі з Назарету щодо другої щоки не знали, а якби й знали, то в Сашковому випадку це була не зовсім щока, тож  стали думати як покарати феодальний лад, що зароджувався всередині розвинутого соціалізму.
В Сашка був самопал діаметром ствола якраз під автоматну кулю. Такий діаметр був великим дефіцитом, але батько його працював трактористом, тож Сашко десь в майстерні польового стану дістав таку трубку.
А напроти вікна в хаті лісника стояв телевізор. Ми вирішили, що одним пострілом можна розбити не лише звичайне вікно, а й дороге і рідкісне в ті часи вікно в світ. Це здавалось нам адекватною і достойною відповіддю за нанесені Сашкові матеріальні та моральні збитки.

Хату лісника оточував високий суцільний дощатий паркан, але, на щастя, біля нього була купа колод, тож було дуже зручно забратись на колоди, покласти великий самопал на паркан і прицілитись.
Стріляти вирішили ввечері, коли стемніє. І після цього зразу ж тікати в ліс.
Прийшовши на позицію зрозуміли, що не всі організаційні питання узгоджені. І головне з них - хто буде стріляти. 
Мені здавалось очевидним, що стріляти повинен Сашко, адже і самопал був його і в даному разі саме він був потерпілою стороною, а свою роль я бачив в моральній підтримці.
 
Сашко, як справжній товариш, вважав, що лаври месників і борців за справедливість треба розділити порівну, а оскільки самопал його, то стріляти повинен я.
При такому підході левова доля лаврів падала на мене, такої жертви з його боку я не міг прийняти, тож  запропонував, що для справедливості один з нас має прицілитись, а другий чиркнути сірника. Пропозиція в принципі була прийнята, але виникло нове питання: хто цілиться і хто запалює.

Слаба організаційна підготовка виявилась ще й в інших питаннях. Ми не знали де в даний момент знаходиться лісник. А раптом не в хаті, а десь у дворі, чи йде якраз з лісу. Тоді втекти навряд чи вдасться. А самопал в нас лише один (мій не рахується, він з мідної трубки і калібр в нього під цвях сотку). Не завадило б мати два чи три хороші самопали.
Крім того невідомо було хто там зараз за телевізором. А раптом його дочка. Вона була симпатична, тож не хотілось щоб стала випадковою жертвою справедливості.
 
Ну й алібі в нас не було. Слова такого ми не знали, напевне, але розуміли, що коли пізнього вечора тебе нема вдома і в цей час щось десь відбувається, то буде підозра чи не твоїх рук то справа. Адже в першу чергу підозра завжди падає на сусідів і знайомих, а на інопланетян лише в останню.
Тож, провівши творчу дискусію на колодах напроти вікна, вирішили, що потрібно краще підготуватись.

Тема алібі мене особливо непокоїла, адже жили ми по сусідству з лісником. Ідеальним варіантом був би самопал з годинниковим механізмом.
І я навіть придумав такий механізм - це свічка. В міру згоряння рівень її полум'я знижується поки не дійде до сірника запалу. Підібравши довжину свічки задаємо час затримки пострілу. Звичайно, все треба помістити в картонну коробку, щоб вітер не хилитав полум'я і не видно було світла.

Сашкові ідея в принципі то сподобалась, крім тої її частини, де йшлось про його самопал, який для нього був би втраченим. Свій самопал був дорожчим ніж чужий телевізор. 
Варіант, що після пострілу коробочка з пристроєм, замаскована під дерев’яшку, падає від віддачі між колодами і її можна буде забрати колись пізніше, не гарантував стовідсотково повернення самопалу. 
Тож я почав розробку одноразових стволів, як тепер сказали б композитних, склеєних з багатьох шарів міцної тканини.

Процес науково-технологічних розробок не швидкий, а справедливість чекати не хотіла, тож ми почали реалізовувати її дрібними кроками. 
Розхитували, виймали і ставили вниз головою  в лісі стовпчики з якимись позначками. Але це було мілко. Більш достойною ціллю був шлагбаум при в'їзді в ліс. Але зламати його поки замкнутий не вийшло, не було важеля. 

Увагу привернув, як тепер модно казати бігборд. На стовпі, на висоті чотирьох метрів, була фанерка, яка повідомляла всім, хто йшов чи їхав, що ліс - це краще, що дарує природа, і закликала берегти це багатство народу. 
Те, що ліс - багатство народу, в наших реаліях звучало насмішкою і знущанням. Ця цинічна брехня викликала в наших серцях благородний гнів, тож ми почали кидати в неї камінням і сухими грудками землі, поки не розбили її в друзки і не збили зі стовпа. Залишки викинули в кущі.

Лісник чомусь подумав, що то наша робота, і в ультимативній формі вимагав повернути дошку на місце. Оскільки повертати було вже нічого, ми вирішили зробити напис самі. 
В гаражі  знайшлась фанерка підходящого розміру, правда помальована, колись ми на ній портрет Сашка малювали. Але інших варіантів не було. Тож на фанерку пришпилили чистий папір, написали на ньому слоган про ліс  і прибили фанерку на стовпі.

Кульмінація.

От і підійшла до кінця наша історія. Чи, точніше, до кульмінації.
"І для чого все це писалось?" - справедливо спитаєте ви. - "І при чому тут Христос? І де тут його явлення народу?"
Але, як ви напевне знаєте, шляхи Господні невідомі, і Провидіння Боже прокладає собі дорогу часто через дуже звичайні дії людей. Чи й явища сліпої природи. 
Займається людина  своїми справами і навіть не підозрює, що насправді-то вона готує дорогу для Бога. Чи навпаки.
І от раптом, в результаті  збігу низки обставин, та ще й, враховуючи загальний контекст...
До речі про контекст. Чомусь якраз в той час ходили по селах чутки, що в якомусь селі на пеньку зрізаної груші появилось зображення Матері Божої. А в іншому селі в камені, що невідомо й скільки часу лежав там біля дороги, побачили обриси Ісуса.

Отже, для явлення Христа потрібна була, виявляється, лише раптова злива з сильними поривами вітру. І вона не забарилась.
Батько прийшов додому весь змоклий до нитки, але настрій в нього був веселий і піднесений.
- Йду я оце і бачу трьох баб на виході з лісу. Покидали на землю свої в'язки дров, попадали на коліна і хрестяться з поклонами, поглядаючи кудись вгору. Дивлюсь, на стовпі якась ікона висить. Видно була папером прикрита, папір розмок і порвався, а під ним богомаз намальований. Придивляюсь, так це той, що в гаражі у нас був.

Отак, зовсім про це не думаючи, я виявився причетним до ще одного явлення Христа народу.
Через день богомаз кудись зник. Чи то лісник його зірвав, чи хтось з віруючих взяв в якості чудотворної ікони - цього я вже не знаю.
Але і тепер, коли чую, що десь ікона заплакала, чи з'явилось зображення Ісуса на дереві, склі чи стіні, мене розпирає гордість - колись і нашого села торкнулась  Божа благодать, і нас Господь не позбавив своєї уваги.

Прискіпливий читач може сказати, закопиливши губу: "Хіба це чудо? Це ж ваша з Сашком робота".
З чим я категорично не можу погодитись, бо, на відміну від багатьох спеціально зроблених "чудес" дане  є справжнім. І наша з Сашком роль в ньому не більша ніж роль фарб, фанери, лісника чи зливи.
Відповісти


Схожі теми
Тема: Автор Відповідей Переглядів: Ост. повідомлення
  Ведические корни Учения Христа. Вільнодум 1 520 20-01-2017, 12:11
Ост. повідомлення: jasvami
  Відновили домовину де думають положили тіло Ісуса Христа hrushka 0 293 07-11-2016, 01:16
Ост. повідомлення: hrushka
  Жертва Христа Русин 59 10474 14-11-2013, 20:04
Ост. повідомлення: Николай Шевченко

Перейти до форуму: